1. виникнення держави в результаті «вродженої, інстинктивної потреби жити разом, у со­ціумі, оскільки людина — істота соціальна», «природної потреби жити в організованому спі­втоваристві»; тобто «суспільство і держава є результатом природних психологічних зако­номірностей розвитку людини»²;

2. Виникнення держави завдяки впливу певних суб'єктивно-харизматичних факторів.

Основи першого напрямку даної теорії були закладені ще у старовньому світі. Так, рим­ський юрист, філософ, оратор, державний діяч Марк Туллій Ціцерон (106—43 pp. до н. е.) був переконаний у тому, що не слабкість людей перед силами природи є вирішальним чин­ником їх об'єднання у державу.

«Держава є надбанням народу, а народ є не будь-яким зібранням людей, об'єд­наних разом тим чи іншим чином, а єднанням багатьох людей, пов'язаних між со­бою порозумінням у питаннях права та спільністю інтересів; першою ж причиною для такого єднання людей є не стільки їх слабкість, скільки, так би мовити, вродже­на потреба жити разом».

Ціцерон (106—43 pp. до н. е.)

Представники психологічної теорії (американський вчений Г. Тард, англійський етнограф Д. Фрезер, російські правники Н. Коркунов, М. Ковалевський, JI. Петражицький) розглядали і суспільство, і державу у розрізі психологічної взаємодії людей та їх організацій. Внутрішня потреба людини жити в межах організованого співтовариства, необхідність колективної взає­модії (як природня, вроджена, інстинктивна потреба створювати певну систему) — ось, що, на думку представників цієї концепції, є рушійними силами формування державного організму.

Суспільство як певна цілісність культурних, політичних, економічних реалій, є своєрідною соціальною системою, особливим соціальним організмом з притаманними лише йому суспіль­ними інститутами. Поява тих чи інших суспільних інститутів (в тому числі і такого особливого, яким є держава) зумовлена, певними суспільними потребами, тобто їх виникнення здійснюється за схемою — «є потреба — є пропозиція».

Серед такого роду потреб суспільства виокремлюють ті, які, за висловом Ціцерона, визнача­ються «вродженою потребою жити разом», тобто потребою на рівні інстинкту. За словами Воль­тера «інстинкт людини, скріплений розумом, тягне її до суспільства, так само як до їжі і до води». При цьому у відповідній «системі духовної спорідненості людей» на першому місці знаходиться саме «порозуміння у питаннях права».

У первісному суспільстві «віднайдення оптимальних моделей поведінки» відбувалось у формі звичаїв, які «укорінювалися» стихійно, на рівні інстинкту; водночас у державно-упорядженому су­спільстві «порозуміння у правовій царині» знаходиться, як правило, у сфері «свідомого». Одним із проявів його, на думку німецького філософа, представника соціологічної школи Рудольфа фон

Ієринга (1818—1892), «...закон, тобто навмисна, до певної мети спрямована дія державної влади, і тому не випадковістю, а необхідністю, що глибоко укорінена у самій сутності права пояснюється той факт, що усі правові реформи процесу та речового права пов'язані із закономі.

Крім того, не лише первинний процес, але і похідний процес виникнення нових держав і правових систем (як у Стародавньому світі або в епоху Середньовіччя, так і в сучасний період), виявляє як еволюційні, об'єктивні його прояви, так і виокремлює значний суб'єктивний, випадко­вий заряд¹.

З випадком пов'язують саме особисту харизму політичного лідера, державного діяча, об­ґрунтовуючи ці твердження, безпосереднім її відношенням до легітимності (визнання) тієї чи іншої державної влади, (яка, за словами М. Вебера, є такою, що має тріаду характеристик — легальність, наслідування традиціям та харизму).

Один із основоположників психологічної теорії професор JI. І. Петражицький (1867— 1931 pp.) пояснював появу держави і права особливими властивостями людської психіки, зо­крема, прагненням людей до пошуку авторитету, якому можна було б підкорятися і вказів­кам якого слідувати у повсякденному житті.

