10.3. Столипінська аграрна реформа та її наслідки

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялосявиробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив російський прем’єр-міністр П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. У його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняття ефективності сільськогосподарського виробництва, підвищення товарності селянського господарства, утворення соціальної опори самодержавства на селі, вирішення проблеми аграрного перенаселення. У перспективі здійснення столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак, вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідоване і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа призвела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 1906-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. селян. Та через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя близько третини переселенців померло, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель П. Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.