Методичний посібник

ДЛЯ ПІДГОТОВКИ К СЕМІНАРСЬКИМ ЗАНЯТТЯМ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Зміст

Заняття 1. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави «Київська Русь»

Заняття 2. Українське козацтво

Заняття 3. Українська козацька держава Б. Хмельницького

Заняття 4. Занепад української козацької держави

Заняття 5. Революційний і національний рухи у ХІХ ст.

Заняття 6. Україна в умовах тоталітарного режиму (1920- 1930-ті рр.)

Заняття 7. Україна в Другій світовій війні

Заняття 8. Україна – незалежна, суверенна держава

Заняття 1.

Утворення і розвиток ранньофеодальної держави

«Київська Русь»

1. Стародавні народи і держави в Східній Європі.

2. Утворення Давньоруської держави.

3. Піднесення Київської Русі.

4. Початок феодальної роздробленості

1. При розґляді першого питання теми головним є усвідомити, що: Україна має давню історію; українська державність має глибокі коріння; задовго до виникнення Київської Русі (Давньоруської держави.) на нашій землі жили цивілізовані народи й існували розвинені держави. Київська Русь виникла не на пустому місці.

Враховуючи, що в даному навчальному курсі ми обмежуємося вивченням вітчизняної історії в часи від утворення перших держав, здається доцільним розпочати розгляд теми зі скіфо-сарматського періоду, тобто з першого тисячоліття до Р.Х. Саме в цей період з’являються на сучасних українських землях спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах.

Як можна довідатися з «Одіссеї» Гомера, першими з них були кіммерійці. Слід назвати основні дані про них: основне заняття – кочове скотарство; мова, вірогідно, – одна з гілок індоєвропейської – іранська; успішно воювали з такими могутніми рабовласницькими державами, як Урарту, Ассирія, Лідія, що сприяло державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві; однак ареал їхнього постійного пробування – Степ. Тому суттєвого впливу на розвиток землеробських праслов’янських племен, які почали освоювати Лісостеп, вони, очевидно, не мали.

Інша річ – скіфи, які з’явилися в середині тисячоліття на сучасних українських землях. Основні відомості про скіфів: мали іранське походження; освоїли велику територію від Дунаю до Дону, витіснивши або знищивши кіммерійців; утворили політичне об’єднання племен – Велику Скіфію; панівне становище в Скіфії посідало плем’я царських скіфів, над якими правив цар; займалися скотарством і ремісництвом. Однак, за Геродотом, у Подніпров’ї проживали також племена, основним заняттям яких було землеробство, – «скіфи-орачі» й «скіфи-землероби». Виникають запитання: а чи не помилявся стародавній грецький історик, називаючи землеробів і орачів скіфами? Чи не були вони насправді слов’янами-хліборобами, що мирно співіснували з кочовиками-скіфами?

У II ст. до н.е. Скіфія була загарбана сарматськими племенами. Як і скіфи, вони були іраномовними, але у своєму культурному розвитку значно поступалися скіфам. Вони перебували на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових. Створити власну державу їм так і не вдалося. У них був матріархат.

Варто відмітити, що майже одночасно з появою скіфів на берегах Чорного й Азовського морів виникли грецькі поліси (міста-держави): Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес та ін. Кожний поліс становив окрему рабовласницьку республіку, в якій верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. У I ст. н.е. грецькі колонії перейшли під владу Риму, але в IVст. н.е. більшість з них була зруйнована готами і гунами й зійшли з історичної арени. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Отже, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. На місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України.

Переходячи до розґляду етнічних і політичних процесів, що відбувалися на теренах сучасної України на початку нової ери, необхідно зупинитися на питаннях про походження слов’ян і про їх провідну роль у освоєнні зазначеної території. У цьому зв’язку відмітимо, що спочатку в Центральній та Східній Європі жила одна індоєвропейська спільнота. яка в ІІ тисячолітті до Р.Х. розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких стали германо-балто-слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява праслов’ян, які сформувалася на землях Східної Німеччини, Польщі, Правобережної України.

У ІІ–VІІ ст. н.е., в період великого переселення народів, слов’яни широко розселилися в усіх напрямках. У результаті слов’янський етнос поділився на три гілки: західні, південні, східні слов’яни. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, сербам, південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям, східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

На початку Нової ери найбільш відомим племенем (або союзом племен) серед східних слов’ян були анти. Відмітимо, що вони перебували на етапі переходу до класового суспільства й зародження власної держави. Їхніми сусідами були готи, одне з германських племен, яке прийшло з півночі й утворило державу – Готське королівство. Тривалий час між готами й антами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини. Однак у подальшому між ними виникли збройні конфлікти, адже обидва народи претендували на лісостепові землі Подніпров’я. У цьому зв’язку студенти можуть навести цікавий матеріал про перипетії війни антів з готами, яка закінчилася смертю царя антів – Божа та його синів.

