1. Загальна характеристика теорій походження держави та права.

2. Причини виникнення держави та права.

3. Держава як особливий суспільний феномен та політико-правовий інститут:

поняття та ознаки.

Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: причини виникнення по­треби у юридичному праві як принципово новому соціальному регуляторі та причини його виділення із системи соціального регулювання; ознаки та загальні закономірності виникнен­ня юридичного права; особливості процесу становлення «первісного» права та державно- владних інститутів у первісному суспільстві; причини виникнення держави у процесі пере­ходу від привласнюючого типу господарства до відтворювальної економіки; «раціональне зерно» і недоліки марксистської (соціально-економічної) теорії та опанувати особливості па­тріархальної теорії, теологічної теорії, договірної теорії, психологічної теорії, (виокремлюю­чи при цьому їх спільні та відмінні риси); роль органічної теорії в процесі осмислення питань державогенезу та правогенезу; значення теорії «неолітичної революції», ірригаційної теорії, расової теорії; особливості головних чинників виникнення державно-владної організації як особливого соціального інституту, що покликаний забезпечити «відтворювальну економіку»; особливості «східного» та «західного» шляхів виникнення держави і права та двох способів виникнення держави — первинного (природного) і похідного (штучного); опанувати особли­вості взаємозв'язку та співвідношення держави і юридичного права.

1. Загальна характеристика теорій походження держави та права

Розкриття процесу поход ження держави та права дозволяє не лише розглянути причини та фор­ми появи перших паростків «первісного» права і державно-владних інститутів у первісному суспі­льстві, але, крім того, допомагає краще зрозуміти їх соціальну природу, характерні, сутнісні риси та особливості.

Питання державогенезу, правогенезу хвилювало мислителів ще у стародавньому світі. Зок­рема, однією із найстаріших визнається патріархальна концепція, згідно з якою причиною виник­нення держави є розвиток інституту «родини».

її підвалини закладені давньогрецьким філософом Арістотелем (384—322 pp. до н. е.) та давньокитайським мислителем Конфуцієм (551—479 pp. до н. е.).

«...будь-яка держава — продукт природного виникнення та уподібнюється в цьому відношенні первинним спільнотам — сім'ї і селищу; вона є їх завершенням ... Держава — продукт природного розвитку, і людина, за свою природою істота політична...

....Природа держави знаходиться попереду природи сім'ї та індивіда: необхідно, щоб ціле передувало своїй частині»

Арістотель (384—322 pp. до н. е.)

Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї внаслідок її природньої еволюції. Арістотель називав людину політичною істотою, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Люди як колективні істоти прагнуть до спілкування та утворення сімей. Ро­звиток цих сімей у результаті природного розвитку призводить до утворення селищ, а їх об'єднання призводить до утворення державної організації. Таким чином, держава постає не лише продуктом природного розвитку, але і вищою формою людського спілкування.

Арістотель трактував державу як продукт розростання сімей, їх розселення та об'єднання. За Арістотелем, державна влада є продовженням батьківської влади. Він ототожнював дер­жавну владу з патріархальною владою глави сім'ї. Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером.

В Китаї подбну теорію пропагував Конфуцій (551—479 pp. до н. е.). Він розглядав держа­ву як велику сім'ю. Влада імператора ним ототожнювалась із владою батька, а відносини правлячих і підданих — з сімейними відносинами, де молодші залежать від старших і мають бути відданими правителям, поважливо ставитися до старших і в усьому їх слухатися. Пра­вителі ж мають турбуватися про своїх підданих, як це прийнято у сім'ї.

У радянський період основною теорією походження держави і права визнавалася марк­систська (соціально-економічна, класова) теорія' Вона виникла в середині XIX ст. і була обгрунтована у праці Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності та держави».

«Держава аж ніяк не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству. Держава ви­никла з потреби тримати в узді протилежність класів;...вона, за загальним прави­лом, є державою наймогугнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає політично пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу...

Держава — це сила, яка виникла із суспільства, але ставить себе над ним і все більше й більше відчужує себе від нього».

Фрідріх Енгельс (1820—1895)

Серед головних причин виникнення держави Ф. Енгельс та прибічники цієї теорії виділяли приватну власність, що призвела до розколу суспільства і появі антагоністичних класів з протилежними інтересами. Все це, на їх думку, із серцевини підірвало родове суспільство.

Таким чином, ця теорія грунтується на тезі про пріоритет саме соціально-економічних та класових чинників у процесі виникнення держави і юридичного права; «...матеріальне життя індивідів, аж ніяк не залежне просто від їх «волі»... Ці дійсні відносини не створені державною владою, а навпаки, самі вони — формуюча її сила. Крім того, що пануючі за даних відносин індивіди мають конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні надати своїй волі, зумовленій цими відносинами, загального вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону...»¹.