Владні відносини (відносини панування і підпорядкування) є психологічними за своєю природою.

Особиста влада людини над людиною є не що інше, як своєрідний психічний зв'язок лю­дей. В душі людини переплітаються воля до панування і воля до підкорення.

Суб'єктивно-харизматичні особливості внутрішнього світу індивіда, які виділяють його як особливу індивідуальність у суспільстві, стають однією із значимих рушійних сил становлення та розвитку держави та юридичного права.

Свого часу «царина харизми» була розвинута ідеологемами про роль особистості в істо­рії. Можна навести безліч прикладів, коли на хвилі об'єктивного процесу розвитку держав­но-правових реалій з'являється особистість, яка може змінити увесь його поступальний, об'єктивно-необхідний напрямок руху, закладаючи при цьому засади нового порядку.

Психологічна теорія розкриває значення царини «природного, інстинктивного» та «суб'єк- тивно-харизматичного» у процесі виникнення держави та юридичного права і при цьому виявляє та пояснює певні об'єктивні прояви психічного впливу людини на цей процес.

Насамперед, це стосується так званої «вродженої, інстинктивної потреби» людей жити ра­зом, у соціумі, (оскільки «людина — істота соціальна»). Існування цієї потреби — це прояв об'єктивного, тобто закономірного. (Наприклад, одним із найсуворіших покарань у первісно­му, додержавному суспільстві вважалося саме вигнання із роду).

Крім того, психологічна теорія виявила значущість «конкретної харизматичної особистості» у процесі становлення державності. Практика державотворення та правотворення підтвердила існування «гіпнотичного» впливу на маси «індивідуальної харизми» окремих особистостей — О. Македонського, Володимира Великого, Петра І, Сталіна та ін.

Особливе значення в процесі опанування питань державогенезу та правогенезу відіграє органічна теорія.

Вагомим здобутком цієї теорії є визнання зв'язків між законами суспільного життя і природ­ними законами.

«...властивості суспільства подібні до властивостей живого тіла... ...Перша риса, яка дозволяє розглядати суспільство як організм, це — його без­перервне зростання...В суспільних організмах, як і в організмах індивідуальних, побудова пристосовується до діяльності. Якщо обставини призводять до головної зміни в способі діяльності, то здійснюється головна зміна в формі побудови: але, якщо знову приймаються за стару діяльність, то здійснюється повернення до ста­рого типу»

Гэрберт Спенсер (1820—1903)

Органічна теорія ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним ор­ганізмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще мислителями стародавнього світу. В епоху Відродження англійський філософ, теоретик природно­го права Томас Гоббс (1588—1679) у своїй праці «Левіафан» порівнював Державу з «великим Левіафаном», що є «штучною людиною»: «Посадові особи та інші представники судової та вико­навчої влади — штучні суглоби; нагорода і покарання (за допомогою яких кожен суглоб та член прикріплюється до сідниці верховної влади і спонукається виконувати свої обов'язки), представ­

ляють собою нерви, які виконують подібні функції у природному організмі; добробут та багатство усіх приватних членів представляють собою його силу, solus populi (безпека народу) — його діяль­ність', радники, які навіюють йому усе, що необхідно знати, представляють його пам 'ять', спра­ведливість і закони суть штучний розум і воля', громадянський мир — здоров 'я', розбрат — хворо­ба, і громадянська війна — смерть»¹.

Англійський вчений Г. Спенсер (1820—1903) у XIX ст. розвинув цю думку, проголосивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Відповідно до цієї теорії держава, як і всякий живий ор­ганізм, грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спо­чатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі становлення ускладнюється, спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожен з яких здійснює певну, тільки йому властиву функцію. В результаті утворюється система органів держави. Цей процес подібний до того, що відбувається у живо­му організмі, частини якого, зокрема, спеціалізуються на певній функції.

З цих позицій, уподібнюючи становлення феномену держави і права до аналогічних біо­логічних процесів, можна зробити такі висновки:

1. Осмислення того, що людина стає істотою суспільною, будучи біологічно сформова­ним індивідом зі свідомістю та волею, призводить до розуміння того факту, що процес ви­никнення і розвитку держави та права також має певні фази еволюції.

