Олександр Іванович Клименко

Клименко Олександр Іванович   - український письменник, літературний критик,музикант.  Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя (2009), Міжнародної літературної премії ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень»(2011), Літературно-мистецької премії ім. П. Куліша (2014).

Народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області в родині вчителів. Батько Клименко Іван Архипович (1925р.—1988р.) працював вчителем по класу баяна у Коростишівській дитячій музичній школі, мама Потапенко Ніна Іванівна (нар. 1943) — вчителькою молодших класів у Коростишівській початковій школі №6.

Твори письменника перекладалися чеською (антологія сучасного українського оповідання «Україно, давай, Україно!»), російською (журнал «Подъём») та білоруською (збірка «Думы і песні Валыні») мовами. Живе та працює у м. Луцьк.

Під сонцем Присвячую мамі

- Мені здається, я хотів летіти без повітря, - знову забелькотів Джонні.  - Здається, хотів бачити червоне плаття Лен, але без Лен. А Бі померла, Бруно. Хуліо Кортасар, "Переслідувач" ...смерть дитини надихає... Джузеппе Унґаретті

І моєї дівчинки не стало. Моєї маленької Бі. Не бачу ручок, якими вона торкалася мого обличчя. Чи, може, цього не було? Тоді що з фотографіями? Вони лежать у шухляді. Бі та маленьке лоша. Це я тримаю її на руках. А ось вона їсть солодку вату на паличці: вона її любить, вона завжди любила солодке. Я казав: - Бі, що приніс тато? Бі, моя маленька Бі, що сьогодні приніс тобі твій тато? Чи, може, нічого не було? Може, фотографії - звичайна купа чорно-білих частинок пам'яті? Пам'яті, яка нікого не впускає у свій простір. Боже, навіщо ти забрав Бі? Не бачу дівчинки... Коли ми переїхали в дім, - тихий, безлюдний, на кінці вулиці, яка сама виглядала випадково пригрітою на тілі міста, - він був схожим на хребет, розцвічений подзьобаною цеглою, часом. "Така собі клітка з каміння й того, що колись було фарбою, склом. Усередині залишилися ознаки життя, яке тут було, цінувалося, - я так подумав. - Старі речі чи щось подібне до телефонних номерів, похапцем записаних на запиленому дзеркалі, можливо, насіння кульбаб та клапті газет. Особливо клапті газет - вони завжди лишаються". Натомість було чисто. Пам'ятаю, я сказав: - Бі, тут як у раю. Перед тим, як вивісити оголошення "продається дім", у будинку добре попрацювали віником та шваброю. Інакше не можна: продаєш - покажи справжній товар. Нічого, що дім старенький та невеликий, він для нас - тисяча і одна ніч. Бі бігала по дерев'яній підлозі. Її каблучки, я це зрозумів, зробили диво: дім ожив. Пам'ятаю - він ожив миттєво. Тотальне запустіння, абсолютне неіснування в нім живих істот - усе зробилося несправжнім, і ми раділи. А Бі бігала й кричала: - Нехай у кімнаті живуть іграшки! Потім завезли меблі: все зайняло свої місця - раз і назавжди. Іноді мені здавалося, що речі дивляться на мене, запитуючи: - Так ми стоїмо? Світла вдосталь? Я відповідав: - Так. Вдосталь. - Бі не заб'є колінець об стілець, коли бігтиме з подвір'я щаслива та необережна? Тоді я переставляв стілець.

• Який настрій породжує цей твір?

• Яка його головна думка?