3. Держава як особливий иолітико-иравовий феномен: поняття та ознаки

Держава — це соціальний феномен, багатогранну природу якого і на сьогоцні поки що важко осмислити надавши вичерпне його визначення.

Опановуючи зміст кожного визначення «держави» слід пам'ятати, що протягом майже усього розвитку людства, у різні історичні епохи, за різних соціальних умов, існували, існують і будуть існувати — відповідні підхоци цо осмислення змісту цієї категорії та вицілення тих ознак, які визнаються найбільш значущими, невід'ємними, своєрідними ознаками держави.

Як особливий суспільний феномен, держава пов'язана із суспільством. Яким є суспільст­во — такою є і держава, відповідна соціальна система є основою для формування відповідної державної організації. При цьому держава є оцним із найважливіших елементів буць-якої соці­альної системи, їх співвідношення можна прецставити віцповідно як співвіцношення «части­ни» цо «цілого». Ціле і його частина — єцині, оскільки вони не існують оцне без іншого. Це означає, що усі елементи суспільства як цілісної та особливої соціальної системи тісно взаємо­пов'язані між собою. І тому формування держав у різних нароців відбувалось під впливом сво­єрідного комплексу чинників, які, своєю чергою, залежали від культурних, географічних, клі­матичних, виробничих, політичних, ідеологічних та інших особливостей. Кожна держава, як і кожне суспільство — неповторні, оскільки у кожного своя історія, традиції тощо.

Держава є особливою організацією суспільства. Вона об'єднуючи в єцине ціле всіх членів суспільства, віцображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби. Цей загальний інтерес набуває спеціального вираження у формі законів.

Поява тих чи інших суспільних інститутів обумовлена певними суспільними потребами, тобто їх виникнення зційснюється за схемою — «є соціальна потреба — є соціальна пропо­зиція». Соціальний організм насичений різного роду потребами, серед яких розрізняють ду­ховні, моральні, культурні, політичні, економічні та ін. Прагнення повніше і краще задоволь­нити суспільні потреби слугувало причиною ускладнень і вдосконалення форм взаємного спілкування. Отже, виникнення держави спричинено віцповіцними потребами суспільства¹.

Зокрема, вроджена духовна потреба людей жити разом, що зумовлена духовною спорід­неністю (як проявом соціальної солідарності), обумовлює потребу суспільства зберігати свою цілісність в умовах його розшарування, потребу вдосконалення управлінської організа­ції суспільства. Своєю чергою, держава виокремлюється як особлива форма організації сус­пільного життя, що покликана забезпечити цілісність суспільства та його нормальне, стабі­льне функціонування і розвиток. Потреба підтримання в суспільстві порядку зумовлює пот­ребу стримування соціальних протиріч, захисту території, ведення війн тощо (як проявом со­ціальної боротьби), і тому держава виступає як ускладнена система політичних важелів, що має своєю метою попередити соціальні конфлікти або їх пом'якшити, включає віцповіцні за­соби державного примусу (армію, флот, поліцію, тюрми тощо).

Давньоримський мислитель Ціцерон вважав цержаву «нацбанням народу». Вітчизняний учений С. Дністрянський (1870—1935) порівнював значущість держави для народу, як ха­ти — для людини.

До головних ознак держави як особливої політико-територіальної організації, на­самперед, відносять наявність публічної влади в особі державного аппарату та поціл насе­лення за територіальними оциницями.

Процес формування територіальних одиниць, з одного боку, та органів державного апарату, з іншого, — це єциний процес.

Як відомо, за первісного ладу основною суспільною одиницею був ріц². Поціл праці, поя­ва землеробства, скотарства, ремісництва, торгівлі об'єктивно сприяли утворенню територіа-

'Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. JI. Лисенков та ін.; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 31—32.

Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави. У зв'язку з дослідженням Льюіса Г. Моргана. — К.: Політвидав України, 1981. — С. 83.

льних одиниць, де об'єктивно могли оселятися, жити та захищатися від ворогів землероби і ремісники тощо.

