Колоквіум

1. Що ви вважаєте головною передумовою створення Української козацької держави?

2. Що ви знаєте про воєнні перемоги Б. Хмельницького?

3. Які особливості устрою козацької держави Б. Хмельницького?

4. Що дала Національна революція українському селянству?

5. Які завдання вирішувала зовнішня політика Б.Хмельницького?

6. Чи існували в Українській козацькій державі протиріччя, в чому вони?

7. З якими державами підтримував зв’язки Б. Хмельницький?

8. Які основні положення Березневих статей?

9. Як ви можете оцінити роль Б.Хмельницького в історії українського народу?

Заняття 4

Занепад української козацької держави

1. Руїна.

2. Наступ на українську автономію.

3. Ліквідація Запорозької січі.

1. Відзначимо, що Руїною прийнято називати період в історії України, який розпочався після смерті Б. Хмельницького й закінчився в середині 1680-х рр. Цей період характеризується такими явищами, як: 1) розкол України на Лівобережну й Правобережну зі своїми урядами й гетьманами; 2) громадянська війна, що велася як між обома частинами України, так і в середині кожної з них між різними соціальними верствами й політичними силами; 3) польська та турецька інтервенція й окупація частини України; 4) обмеження суверенітету Гетьманщини російською владою; 5) ослаблення української державності; 6) економічний й культурний занепад України; 7) обезлюднення українських земель. Зокрема, населення Правоборожної України за часів Руїни скоротилося в десять разів.

Розкриваючи причини вказаних негативних явищ, слід насамперед виділити внутрішні причини, які ослабили Україну й зробили її беззахисною перед ворожими силами. Це: 1) загострення суперечностей між різними старшинськими угрупованнями, частина з яких прагнула якомога швидше інтегруватися в російське дворянство, друга – в польську шляхту, третя орієнтувалася на союз з Туреччиною й Кримом; 2) егоїзм і жадність частини козацької старшинської верхівки, яка особисте збагачення поставила вище національних інтересів, геть нехтувала інтересами простих козаків і селян; 3) як наслідок цього – переростання соціальних протиріч у козацькій державі в стихійні народні виступи проти соціального розшарування й несправедливості; 4) відсутність національного лідера рівня Б. Хмельницького, якому вдалося консолідувати країну заради спільних національних інтересів; 5) слабкість державницьких традицій в Україні.

Усе це яскраво відбилося в політиці й поведінці українських гетьманів. Підписуючи міждержавні угоди (статті), вони кожного разу віддавали частину національного суверенітету іншим державам: Ю. Хмельницький – Росії, невдовзі – Польщі, потім – Туреччині, І. Виговський, П. Тетеря – Польщі, П. Дорошенко – Туреччині, І. Брюховецькій, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа – Росії. Пропонуємо студентам більш детально й конкретно проаналізувати діяльність кожного з українських гетьманів, створити їхні політичні портрети у коротких повідомленнях.

Гадаємо, студенти усвідомлюють той факт, що внутрішньо слабкі держави завжди ставали й стають об’єктом зовнішніх впливів і експансій. Саме так сталося з Україною в період Руїни. Правобережна Україна наприкінці 1650-х рр. переходить під контроль Речі Посполитої, в 1668 р – під турецький протекторат. у 1672 р. її більша частина була окупована стотисячним турецьким військом. Одночасно гетьмани Лівобережної України потрапляють у повну залежність від Московської держави. Вони обираються й усуваються за підтримки російської дипломатії, проводять політику в інтересах Москви, «добровільно-примусово» відмовляються від частини своїх повноважень.

Природно, що слабка Україна стала потерпати від постійних набігів кримських татар, багато хто з яких зробив основним своїм заняттям захоплення в полон українців, здебільшого – щоб потім продати в неволю в країни Європи.

Кінець Руїни прийнято пов’язувати з гетьманом І. Мазепою, який фактично отримав булаву від російського уряду після усунення І. Самойловича. Хоча є й інше судження – вже за гетьманування Самойловича на Лівобережжі поступово відроджується господарство, на українські землі приходить певна політична стабільність, дається рішуча відсіч татарам. Велика заслуга в цьому належить Запорозькій січі, її славетному кошовому отаману І. Сірку. Гадаємо, студенти знають, що саме він став прототипом для відомої картини І. Репіна «Запорожці». І що сюжет для картини художнику підказав знаний український історик Д. Яворницький.

2. При розґляді другого й третього питань теми важливо усвідомити, що XVIII ст. в історії України було надзвичайно суперечливим. У цей період Україна стає частиною Російської імперії. В ході двох російсько-турецьких війн відбувається приєднання Причорномор’я й Приазов’я, утворюється Новоросія. В результаті поділів Речі Посполитої Правобережна Україна об’єднується з іншими українськими землями. Засновується низка міст, серед яких: Одеса, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. Однак, з іншого боку, Україна (Малоросія) втрачає останні ознаки своєї автономії, передусім власну державність і гетьманське правління.

Варто відзначити, що приводом для цього став перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведів під час Північної війни. Петро І усунув Мазепу від влади і наказав православній церкві оголосити йому анафему. За наказом Петра І старшина «обрала» гетьманом І. Скоропадського, до якого цар приставив своїх спостерігачів.