2. Людину як конкретну творчу особистість визначає не її «фізична, матеріальна оболонка», а, передусім, духовність, оскільки людина — це розумна істота, саме тому вона наділяється волею і свободою, «в цьому і полягає першоджерело права»². У державному організмі «функцію розуму» має відігравати саме право. Георг Гегель (1770—1831) шукав «розум» саме у праві, і тому «право держави вище інших рівнів: це свобода у її конкретному образі, підкорена лише вищій абсолютній істині світового духу».

3. Цілісність є одним із найважливіших об'єктивних проявів біологічного організму. У зв'язку з цим найважливіше призначення держави та права — слугувати усезагальним інтересам спільно­ти. М. Туллій Ціцерон (106—43 pp. до н. е.) у його трактаті «Про обов'язки» вказував: «Якби ко­жен член нашого тіла володів свідомістю і вважав можливим поживитися за рахунок добробуту сусіднього члена, то неминуче внаслідок цього все тіло прийшло би у занепад та загинуло б. Так само, якщо хтось із нас вкраде для себе блага, які належать іншим, заради власного збагачення, то людське суспільство і співтовариство неминуче загинуть; оскільки кожному надане право набува­ти необхідне для життя, гроте не всупереч природі. Природа ж не терпить, якщо ми збільшуємо наші можливості, засоби та багатства за рахунок грабежу інших»3.

4. В організмах біологічних, побудова пристосовується до діяльності; формування дер­жавного апарату безпосередньо співвідноситься з його функціями, а поява нових функцій (як нових напрямів діяльності держави) призводить до появи нових органів держави. Те ж саме стосується творення юридичного права: побудова норми права безпосередньо пов'язана з функціональним призначенням права, диспозиція і гіпотеза — прояв регулювання суспіль­них відносин, а санкція — прояв охорони суспільних відносин.

5. За аналогією — якщо може хворіти людина, то, власно кажучи, є підстави стверджува­ти і про «хворобу» соціального організму, і його державно упорядженої організації. Німець­кий учений Георг Єллінек (1855—1911) у своїй праці «Соціально-етичне значення права, не­правди та покарання» (1878), вказуючи на те, що «...кожну хворобу можна розуміти як без­посереднє порушення нормальних функцій відповідного органу та як порушення загального функціонування організму», розглядав правопорушення як «хворобу індивідуальної волі», що «породжена хворобливим моральним настроєм», та як «хронічну хворобу соціального ор­ганізму» у цілому.

6. Виживання людини безпосередньо обумовлено її ставленням до такої моральної категорії, як «доброчесність», оскільки у разі, якщо людина коїть аморальні діяння, (живе не за розумом, а за власними пристрастями), то, врешті-решт, це призводить до її загибелі; і тому саме від муд­рої правової «стратегії і тактики» держави, (закони мають стимулювати задіяння доброчесної суспільної поведінки), безпосередньо залежить життєздатність не лише держави, але і соціаль­ного організму, у цілому.

7. Враховуючи той факт, що на становлення біологічного організму здійснюють великий вплив розмаїті за характером зовнішні фактори, формування держави і права також відбувається під впли­вом своєрідного комплексу чинників, які, своєю чергою, зумовлені відповідними географічними, кліматичними, етнічними, культурними та іншими особливостями існування певної спільноти. Це є проявом об'єктивного та закономірного процесу пізнання і вивчення природи держави, оскільки усі ці різні за своїм характером і змістом світоглядні уявлення свідчать, що державу неможливо розглядати лише як результат впливу лише одного чинника (приміром, виникнення класового розшарування у суспільстві). Кожній державі світу притаманний виключно власний шлях станов­лення та розвитку державності, що проходить під впливом багатьох факторів. Це і зумовило, вреш- ті-репгг, появу різних науковий концепцій щодо виникнення держави (теорії геграфічного детермі­нізму, іригаційної (гідравлічної) теорії, расової теорії, теорії «неолітичної» реолюції).