«В порівнянні зі старою родовою організацією держава відзначається, по-перше, розділенням підданих держави за територіальними поділами. Старі родові об'єднання, що виникли і трималися в силу кровних уз, зробились недостатніми здебільшого тому, що їх передумова, зв'язок членів роду з певною територією, давно перестала існувати. Територія лишилась, але люди стали рухливими. Че­рез те за вихідний пункт було взято територіальний поділ, і громадянам надали можливість здійснювати свої громадські права і обов'язки там, де вони оселяли­ся, безвідносно до роду і племені. Така організація громадян за місцем прожи­вання є загальноприйнятою в усіх державах».

Фрідріх Енгельс (1820—1895)

Як особлива політико-територіальна організація публічної влади, держава поширює свою владу вже не просто на територію, а на конкретні «територіальні одиниці та утворення» як організовані місця проживання людей.

Держава «виникла з суспільства, але ставить себе над ним, і все більше й більше від­чужує себе від нього»¹. І тому серед головних ознак держави виділяють наявність особ­ливої організації публічної влади (як влади відокремленої від суспільства) в особі від­повідної системи органів державної влади, управління та примусу — державного апара­ту². Цей апарат має публічний характер, оскільки формується із особливої групи людей, головним заняттям яких є виконання владних та управлінських функцій. У своїй діяльно­сті державний апарат спирається на армію, тюрми та інші примусові інститути. «Ця пуб­лічна влада існує в кожній державі. Вона складається не тільки з озброєних людей, але й з речових придатків, тюрем і примусових установ всякого роду, які були невідомі родово­му устроєві суспільства»³.

Наявність публічної влади, тобто влади, відокремленої від суспільства (поява особливої групи людей, яка займається управлінням), що є офіційним представником усього народу⁴, є ознакою, яка характеризує державу як політичну організацію влади. Проте держава — це союз не лише владний, політичний, але і правовий.

Варто наголости, що суспільство виступає як система різноманітних суспільних зв'язків і суспільних відносин. При цьому у системі суспільних відносин особливо виділяються відносини владарювання.

Влада — це не лише центральна категорія політології, але й фундаментальна загальноте­оретична категорія. До її розгляду долучалися філософи, соціологи, історики, психологи і митці художнього слова.

Загальнотеоретична наука ототожнює владу з пануванням і визначає її як форму соціаль­них відносин, що характеризується здатністю одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам. Влада — це особлива форма суспільних відносин, що характеризується здатністю та можливістю впливати на характер і напрям діяльності та поведінки людей, соціальних груп шляхом економічних, ідеологічних, організаційно-правових механізмів, а також за до­помогою авторитету, традицій, примусу тощо. Влада може мати дуже особистий характер — наприклад, влада батьків над дітьми.

Влада як можливість одних людей підкоряти своїй волі поведінку інших людей існувала і в додержавних суспільствах, де вона мала близький до членів суспільства характер. За сло­вами Ф. Енгельса, «родовий старійшина стоїть посеред суспільства». Наочно це виявлялося у тому, що владна, управлінська функція здійснювалася безоплатно, а її здійснення вважало­ся почесним обов'язком найдосвідченіших, найрозумніших тощо.

Крім того, новоствореним владним інститутам державної влади потрібно легалізувати, «узаконити» свою владу на даній території, оскільки «вільної, добровільної поваги, з якою ставились до органів родового суспільства, чиновникам вже не досить, навіть, коли б вони могли її завоювати. Носії влади, яка відчужує себе від суспільства, повинні здобувати повагу до себе за допомогою виняткових законів, через які вони здобувають особливу святість і не­доторканність. Найнікчемніший поліцейський службовець цивілізованої держави має більше «авторитету», ніж усі органи родового суспільства, разом узяті, але наймогутніший монарх

і найвидатніший державний діяч або полководець епохи цивілізації міг би позаздрити тій не з під палки здобутій і безперечній повазі, з якою ставляться до найскромнішого родового старійшини»¹. Аби легалізувати свою владу на відповідній території, державна влада вико­ристовує юридичні важелі, законодавство, встановлюючи власні правила, власний поря­док, і в цьому також виявляє свій публічний характер. Тобто держава і державна влада об'єднує все населення певної території не лише на основі певної культури, мови, звичаїв, релігії тощо. Як наголошувалося, держава є надбанням народу, а народ є не будь-яким зібранням людей, об'єднаних разом тим чи іншим чином, а єднанням багатьох людей, пов'язаних між собою порозумінням у питаннях права та спільністю інтересів.