Петро І відмовився відновити договір України з Росією (Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівськими статями, закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. У 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядок призначення сотників. В 1722 р. була створена так звана «Малоросійська колегія», що фактично управляла Україною. Після смерті Скоропадського цар взагалі заборонив вибори гетьмана. Замість обрання гетьмана відбулося призначення наказним гетьманом (тобто виконувачем його обов’язки) П. Полуботка з мінімальними повноваженнями. Коли той не догодив царю своїми скаргами на дії царських чиновників в Україні, у 1724 р. був викликаний у Петербург, заарештований і закатований.

До смерті Петра І гетьмана не було. Але потім, щоб отримати підтримку козацької верхівки в боротьбі за владу в імперії, російський уряд дав дозвіл на обрання гетьмана, яким став Д. Апостол. Поїхавши в 1728 р. в Петербург, Д. Апостол просив відновити Березневі статті Б. Хмельницького. У відповідь були ухвалені «Решительные пункты», що пропонували гетьману керувати Малоросією за допомогою російських чиновників.

Д. Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше затвердив державний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, приділяв увагу розвитку торгівлі, сприяв поверненню запорожців з Олешківської Січі на батьківщину. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене «Правління гетьманського уряду» в складі трьох старшин і трьох російських чиновників, діяльність яких була підпорядкована Сенату.

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. було обрано за рекомендацією цариці Єлизавети (дочки Петра І) К. Розумовського, який був молодшим братом Олексія, некоронованого чоловіка цариці. Гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина.

У 1764 р., за наполяганням цариці Катерини II, Розумовський склав гетьманство. На початку 1780-х рр. на Лівобережжі був скасований полковий устрій. Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії, структурами управління та судочинства.

Варто відзначити, що народні маси зустріли нові порядки пассивно, оскільки давно вже були усунуті від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і козацька старшина, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом Катерини ІІ в 1785 р. вона одержала права російського дворянства.

3. Гадаємо, студенти розуміють, що наступ Російської імперії на українську автономію й Запорозьку Січ відбувався одночасно й мав ту ж саму мотивацію – прагнення імперії встановити повний контроль над українськими землями. Тому перехід І. Мазепи й частини запорожців на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком на бік шведів став приводом і для розгрому Запорозької (Чортомлицької або Старої) Січі в травні 1709 р. Після цього ті запорожці, що воліли залишатися вільними, спочатку заснували Січ на річці Кам’янка, в степу, де хазяйнували кримські татари, а згодом, у 1711 р., під загрозою нового розгрому змушені були оселитися в Олешківських пісках (біля Перекопського перешийка, поруч з Кримом, на території сучасної Херсонської області).

Олешківська Січ проіснувала до 1734 р., після чого завдяки клопотанням гетьмана Д. Апостола козакам дозволили повернутися з чужини на батьківщину і заснувати так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя). Влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди.

Варто знати, що запорожці продовжили вести звичний спосіб життя, чесно виконували свої обов’язки щодо захисту південних кордонів держави. Зокрема козацькі полки взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., яка завершилася приєднанням до Росії великої території між Дніпром і Південним Бугом. Тому, на перший погляд, може здатися дивним, що після закінчення цієї війни в 1775 р. за наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Калнишевського, який мав необачність критично поставитися до цього, заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І. Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину – до Сибіру.

Чому так сталося? Очевидно, головною причиною було те, що «козацька республіка» ніяк не вписувалась у політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади. По-друге, у свідомості багатьох, українців, що потерпали від поміщицького й чиновницького свавілля, Січ залишалася символом свободи й волелюбства українського народу. По-третє, після приєднання нових земель на півдні Запорозька Січ опинилася в глибокому тилу й втратила своє значення як захисник південних кордонів імперії. По-четверте, в цей час змінювалася тактика воєнних дій. Вона забезпечувала перевагу дисциплінованих, добре організованих регулярних військ над козацькими полками, відводила останнім допоміжну роль.

Не буде зайвим сказати про подальшу долю Запорозького козацтва. З тих запорожців, що залишилися в Україні після ліквідації Січі, спочатку було створено «Військо вірних козаків» на чолі з кошовим отаманом С. Білим, що отримав чин полковника російської армії. Потім, у 1787 р., воно дістало назву «Бузького війська», згодом це військо перейменували в «Чорноморське». Козаки взяли участь у другій російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., яка завершилася новою перемогою російської армії й приєднанням причорноморських земель між Південним Бугом і Дністром, визнанням російської приналежності Криму. Після війни чимало колишніх запорожців було переселено на Кубанські землі, де вони, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів.

Щодо тих запорожців, які після ліквідації Нової Січі, не захотіли залишитися в Україні, то вони втекли втекла на низов’я Дунаю і утворили там за згодою султана Задунайську Січ. Як відомо, вказана подія надихнула композитора С. Гулака-Артемовського на створення першої опери на українську тематику «Запорожець за Дунаєм». Слід знати, що Задунайська Січ проіснувала до 1828 р. Однак запорожці завжди сумували за батьківщиною, бажали об’єднатися зі своїми земляками. А коли турецький султан почав їх примушувати воювати проти них в новій війні проти Росії, козаки «задунайські козаки» таємно переправилися через російський кордон. Невдовзі їх, як і раніше їхніх побратимів, переселили на Кубань.

Так утворилося Кубанське козацьке військо, яке жило за старими українськими звичаями, виявляло свою звитягу у війнах з войовничими горцями Кавказу. Разом з донськими козаками, кубанські козаки боронили кордони Російської імперії.

