Тема 1. Генеза української культури

Будь-яка національна культура спирається на певні універсальні цінності, сутність яких відбивалась у конкретному історичному часі. Ці цінності закріплені в комплексі побутової й соціальної поведінки, звичаях, своєрідному світобаченні і світовідношенні, що відбивається в менталітеті, віддзеркалюється в мові, характерних особливостях матеріальної та духовної культур.

Великою мірою особливості української культури були зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, досить сприятливими для землеробства. Різні ландшафтні зони українських земель та привабливі кліматичні умови перетворювали цю територію на зону інтенсивного міжкультурного обміну за рахунок міграційних процесів - з одного боку, і, з іншого - на зону міжетнічної боротьби і водночас виникнення тих культур, які плідно розвивалися протягом тисячоліть (трипільська, чорноліська та ін.).

"Культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначалися багатоманітністю. Східний слов'янин, наш предок українець - не є одвічна біологічна даність, а спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічного національного способу життя та світогляду".

П.П. Толочко, Д.Н. Козак, С.Д. Крижацький. Давня історія України

Родоплемінні відносини у прадавніх предків українців склалися в добу мезоліту. Про це свідчать археологічні знахідки скульптурних зображень "венер". На думку вчених, ці образи є відображенням примітивних культів, пов'язаних із вшануванням матері-прародительки, або берегині роду людського. Можливо, ці зображення відбивали матріархальні засади організації суспільних від­носин.У добу неоліту (VI—III тис. до н. є.) на території українських земель вирізнилися два типи культури: автохтонна мисливська й прийшла землеробська. Землеробську культуру принесли в наші землі племена з Подунав'я. Від цих племен була успадкована лінійно-стрічкова кераміка та культурні злаки. В добу енеоліту землі України почали розподілятися на культуру трьохтипів:

• трипільську землеробську культуру на території Правобережжя;

• скотарську, пов'язану з кочовими племенами степового півдня, мала назву ямної культури;

• середньостогнівську культуру (IV—Ш тис. до н.є.) скотарів, мешкали в лісостеповій зоні.

Трипільська культура. Залишки трипільської культури (IV—II тис. до н. є.) знайдені на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну, землі Польщі, Молдови, Румунії. Назва культури походить від села Трипілля Київської області, де в 1886 р. археолог В. В. Хвойко натрапив на великий культурний шар матеріальних пам'яток цієї культури.

призначення. Крайні будинки були своєрідною укріпленою стіною, тому саме поселення мало вид фортеці. Це були міста-села з особливою структурою суспільної організації. Подібна організація давала можливість трипільцям організовувати сім'ю як основу спільноти, і бути органічною частиною цієї спільноти. Ці форми збереглися і до пізніших часів. Трипільська глинобитна будівля складалась із декількох приміщень, істина яких слугувала для житла, а решта - комори для припасів. У кожній

кімнаті стояла піч, що топилася по чорному і була розрахована на випічку хліба. У жилій кімнаті знаходилися посудини для зберігання зерна, зернотерки; у глибині кімнати, біля вікна розміщувався глиняний вівтар з розставленими на ньому статуетками жіночих божеств. Устрій будівлі дає змогу зрозуміти, що в ньому жило декілька сімейних пар.

Значне поширення в житті трипільців мав виготовлений з глини та майстерно оздоблений посуд. Основою декору різноманітного за формою й призначення посуду були орнаменти геометричного, зооморфного характеру та символічні зображення кола, хреста, свастики тощо. Такі символи відображали характерні риси землеробської культури та релігійні уявлення трипільців, пов'язаних із поклонінням Сонцю як верховному божеству Всесвіту. Кожні 50 років трипільці спалювали свої достатньо облаштовані поселення і будували на певній відстані інші. Багато вчених вважають, що цей

ритуал був пов'язаний із сонячними затемненнями, які повторювалися циклічно кожні 50 років.

У зв'язку з кліматичними змінами близько 2000 р. до н. є. трипільська культура занепадає. її адепти частково залишають ці землі і відступають під тиском більш численних індоєвропейських народів. Традиції землеробської культури в II тисячолітті до н. є. розвиваються в межах білогрудівської і чорноліської культур на правому березі Середнього Подніпров'я в межах землеробського регіону колишньої трипільської культури.

Численні пам'ятки залишили по собі скіфи (скити), які з'явилися на наших землях слідом за кіммерійцями і поширилися на величезній території від Алтаю до Середземного моря із VII ст. до н. є. до III ст. н. є. Це, зокрема, «кам'яні баби» - своєрідні скульптурні зображення воїнів або жінок, а також чудові вироби з благородних металів, які були виконані в «звіриному стилі» (знахідки в курганах-похованнях Келермес, Куль-Оба, Солоха та ін.). Так, характерною ознакою скіфського "звіриного стилю" є органічне поєднання зображення і форми предмета, незвичайна виразність, динамічність образів.

Згодом у мистецтві скіфів IV - III ст. до н. є. образи тварин у декорі виробів стають більш орнаментальними, лінійно-площинними.