Відомою серед них є теорія географічного детермінізму. Її засновником вважається французький просвітник Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).

«...Я почав з вивчення людей і знайшов, що усе розмаїття їх законів і натури не зумовлено свавіллям їх фантазії...

Закони, у широкому значенні цього слова, суть необхідні відносини, які випливають із природи речей...

Закони мають відповідати фізичним властивостям країни, її клімату..., якостям її

грунту, її розташуванню, її величині, способу життя її народів мірі свободи, яка

допускається устроєм держави, релігії населення, його схильностям, багатству, чи­сельності, торгівлі, моралі та звичаям...»

Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755)

Монтеск'є одним із перших серед багатьох чинників правогенезу (образ життя народу, релігія, звичаї тощо) виділив значущість саме природнокліматичних умов («фізичних властивостей країни»). Визнаючи наявність у людини природних прав, він був переконаний у тому, що юридич­не право виникло в результаті об'єктивних, природних причин.

Своєрідно пояснює виникнення держави іррнгаційна (гідравлічна) теорія, яка предста­влена у праці К. А. Віттфогеля «Східний деспотизм». Виникнення держави, її перших дес­потичних форм, автор пов'язує саме з необхідністю побудови великих ірригаційних систем у східних аграрних зонах. Процеси створення та підтримання таких систем вимагали необ­хідність жорсткого, централізованого управління, розподілу, субординації і тому були тісно пов'язані з формуванням багаточисельного класу управлінців тощо.

Певне місце в системі теорії походження держави посідає расова теорія, автором якої вважається німецький філософ Ф. Ніцше. В цій теорії йдеться про фізичну та психологічну нерівноцінність людських рас, наголошується на вирішальному впливі расових відмінностей на історію, культуру, державний та суспільний лад. Зазначене сприяє виділенню вищих рас (її представниками вважались творці цивілізацій, які були призвані здійснювати панування у суспільстві та державі) та нижчих рас (тих, які були нездатні не лише до створення, але і до усвідомлення сформованої цивілізації). У зв'язку з цим вищі раси за допомогою держави і юридичного права панують над нижчими, які мають їм підкорюватися.

Особливого значення у сучасний період набуває теорія «неолітичної» революції. В цій теорії методологічну цінність становить періодизація становлення та розвитку первісного су­спільства, яка виділяє у якості одного із головних рубежів розвитку первісного суспільства так звану «неолітичну революцію» (від «неоліт» — новий кам'яний вік)¹.

Неолітична революція — процес поступового переходу від привласнюючої до відтво- рювальної економіки, що здійснювався з метою подолання глобальної екологічної кризи. «Неолітична революція» призвела до розвитку продуктивних сил, ускладнення організації праці, її розподілу, виникненню обміну, створенню нових рослинних та тваринних організ­мів у результаті селекції тощо, а в соціальному відношенні — до соціальної стратифікації, тобто появи різноманітних соціальних прошарків (страт) та віповідної перебудови у струк­турі владної організації, оскільки виробництво і розподіл продуктів харчування, одягу, ін­ших предметів побуту, знарядь праці тощо в нових умовах стало неможливим без публічної системи управління та забезпечення громадського порядку можливостями державного при­мусу. У різних народів світу період «неолітичної революції» не співпадав у часі. Саме в про­

цесі «неолітичної революції» відбулося виділення «східного» та «західного» шляхів розвит­ку людства та виникнення держави.