Хронологія

1657, жовтень	Обрання гетьмана І. Виговського
1658, вересень	Рішення Гадяцької ради про утворення Князівства Руського
1659, липень	Поразка московського війська під Конотопом
1659	Обрання гетьмана Ю. Хмельницького
1663-1665	Гетьманування П. Тетері на Правобережжі
1663-1668	Гетьманування І. Брюховецького на Лівобережжі
1665-1675	Гетьманування П. Дорошенка
1667	Андрусівське перемир’я
1672-1687	Гетьманування І. Самойловича
1687-1708	Гетьманування І. Мазепи
1700-1721	Північна війна Росії з Швецією.
1709	Полтавська битва. Зруйнування царськими військами Чортомлицької Січі
1709	Підписання І. Скоропадським Решетилівських статей
1708-1722	Гетьманування І. Скоропадського
1711-1732	Існування Олешківської Січі
1727-1734	Гетьманування Д. Апостола
1734-1775	Нова Січ
1734-1750	Правління гетьманського уряду на Україні
1750-1764	Гетьманування К. Розумовського
1768-1769	Коліївщина
1768-1774	Російсько-турецька війна
1772, 1793, 1795	Поділи Речі Посполитої
1771-1774	Захоплення Галичини та Буковини Австрією
1775	Знищення Запорозької Січі
1783	Приєднання Криму до Росії, ліквідація полкового устрою.
1783-1785	Одержання українською старшиною прав російського дворянства
1776 (або 1787)	Заснування Катеринослава (Дніпропетровська)
1787-1791	Російсько-турецька війна

Словник

1. Анафема – у християнстві відлучення єретиків або непокаянних грішників від Церкви з оголошенням довічного прокляття.

2. Імперія – велика держава, яка об’єднує різні народи і території в одну державу з єдиним політичним центром.

3. Малоросія – назва України в офіційних актах Росії ХVІІІ – початку ХХ ст.

4. Новоросія – російська історична назва частини території Північного Причорномор’я, що включала землі, які раніше належали до Вольностей Війська Запорізького Низового та Кримського ханства, включена до складу Росії у ХVІІІ ст.

5. Наказний гетьман (отаман) – в Україні в ХVІІ – ХVІІІ ст. особа, що тимчасово обіймала посаду гетьмана (отамана).

6. Протекторат – форма залежності однієї держави від іншої або суспільства від якоїсь особи, коли основні питання суспільно-політичного життя регулює протектор.

Тести

1. Період Руїни характеризується:

А розколом України на Правобережну й Лівобережну зі своїми гетьманами

Б занепадом української державності, економічного й культурного життя

В іноземною окупацією

Г усіма зазначеними явищами

2. У битві під Конотопом:

А українці одержали перемогу над татарами

Б українці завдали поразки полякам

В українські й татарські війська зупинили наступ російських військ

Г росіяни разом з українцями розгромили турецьку армію

3. Внутрішній розкол України на Лівобережну і Правобережну відбувся за гетьманування:

А І. Виговського

Б Ю. Хмельницького

В П. Дорошенка

Г І. Мазепи

4. Кого з українських гетьманів називали «Сонцем Руїни»»?

А Петра Дорошенка

Б Івана Брюховецького

В Івана Мазепу

Г Івана Самойловича

5. Запорозьку Січ в роки Руїни очолював:

А Дем’ян Многогрішний

Б Максим Кривоніс

В Юрій Хмельницький

Г Іван Сірко

6. Позначте ім’я шведського короля, з яким у 1706 р. Іван Мазепа почав вести таємні справи:

А Карл ІХ

Б Ян Казимир

В Карл ХІІ

Г Карл Густав

7. Запорозька Січ була зруйнована:

А у 1750 р.

Б у 1764 р.

В у 1775 р.

Г у 1783 р.

8. Останнім українським гетьманом був:

А Кирило Розумовський

Б Данило Апостол

В Павло Полуботок

Г Петро Калнишевський

Колоквіум

1. Який період в історії України називають Руїною?

2. Якими були основні ознаки Руїни?

3. Якими були політичні наслідки Руїни?

4. Що ви знаєте про діяльність українських гетьманів Ю. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, П. Тетері, Д. Многогрішного, І. Самойловича?

5. Охарактеризуйте діяльність І. Мазепи та визначте його роль в історії Української держави.

6. Що ви знаєте про діяльність останніх українських гетьманів (Д. Апостол, К. Розумовський)?

7. У чому причини і якими були наслідки ліквідації Запорозької січі?

8. Що ви знаєте про кошового отамана П. Калнишевського?

9. Що сталося з українським козацтвом після ліквідації Запорозької січі?

10. Що ви знаєте про кошового отамана І. Сірка.

Заняття 5.

Революційний і національний рухи у ХІХ ст.

1. Україна у складі двох імперій.

2. Революційний рух.

3. Національний рух.

1. Для того, щоб адекватно охарактеризувати процеси, що вказані в темі заняття, слід уяснити, що в ХІХ ст. України як держави не існувало. Були українські землі, що знаходилися у складі двох імперій – Російської й Австрійської. У складі Росії було створено дев’ять губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська. На них проживало понад 8 млн. людей, здебільшого українців і росіян. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були в складі Австрійської імперії Габсбургів. Чисельність населення зазначених регіонів дорівнювала 3,5 млн. людей. За національним складом це були українці (русини), поляки, мад’яри, валахи (молдавани).