Досить тривалий період нашої історії пов’язаний з взаємостосунками між слов’янами й гунами, тюркомовними племенами, які прийшли в ІV ст. н.е. з далекого сходу, Забайкалля. Гуни не загрожували існуванню антів, тому анти виступили в союзі з ними у війні з готами. Разом вони вщент розгромили готів, після чого ті змушені були відійти в Крим та на Дон.

Гуни утворили величезну імперію – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Тривалий час гуни вели війни з європейськими державами, зруйнували Рим. Однак після смерті Аттіли його держава розпалася на окремі каганати (володіння). Вчені вважають, що на землях Подніпров’я після цього послідовно існували ще дві тюрко-слов’янські держави: Велика Булгарія, Чорна Булгарія. Очевидно, в часи існування першої з цих держав виникає Київ.

Кінець тюркського періоду нашої історії пов’язаний з появою норманів, які в другій половині тисячоліття наводили жах на європейські країни. Варто підкреслити, що нормани (або варяги, вікінги) – це не народ, а розбійницькі, піратські ватаги з числа представників північно-германських скандинавських народів. Не маючи достатньо природних засобів для існування, вони займалися розбоєм, захопленням здобичі, зокрема, рабів, постійно вдосконалювалися у цій справі. В середині ІХ ст. одному з норманських князів (конугів) Аскольду вдалося захопити Київ і створити державу «Руський каганат», започаткувавши таким чином новий, руський, період у нашій історії. Чому «руський», «Руський каганат»? У наукових колах існують різні думки з цього питання, серед них – про те, що Аскольд, його «команда», їхні спадкоємці, про які буде далі, належали переважно до скандинавського племені русів. Є твердження, що слово «руський» походить від слова «рустій», яким назвали шведів їхні сусіди – фіни.

2. Студентам варто знати, що питання про походження Давньоруської держави дискусійне. В історичній літературі існує дві протилежні теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська та антинорманська. Норманська теорія – це напрям у російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована в другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими–істориками, членами Петербурзької Академії наук Г. Байєром та Г. Міллером, що служили на той час в Росії. Спираючись на наведене в «Повісті временних літ» Нестора-Літописця оповідання про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про створення Давньоруської держави норманами, тобто германцями. Звідси цілком природно випливав висновок про нібито нездатність слов’ян створити власну державу. Натомість основоположник антинорманської теорії походження руської держави – видатний російський учений М.В. Ломоносов, який не був істориком, вважав розповідь про Рюрика вигадкою й категорично відкидав норманську теорію. У наступні роки обидві теорії знайшли чимало прихильників й отримали подальший розвиток.

Яка з теорій є істинною? Давайте зробимо висновок на основі відомих нам фактів. Очевидно, не слід сумніватися в існуванні варягів, яких у Скандинавії називали вікінгами, в Європі – норманами. Варяги проклали і освоїли відомий торговельний шлях через слов’янські землі до Візантії – «із варяг у греки». На цьому шляху вони вступали в спілкування зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Навряд чи Нестор-Літописець вигадав, що норманський князь Рюрик став правителем у Новгороді та деяких інших слов’янських містах. Крім того, про життя й пригоди Рюрика багато чого написано в скандинавських сагах. Тут можна лише дискутувати з того, чи дійсно новгородці запросили в 862 р. Рюрика на правління, чи він силою захопив Новгород, як і до цього робили нормани. А вже потім, коли встановилася династія Рюриковичів, заради її легітимації (узаконення) придворні літописці придумали легенду про запрошення Рюрика на правління: мовляв, наша земля багата, але у нас не вистачає порядку, тож приходь і володарюй над нами.

Про подальші події, очевидно, добре відомо студентам. У 882 р. одна з варязьких ватаг підступно захопила Київ, вбила Аскольда, після чого її ватажок – Олег (Хелег – сканд.) став київським князем. Походження Олега не до кінця зрозуміле: ким він був – князем, боярином чи просто ватажком дружини. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого в 879 р. новгородського князя Рюрика і, можливо, родичем Рюрика. Об’єднання Києва і Новгорода поклало початок єдиній ранньофеодальній монархічній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналася Південна Русь з Північною.

Так у чому тут не праві норманісти? Студенти, які добре володіють матеріалом і вміють самостійно думати, можуть дати, наприклад, таке пояснення: по-перше, Рюрик не міг створити державу, бо не мав такого досвіду, по-друге, ще задовго до його появи на слов’янських землях були створені держави – і в Києві, й у Новгороді. До речі, в останньому існувала республіка, яка за своїм устроєм мало чим відрізнялася від тодішніх європейських держава. Тож Рюрик, а згодом Олег не створили державу, а захопили владу в державах, що вже існували до них. Через сина Рюрика – Ігоря (Інгвара – сканд.), як буде показано далі, утворилася династія Рюриковичів, яка правила Руссю, а потім Росією декілька століть.

