Іва́н Юхи́мович Се́нченко

(30 січня 1901р. — 9 листопада 1975р.)

Народився 30 січня (12 лютого) 1901 року в с. Наталиному  (нині  Красноградського району Харківської області). Його батько, не маючи землі, змушений був працювати чорноробом, хористом, садівником, крамарем, церковним регентом.

Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916 року. Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг.

У 1916—1920 роках Іван навчався в учительській семінарії. У студентські роки приятелював із майбутнім письменником  Олександром Копиленком — уродженцем Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні.

1920 року Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку.

Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі .

Хліб святий

Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила: —    Фе, який поганий! Бабуся розсердилася і почала навчати внучку: —    Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випечений...» —    А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся. — Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити... —    Ай, як негарно!— розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж — голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий. Катруся задумалася. Потім притулилася до баби: — Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене... Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула її до себе.

• Які бабусині слова ти запам’ятав?

• Поясни назву твору.

В осінній час сім погод у нас

В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете, гуде і зверху йде. —    А як же це розуміти? — спитала в баби Катруся. —    А ось так, моя внучечко,— одказала баба. — Сіє — це значить, падає дрібненький - дрібненький дощик — мжичить мжичка. Краплиночок не видно, а погуляєш трохи — і шапочка одволожіє... Віє — ти знаєш що — вітер. Восени йому воля, ганяє полями й дорогами. Щільніш загортайся, бо наскрізь продме. Туманіє: з'являються тумани, висять над землею вранці і ввечері, а то й цілий день. Шумить: листя восени жовкне, стає цупке, неначе з міді виковане. Налетить вітер, пожовкле листя од гілок відривається, котиться по стежках, по алеях: а тоді як війне, ніби мітлою мете і листя, і куряву — тільки свист у повітрі! А то й дощ піде. Б'є у шибки — і теж шумить за вікнами. Гуде: восени надворі холодно. Вітер дме у димар, як у велику трубу, і гуде там: гу-гу-гу-у! І зверху йде: часом дуже захолодніє, тоді дощ на сніг обернеться, сиплеться зверху. Поки до землі долетить — розтане. І знову сиплеться — зверху йде. Одне слово — осінь.

• Про що розповіла Катрусі бабуся?

• З чим порівнюється осіннє листя?

Розіграйте діалог на основі змісту оповідань.

Григір Михайлович Тютюнник

(5 грудня 1931р. - 6 березня 1980р.) 

Гри́гір Миха́йлович Тютю́нник — український письменник-прозаїк.

Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У 1937 році його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів і пущено по сибірських етапах (у 1957 році Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно). Після арешту батька хлопчика забрав до себе дядько Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Тут Григір ходив до школи. Вищу освіту він здобув на філологічному факультеті Харківського університету.

Тема добра й любові є основною у творах Григора Тютюнника для дітей . Найважливіші його збірки: оповідань «Ласочка»(1970р.), казок «Степова казка»(1973р.)

Бушля

Оповідання

Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й вицьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бо в дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечі лантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. По ній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорі бульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці та незчувся, коли й заснув.

А тут летіла бушля — велика довгонога і довгошия птаха, що любить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, доки мимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно вхопить своїм зубатим дзьобом. Покружляла бушля над Арсеном, а він і не зворухнеться, бо спить,— подумала, напевне, що то пень, та й сіла просто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й теж задрімала під дощем.

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля — на Арсенові.

От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахи знову заспівали, а вони сплять — розморило на дощ обох.

Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і. збудила Арсена. Хотів був старий підняти голову — несила, важке щось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, щоб помацати, що воно за диво, а бушля як закричить :

К-а-а-й.— мов людина.

Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге — не зніметься, бо кігті в лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі в крик:

— Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година! Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, ані лялечки, тільки луна котиться.

Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову. Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою. Арсен отямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:

— Я тобі пеньок, чи що? — І заходився мотати вудки.

А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею. Посміялися вдвох та й годі. І, може, пригоду цю й забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка — своїй сусідці. Доки все село взнало.

Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:

— Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербою вже бушля кружляє-Жде!

— Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!.

Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:

— Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму.

Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля. 

• Про кого йдеться у творі? Хто його головний герой?

• Подумайте, чому письменник саме так закінчив розповідь про діда Арсена?