Державні інститути прагнуть легалізувати свою владу шляхом певних юридичних пра­вил, (які закріплюються, як правило, у відповідних актах законодавства). При цьому юри­дичне право може стати також і засобом подолання соціальних конфліктів, оскільки ті класо­ві протиріччя, які потребують свого вирішення, можуть бути розв'язані не лише шляхом на­силля (як вказувалося, є два способи боротьби: один шляхом законів, інший шляхом сили; перший властивий людям, другий об'єднує нас з дикими звірями).

Таким чином, легальність державної влади тісно взаємопов'язана із її леїітимністю. Ле­гальність державної влади — це набуття державної влади на законних підставах та її подальше функціонування в рамках законності. Легітимність державної влади — прийняття населенням держави законної влади, а також визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підкорятися. Ж.-Ж. Руссо зазначав, що сила не створює право. Слова рабство та право про- тирічать одне одному і тому люди зобов'язані підкорятися лише законній владі.

Помилково було б визначати владу як примусову перевагу, оскільки основа влади — не фізична сила. Примус не зможе «зберегти» влади. І тому держава є не лише союз влади і підпорядкування, це правовий союз.

Сучасна наука достатньо грунтовно доводить, що владні відносини (відносини панування і підкорення) є психологічними за своєю природою. Великий філософ стародавнього світу Арістотель був схильний ставити питання про владу ще ширше, в масштабах загального за­кону природи: «Елемент владарювання і елемент підпорядкування пов'язується в усьому, що, будучи складено із декількох частин, безперервно пов'язаних одна з одною і роз'єдна­них, складає деяке ціле. Навіть у предметах неживих, наприклад, у музичній гармонії, можна підмітити свого роду принцип підпорядкування»².

Особиста влада людини над людиною розглядається як своєрідний психічний зв'язок лю­дей. В душі людини переплітаються воля до панування і воля до підпорядкування. І тому фо­рми легітимності, виділяють, передусім, за мотивами підпорядкування владі:

1. Традиційна — виникає завдяки звичаям, звичці коритися владі, вірі в непорушність та свя­тість віддавна існуючих порядків. Суттєва сила традиції призводить до того, що люди знову і зно­ву відновлюють відносини влади і підпорядкування протягом багатьох поколінь. За цією моти­вацією традиційна легітимність багато в чому подібна відносинам у патріархальній родині, що за­снована на безперечній покорі старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин. Тому традиційне панування є притаманним монархії. Влада традицій є такою, що, коли лідери по­рушують її, вони можуть втратити легітимність в очах народних мас. У цьому сенсі державна вла­да жорстко обмежена тією традицією, що і надає їй легітимність в очах мас.

2. Легальна (раціонально-правова) — заснована на добровільному визнанні встановлених правових норм, спрямованих на врегулювання відносин влади-підпорядкування. Легальна форма характерна для конституційних державних моделей. У системах подібної форми влада держави легітимізується своєрідним «царством закону» і для обгрунтування своєї влади правлячі кола звичайно звертаються до Конституції та законодавства.

3. Харизматична — заснована на емоційних, особистісних відносинах вождя і мас, на довірі державним лідерам, вірі народу у виняткові їх якості, тобто в їх особливі, харизма- тичні якості. Тому іноді постать вождя обожнюється, формується так званий «культ вождя». Харизматичний спосіб легітимації часто використовується в епохи революційних потрясінь, коли нова влада не може спиратися на авторитет традицій чи правовий порядок, тоді культи­вується велич самої особи вождя, авторитет якого освячує інститути новосформованої влади.

Отже, держава — це союз не лише владний, політичний, але, правовий.

Держава має розглядатися, насамперед, як правовий феномен. Саме право виступає дже­релом легалізації держави. І тому держава — це матеріальне вираження правового по-

рядку, завдяки якому можливе розв'язання суспільних конфліктів і врегулювання існуючих соціальних відносин.