Періодизація становлення та розвитку первісного суспільства, яка базується на нових да­них археології і яка виділяє у якості одного із основних рубежів розвитку первісного суспі­льства «неолітичну революцію», дозволяє чітко визначити, якими були його господарська, соціальна та владна організації. Так, процес становлення «первісного» права та державно- владних інститутів у первісному суспільстві за теорії «неолітичної революції» передбачає:

І. Етап привласнюючої економіки (поява кроманьйонської людини — приблизно — 40 тис. років назад) виокремлювався особливостями:

• господарської організації; тривалий час кроманьйонська людина займалася мисливс­твом, рибальством, збиральництвом плодів і коренів рослин, тобто займалася привласнен­ням готових тваринних та рослинних форм. Для цього вона використовувала кремнієве, кістяне і деякі інші знаряддя, які виготовляла з готових природних матеріалів;

• соціальної організації, що характеризувалась наявністю родової общини. Община — уні­версальна форма організації суспільства на даному етапі його розвитку, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. Люди об'єднувалися в колективи, побудовані на кровнородинних зв'язках на чолі з ватажком. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулася в пері­од родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживання. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці — низькою, родова община користувалася усім спіль­но — мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя. Головну роль у родовій об­щині спочатку відігравала жінка (матріархат): вона піклувалася про дітей і господарювала. Спорі­днення дотримувалося за материнською лінією. Сімейні общини могли об'єднуватися, але лише на родинній основі, в більш великі утворення для захисту від нападів, для організації військових походів, колективного мисливства, оскільки в основі соціальної організації первісного суспільства знаходилися родинні відносини, цю організацію визначають як родовий лац;

• владної організації. Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обу­мовили таку організацію соціальної влади, як первісне самоврядування; серед ознак первіс­ного суспільного самоврядування виділяють: існування лише у рамках роду, підкорення його волі. Воно грунтувалося на кровних зв'язках, суб'єкт і об'єкт управління збігався. Органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх членів роду (чоловіків і жінок). Суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах. Влада ста­рійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників (які обиралися лише на період воєнних дій) грунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем'я управлялося радою старій­шин, що обирала вождя. Влада старійшини не давала ніяких привілеїв; старійшина працював на рівні з усіма і одержував свою частку, як усі. Відмінностй між правами і обо'язками у членів роду не було. Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общи­ною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів ро­ду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання. Влада ватажка сімейної общини базувалася не лише на його авторитеті, але і на можливості жорсткого примусу. Приміром, порушник міг бути суворо покараний аж до виг­нання з роду тощо. Організаційними формами вирішення спорів були, зокрема, змагання спірників, суд родичів, посередників, ватажка, ради старійшин тощо.

П. Етап відтворюючої (виробляючої) економіки розпочався у різних районах земної ку­лі — Близький Схід, Гірський Перу та ін. — приблизно 10—12 тис. років тому назад, тривав кі­лька тисячоліть, до 4—3 тис. до н. е. і став другим і головним способом існування і відтворення людства. Даний етап характеризувався особливостями:

• господарської організації; людство переходить до нових форм організації господарського життя — розвинених форм землеробства (зокрема, іригаційних тощо) та до скотарства. Сільське господарство дозволяло створювати запаси и переживати тяжкі пори року, наприклад, зиму (в певних регіонах). Господарська діяльність супроводжувалася не лише селекційною діяльністю, що лягла в основу землеробства і скотарства, але й іншої виробничої діяльності, — передусім, виго­товленням керамічних виробів, а також металургією, металообробкою тощо, тобто відбувається виділення ремесла¹. На етапі переходу до відтворюючої економіки в різних районах було одо­машнено багато рослин і тварин, які знаходилися у відповідних регіонах в дикому вигляді (примі­ром, в Європі були одомашнені вівці і кози, в Азії та Африці — корови тощо; для європейців про- тягом тисячоліть головним джерелом рослинної їжі залишались пшениця та ячмінь; в Америці — кукурудза та квасоля, в Азії — рис та просо). Заняття сільським господарством призвело людство до осіддості — ще одного великого перевороту;

• соціальної організації, яка характеризувалась наявністю селянської общини; жіно­чий рід змінюється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патрі­архальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім'ї почався розк­лад родової общини; виникла селянська община. Наявність надлишкового продукту дозво­лила зосередити деяким сім'ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, за­паси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в ре­зультаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства;

