Казка про оха-чародія
В тридев'ятім славнім царстві, Де колись був Цар-Горох, Є тепер на господарстві Мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки, А на сажень борода, Знає край і вздовж і вширшки, І кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий, Чи хто прийде сам, чи вдвох, - Всіх приймав пан ласкавий, Тільки треба мовить "Ох".
На зеленому горбочку Спершу він людей приймав, Потім сів у холодочку, Звідти голос подавав.
А як зранку то й до ранку Стали люди обридать, Ох зробив собі землянку, Оха більше не видать.
Але хто те місце знає, Де трухлявий пень і мох, Той приходить і волає, Або й тихо каже "Ох!"
Хоч би навіть ненароком Теє "ох!" промовив ти, Знай, що вилізе те боком, - Вороття вже не знайти!
Бо затягне з головою Трясовиця мохова І з душею, ще живою, Під землею похова.
Під землею ж там - палати" Де вельможний Ох сидить, Гарні, пишнії кімнати, Срібло-злото скрізь ряхтить;
Дорогії самоцвіти, Наче зорі, миготять, Скрізь заморські дивні квіти; По клітках пташки сидять; Золотії грають рибки В кришталевих скриньочках; І ведмеді ходять дибки В рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать Блиск і пахощі міцні, І папуги заторочать Приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить В тебе рибка, мов чига... Тут ведмедів гурт обступить, Кожен лапу простяга, -
Той бере тебе за руку, Той торкає за плече; Боронь Боже ворухнутись! Кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички Враз проб'ються пазурі Гачкуваті, мов гаплички, - Так і в'ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, - Наче в пастку бідна милі, - То сиди, мов прикувався, Не рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: "Вітай в гостині! Чи волієш нам служить? Чи волієш, може, ниві Головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден", Зараз цок тебе в лобок, Якщо ти носить не годен Рукавички й жупанок.
Охань на службу - подарують Рукавички й жупанець, Привітають, пошанують, - Тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати У підземному дворі, Більш тобі вже не видати Ані сонця, ні зорі.
Де поткнешся - всюди брами, Під замком та під ключем... Десь далеко хтось часами Озивається плачем.
Спів на плач відповідає, Плач на спів, так без кінця... Кажуть, бранка там ридає, Жде юнака-молодця;
Коло неї там Жар-птиця Співом душу потіша, Та сумна міцна темниця, Смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати Хто з хоробрих юнаків, Мусить перше розрубати Сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридає? Що ж! хто має "кладенець", Хай замки ті розрубає, - Буде казочці кінець!
Кого представляє дівчина-бранка, кого Жар-птиця, а кого юнак з мечем-"кладенцем"?
Чи цю казку можна пристосувати до сьогоднішніх часів?
Іва́н я́кович Франко́
( 27 серпня 1856 - 28 травня 1916)
Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського родуКульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.
Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастиріДрогобича (1864–1867).
Коли Іванові було 9 років (1865 р.), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, в 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.
1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.
Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.
Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові.
ЛИСИЧКА i ЖУРАВЕЛЬ
Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості: - Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу. Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем. - Призволяйся, не погордуй. Сама варила. Журавель стук, стук дзьобом - нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла.. А коли кашки не стало, вона й мовить: - Вибачай, кумочку, більше не маю чим угощати. - Спасибі й за те, - пісним голосом промовив Журавель.- А ти б, Лисичко, до мене завтра в гості прийшла. - Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, - каже Лисичка. Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м'яса, буряків, квасольки, картопельки. Покришив дрібненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою. - Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, - припрошує Журавель. Нюхає Лисичка - смачно пахне. Встромляє голову в глечик - не йде голова. Пробує лапкою - не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв. - Вибач, любонько, - каже, випорожнивши глечика, - чим хата багата, тим і рада, а більше на цей раз нічого немає. Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостинність. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.
Як Лисичка запрошувала Журавля в гості?
Як Журавель пригощав Лисичку?
Чому розпалася дружба Лисички і Журавля? Поясни свою відповідь.