Втім, деякі теоретичні концепції, і, зокрема, марксистсько-ленінське вчення спрощує зміст держави, оскільки вбачає її домінуючу ознаку у класовому пригніченні. Вже Комуніс­тичний Маніфест 1848 р. проголосив, що «політична влада — це організована влада одного класу з метою пригнічення іншого класу». Проте роль правлячого державного стану не може визначатися лише функцією класового пригнічення і станом соціального паразитизму. Так, представники марксистської теорії визнавали, що держава виникла з потреби стримувати класові протиріччя. Це означає, що у державі домінує система політичних важелів, яка має своєю метою попередження класових конфліктів, їх пом'якшення та формування міжкласо- вого миру, міжкласового співробітництва. Держава справляючи вплив на усе суспільство, в цілому, бере на себе вирішення усіх загальних питань та приймає заходи до відтворення та­ких умов, які сприяють існуванню суспільства як цілісного організму.

І, якщо моральність, доброчесність для людини — це врешті-решт, вирішальна умова її ви­живання у світі, то легальність та легітимність державної влади визнається найважливі­шою передумовою її нормального, стабільного розвитку і її «тривалої життєздатності».

«...Якщо б держава не була підкорена законам...то на державу слід було б диви­тися не як на природню річ, а як на химеру. А отже, держава здійснює злочин, якщо робить або терпить те, що може бути причиною її загибелі... Оскільки для тих або для того, у чиїх руках знаходиться верховна влада, настільки неможли­во... порушувати ним же самим видані закони і водночас зберігати властиву йому величність, як неможливо одночасно бути і не бути...»

Бенедикт Спіноза (1632—1677)

«Поділ населення за територіальними одиницями» визначається як ще одна із найваж­ливіших ознак держави. При цьому органи держави (державно-владний апарат управління та примусу) формуються як у центрі такої територіальної організації, так і в конкретних те­риторіальних одиницях на місцевому рівні.

Держава передбачає особливу публічну владу, відокремлену від усієї сукупності осіб, що постійно входять до її складу¹. Будучи організацією публічної влади, держава, порівняно із первісними інститутами влади, виступає як територіальна організація².

В особі її центральних та місцевих органів держава поширює свою владу в межах власної території. Кожна держава відрізняється від інших держав тим, що вона має власну тери­торію. Територія держави — це частина території земної кулі з його суходолом, водною по­верхнею, надрами та повітряним простором над ними, що перебуває в межах кордонів дер­жави і під її суверенітетом. Територія — це необхідна ознака держави. Держава не може бу­ти визнана суб'єктом міжнародних відносин, якщо вона не має своєї території, проте наяв­ність території не є достатнім для формування держави.

Отже, держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада. Тобто юрисдикція держави поширюється на її територію. «Юрисдикція» — це встановлена за­конодавством сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спо­ри та справи про правопорушення, тобто надавати оцінку діям суб'єктів права з точки зору їх правомірності, застосовувати юридичні санкції.

Таким чином, територіальний поділ населення і поширення державної влади лише на на­селення певної території неминуче призводить до утворення адміністративно-територіальних одиниць. Державна організація суспільства передбачає розподіл населення за адміністра­тивно-територіальними одиницями і здійснення публічної влади за територіальною ознакою. Саме розподіл населення за територіальним принципом, а не за кровно-родинними ознаками і відрізняє державу від попередньої — додержавної організації суспільства. Народ вперше розподіляється не за родинними групами, а за проживанням на одній території. Розподіл населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Це необхідна умова існування і функціонування державної влади, оскільки вона виражає специфічні особливості публічної влади, яка не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво та контроль над суспільною життєдіяльністю.

З наявністю державного апарату та державної території пов'язаний політико-правовий ін­ститут громадянства або підданства, назва якого відрізняється в залежності від форми дер­жавного правління: громадянин республіки, підданий монарха. Інститут громадянства має політичний і юридичний характер, тому громадянство визначають як приналежність фізичної особи до тієї чи іншої держави, на підставі якої виникає стійкий, необмежений у просторі політико-правовий зв'язок фізичної особи з державою у формі взаємних юридичних прав і обов'язків, які зобов'язують громадян виконувати і дотримуватись законів держави, а державну владу — захищати і охороняти права і свободи всіх громадян.