• владної організації, що характеризується наступними ознаками: вітворююча економіка вимагала спеціалізації людської діяльності, у тому числі — появи управлінської функції, мали з'явитися особи, зайняті винятково організацією суспільної праці — професійні управлінці, чино­вники. Відтворююча економіка вже на перших етапах свого становлення характеризується таким обміном між людиною і природою, за якого людина стала створювати надлишковий продукт (приміром, селекція рослин, поливне землеробство, особливо ірригація, призвели до незвичайних врожаїв). Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньородова) стала причи­ною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загально- соціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.). Змінюється організація влади; зокрема, замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово ус­відомлювалася важливість управлінської діяльності. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. Родова організація поступово еволюціонує в державу, проходячи певні перехідні ста­дії, однією з яких була «військова демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають силу). Відбувається поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну; з'яв­ляється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка прагне здійснювати управ­ління суспільством у власних групових інтересах. Відбувається поява держави як особлива органі­зація публічної влади та норми права.

Таким чином, у теорії «неолітичної» революції найбільший наголос робиться на взаємозв'язку великої екологічної кризи з процесами становлення відтворювальних форм господарства¹ та дер­жавної організації. Вважається, що вирішальну роль у процесі переходу до неоліту зіграли саме екологічні кризові явища, оскільки до X тисячоліття до н. е. на Землі закінчився останній льодо­виковий період і клімат потеплішав. Це призвело, з одного боку, до зростання населення, а з іншо­го, — до вимирання та винищення тварин, які були звичним предметом полювання, що, своєю чергою, загрожувало самому існуванню людини як біологічного виду. Саме тому привласнюючий тип господарства (мисливство, рибальство та збиральництво) перестав відповідати потребам люд­ства. Процес переходу до неоліту (приблизно VII—ІП тис. до н. е.) був одним із переламних періо­дів в історії людства, оскільки цей процес призвів до складних якісних перетворень в усіх сферах життєдіяльності первісного суспільства, до кардинальних змін у його господарській, соціальній і владній організаціях.

Раціональним доповненням цієї теорії є ствердження значущості людського фактору, і, зокрема, значення розвитку внутрішнього духовного світу людини в процесі самоорганіза­ції соціальної системи на етапі переходу від привласнюючої до відтворювальної економіки.

Таким чином, розкриття процесу походження держави та права дозволяє не лише розгля­нути причини та форми появи перших паростків «первісного» права і державно-владних ін­ститутів у первісному суспільстві, але, крім того, допомагає краще уяснити їх соціальну при­роду, характерні, сутнісні риси та особливості. При цьому теоретична думка в усі часи від­значалася відсутністю єдиних підходів у процесі розгляду цих питань.

Розглянувши різні підходи до питань походження держави і права слід наголосити на тому, що надмірний акцент на ролі класової боротьби в процесі виникнення держави призвів прихильників соціально-економічної теорії походження держави і права до обмежених висновків.

Насамперед це стосується недооцінки духовного чинника, який відіграє значення вагомо­го фактора впливу на вибір подальшого розвитку суспільства із ймовірного спектру можли­востей у процесі становлення держави та права в конкретно-історичних умовах.

Крім того, особливе значення в процесі опанування питань державогенезу та правогенезу ві­діграє органічна теорія. Її великим здобутком є визнання зв'язків між законами суспільного, державного життя і природними законами, що дозволяє наблизитися до створення раціональної, цілісної картини державогенезу та правогенезу та прийти до наступних висновків: крім загаль­них, об'єктивних причин виникнення держави і права, у кожній окремій соціальній системі про­цес їх становлення зумовлювався своєрідним набором причин, які, своєю чергою, залежали від особливостей суспільства (географічних, кліматичних, етнічних тощо)².

Опанування різних підходів до питань державногенезу та правогенезу є проявом об'єк­тивного та закономірного процесу пізнання і вивчення природи держави і права, оскільки усі ці різні за своїм характером і змістом світоглядні уявлення засвідчують: як формування будь- якого біологічного організму відбувається під впливом багатьох факторів, так і до процесу становлення державноупорядженого організму слід застосовувати комплексний підхід. При цьому кожній державно упорядженій системі притаманний своєрідний шлях становлення та розвитку, що відбувається під впливом багатьох факторів.