Соціально-економічне становище українців, особливо селян у обох імперіях було економічно важким, але суттєво відрізнялося. Для австрійців і поляків українці були чужими за культурою вірою і звичаями, їх слід було онімечити та полонізувати. У Росії кріпосницький гніт мало чим відрізнявся від рабства, але українці тут вважалися руськими, частиною єдиного народу.

Cлід зазначити, що на початок ХІХ ст. понад 90% населення на всіх українських землях становили селяни, більше половини з яких були кріпаками. Тому й промисловий розвиток українських земель значною мірою залежав від розв’язання селянського питання. Зокрема, тільки село могло дати вільну робочу силу, без якої не можна розвивати промисловість. Але для цього потрібно було скасувати кріпацтво. Крім того, ставало дедалі більш очевидними переваги вільної найманої праці над працею кріпаків.

За таких обставин в середині ХІХ ст. відбулося скасування кріпацтва: у підавстрійській Україні – в 1848 р., у підросійській – у 1861 р. При цьому варто відмітити суттєві відмінності й самих зазначених акцій у двох імперіях, і їхніх наслідків. Австрійський уряд мусив дати українським селянам волю на вимогу буржуазної революції, однак залишив практично всю орну землю у поміщиків. За таких обставин, по-перше, капіталістичний і промисловий розвиток на Західній Україні буде дуже повільним; по-друге, через те, що на Західній Україні селян практично позбавлять засобів до існування, значна частина з них відтоді шукатиме кращої долі на американському континенті. Щодо Росії, то тут поштовхом для скасування кріпацтва став її програш у Кримській війні 1853-1856 рр., яка показала переваги капіталістичної економіки західних країн над російською феодально-кріпосницькою економікою. Це спонукало російського царя не тільки «дарувати» селянам волю, але й залишити їм земельні наділи (хоча й дещо урізані) і зобов’язати їх сплачувати за земельні наділи велику плату. За таких умов матеріальне становище українських селян після реформи навіть погіршилося, чимало селян розорилося й втратило землю. Але економіка отримала те, в чому відчувала гостру потребу: вільні робочі руки, додаткові капітали. Врешті-решт все це призвело, з одного боку до економічного буму. Особливо на Катеринославщині й Донбасі, де виявили залізну руду й вугілля, з другого – до появи нових гострих соціальних протиріч, посилення революційного й національного рухів.

2. Говорячи про причини виникнення революційного руху в Україні, слід зазначити, що вони пов’язані з розкладом феодально-кріпосницької системи й зародженням буржуазних відносин. За цих обставин в суспільстві визріла думка про необхідність ліквідації кріпацтва й самодержавства. Цілком природно, що підйом антикріпосницьких і антисамодержавницьких настроїв відбувся після Вітчизняної війни 1812 р., яка розкрила кращі духовні якості народу, сприяла піднесенню патріотизму й зростанню самосвідомості людей. Природно й те, такі настрої виникли передусім серед дворянства, офіцерів, які в цей час становили найбільш освічену частину суспільства.

Слід підкреслити, що найбільш яскравими проявами революційного руху в Росії в І половині ХІХ ст. була діяльність Північного й Південного товариств і повстання декабристів, яке відбулося в грудні 1825 р. (Звідси й іменування повстанців – «декабристи»). Варто відразу зазначити, що декабристський рух мав загальноросійський визвольний характер, мав на меті ліквідацію самодержавства й кріпацтва в Російській державі загалом. Учасники руху – здебільшого офіцери-дворяни – не опікувалися питанням про права націй. Тим більше не могло бути й мови про окремі права українського народу, який вважався гілкою триєдиного руського народу.

Однак Україна посідала чільне місце в планах декабристів. Тут, в тодішній Малоросії, в місцях розташування Чернігівського полка, діяло Південне товариство на чолі з полковником Павлом Пестелем. Північне товариство на чолі з Микитою Муравйовим діяло в Санкт-Петербурзі.

При розгляді діяльності двох організацій варто порівняти їхні програмні документи – «Конституцію», написану М. Муравйовим, і «Руську правду» П. Пестеля. Якщо перший з цих документів передбачав заміну самодержавної форми правління на конституційну (тобто обмежену) монархію, то другий – встановлення республіки. Якщо за «Конституцією» селяни мали отримати лише волю, то згідно з «Руською правдою» вони отримували й землю. Отже, можна зробити висновок, що «Руська правда» була більш прогресивним документом. Гадаємо, що далі студенти можуть детально розповісти про повстання декабристів, діяльність Південного товариства, його керівника П. Пестеля, про розправу царизму з декабристами, серед яких були славні нащадки роду Апостолів. Відзначаючи значення руху й повстання декабристів, слід відмітити, що це був перший організований, свідомий виступ проти самодержавства й кріпацтва. Це повстання започаткувало революційний рух в Росії, зокрема в Україні. Організаторами революційного руху на цьому його етапі виступило прогресивні дворянські кола.

Другий етап революційного руху припадає на 60-80-ті роки ХІХ ст. Варто знати його основні риси: по-перше, широкий розмах; по-друге, провідна роль представників демократичної, тобто не дворянської інтелігенції, яка з’являється в умовах буржуазного розвитку країни; по-третє, поширення соціалістичних ідей; по-четверте, прагнення учасників руху знайти опору в селянстві (народі), через що вони називалися народниками. Метою народників було повалення царизму шляхом селянського повстання і встановлення соціалістичного ладу в країні на базі існуючої селянської общини.