Статус громадянина дає особі всі політичні права і свободи, яких не мають іноземні громадя­ни та особи без громадянства. Політичні права і свободи пов'язані з участю у суспільно- політичному житті, з формуванням органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Територія надає не лише матеріальні засоби існування та розвитку держави і людини. Протягом усієї історії людства народи захищали власні території не лише заради їх націона­льних багатств, але й із патріотичних мотивів. Адже, кожна людина народжується на певній території відповідної країни, що стає її батьківщиною і в усвідомленні людини уособлюється не лише із суспільством або з органами держави, (з чим пов'язана реалізація соціально-еко­номічних прав особи та політичних прав громадянина), але й із територією, з конкретною мі­сцевістю, (на якій вона народилася, на якій жили і живуть її рідні).

Отже, територія відіграє надзвичайно велике значення у формуванні духовно-моральних ос­нов існування та розвитку людини і спільноти. При цьому, враховуючи співвідношення і взає­мозв'язок соціальної системи та державної системи («держава є надбання народу»), слід також наголосити на тому, що в основу формування відповідних «територіальних одиниць та утво­рень» покладаються, національні культурні цінності, звичаї і традиції, серед яких слід особливо виділити духовно-моральні потреби єднання, так звані ідеї соціальної солідарності, які спромо­жні створити сприятливий грунт для процвітання економічної та політичної взаємодії.

Як вказувалося, держава існує в особі відповідних органів державної влади та управління. Держава, як система, що управляє суспільством, має певний державний апарат. Державна вла­да — це політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарата.

Державний апарат має складну структуру, як у вертикальному вимірі (територіально­му — центральні, місцеві органи держави тощо), так і у горизонтальному (сфера діяль­ності — органи державного управління, органи державного примусу тощо). Приміром, до центральних органів державної влади Стародавнього Риму в період республіки відноси­лись центуріатні народні збори, сенат та магістрат. Головну роль відігравали центуріатні народні збори, на яких обирали вищі магістрати — консулів, преторів, цензорів, прийма­ли або відхиляли пропозиції магістратів про прийняття нових законів, розглядали скарги тощо. Сенат складався із осіб, що призначались обраними народними зборами спеціаль­ними особами-цензорами. Він попередньо розглядав закони, які приймались центуріат- ними народними зборами. В руках магістратів зосереджувались функції управління, військова й адміністративна влада.

Здійснюючи повну та виключну владу в межах своїх кордонів, держава суверенно володіє територіальним верховенством, що є складовою частиною державного суверенітету — найва­жливішої політико-правової властивості державної влади. Тобто територіальна ознака дер­жави нерозривно пов'язана з державним суверенітетом.

Державний суверенітет тісно взаємопов'язаний з суверенітетом народу. При цьому держава не може бути визнана суверенною, якщо вона здійснює владу на недемократичних засадах, тобто, коли вона не є носієм суверенітета народу .

Державний суверенітет не дає державі необмеженої свободи. Державна влада, во­лодіючи прерогативою видавати закони та інші юридичні загальнообов'язкові для усього населення правила, в умовах демократичного політичного режиму безпосередньо «зв'я­зана законами», а її органи та посадові особи мають діяти виключно на підставі і в межах, встановлених законами.

Державний суверенітет означає: верховенство державної влади в межах її території та незале­жність у міжнарод них від носинах.

Поєднання двох засад — верховенства та незалежності — є як правом держави на неза­лежність і свободу від посягань ззовні і зсередини, так і правом управляти, панувати, воло­дарювати тощо.

Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади, виявляються у внутрі­шній і зовнішньополітичній діяльності держави.

Як важливі властивості державної влади вони характеризують її політико-правову сутність.

«■■ ■ Суверенітет є найвища, абсолютна... влада над громадянами і суб'єктами Спільно­ті ти...це головне питання, що має бути зрозумілим у міркуваннях про Державу...»

Жан Воден (1530—1596)

Внутрішній вимір суверенітету держави передбачає, що держава володіє найвищою владою над внутрішніми суб'єктами у межах її кордонів, а інші держави повинні визнавати цей принцип.

Верховенство державної влади виявляється у її прерогативах (виключних повнова­женнях):

• розпоряджатися своєю територією і ресурсами;

• встановлювати у суспільстві єдиний правопорядок (суверенна законотворчість); право ви­давати закони та інші юридичні загальнообов'язкові для всього населення правила, дотримання яких забезпечується державним примусом;

• застосовувати примусовий вплив щодо населення за допомогою особливої системи держав­них органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми тощо), які проводять волю дер­жави; право застосування державного примусу;

• збирати податки з метою формування загальнодержавного бюджету та утримання держав­ного апарату.

