Лисичка і Рак

Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися: — Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв? — Може, коли й правда була,— каже Рак,— а тепер дуже на брехню схоже. — Овва! Значить, ти тепер прудкіший став? — Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу. — Що? що? що? — здивувалася Лисичка.— Ти хотів би зі мною наввипередки бігати? — Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду,— мовить Рак. Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе: — А де ти, Раче? Нічого не чути. — Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька. — Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

• Як Лисичка насміхалася над Раком?

• Хто кого перехитрив?

Зима Олександр Вікторович

( 8 березня 1937р. — 3 травня 1986р.)

Олександр Зима - український поет, прозаїк та журналіст. З 1974 року — член Спілки письменників України, а з 1986р. — Спілки письменників СРСР.

Олександр Вікторович Зима народився 8 березня 1937 року в селі Рибальче, що на Херсонщині. Навчався в середній школі міста Гола Пристань. Службу в Радянській Армії проходив на Далекому Сході. Після демобілізації працював робітником у цілинному радгоспі села Мар'ївка Північно - Казахстанської області. Перші замальовки, вірші, кореспонденції з'являються ще в шкільні роки.

Бажання навчитися писати привело Олександра Зиму до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. Після закінчення університету в 1964 році його запросили в газету «Молодь України». З журналістським посвідченням об'їхав Львівську, Рівненську, Волинську області, знаходячи потрібний матеріал для газети: від проблемної статті і фейлетону до актуальної інформації в номер. Молодий журналіст очолив у Львові відділ обласної газети «Ленінська молодь», працював редактором Львівського радіо та телебачення

1986 року став членом Спілки письменників СРСР. Окремі його твори було перекладено російською, грузинською, узбецькою та казахською мовами.

Помер Олександр Зима від тяжкої хвороби 3 травня 1986 року.

Зачарований хлопчик

Казка

В обідню пору сонце на екваторі стоїть над самісінькою головою. Щоб його побачити, треба лягти горілиць на землю і одягнути окуляри з дуже темними скельцями. Усі так і робили, бо знали, що сонце на екваторі навіює на людей дивовижні чари. Це тільки на екваторі таке сонце, бо ніде воно не стоїть так прямовисне над головою і не заливає очі жовтогарячим промінням.

Усі діти й дорослі завжди носили окуляри з темними скельцями. А маленький хлопчик, якого звали Грициком, не слухав мами й не хотів одягати таких окулярів. Ляже ото горілиць на пісок і дивиться на сонце. І може так годинами лежати.

- Не смій так довго дивитися на сонце, а то крильця виростуть,- попереджала Грицика мама. - Такого не буває,- сміявся Грицик і потай думав: "Як би то було гарно, якби у мене виросли крильця".

Не слухав Грицик маминих застережень. А згодом і забув про них.

Одягнув якось він майку з чорними і білими смужками, як ото моряки носять, та й побіг туди, де жили колібрі, слони, папуги і найбільший удав та два тигри. Грицикові дуже хотілося покуштувати соку, що його п'ють колібрі з квіток. Але квіти росли високо, і Грицик ніяк не міг дотягнутися до них своєю соломинкою. Знайшов Грицик на березі старе весельце з білими краями, зіперся на нього і дотягнувся до квітки. Опустив свою пшеничну соломинку, що прихопив з дому, і напився солодкого соку з білої квітки. І тільки він це зробив, як все раптом змінилося. Грицик став маленький-премаленький, весельце приросло до нього і перетворилося на довгий, рівненько обрізаний хвостик. Засмаглі рученята стали крилами, і на них виросло пір'ячко з бурими та білими смужками.

- Ма-а-амо-о! - закричав у розпачі Грицик, але всі почули лише тоненький пташиний голосок і нічого не розуміли.

Прилетів Грицик до тата й мами, бігає біля них, щебече, але мама на нього й уваги не звертає. Лише плаче й журиться:

- Де мій Грицик? Де мій синочок подівся? - розпитує у всіх. - Ось я, ось! - гукає до мами Грицик на своїй пташиній мові і трясе хвостиком-весельцем, щоб його помітили.

Але Грицика ніхто не розумів.

Довго шукали тато з мамою Грицика. Сходили нетрі дрімучі, перебрели річки глибокі, розпитували у вітру і зірок гострооких, але ніхто не бачив їхнього Грицика. Забула мама лише запитати у сонця та білої квітки, з якої Грицик напився солодкого соку. Повернулися батьки додому з екватора навесні, коли починав танути лід під берегами. Дуже зраділи вони, коли побачили свою рідну річку та синій лід. Стали на березі й бачать, що на льоду стоїть струнка довгонога пташка з хвостом-весельцем. Дивиться на ту пташку Грицикова мама й очей не може відвести: дуже та пташка на її Грицика схожа. Така ж чорна шапочка на голівці, яку носив Грицик, такі ж білі щічки, а на грудях та крильцях така ж маєчка смугаста, як у її Грицика.

- Грицику, Грицику,- тихо покликала пташку мама. - Ходім, синку, до хати. Будемо разом жити. Не слухав мами, от і зачарувало тебе сонце. Але чари ті не вічні. Ти знову колись станеш хлопчиком.

Побіг Грицик за мамою, але в хату не пішов. Усю весну, літо й осінь не покидав Грицик свого двору. Потоваришував він з маленьким лошатком на ймення Вітер. Де коник - там і Грицик. Помітить Грицик, що на його товариша напали ґедзі, то зразу й кидається на них, винищує до ноги.

- Спасибі тобі, Грицику,- дякує Вітер.- Коли б не ти, не дали б мені спочинку оті кровопивці. - Давай будемо завжди дружити,- запропонував Грицик. - Давай,- радо погодився Вітер.

А мама все думає, як Грицикові чари розвіяти.

- Може, ти, сонце, знаєш? - звернулася якось мама до сонця. - Знаю,- відповіло сонце. - Чого ж ти раніше мовчало? - докірливо сказала мама й заплакала. - Тому, що мене ніхто не питав,- відповіло сонце. - А тепер скажу, що аж тоді Грицик стане хлопчиком, коли над вашою хатою, як над екватором, я стану над Грициковою головою. Та ще знайдіть білу квітку. Що зветься нечуйвітром, наберіть з її пелюсток роси і напійте Грицика, - сказало сонце і покотилося за високі гори.

...Неодмінно спадуть чари з Грицика. Але він уже ніколи не зможе покинути неба. Він стане космонавтом й полетить до далеких зірок, де, можливо, теж живуть зачаровані хлопчики.

• Прочитай слова, якими письменник описує хлопчика.

• До яких вчинків спонукає тебе казка?

Прочитайте казку в особах.