Необхідно відмітити, що народницький рух пройшов шлях від створення таємних організацій для ведення агітації на селі і до проведення політичного терору. Високою організованістю й активністю в Україні відзначалася діяльність осередків загальноросійської народницької організації «Земля і воля». В Україні великого розголосу в 1876-1877 рр. набула так звана Чигиринська змова. Група київських народників, яку очолював Я. Стефанович, вирішила використати заворушення селян в Чигиринському повіті. Спираючись на наївний монархізм селянства, вони підробили і розповсюдили від імені царя грамоту, в якій цар нібито закликав селян збиратись у «таємні дружини» і скинути поміщицьке ярмо.

У відповідь на репресії царизму нова народницька організація «Народна воля» зробила основною формою боротьби проти царизму терор проти урядовців. Але після вбивства царя Олександра ІІ у 1881 р., жандарми провели масові арешти народників. Народницький рух увійшов у період кризи і став занепадати.

Уже відзначалося, що після аграрної (селянської) реформи 1861 р. в умовах капіталістичного розвитку країни різко зростає кількість промислових робітників, особливо в Україні. З’являються підприємства з дуже великою кількістю робітників. Причому їхнє становище було край важким. Звідси – поступове наростання робітничого руху, поява робітничих революційних організацій.

Ще в 1870-ті рр з’являються твори К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладені на російську мову. Одним з перших на Україні став викладати економічне вчення Маркса та популяризувати основні положення його вчення доцент Київського університету М.І. Зібер. З кінця 1880-х рр. виникають перші марксистські гуртки в низці промислових центрів України. Після створення в 1895 р. у Петербурзі марксистської робітничої організації «Союз боротьби за звільнення робітничого класу» аналогічні «Союзи» починають діяти в Україні, зокрема в Катеринославі. Отже, в 1890-ті рр. відбувається перехід до третього етапу революційного руху, який характеризується, по-перше, тим, що його провідною силою стають робітники; по-друге, його ідеологією став марксизм.

3. Слід пригадати, що починаючи з кінця ХVІІІ ст. в Україні відбувається пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору, серед яких: «Історія русів» анонімного автора, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Малоросійські пісні» М. Максимовича. В художній літературі національне відродження найбільш яскраво проявилося в творчості І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка.

Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, то з середини ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являється ідея здобуття української культурно-національної автономії. Виникає національно-визвольний рух, який часто переплітається з револційниим рухом.

Необхідно розкрити роль Кирило-Мефодієвського братства (1845-1847 рр.) у розгортанні цього руху. Характеризуючи ідейні основи «Братства», слід відмітити, що його члени – В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко та ін. – відстоювали ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави з центром у Києві. Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.

Говорячи про активізацію національного руху в ІІ половині ХІХ ст., слід зупинитися на так званому громадському русі, в якому об’єдналася національно свідома частина української інтелігенції.

Перша Громада виникла в Петербурзі в 1859 р. До її складу входили М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський. Відмітимо, що завдяки діяльності Петербурзької громади вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури. Громадівці стали засновниками авторитетного суспільно-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. Громади також виникають у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі та інших містах. Вони підтримують зв'язки з журналом «Основа». Поступово громади об’єднуються в єдину загальнодемократичну організацію..

Найвпливовішою була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Громадівці видавали твори українських письменників, підручники, організовувала театральні вистави, концерти, виставки, відкривала недільні школи. У 1862 р. один з активних членів громадівського руху – П. Чубинський – написав вірш «Ще не вмерла Україна», який невдовзі був покладений на музику композитором з Галичини М. Вербицьким і став гімном національно-визвольного руху. Слід також знати, що, його музична складова була затверджена Верховною Радою України як офіційний гімн України в 1992 р., а слова – в 2003 р.

Слід охарактеризувати діяльність київської «Старої громади», яку відродили в 1873 р. такі видатні українські наукові й культурні діячі, як: В. Антонович, М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, С. Подолинський. «Стара громада» стала засновником осередку української думки і науки – Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства, першої легальної організації в галузі українознавства.

Один з лідерів київської громади – М. Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підставу назвати Михайла Драгоманова першим українським політологом. За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – «два чильних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня». Певна річ, їх роль в українському національному русі. заслуговує на окремий розгляд.

Зрозуміло, що розгортання українського національного руху не могло не викликати занепокоєння царської влади. У 1863 р. був виданий циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва (Валуєвський указ) про заборону друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою. Цю заборону Валуєв «обґрунтовував» тим, що нібито ніякої окремої української мови не було, немає, й бути не може. На Україні також заборонили читання лекцій українською мовою, театральні вистави і навіть співати в школах українські пісні. в 1876 р. цар підписав Емський акт, який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Щоправда, з приводу подібних актів сучасники жартували, що «жорсткість російських законів компенсується необов’язковістю їх виконання».

Очевидно, не буде зайвим ознайомитися з діяльністю західноукраїнських культурологічних організацій: «Руської трійці» (1833-1837 рр.), «Просвіти» (з 1868 р.), Товариства ім. Т.Г. Шевченка ( з 1892 р.). Характеризуючи їх, слід відмітити, що вони сприяли духовному зближенню Західної України з Наддніпрянською.