Зовнішній суверенітет держави передбачає, що держава контролює територію в межах своїх кордонів і жодна інша держава не може контролювати цю територію або порушувати її кордони. Міждержавні зносини є зносини суверенних держав. У сфері внутрішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітет інших держав, тому зносини дер­жав здійснюються у формі їх взаємних угод. Результатом згоди держав підпорядковувати свої дії у певній сфері відносин тим або іншим узгодженим правилам, які з моменту укладання від­повідної угоди стають обов'язковими для цих держав, є норми міжнародного права.

Суверенітет держави є одним із основних принципів міжнародного права. У міжнародно- правовому значенні суверенітет означає незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах, тобто право самостійно визначати свій спосіб дій у міжнародних відносинах і свій суспільний і політичний устрій.

При цьому суверенітет не дає державі необмеженої свободи дії на міжнародній арені. Кож­на держава повинна поважати права інших держав, які захищаються міжнародним правом, до­тримуватись укладених між ними міжнародних угод і обмежувати свою свободу дій у тій або іншій сферах. Водночас мова йде про дотримання угод, які не суперечать принципам міжнародного права (поважання суверенітету і суверенної рівності всіх держав; взаємна від­мова від застосування сили або загрози силою; поважання територіальної цілісності і непору­шності кордонів; невтручання у внутрішні справи інших держав; поважання прав людини як у своїй країні, так і за її межами).

Існує органічний взаємозв'язок і тісна узгодженість внутрішнього верховенства держав­ної влади і зовнішньої її незалежності. Незалежність державної влади зовні обумовлена са­мим фактором її верховенства в межах держави. Водночас верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Держава є природним, об'єктивним результатом тривалого історичного розвитку, вона постій­но розвивається. Форма держави зазнає змін, трансформується. Держава стає учасником міждер­жавних об'єднань, що, своєю чергою, впливає на зміст суверенітету. Так, приміром, за сучасних умов розвитку держави та міжнародних відносин, пов'язаних зі створенням органів світового спів­товариства і добровільним вступом держав до них (ООН, Рада Європи, Європейський Союз, СНД, ЄЕП тощо), поняття суверенітету зазнає певних змін, відбувається так звана «ерозія державного суверенітету», оскільки при збереженні самостійності і незалежності у внутрішніх і зовнішніх справах країни-члени названих міжнародних органів добровільно визнають їх верховенство в окремих питаннях внутрішнього життя та міжнародних відносин: права людини, екологія, безпека тощо. По суті — це прояв добровільного обмеженого суверенітету, що засновується на повній де­мократичній основі.

Відколи виникла особлива публічна організація влади, особливий апарат управління (як особлива група державних чиновників, для яких робота в державному апараті є ос­новною або єдиною), виникла й необхідність утримувати такий апарат за рахунок стяг­нення податків. Наявність власної податкової системи є ще однією невід'ємною ознакою держави. Форми і розміри податків у різних державах були різними: від натуральних по­датків — до точно встановленої державою суми в грошовому вираженні у відсотках. Утім, лише раціональна податкова політика держави сприяє формуванню такої податко­вої системи, яка стимулює розвиток суспільства в усіх його сферах, створюючи соціаль­но-економічне підґрунтя для реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Податкова система є однією із складових фінансово-грошової системи держави, наявність якої становить також невід'ємну ознаку держави. Грошова одиниця — необхідний атрибут дер­жави. Фінансові відносини виникають у процесі розподілу доходів і видатків, складання, розгля­ду, затвердження і виконання державного бюджету, звіту про його виконання, збирання подат­кових та інших обов'язкових платежів до бюджету, позабюджетних державних цільових фондів, регулювання грошово-кредитної і валютної систем тощо.

Крім того, необхідним атрибутом держави є державна мова. Державною мовою прий­нято називати визнану законом основну мову держави, обов'язкову для використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо.

