Андрій Самійлович Малишко

( 1912р. – 1970р.)

 Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні. Андрій Малишко народився 2 (14 листопада) в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця . Закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.

Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Які твори Андрія Малишка ти знаєш?

Вчителька

(Пісня) Сонечко  встає,  і  в  росі  трава,   Біля  школи  в  нас  зацвітають  квіти,   Вчителько  моя,  зоре  світова, Де  тебе  питать, Де  тебе  зустріти?   На  столі  лежать  зошитки  малі,   І  роботи  час  проганяє  втому.   І  летять-летять  в  небі  журавлі, І  дзвенить  дзвінок Хлопчику  малому.  Скільки  підросло  й  полетіло  нас   В  молодій  весні,  в  колосистім  полі,   А  у  тебе  знов  та  ж  доріжка  в  клас, Той  же  явір  наш Під  вікном  у  школі.   Двох  синів  твоїх  узяли  фронти, Бо  на  рідний  край  впала  чорна  злива. В  партизанську  ніч  посивіла  ти, Як  в  тяжкий  мороз Непожата  нива.   Знов  щебече  юнь  і  цвіте  трава,   Пізнаю  тебе  в  постаті  несхилій,   Вчителько  моя,  зоре  світова, Раднице  моя На  Вкраїні  милій!

• Чи знайома тобі така пісня?

• Про кого в ній говориться?

Пісня про рушник

Рідна  мати  моя,  ти  ночей  не  доспала,   Ти  водила  мене  у  поля  край  села,   І  в  дорогу  далеку  ти  мене  на  зорі  проводжала,   І  рушник  вишиваний  на  щастя  дала. І  в  дорогу  далеку  ти  мене  на  зорі  проводжала,   І  рушник  вишиваний  на  щастя,  на  долю  дала. Хай  на  ньому  цвіте  росяниста  доріжка,   І  зелені  луги,  й  солов'їні  гаї,   І  твоя  незрадлива  материнська  ласкава  усмішка,   І  засмучені  очі  хороші  твої. І  твоя  незрадлива  материнська  ласкава  усмішка,   І  засмучені  очі  хороші,  блакитні  твої. Я  візьму  той  рушник,  простелю,  наче  долю,   В  тихім  шелесті  трав,  в  щебетанні  дібров.   І  на  тім  рушничкові  оживе  все  знайоме  до  болю:   І  дитинство,  й  розлука,  і  вірна  любов. І  на  тім  рушничкові  оживе  все  знайоме  до  болю:   І  дитинство,  й  розлука,  й  твоя  материнська  любов.

• З якою інтонацією треба читати вірші?

Намалюйте словесну картину до одного з віршів.

Євгенія Анто́нівна Горева

Євге́нія Анто́нівна Горева  народилася 6 січня 1930року в місті Канів. Закінчила Київський університет. Працювала в школі, навчалась в аспірантурі. З 1963 до 1986 року працювала редактором у видавництві “Веселка”. Друкується з 1962 року. Уклала кілька збірників фольклорних творів для дітей (“Ой коники-сиваші”, “Летючий корабель”, “А де ж наша зозулиця?”, “Сімсот солов’ят ” тощо).

Перекладала з англійської та німецької мови. 2001 року за переклади з німецької та англійської мови Є. Горева відзначена премією імені Максима Рильського.

Збірники віршів Євгенії Горевої для дітей виходили у видавництві “Веселка”: “Куди жабка мандрувала?”(1967), “Кит, і слон, і ми, і пароплав”(1977), “А я щось знаю”(1984).

Весняний вітер

Вітер зробив собі кобзу,

Кобзу велику дуже:

Стільки в ній струн великих,

Скільки дерев у лісі;

Стільки у них струн маленьких,

Скільки в степу травинок.

Вітрові грім сміявся:

- Ну та й музика у тебе

Он яку кобзу маєш,

Тільки не чуть як граєш!

Вітер шумів тихенько:

Я не для тебе, громе,

Ту свою кобзу маю,

Ту свою пісню граю.

Граю я птицям раннім,

Граю вітрилам білим,

Граю я тихо-тихо:

Я ж бо- весняний вітер.

Ой дощику- накрапайчику,

Не змочи кожушка зайчику,

Не змочи кожушка зайчаті,

Бо немає в зайчика хати.

Ще й не хоче сонце світити-

Де ж йому кожушка сушити?

Як намочиш кожух сірому,

Піде слава поміж звірами:

-Чи то таки зайцю подоба,

Що він такий сплюх та нероба,

Що він собі з літа не дбає,

А на осінь хатки не має,-

Як не хоче сонце світити,

Нема де кожуха сушити!

• Назви персонажів вірша. Хто його головний герой?

• З якою інтонацією потрібно читати вірші?