Хронологія

1814-1861	Роки життя Т.Г. Шевченка
1825, грудень-1826, січень	Повстання декабристів
1830-ті	Діяльність «Руської трійці»
1845-1847	Діяльність Кирило-Мефодіївського братства
1848	Скасування кріпосництва в Галичині
1853-1856	Кримська війна
1861	Скасування кріпосництва в Росії
1859 -1861	Виникнення першої Громади в Києві
1863	«Валуєвський циркуляр» про обмеження видання книг, заборону викладання українською мовою в школах
1868	Заснування у Львові товариства «Просвіта»
1870-1880-ті	Народницький рух в Україні
1876	Емський указ царя про заборону видання книг українською мовою та ввозу їх з-за кордону
1876-1877	«Чигиринська справа»
1881, 1 березня	Вбивство народовольцями царя Олександра ІІ
1892	Заснування у Львові Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка
1897	Виникнення Загальної Української безпартійної організації
Кінець 1880-х	Утворення марксистських гуртків на Україні
1900	Утворення у Харкові Революційної Української партії (РУП).

Словник

1. Громади – напівлегальні ліберальні культурно-просвітницькі організації української інтелігенції, яка виступала за пробудження національної самосвідомості народу, існували в 1860-1890-х рр. у Петербурзі, Києві, Харкові, Одесі, Полтаві т ін. містах.

2. Декабристи – учасники російського опозиційного руху, члени різних таємних товариств другої половини 1810-х – першої половини 1820-х рр., які організували антиурядове повстання в грудні 1825 р.

3. Капіталізм – суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, що базується на принципах приватної власності, особистої ініціативності, вільної економічної конкуренції.

4. Культурно-національна автономія – форма самоорганізації етнічних груп в унітарній державі, не передбачає створення власної національної державності.

5. Марксизм – філософське, економічне, політичне вчення, основане К. Марксом і Ф. Енгельсом, узагальнена назва сукупності теоретичних і політичних положень, серед яких центральне місце займають положення: про вирішальну роль класової боротьби в розвитку суспільства; про визначну роль додаткової вартості в утворенні капіталу; про діалектико-матеріалістичний погляд на світ; про комуністичне суспільство.

6. Народництво – ідеологія російської інтелігенції у 1860-1910-х рр., яка в пошуках свого місця в житті орієнтувалася на зближення з народом (селянством), служіння народу, досягнення народного блага.

Тести

1. Як називався програмний документ Південного товариства?

А «Конституція»

Б «Руська правда»

В «Книга буття»

Г «Статут»

2. Як називалися програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства?

А «Книга буття українського народу»

Б «Статут Слов’янського братства святих Кирила і Мефодія»

В «Молода Україна»

Г А і Б

3. Який російський указ забороняв ввезення україномовної літератури з-за кордону?

А Валуєвський циркуляр

Б Київське розпорядження

В Московський указ

Г Емський указ

4. Автором вірша «Ще не вмерла Україна» був:

А Т. Шевченко

Б І. Франко

В М. Вербицький

Г. П. Чубинський

5. Чигиринська справа – це:

А кримінальна справа проти російських чиновників-корупціонерів

Б спроба київських народників підбурити селян «скинути поміщицьке ярмо»

В справа проти організаторів масових страйків на підприємствах Чигиринського повіту

Г арешт групи студентів-марксистів

Колоквіум

8. У чому було схожим і чим відрізнялося становище українців у Російській і Австрійській імперіях?

9. У чому проявлявся розклад феодально-кріпосницької системи?

10. Як вплинула Вітчизняна війна 1812 р. на суспільні настрої?

11. У чому були схожі й відрізнялися програмні документи Північного й Південного товариств?

12. Які основні положення програми Кирило-Мефодіївського товариства?

13. Чого хотіли народники, якими методами вони боролися?

14. Що зумовило виникнення робітничого руху в Україні?

15. Яка роль у національному русі належить громадам?

16. Що ви знаєте про громадську діяльність Т. Шевченка і М. Драгоманова.

17. Що ви знаєте про виникнення Гімну України?

Заняття 6.

Україна в умовах тоталітарного режиму (1920- 1930-ті рр.)

1. Входження України до складу СРСР.

2. Економічна політика.

3. Політичні репресії.

1. При вивченні першого питання студентам насамперед слід уяснити передумови й причини входження України до складу СРСР. Передумови: поразка української національної революції, післявоєнна розруха, встановлення радянської (більшовицької) влади на більшій частині України – на схід від р. Збруч, включаючи всю Наддніпрянщину. (Щодо Галичини і Волині, то ці землі опинилася в межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини). Причини, що спонукали Україну до об’єднання з Росією та іншими радянськими республіками в одній державі): прагнення частини компартійної верхівки й населення (зокрема, в Україні) побудувати радянську державу в кордонах колишньої Російської імперії; доцільність об’єднання зусиль заради економічної відбудови; необхідність упорядкувати взаємовідносини між республіками.

Слід звернути увагу на те, що формально УСРР виникла як самостійна держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої, адже керівники УСРР були членами КПУ, що була не самостійною партією, а однією з організацій РКП(б). Тому вони були зобов’язані керуватися вказівками з Москви. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво звернулося в березні 1922 р. до Центрального Комітету РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті й у інших республіках, Політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії (план «автономізації»). Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. Леніна комісія ухвалила план створення федерації радянських республік. Саме цей план був покладений в основу установчих документів, Декларації про утворення СРСР і Союзного Договору, що були прийняті 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад, і першій Конституції СРСР, що була прийнята в січні 1924 р.