Звідси марксисти визначали державу як результат, передусім, соціально-економічних процесів розвитку суспільства. Державна влада виражає інтереси лише однієї частини насе­лення — економічно пануючого класу, який відповідно перетворюється на політично паную­чий клас, а право — це ніщо інше, як воля економічно пануючого класу, возведена у закон. Держава виникає як знаряддя в руках заможних класів з метою утримання в покорі незамож­них прошарків, ця роль держави забезпечується створенням спеціальних органів примусу (армії, поліції, суду, тюрем і т. д.).

При цьому, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін були переконані у тому, що виникнення держави відбувається в результаті природного, об'єктивного розвитку суспільства, пов'язаного з розпа­дом родового ладу, появою приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновою ознакою (з виникненням заможних та незаможних), інтереси яких почали суперечити один одному. В цих нових економічних умовах родоплемінна організація виявилася нездатною управляти суспільством, тому з'явилася потреба у владному органі, здатному забезпечити пере­вагу інтересів одних членів суспільства на противагу інтересам інших.

Держава започатковується на останній фазі родового ладу і розвивається впродовж три­валого історичного періоду.

Основною умовою її утвердження, на думку марксистів, була поява додаткового суспіль­ного продукту (внаслідок вдосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виник­нення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів). Внаслідок цих процесів діяль­ність у сфері управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомо­гою державного апарату («державної машини») та завдяки володінню засобами виробництва тримає в покорі всі інші класи і верстви населення.

Основоположники марксизму вважали, що за комуністичного ладу держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню, тобто держава — явище тимчасове і припинить своє існування з відмиранням класових протиріч. «На певному ступені свого ро­звитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у протиріччя із існуючими виро­бничими відносинами, або — що є тільки юридичним вираженням останніх — з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх пута. Тоді настає епоха соціальної революції. Зі зміною еко­номічної основи більш або менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбу­

дові... Як про окрему людину не можна судити на підставі того, що сама вона про себе ду­має, так само не можна судити про подібну епоху перевороту по її свідомості. Навпаки цю свідомість треба пояснити із суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами»¹.

Соціально-економічна теорія, безперечно, має «раціональне зерно», оскільки вона висвітлює значущість соціально-економічних чинників серед головних причин виникнення та розвитку держави та права. «Історичний досвід засвідчує, що головні причини виникнення та розвитку держави знаходяться не у сфері моралі або релігії. Вони знаходяться у сфері економіки і в соціа­льній сфері життя людей»².

Проте надмірний акцент на ролі соціально-економічних умов в процесі виникнення дер­жави призвів прихильників цієї теорії до деяких обмежень у розумінні чинників виникнення держави. Насамперед, це стосується недооцінки духовного фактора, який відіграє надзви­чайно важливу роль у процесі формування держави.

Ф. Енгельс у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» піддав критиці ду­ховні фактори впливу на процес виникнення держави і права, вказуючи: «Держава не є... «дійс­ність моральної ідеї», «образ і дійсність розуму», як твердить Гегель. Держава є продукт суспільс­тва на певному ступені розвитку; держава є визнання, що це суспільство заплуталося в нерозв'язну суперечність із самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбутись яких воно не в силі. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного і суспільства в даремній боротьбі, для цього стала необхідною сила, що стоїть, як ви­дно, над суспільством, сила, яка б стримувала зіткнення, тримала його в межах порядку³.

Варто зауважити, що німецький філософ Г. Гегель вважав, що в основі усіх явищ природи і суспільства, а, отже, і держави, і права, лежить абсолютний духовний початок — «абсолютна ідея». У зв'язку з цим Гегель виводив державу і право із абсолютної ідеї, із вимог розуму. Ви­знаючи державу «дійсністю моральної ідеї — морального духу», «моральним універсумом», «образом і дійсністю розуму», Гегель проголошував, що «її основою служить влада розуму, яка здійснює себе як волю». Тобто, на думку філософа, у державних інститутах та юридич­ному праві, передусім, має виявлятися «влада розуму».

