Тема 5. Сутність та типи держави

1. Особа, суспільство, держава і право.

2. Класове і загальнолюдське в сутності держави. Основні концепції розуміння

сутності держави.

3. історичні типи держави.

4. Соціально-правова держава.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають з'ясувати особливості взаємозв'язку особи, суспільства, держави і права, межі втручання держави в суспільне життя; зміст прав людини як «бар'єра», що зумовлює межі державного втручання та визначає характер взаємодії і спів­відношення суспільства і держави; співвідношення класового та загальнолюдського в розумінні сутності держави та в типології держави; причини виникнення «правового» та «соціального» ас­пектів держави; зміст принципу верховенства права; етапи розвитку громадянського сус­пільства; найважливіші ознаки соціально-правової держави, її моделі формуються відповідно до конкретних особливостей громадянського суспільства.

1. Особа, суспільство, держава і право

Як відомо, положення особи в суспільстві зумовлено не лише своєрідними рисами її ін­дивідуальної особистості. Головні параметри і риси цього стану закладаються та відтворю­ються відповідними реаліями суспільного організму в цілому, до яких, передусім, відносять такі феномени, як право та держава.

У державноупорядженому суспільстві в системі факторів, які визначають положення особи, саме державі належить особливе значення, що зумовлене своєрідним місцем, яке вона займає у суспільстві і відповідно тими важелями впливу на суспільні відносини, якими вона монопольно володіє. При цьому держави в залежності від стану дотримання ними основних прав людини розподіляються на три групи¹:

1. Тоталітарні держави, де відкрито нехтуються основні права.

2. Держави, де визнаються основні права, проте ще не створений належний механізм для їх за­безпечення.

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути та механізми для забезпечення та захисту основних прав.

Держава — це особлива політико-правова організація суспільства, єдина суверенна (вер­ховна) організація, яка забезпечує територіальну, юридичну і політичну єдність населення. Ця особливість держави, передусім, виявляється у тому зв'язку, що існує між особою та кон­кретною державою в інституті громадянства (в республіках) та підданства (в монархіях), як юридичній підставі користуватися правами та свободами, встановленими державою для її громадян (підданих), виконувати обов'язки громадянина (підданого) тощо.

Держава — єдина офіційна організація суспільства, що представляє усе суспільство, увесь народ. У зв'язку з цим держава розглядається як єдина політико-правова організація, що покликана виражати та захищати загальносоціальні інтереси та потреби, використовуючи при цьому юридичне право як один із найважливіших інструментів узгодження розмаїтих суспільних інтересів.

У зв'язку з цим усі життєво важливі суспільні відносини, що виникають та функціонують між індивідами та їх організаціями, здійснюються на основі загальнообов'язкових юридичних норм, які приймає держава в особі її органів; при цьому у разі порушення або неналежного виконання таких норм задіюються певні заходи державного примусу та юридичної відповідальності.

Характер взаємовідносин держави та особи є найважливішим показником стану суспі­льства, як продукта взаємодії людей у процесі їх спільної життєдіяльності².

Процес здобуття, забезпечення і захисту прав передбачає активне волевиявлення суб'єктів суспільної життєдіяльності (нації, народу, соціальних спільнот, груп, громадських об'єднань та ін.); тобто передбачає відповідну «боротьбу за права», оскільки цей процес знаходиться у сфе- pi «раціонального», «необхідного» та «об'єктивного». На думку німецького філософа, представ­ника соціологічної школи права Рудольфа фон Ієрінга (1818—1892) усі великі здобутки в історії права: знищення рабства, падіння кріпосництва, свобода поземельної власності, промислів, віру­вань, рівноправність тощо були завойовані, як правило, шляхом столітньої боротьби³.

При цьому суспільство і держава, як ціле і його особлива частина, не лише взаємодіють між собою, але і співвідносяться за багатьма ознаками.

Співвідношення суспільства і держави
Суспільство	Держава
Відносини між приватними особами, їх об'єдна­ннями, будуються на засадах рівності, координації — «горизонтальні відносини рівноправних суб'єктів»	Посадові особи та органи держави пов'язані відноси­нами підпорядкування — «вертикальні відносини субординації»
У приватно-правовій сфері діє принцип — «дозволе­но все, що не заборонено законом»	У публічно-правовій сфері діє принцип — «дозволе­но лише те, що закріплено законом»
Приватна особа може бути притягнута лише до нега­тивної юридичної відповідальності (за правопору­шення як винну протиправну дію або бездіяльність)	Посадова особа держави несе як негативну, так і по­зитивну юридичну відповідальність
3 метою охорони приватно-правових відносин пер­шочергове значення мають правопоновлюючі санкції (цивільна відповідальність)	3 метою охорони публічно-правових відносин викори­стовуються штрафні, каральні санкції (адміністративна, кримінальна, дисциплінарна відповідальність тощо)
Відносини між приватними особами та їх об'єдна­ннями регулюються галузями приватного права	Державно-владні відносини, у яких однією із сторін є держава, регулюються галузями публічного права

Аналізуючи співвідношення суспільства та держави, варто ще раз наголосити, що постановка питання про межі державного втручання має глибинне історичне коріння, будучи пов'язаною з боротьбою буржуазії із феодально-абсолютистським свавіллям у період кризи феодалізму і нарощування тієї революційної ситуації, яка призвела феодальну систему до загибелі і до заміни феодального ладу буржуазним. Права людини (у широкому їх розумінні — особисті, соціальні, політичні) — це той бар'єр, який, проходячи на «кордоні» держави і суспільства, зумовлює межі державного втручання, тобто визначає їх характер взаємодії і співвідношення.