По-друге, слід з’ясувати, на яких формальних засадах утворився Союз РСР, тобто який державний устрій був створений 30 грудня 1922 р., і чи насправді СРСР залишився федерацію, а УРСР зберегла у складі Союзу свій суверенітет. Тобто слід навчитися відрізняти поняття «формально» і «фактично». Формально СРСР від утворення й до свого кінця був федеративною державою. Союз заснували: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка, Закавказька Соціалістична Федеративна Республіка, що складалася з трьох автономій (Грузії, Вірменії, Азербайджану). Формально УСРР (з 1936 р. – УРСР), як і інші союзні республіки мала всі державні атрибути: власну законодавчу й виконавчу владу, конституцію, герб, прапор тощо, але фактично українська влада мусила лише виконувати рішення, що приймалися центром, а вся державна атрибутика мала лише декоративний характер. Одним із свідчень унітарного характеру новоствореної багатона­ціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

Відтак Союз РСР фактично став унітарною державою, тобто державою, яка складається не з суверенних держав (республік, земель, штатів), а адміністративно-територіальних одиниць. Україна фактично була не державою, а адміністративною територією, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

Водночас варто звернути увагу, що в 1920-ті рр. радянське керівництво ще не наважувалося відверто ігнорувати національні інтереси України, більше того – проводило політику українізації в кадровій політиці (коренізацію) й культурно-освітній сфері. Однак з 1930-х рр., після встановлення сталінської диктатури й тоталітарного режиму, відбулося «згортання» зазначеної політики, адже вона, на думку більшовицького керівництва, почала виходити з-під їхнього контролю суперечила «пролетарському інтернаціоналізму» й заважала будувати соціалістичне суспільство. На зміну політики українізації прийшла політика уніфікації, радянізації, русифікації з метою перетворення всіх народів СРСР у єдину спільноту – радянський народ. Збільшилося й число союзних радянських республік – до кінця 1930-х рр. їх стало 15.

2. Студентам уже відомо, що в умовах громадянської на всій території, що була під контролем більшовиків, проводилася політика воєнного комунізму. За цієї політики селяни були зобов’язані сплачувати так звану продрозкладку. На практиці така політика означала, що селяни безкоштовно віддавали державі майже весь хліб, який зібрали. А держава потім розподіляла продукцію, передусім на користь армії й промислових робітників. Через ліквідацію товарно-грошових відносин мінімальні соціальні послуги (транспорт, житло тощо) стали безкоштовними, а замість торгівлі здійснювався прямий товарообмін.

Політика воєнного комунізму дозволила більшовицькій владі зосередити в своїх руках всі край обмежені ресурси підконтрольної їй території й створити економічне підґрунтя для своєї перемоги. Однак у мирний час така політика призвела до економічного краху, масових протестів і навіть збройного опору більшовикам, зокрема з боку українського селянства під проводом Н. Махна. Через це більшовицьке керівництво мусило відмовитися від політики воєнного комунізму й перейти до нової економічної політики (непу). Основні риси непу: заміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх; допуск приватного капіталу; заохочення іноземних концесій; нормалізація фінансової системи (відновлено в повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 рр., яка зупинила інфляцію); децентралізація керівництва промисловістю (введення галузевих госпрозрахункових трестів).

Можна відмітити позитивні результати впровадження непу, серед яких: виведення економіки України з кризи; відбудова й подальший розвиток народного господарства, відновлення промислового виробництва, налагодження роботи транспорту, усунення наслідків голоду 1922 р., подолання інфляції, проведення грошової реформи і введення твердої грошової одиниці – червонця, ліквідація бандитизму, досягнення певної політичної стабільності.

Для України, яка була раніше переважно аграрною республікою, особливо важливими були аграрні перетворення. Дрібні селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких та церковних земель, а також наділів. До селян перейшло понад 30 млн. десятин землі, тобто 92% земельного фонду республіки. Селянські господарства швидко відновили своє виробництво, підняли продуктивність у землеробстві й тваринництві. Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Успішно розвивався в республіці кооперативний рух. Кооперативні товариства експортували свою продукцію, яка успішно конкурувала на європейському ринку.

Водночас не можна ідеалізувати неп, адже подальше проведення непу не могло призвести до значного відставання радянської економіки від західних країн, які мали потужну індустрію. Необхідно було в найкоротший час провести власну індустріалізацію. Для цього, на думку більшовицького керівництва, були потрібні: по-перше, планова економіка що й було реалізовано у формі п’ятирічних планів; по-друге, великі капіталовкладення. У зв’язку з цим постало питання: де взяти гроші? З’ясувалося, що гроші може дати тільки село: посіяли зерно, зібрали врожай, продали його за кордон – отримали валюту. Далі постало й друге питання: яким чином хліб (гроші) вилучити у селянина? Спочатку була невдала спроба використати метод «ножиць цін», тобто в наказному порядку встановити низькі ціни на хліб і одночасно різко підняти ціни на промислову продукцію. Проте селяни відмовилися продавати хліб і купувати промислову продукцію (реманент, одяг, взуття тощо). Тоді влада зробила спробу відібрати у селян хліб примусово. Знову не вийшло: селяни або обмежували виробництво власними потребами, або ховали врожай. Відтак у Й. Сталіна виникла ідея використати ідею В. Леніна про кооперацію для примусового об’єднання селянських господарств у колгоспи, оскільки вилучити хліб з колгоспів було набагато легше, ніж у мільйонів окремих селянських господарств.