Геродот у книзі про скіфів "Історія" описує, що територія Скіфії, як бачимо відповідала межам сучасної України. Згідно з термінологією Геро-дота, виділяють дві основних групи скіфів - "царські скіфи", що вели кочовий спосіб життя, та "скіфи-орачі" - можливо, одні з прямих предків слов'ян. Тісні стосунки з рабовласницькими містами Північного Причорномор'я, інтенсивна торгівля скіфів худобою, хлібом, хутром рабами посилювали процес виникнення класів у скіфському суспільстві Відомо про існування в скіфів союзу племен, який поступово набув рис своєрідної держави на чолі з царем. Влада царя була успадкованою обожнювалася. Вона обмежувалася союзною радою і народними зборами Відбувалося виділення воєнної аристократії, дружинників і прошарку жерців Політичному об'єднанню скіфів сприяла їх війна з персидським царем Дарієм І у 512 р. до н. є. На межі V-1V ст. до н. є. цар Атей відсторонив інших скіфських царів і узурпував усю владу, а близько 40-х років IV ст. до н. є. він закінчив об'єднання Скіфії від Азовського моря до Дунаю. Результати археологічних розкопок Кам'яного городища на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя дають матеріал для припущення про вірогідну столицю Скіфії у V ст. до н. є. Знать скіфської столиці жила в цитаделі-акрополі площею 30 га у кам'яних будинках. Навколо акрополю буди розташовані помешкання ремісників, міщан. Основним заняттям жителів міста була торгівля власними виробами із заліза і бронзи, ткацтво, гончарство, скотарство і землеробство. Поховання скіфів- кочівників і скіфів-землеробів відрізняються одне від одного.

Кочівники ховали тіла своїх царів і знаті в катакомбах, над яким насипали курган. У могилу клали поряд з іншими предметами нобугу чимало предметів розкоші. Це коштовні виробі із золота як місцевого виробництва, так і привізного, що постачали греки. Скіфські курганні коштовності вражають філігранністю рельєфного лиття, серед них - відома в усьому світі золота пектораль із Товстої могили.

Територією "скіфів-орачів" було все Правобережжя Дніпра від Дніпровського лиману до Волині та лісостепової зони Лівобережжя. Найбільшими їх поселенням є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра загальною площею 500 га та Більське городище на березі Ворскли.

Починаючи з II ст. до н. є. розпочинається грецька колонізація Причорномор'я. З цього часу на скіфів усе більшою мірою впливає культура античної Греції і Риму. Міста-колонії Тіра, Ольвія, Херсонес були носіями античних традицій, а згодом •- популяризації християнства на теренах Київської Русі.

У середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. Після розпаду первісного ладу утворюються племінні союзи полян, сіверян, древлян, дулібів або бужан, угличів, тиверців. Автор "Повісті временних літ" провідного значення серед них надає полянам і древлянам з центром у Києві. А автор "Історії русів" Георгій Кониський називає територію Слов'янської землі, що дістала назву Русь, і народ, що на ній проживав, - русами і русняками. Ця територія, що лежала від ріки Дунаю до ріки Двіни, і від Чорного моря до річок Стиру, Случі, Березини, Дінця і Сіви, у VII ст. вперше дістала назву Русь.

" Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші - приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного. Приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або Скітами, тому що жили вони мандрівним життям; Південних - Сарматами, по гострих ящуринних очах з примружкою, і Русами, або Русняками, за волоссям; Північних приморських Варягами називали через хижацтво і засідки, де ті чигали на перехожих.

Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; Печенігами - тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями -що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами - мешканців полісних, а Козарами -всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги".

Георгій Кониський. Історія Русів

Етнічна консолідація східнослов'янських і деяких неслов'янських племен у ІХ-Х ст. починається з формування ранньофеодальної держави Київська Русь. Одночасно з цим відбуваються і зміни в духовній сфері. Посилення князівської влади, соціальна та майнова диференціація населення Київської Русі спричинила до життя ідею підкріплення централізованої влади і об'єднання роздроблених князівств в одну державу. Постало питання про заміну язичеської релігії, яка вже не могла виконувати об'єднувальну функцію. Християнство (з його ідеєю одного Бога) було тією консолідуючою силою, що спроможна була обновити культурні традиції слов'ян. 988 рік стає основною культурною подією того періоду. Князь Володимир офіційно запровадив християнство у візантійському його варіанті. Церква стала опорою князівської влади. Долаючи опір язичества, християнство прискорило процес централізації стародавньоруської держави.

"І сей Володимир з'єднав усі інші Слов'янські Князівства, які розділилися були під різними назвами, поміж його братами і родичами. Звідавши спершу (інші) віри або релігії, слушно віддав перевагу перед усіма Християнській Грецького, або Єрусалимського обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військами до приморського міста Херсона, Хрестився там од Греків і побрався з Грецькою Царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ".

Георгій Кониський. Історія Русів

На перших етапах розвитку християнства на Русі Візантія набула ролі "учителя" слов'ян, і ця роль до відповідного часу ними охоче визнавалась за нею. Найглибше візантійський вплив виявився в тих сферах культури і мистецтва, в яких власні традиції слов'ян до того часу ще не набули закінчених форм.

Особливо виразно візантійський вплив відбився на релігійно-моральній, настановчій літературі, кам'яній архітектурі, виробництві мозаїк та художнього скла, іконопису, монументального живопису, книжкової ілюстрації. Проте вже через століття - півтора після запровадження християнства у цих сферах матеріально-духовної діяльності у слов'ян почала оформлюватися власна художня школа, що увібрала в собі традиції дохристиянського, язичеського мистецтва і культури, творчо опрацювавши візантійські зразки, доповнивши та трансформувавши їх у дусі власної художньої системи.