3. Починаючи від кн. Олега, Руська держава ставала більш організованою й сильною. Варто знати про основні заслуги перших київських князів у формуванні держави. Олег (882-912): примусив низку східнослов’янських племен сплачувати данину Києву; завдав першої поразки Хозарському каганату, який постійно зазіхав на руські землі, перешкоджав торгівлі, вимагав данину від Києва; підписав вигідну для Русі торговельну угоду з Візантією (911). Ігор (912-945): розширив свої володіння, зокрема приєднав Крим і Тамань, утворивши там Тмутараканське князівство; упорядкував збір данини, зробивши її регулярною. Ольга (945-964): провела податкову реформу, визначивши кількість данини – «уроки» і місця збору данини – «погости»; особисто прийняла християнство; налагодила дипломатичні стосунки з Візантією і Німеччиною, піднявши авторитет Русі. Святослав (964-972): розширив свої володіння за рахунок приєднання земель у межиріччі Волги й Оки, здійснив походи в Болгарію, на Північний Кавказ, Причорномор’я.

На особливу увагу заслуговує діяльність Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, правління яких стало піднесенням Давньоруської держави. Кн. Володимир (988-1015), прозваний Великим і Святим, прийшов до влади в результаті тривалої боротьби за престол зі своїми братами. Сівши на великокняжий престол, виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор.

Військовими походами Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави, яка стала найбільшою в Європі й охопила майже всіх східних слов’ян: полян, древлян, северян, радимичів, дреговичів, в’ятичів, улічів, тиверців, ільменських слов’ян, полочан, бужан, волинян, білих хорватів тощо, а також низку фіно-угорських і кочових тюркомовних племен. Чітко окреслив кордони держави, побудувавши там «застави богатирські».

Провів адміністративну реформу, яка значно посилила централізацію управління державою: замість місцевої знаті всіма землями стали управляти й чинити суд намісники великого князя, які призначалися з числа його синів, родичів, старших дружинників. Тож родоплемінну територіальну організацію замінив адміністративно-територіальною.

Сутність військової реформи Володимира полягала у ліквідації «племінних» військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.

Найбільшим досягненням Володимира вважається проведення релігійної реформи, за якої замість язичницьких вірувань різних племен було запроваджено християнство як державна релігія. Значення цієї події слід визначити окремо: 1) єдина віра зумовила перетворення окремих племен, передусім східнослов’янських, у єдиний руський народ; 2) Русь увійшла до християнської європейської спільноти; 3) культура Русі збагатилася під впливом величезних культурних досягнень античного світу й Візантії, найбільш авторитетної й розвиненої на той час держави в Європі.

Ярослав Мудрий (1019-1054) всі свої зусилля спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Слід підкреслити, що Ярослав був князем–будівником, князем–просвітителем, князем-дипломатом.

Ярослав розбив печенігів і приніс державі спокій й стабільність; повернув землі на заході, що були захоплені поляками, підкорив прибалтійські племена. Водночас у своїй зовнішній політиці, образно кажучи, більше спирався не на меч воїна, а на слово дипломата. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Головні зусилля направив на внутрішню міцність держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів «Руська правда», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. Без відома константинопольського патріарха призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з–під контролю Візантії.

Підсумовуючи розгляд даного періоду в історії Київської русі, варто відзначити: 1) Руська держава являла собою типову ранньофеодальну монархію; 2) Руська держава була повноправним членом християнської європейської спільноти; 3) кордони держави простиралися від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір; 4) у межах держави відбувалося формування давньоруського етносу на основі єдиної мови, християнської православної віри; схожих культурних традицій.

4. Після смерті Ярослава Мудрого почався поступовий розпад Київської держави, який згодом призвів до феодальної роздробленості. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню могутність Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113–1125). Студентам необхідно знати про причини вказаного процесу.

Протягом попереднього періоду єдність країни трималася здебільшого на силі й авторитеті великого князя, а також певних культурних зв’язках між окремими землями. Господарські зв’язки за умов натурального господарства (що виробляється в господарстві, то й споживається) були ще край слабкими. Як тільки окремі князі відчули силу й отримали матеріальні можливості для самостійності, вони захотіли відокремитися від Києва. До того на цей час не існувало ні законів, ні міцних традицій престолонаслідування, що призводило до гострої боротьби за владу.

Унаслідок цього Руська держава розпадається на окремі князівства й землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Рязанське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства тощо, Новгородська і Псковська землі.

Водночас слід уяснити, що даний процес є цілком закономірним на даному етапі розвитку суспільства. Принаймні аналогічні процеси відбувалися в більшості європейських країн. Однак Русь втрачала єдність в умовах постійної зовнішньої загрози з боку кочових племен та різних держав. Спочатку хозари й печеніги, Візантія, згодом половці, потім татаро-монголи, Литва, Польща, Угорщина – їхня агресія й втручання зробили вказаний процес драматичним. До того зовнішня загроза часто не об’єднувала, а ще більше роз’єднувала Рюриковичів, які в боротьбі між собою вступали в союзи з іншими державами. Кінець-кінцем розпадеться не тільки Руська держава, але й народ руський.