Так, підвалини ліберального розуміння співвідношення і взаємодії суспільства і дер­жави були закладені у XVIII—XIX ст., коли в суспільне життя впроваджувався принцип «Laisser faire» як наріжний принцип ліберальної свідомості, що означає вимогу вилучити із життя людей будь-які обмеження й перешкоди, які суперечать їхнім правам та індиві­дуальній свободі. Найбільш чітко сутність правової державності в позитивному праві «старих демократій» була визначена у ст. 2 Французької декларації прав людини і грома­дянина (1789 p.): «забезпечення природних і невід'ємних прав людини». Іншими словами, «правовий» аспект державності пов'язується з хвилею буржуазних революцій і проголо­шенням пріоритету природних і політичних прав особи («перше покоління прав особи»).

Проте проблеми суспільно-економічного розвитку, що їх відчула більшість країн світу наприкінці XIX — на початку XX ст. (цілковите панування приватної власності та вільної конкуренції призвело до надмірної соціально-економічної поляризації населення, до за­гострення соціальних конфліктів тощо), висунули новий принцип — «Welfare state», за яким проголошується ідея про необхідність активного втручання держави в економічне і соціальне життя як засіб стабілізації господарських, виробничих і політичних процесів, що розгля­дається як своєрідне сучасне втілення філософії неолібералізму (соціал-демократичної ідео­логії). Тобто «соціальний» аспект державності пов'язується з появою «другого покоління» прав людини (соціальних, економічних, культурних) і є наступним етапом розвитку правової державності — соціально-правової держави.

Отже, еволюція права, суспільства та держави — це прояв процесу вдосконалення лю­дини. Так, один із фундаторів ідеї соціалізації держави німецький філософ Христіан Вольф (1679—1754) був переконаний у тому, що людині притаманне постійне вдоскона­лення. При цьому таке вдосконалення душі і тіла, як прагнення до добра є моральним за­коном і передумовою доброчесної поведінки, а право, своєю чергою, виступає результа­том виконання морального обов'язку.

Як засвічує досвід «старих демократій», процес формування Людини як конкретної, твор­чої особистості і становить процес формування «доброчесного буття», що складає фундаме­нтальні — духовні, правові та моральні передумови формування розвиненого громадянсько­го суспільства як основи соціально-правової держави — «доброчесної держави», як втілення ідеї соціальної справедливості.

Розкриваючи зміст співвідношення права, особи, суспільства і держави, слід зауважити, що це нерозривно пов'язані явища, оскільки держава як правова організація суспільства фу­нкціонує заради забезпечення прав людини.

Необхідно наголосити, що людина стає істотою суспільною і політичною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із свідомістю та волею. Індивід спочатку є створінням природи (з особистими фізичними рисами, з певними фізичними, психічними, духовними потребами людини, які вирізняють її у природному, біологічному світі), потім суспільст­ва (зі своєрідними особистісними, соціально-економічними, культурними якостями конк­ретної особи як суб'єкта суспільних відносин, із відповідним комплексом суспільних по­треб та інтересів), і лише потім — держави (як громадянин з певними політичними пере­конаннями, потребами та інтересами у відповідних політичних відносинах).

Найбільш прийнятною є класифікація прав людини (у широкому їх розумінні) за змістом потреб, які ними забезпечуються, тобто за їх соціальним призначенням¹:

1. Особистісні (особисті, громадянські) права людини (забезпечують особисте життя і свободу) — включають: можливості збереження, розвитку і захисту її фізичного існу­вання (право на життя), задоволення фізичних потреб (фізичну недоторканість) тощо; мож­ливості збереження, розвитку і захисту духовної, психологічної індивідуальності людини (право на ім'я, на честь і гідність тощо).

2. Політичні права громадянина — включають: можливості збереження, розвитку і захисту доступу до участі у політичному і державному житті (право на громадянство, на державну службу, на формування представницьких органів держави та місцевого самоврядування тощо).

3. Соціальні права особи (соціально-економічні, культурні) — включають: можливості збереження, розвитку і захисту доступу до культурних, національних цінностей; до участі у їх вдосконаленні (право на освіту і виховання, на творчість тощо); можливості збере­ження, розвитку і захисту доступу до матеріальних благ (право на власність тощо), до участі у виробництві матеріальних благ (право на працю, на відпочинок тощо).

Таким чином, розвиток прав людини, суспільства і держави тісно взаємопов'язані між собою. Від правової державності, (де права визнаються) — до соціально-правової держа­ви, (де права забезпечуються та захищаються) пролягає довготривалий і складний процес трансформації громадянського суспільства.