Література

1. Бойко О.Д. Історія України (запитання і відповіді). – К., 1997.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2001.

3. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1997.

4. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1996.

5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1991.

6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

7. Історія України: Нове бачення. Т.1. – К.,1995.

8. Історія України в особах: IX-XVIII ст. – К., 1993.

9. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К., 1996.

10. Пічник М.С. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657- 1665 рр.). – Львів, 1998.

11. Політична історія України: Посібник для студентів вузів. – К., 2001.

12. Рибалка І. Історія України. Ч.1. - Харків, 1995.

13. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII – XVIII ст.: Проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997.

14. Смолка А.С. Соціально-економічна думка та політика в Україні XVII – на початку XVIII ст. – К., 1996.

15. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

16. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998.

Частина ііі х. Україна на початку хх століття

Ключові слова: монополія, концентрація, синдикат, банк, фінансовий капітал, економічна криза, політичні партії, більшовики, меншовики, революція, буржуазія, пролетаріат, дума, хутір, відруб, січовий стрілець, війна, репресії, профспілки.

На початку ХХ ст. у Росії й, зокрема, в Україні сталися суттєві соціально-економічні зміни. Вони були закономірним наслідком кризи класичного «ліберального» капіталізму, а також зростання концентрації виробництва, появи монополій, зрощування промислового й банківського капіталів. Однак у Росії соціально-економічні зрушення відбувалися на тлі глибоких протиріч, насамперед протиріч між самодержавством і народом, що кінець-кінцем призвело до Першої російської революції 1905-1907 рр. Складнішими й напруженішими ставали також міжнародні відносини, які характеризувалися загостренням протистояння між двома блоками імперіалістичних держав, що призвело до Першої світової війни. Щодо України, то в роки революції тут відбулася ціла низка важливих революційних подій, а в роки першої світової війни Галичина стала одним з важливих театрів воєнних дій між російською й австро-угорською арміями, Наддніпрянщина – тилом російських військ.

10.1. Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку хх століття

На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями – Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна), та Австро-Угорською,в якій перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під владою Росії проживало більшість українців. На початку XX століття в Східній Україні швидкими темпами розвивалися промисловість та сільське господарство. Це був період інтенсивного проникнення капіталізму в усі сфери економіки. Найбільш важливими центрами промисловості стали Донбас та Придніпров'я. У 1900 р. Україна давала 69,5% кам'яного вугілля, 57,2% залізної руди, 51,8% чавуну від їх загальної кількості на ринку Російської імперії.

З кінця XIX ст. в економіці Російської імперії, як і в інших країнах, розпочинаються суттєві зрушення. Зростає концентрація промисловості, виникають монополістичні промислові об’єднання (картелі, синдикати, трести, концерни), відкриваються численні банки, зокрема, Азово-Донський, які все активніше впливають на розвиток виробництва. Зрощування банківського капіталу з промисловим призводило до утворення фінансового капіталу.

Завдяки наявності багатих корисних копалин, у результаті російських та іноземних інвестицій Східна Україна в цьому відношенні йшла попереду багатьох російських регіонів. Уже в 1887 р. у Києві утворюється синдикат цукрозаводчиків, на початку XX століття виросли синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Зокрема, утворений у 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Проте, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

У Східній Україні було розташовано 21% промислових підприємств Російської імперії, але значна їх частина належала іноземним підприємцям – німцям, французам, бельгійцям, англійцям. Поряд із великими успіхами в економіці спостерігалися явища, які гальмували її розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва. Перш за все необхідно звергнути увагу на нерівномірність розвитку сільського господарства в різних регіонах України. Так, на Лівобережжі залишилися елементи кріпацтва (відробіткова система), у Південно-Західному районі існувало дрібнобуржуазне господарство, на Півдні – розвивалося капіталістичне сільське господарство.

У Західній Україні перш за все розвивалася добувна промисловість (нафта, ліс). На початку XX ст. панівне становище в промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття також посіли монополістичні об’єднання. Посилився процес концентрації виробництва. З 1902 до 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Разом з тим Галичина , Закарпаття, Буковина залишалися аграрно-сировинним придатком Австро-Угорської імперії.

У соціальній сфері головним наслідком капіталістичного розвитку було зростання робітничого класу, який на початку століття становив більш 500 тис. людей. За своїм складом робітничий клас був багатонаціональним. На підприємствах України працювали не тільки українці, а й росіяни, білоруси, поляки, євреї та представники інших національностей. Зростає соціальна напруга, яка була зумовлена економічною кризою 1900-1903 рр., посиленням експлуатації робітничого класу, неврожаєм 1902 р., існуванням великого поміщицького землеволодіння і відповідного безземелля та малоземелля переважної більшості селян. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників (Загальний політичний страйк 1903 р.), повстання селян на Полтавщині та Харківщині 1902 р., демонстрації та виступи студентства України.

На початку XX ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком жорстокої експлуатації трудівників і національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму, відсутністю представницьких органів влади і абсолютною незабезпеченістю громадянських прав. Потребу докорінних змін усвідомлювали майже всі верстви населення. Поступове наростання революційної кризи обумовило виникнення різних політичних партій. Ще у 1898 р. була створена РСДРП, яка згодом у 1903 р. розкололася на два крила – більшовицьке (радикали) і меншовицьке (помірковані). Спадкоємці народників утворили партію соціалістів-революціонерів (есерів). Під час революційних подій 1905-1907 рр. виникли партії, які відстоювали інтереси буржуазії та буржуазної інтелігенції (октябристи, кадети та ін.). Поміщики і велика буржуазія об’єднувалася головним чином навколо прогресистів і різних монархічних партій.

В Україні, крім організацій загальноросійських партій, виникли національні партії. З-поміж них: Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська демократична партія.(УДП), Українська радикальна партія (УРП).

Дві останні партії у 1905 р. об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). яка ставила за мету автономію України у складі буржуазної Росії. Усього напередодні першої російської революції в Україні існувало близько 50 партій.

Отже, характерною рисою цього періоду була перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.