Кожна держава має державні символи: прапор, герб, гімн. Так, у ст. 20 Конституції України за­кріплено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. Державний Прапор піднімається на будинках ор­ганів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консуль­ських представництв, на прикордонних заставах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипломатичних представників і консулів, як кормовий прапор на морських суднах, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо. Державний Герб — це закріплений у законодавстві офіційний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображення окремих фігур виражає коло певних ідей політичного характеру та символізує суве­ренітет держави. Зображення Державного Герба розмішується на печатках органів державної вла­ди, державного управління, судових органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службо­вих посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо. Державний Гімн — це закріплена в законодавстві музично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру та символізує суверенну державу. Дер­жавний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, офіційних зустрічей на найвищому державному рівні, прийняття військової присяги, відкритті міжнародних спортивних змагань тощо.

Таким чином, держава — це особлива політико-територіальна організація громадян­ського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних груп, має апарат управ­ління та примусу для приведення в життя своєї волі. їй притаманні наступні ознаки:

1. Наявність публічної влади в особі державного апарату.

2. Поділ населення за територіальними одиницями.

3. Наявність державного суверенітету.

4. Наявність території, обмеженої державними кордонами.

5. Наявність інституту громадянства або підданства.

6. Наявність власної податкової, фінансової систем; наявність законодавства та правової системи.

7. Наявність державних атрибутів — власної грошової одиниці, державної мови та симво­лів держави (гербу, прапору, гімну).

Резюме за змістом теми

Розкриття процесу походження держави та права дозволяє не лише розглянути причини та форми появи перших паростків «первісного» права і державно-владних інститутів у перві­сному суспільстві, але й допомагає краще зрозуміти їх соціальну природу, характерні, сутні- сні риси та особливості. При цьому теоретична думка в усі часи відзначалася відсутністю єдиних підходів до розгляду цих питань.

У даній темі особлива увага звертається на тому, що держава є, насамперед, союз правовий, оскільки право виступає джерелом легалізації державної влади. Держава є особливою правовою, політико-територіальною організацією суспільства, усеохоплюючою організацією, яка об'єднуючи в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні ін­тереси і потреби. Цей загальний інтерес набуває спеціального вираження у формі законів.

Терміни та поняття до теми

Держава — це особлива правова політико-територіальна, суверенна організація публічної влади, яка покликана забезпечувати єдність і цілісність суспільства.

Суверенітет нації означає право націй на самовизначення, право на власну державність.

Суверенітет народу в умовах демократичного політичного режиму означає верховенство народу, його право вирішувати свою долю, брати участь у державотворенні, правотворенні, контролювати діяльність органів державної влади тощо.

Співвідношення державного суверенітету та суверенітету народу безпосередньо зале­жить від форми державного політичного режиму. За демократичного політичного режиму державний суверенітет є похідним від суверенітету народу, в умовах антидемократичного (тоталітарного, фашистського тощо) державного режиму пріоритет належить державному суверенітету.

Територія держави являє собою простір самовизначення народу, в межах якого держава здійснює власний суверенітет і власну юрисдикцію. Територіальна юрисдикція як встанов­лена законом сукупність повноважень державних органів виішувати правові спори і вирішу­вати справи про правопорушення, тобто надавати оцінку з точки зору їх правомірності, за­стосувати юридичні санкції до правопорушників. Юрисдикція завжди має територіальний характер, що виявляється у безпосередній залежності предмета юрисдикції від його просто­рового місця знаходження, режима території. Зокрема, у кримінальній юрисдикції визнається принцип належності юрисдикції судам того місця, де скоєний злочин.

Державний суверенітет вважається повним, якщо він політично проголошується, юри­дично формально закріплюється в конституції, інших законодавчих актах, а також фактично реалізується в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики держави. Державний суверені­тет вважається обмеженим, якщо він політично проголошується, юридично формально за­кріплюється в конституції, інших законодавчих актах, проте фактично не реалізується в пи­таннях внутрішньої та зовнішньої політики держави. Обмеження суверенітету може бути примусовим і добровільним. Примусове обмеження може бути в результаті загарбання тери­торії держави іншою державою в процесі воєнних дій тощо; добровільне обмеження — мож­ливе за взаємною домовленістю між державами з метою досягнення певних цілей, міжнарод­них політичних, економічних угод, об'єднання у федеративні союзи, конфедеративні союзи, в процесі регіоналізації тощо.

Питання для самоконтролю

9. Назвіть причини виникнення потреби у появі юридичного права як принципово нового соціального регулятора.

10. Назвіть ознаки держави та надайте їм загальну характеристику.