Існування відповідних протиріч, «загострень інтересів» у соціальних системах є об'єк­тивним проявом їх розвитку; проте будь-які соціальні загострення, в умовах, коли «суспільс­тво заплуталося у нерозв'язану суперечність із самим собою», вимагають, передусім, їх усві­домлення і, врешті-решт, осмислення відповідних варіантів виходу з таких ситуацій («подо­лання протиріч може здійснюватися як мирним шляхом, шляхом компромісів, угод і договорів, так і за допомогою сили, насильства»⁴; приміром, у стародавніх афінян «утво­рення держави відбувається в чистому вигляді, без будь-якого насильницького втручання, зовнішнього чи внутрішнього»⁵, а у стародавніх германців держава виникла в результаті за­воювання германськими племенами території Західної Римської Імперії, де вони створили власну державу, перейнявши культуру і державність більш високої цивілізованої системи).

Російський теоретик держави і права, професор Московського університету Б. М. Чи­черін (1828—1904) визначав розум в економічних відносинах «владарюючим фактором»: «В дійсності, крім економічних потреб існують інші, набагато вищі, потреби суто духов­ні, які, своєю чергою, можуть задовольнятися лише взаємним спілкуванням між людьми. Лише за цієї умови можливий розвиток розуму, який є владарюючим фактором у са­мих матеріальних відносинах»⁶.

Український мислитель, історик та публіцист М. П. Драгоманов (1841—1895) також був переконаний у тому, що одним із визначальних чинників впливу на еволюцію держави і пра­ва є розвиток людського розуму. На його думку, саме розвиток розуму сприяв зміні поглядів на ускладнення суспільних відносин та виникнення об'єднань людей (сім'ї, роду, племені,

держави. На думку вченого, наступною після простої держави, вищою політичною організа­цією суспільства має бути всесвітня федерація).

Український митець, філософ, політичний і громадський діяч І. Я. Франко (1856—1916) підносив духовність над «продукційними, матеріальними відносинами» в процесі творення державності в Україні на початку XX ст.: «Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осушення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того іде­алу, від нашої згоди на нього буде залежать, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світо­глядом фаталізму, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких са­мих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб на­ближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина»¹.

Характерно, що і на сьогодні визнається, що «саме відсутність в Україні чіткої раціонально розробленої теорії сучасного демократичного суспільства і державотворення призводить до супе­речливої внутрішньої ситуації, соціального протистояння, що, вреппі-репгг, стає однією із найва­жливіших причин невизначеності соціального руху українського суспільства; звідси суттєвим не­доліком усіх реформ, що здійснювалися у незалежній Україні, була їх безсистемність»²).

«Образ розуму» — «істини» — виявляє себе тією чи іншою мірою у «матерії» багатьох теорій походження держави і права, починаючи ще із стародавніх часів³.

Особливе місце в системі теорій походження держави посідає теологічна концепція. Теоло­гічна теорія грунтується на ідеї Божественного першоджерела світу і взаємопов'язана з однією із старійших теорій — Божественного походження держави, яка виходила з того, що виникнення і формування держави є результатом прояву надприродного чинника — Божої волі.

«....Світом править божественне провидіння ...всім співтовариством всесвіту править божественний розум. Тому сам замисел управління речами, існуючий у Бога як государя всесвіту, має значення закону...

....благо однієї людини не є кінцевою метою, але підкорено загальному благу, так і благо одного будинку підкорено благу однієї держави...»

Фома Аквінський (1225 або 1226—1274)

Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло у теорії Ф. Аквінського (1225 або 1226—1274). Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо».

Договірна теорія походження держави грунтується на ідеї угоди (договору) — як акта розумної волі людей, розумних і мудрих політиків, які можуть домовитися цивілізованим шляхом, без застосування сили.

Її представниками були голландські мислителі Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645) та Бе­недикт Спіноза (1632—1677), англійські філософи Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704), німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804), український філософ Яків Ко- зельський (1729—1795) та ін. Втім, концептуально завершив цю теорію французький філо­соф Ж.-Ж. Руссо (1712—1778).

«Оскільки жодна людина не має природної влади над собі подібними і оскільки сила не створює жодного права, то основою будь-якої законної влади серед людей можуть бути лише угоди...». «Подібно до того, як природа наділяє кожну людину необмеженою вла­дою над усіма членами свого тіла, суспільна угода надає Політичному організму необ­межену владу над усіма його членами, і ця влада, спрямована загальною волею, но­сить ім'я суверенітета...»

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

Сутність цієї теорії полягає у тому, що держава створюється в результаті добровільного волевиявлення у формі суспільного договору суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права на життя, свободу, рівність, недоторканність майна тощо. Заради цього громадяни надають державі (правителю та уряду) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючи підкорятися їх волі, закону. У зв'язку з цим суверенітет у державі належить народу в цілому, а правителі виступають лише уповноваженими народу і зобов'язані звітувати перед ним. Правителі можуть бути змінені за волевиявленням народу, у тому числі і шляхом повстання. Таким чином, об'єд­нання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження люд­ського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Усі представники цієї теорії розглядали державу як результат об'єднання людей з метою збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природних прав, щоб потім одержати їх з його рук (як один варіант розуміння процесу виникнення держави), або домовляються про збереження природних прав (як інший його варіант). У будь-якому випад­ку передбачається забезпечення прав і свобод людини в межах держави, що уявляється «по­літичним організмом», життя якого виявляється у об'єднанні його членів та турботі про зага­льне благо суспільства, народу та держави.