Студенти можуть навести багато прикладів зловживань при проведенні масової колективізації, що розпочалася наприкінці 1920-х рр., показати її наслідки. Серед них – голодомор 1932-33 рр., який призвів до загибелі мільйонів селян. У 2006 р. Верховна Рада України визнала голод 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Слід усвідомити причини того, що голодомор був особливо жахливим в Україні, що стало підставою називати його геноцидом проти українського селянства. По-перше, Україна була основною житницею СРСР. По-друге, волелюбні українські селяни-хлібороби чинили найбільш відчайдушний опір політиці колективізації й були здатні зірвати цю політику.

Однак попри великі жертви й складнощі, основна мета колективізації була досягнута: ціною мільйонів людських життів Радянська держава отримала хліб, перетворила його у валюту, створила фінансову основу для проведення індустріалізації. В процесі індустріалізації в Україні було побудовано сотні тисяч великих промислових об’єктів, серед яких: Дніпрогес, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорський завод важкого будування, Луганський паровозобудівний завод тощо. На кінець другої п’ятирічки (1933 – 1938 рр.) вартість валової продукції України порівняно з 1913 р. збільшилася в 7 разів, промислова продукція України перевищувала продукцію всієї промисловості дореволюційної Росії. По видобутку вугілля Україна зайняла четверте, а по виробництву чавуну – третє місце у світі. Машинобудівна промисловість України в 1940 р. перевищила рівень 1913 р. в 50 разів. Тож наприкінці 1930-х рр. Україна перетворилася з аграрно-індустріальної республіки на індустріально-аграрну.

Варто також відмітити, що політика індустріалізації була б неможливою без масового ентузіазму, самовідданості, трудової звитяги мільйонів людей, чим зловживала більшовицька влада, всіляко експлуатувала найкращі людські якості. Особливо слід відмітити так званий стаханівський рух, який виник на Донбасі, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Варто також знати й про ударну працю інших засновників цього руху, зокрема на залізничному транспорті – машиніста тепловозу П. Кривоноса.

3. Студентам важливо усвідомити, що економічний розвиток в Україні, як і в СРСР загалом, відбувався в умовах формування тоталітарного режиму, встановлення сталінської диктатури. Слід знати про об’єктивні й суб’єктивні причини тоталітаризму. Об’єктивні: слабкий економічний розвиток країни, зруйноване господарство, низька загальна й політична культура більшості населення, відсутність демократичних традицій, постійне перебування країни фактично у воєнному стані тощо. Головними суб’єктивними чинниками, очевидно, були більшовицькі вожді, передусім Й. Сталін, людина край честолюбна, енергійна, вольова, жорстока, підступна. Для Сталіна вище за все були інтереси держави й влади, а люди з їхніми інтересами, потребами, національними та іншими почуттями були «гвинтиками» державної машини.

Вірогідно, студентам буде цікаво дізнатися про шлях й. Сталіна до вершини влади. На посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) Й. Сталін був обраний у 1922 р., згодом В. Ленін усвідомив, яку небезпеку створює діяльність Й. Сталіна. Він запропонував (у листі до з’їзду партії) усунути Сталіна з цієї посади. Однак виконання цієї рекомендації було заблоковано впливовими партійними діячами Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим, бо головну небезпеку встановлення авторитарного режиму вони бачили в особі Л. Троцького, а не Й. Сталіна. Й. Сталін разом з Г. Зинов’євим і Л. Каменєвим усунули Л. Троцького, потім виступив проти своїх союзників разом з М. Бухаріним та О. Риковим, а потім (у 1929 р.) усунув з ключових керівних посад і останніх.

Слід засвоїти основні риси тоталітарного режиму в СРСР: 1) тотальне відчуження народу від власності й політичної влади; 2) монополія на владу комуністичної партії; 2) неосяжний контроль держави над усіма сферами життя радянського суспільства; 4) наявність формальних ознак соціалістичного народовладдя; 5) підпорядкування усього громадського життя одній комуністичній ідеології, надмірна ідеологізація суспільства; 6) соціальна демагогія, проголошення життя в країні втіленням добра, справедливості, матеріального благополуччя людей.

Здається цілком природним, що такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критику режиму. Тому починаючи з середини 1920-х рр. у системі державної влади дедалі більше, а згодом ключове місце посідають репресивно-каральні органи. Для виправдання репресій Й. Сталін також висуває теорію, за якою нібито чим більшими є успіхи в соціалістичному будівництві, тим гострішою стає класова боротьба.

Студенти можуть на фактичному матеріалі показати, що у 1934-1938 рр. відбулося фізичне знищення більшої частини «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури. Зокрема, загинули: перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, другий секретар ЦК П. Постишев, Голова Раднаркому УРСР П. Любченко, колишній голова Раднаркому України В. Чубар, нарком освіти В. Затонський, командуючий Київським військовим округом І. Якір і безліч інших. Також можна відмітити, що політичний терор вийшов за межі Радянської України. Зокрема, здійснювався проти Організації українських націоналістів (ОУН), що була створена у 1929 р. Е. Коновальцем та ін. у Відні, мала в основному антипольський характер, поширювала свою діяльність лише на Західну Україну.

Говорячи про наслідки встановлення сталінської диктатури, варто відмітити дві речі. По-перше, вона значною мірою вплинула на характер соціально-економічного й політичного розвитку країни. По-друге, переважна більшість людей в Україні, як і в інших республіках, мало що знала про репресії, повністю довіряла партійному керівництву, обожнювала «генія всіх часів і народів Сталіна», була щиро переконана у неперевершеності радянського суспільства, його соціалістичній сутності, яка була відображена в «сталінській» Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р.