Значущість договірної теорії неможливо опанувати, вбачаючи в ній певну «механістичність», за якої «договір між правителем і народом» розглядається як «разовий, суб'єктивний акт, резуль­татом якого є держава». Хоча договір як окремий акт, як відповідна підстава, відігравав та продо­вжує відігравати істотну роль, зокрема, у практиці державного будівництва федеративних держав. Так, Конституцією США 1787 p. був закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організа­ція спільної оборони, сприяння загальному добробуту тощо.

Зміст договірної теорії є набагато глибшим. Її представники проголошували владу правителів похідною від народу, від природних прав людей на життя, свободу і безпеку, тобш визнавали пріоритет природного права щодо позитивного, пріоритет цивілізованого, мирного, договірно- правового вирішення будь-якої соціальної проблеми щодо її насильницького варіанту вирішення.

Фундатором теорії насильства вважається австрійський вчений JI. Гумплович (1838—1909). Грунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство, сформульовано­го Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), Гумплович вважав державу ре­зультатом соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям; виник­нення держави є наслідком завоювання більш організованими і більш сильними групами людей менш організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабкими.

До представників цієї теорії відносять також Є. Дюрінга та К. Каутського, які серед чин­ників виникнення держави виділяли, насамперед, військово-політичні фактори. Усі держав­но-правові інститути, що існують у суспільстві, вони виводили із насильства, яке, на їх дум­ку, знаходилося в основі формування і приватної власності. К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи; цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а в результаті захоплення однієї общини іншою; в результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — підневільна.

Державна влада, як вважав JI. Гумплович, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панівний клас. Проте, на його думку, згодом, у процесі історичного розвитку відбувається трансфор­мація силового елементу у державі, у подальшому форми і методи владарювання держави пом'якшуються; зокрема, формуються такі його риси та особливості, як режим парламента­ризму і законності, доступ до управління справами суспільства і держави тощо.

Низка ідей, які складають зазначену теорію, заслуговують на увагу. Історичний досвід свід­чить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом формування та існування дер­жавності протягом тривалого часу (наприклад, у Золотій Орді). Елементи насильства супровод­жують процеси формування будь-якої держави (приміром, боротьба між Північчю і рабовлас­ницьким Півднем відіграла дуже важливу роль в процесі створення США). У первісному сус­пільстві родова організація поступово еволюціонує в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією із яких була саме «військова демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже набирають міць і силу нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини); і при цьому у владній організації державно-організованого суспільства виокремлюються функції війсь­кової влади (військове керівництво) та з'являється військова племінна бюрократія (поруч

з управлінською і релігійною). Тобто формування «силових» структур стає невід'ємною ознакою закономірного процесу створення будь-якої державної організації. Значущість «насильницького» фактора в процесі становлення державної організації — це реалії життя. При цьому «насильниць­кий» компонент відіграє в деяких випадках провідну роль у процесі виникнення держави.

Проте «використання насилля завжди свідчить про духовну хворобу як суспільства, так і його лікарів»¹, будь-яке насилля притягує до себе морально і психічно неповноцінних осіб. Так, більшовики розуміли, що вони не змогли б прийти до влади парламентським шляхом, саме тому ними були запозичені не закони детермінованості історичного розвитку із пізнього марксизму, а волюнтаризм раннього марксизму, зокрема, твердження про те, що насилля є «бабкою-повитухою» історії, а комуністи «зможуть досягти своєї мети лише насильниць­ким поваленням всього існуючого ладу».

Втім, насильницька теорія є «неконструктивною», оскільки вона акцентує увагу в процесі ви­никнення держави саме на «грубій, нерозумній силі» . Цивілізований підхід, навпаки, передбачає пріоритетність правового, мирного вирішення проблеми, а не розв'язання її з позиції «сили».

Внутрішній світ людини — це безмежний Всесвіт, який охоплює, крім свідомого, раціона­льного, також і сферу підсвідомого (об'єктивного, інстинктивного) та сферу внутрішніх психі­чних особливостей (суб'єктивного). Психологічна теорія якраз і розглядає процес формуван­ня державної організації та юридичного права, виокремлюючи наступні два напрямки: