Населення України.

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців – Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина [155].

Українці як правило брахікефальні, в більшості своїй – високорослі, колір волосся – незначна перевага світловолосих, проте світлоокі майже у всіх характерних для українців антропологічних типах (крім динарського) переважають над темноокими.

За рядом ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.

Українці належать до європеоїдної раси, входять до «дунайської» (норікської) групи популяцій, разом з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який характеризується трохи більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Вони належать переважнодо 6 антропологічних типів:

• альпійського (іноді включають карпатидів та горидів). Карпатський тип охоплює українців карпатської зони, не доходячи дещо до Верхнього Дністра, включає ряд західнобуковинських р-нів та Закарпаття, збігаючись (разом з українцями-динарцями) з ареалом культури підкарпатських курганів (III ст. – початок VI ст. н. е.), носіями якої, за М. Смішком, очевидно, були карпи, котрі пов'язуються з франкійською куштановицькою культурою VI-III ст. до н. е. У окресленому ареалі до основного слов'янського ядра увійшли, за даними гідроніміки, археології, антропології та етнографії, суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індоіранські (останні, зокрема індійські, чіткіше виявляються у Гуцульщині, Буковині) компоненти. Гематологічні риси (особливо за зниженою резус-від'ємністю) характеризуються зв'язками з народами Балканського півострова, Кавказу, Альп, Північної Індії. Українці карпатського типу близькі до більшості хорватів, деяких популяцій сербів переважно з північної Сербії, більшості популяцій Чехії і Словаччини, Південної і Центральної Угорщини;

• Центральноукраїнський, або центрально-подніпровський тип (може розглядатися як варіант альпійського типу). Охоплює більшу частину України, приблизно 60 % українців. Розміри голови і обличчя, покажчик голови і лиця – середні. Третинний волосяний покрив, пігментація волосся і очей, висота перенісся і більшість ін. ознак також середні. Зріст високий при типово європеоїдних рисах обличчя. Характерно, що внаслідок пересувань і змішування: антрополог. риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу – дещо модифікований дунайський тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент, а також більш південний (індоіранський, іллерофракійський і пізніший тюркський) елементи. Останній при порівняльному аналізі виділяється в окремих селах Полтавщини, а також Зах. України з визначеною історичною тюркською домішкою, але виступає нечітко – складка верхньої повіки і сплющення обличчя більші, ніж у центрально-українському типі в цілому. Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої пол. XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність українського населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

• норікський, або дунайський (іноді розглядається як варіант динарського типу). Займає рівнинну Галичину з зах. Поділлям без крайніх північ, р-нів Львівщини і Тернопільщини. Переважає і в українців Польщі – в Холмщині, Томашові. У бойків Борині наявний його більш світлопігментований деснянський (або валдайський) варіант, суттєво поширений у поляків та північ, росіян. Він охоплює (разом з деснянським варіантом) більше 10 % українців. Характеризується максимальним виявом комплексу європеоїдних ознак, довгим, відносно вузьким лицем з відносно довгим і вузьким носом. У галичан він чітко виступаючий (взагалі ж прямі спинки носа в українців завжди переважають – "ніс рішуче прямий", як писав Ф. Вовк). Дунайський тип входить як основа до складу інших типів українців, а також білорусів, росіян, поляків (у цих народів переважає його валдайський варінт, що характеризується більш високим процентом світлооких і меншим – чорноволосих), словенців, деяких популяцій хорватів, а також австрійців, німців, литовців. Сучасні носії дунайського (норікського) типу генетично пов'язані з середньовічними варіантами дунайського (або дунайсько-дніпровського) типу, який походить від східного (протослов'янського) масиву ранньобронзових носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі – ареалу давньої слов'янської, а також іллірійської гідроніміки. Про наявність іллірійського, фракійського, а також кельтського компонентів у складі дунайців свідчать і археологічні дані.

• поліського. Найхарактерніші його риси – дуже низьке і широке обличчя з таким же низьким лицьовим покажчиком (85,5), що не зафіксований, за літературними даними, в жодному ареалі Європи, та максимальний в Україні розвиток надбрів'я, масивної будови чола. Зріст – середній. Пігментація очей дещо темніша, ніж загальноукраїнська, а волосся – світліша. Ряд інших ознак – типово європеоїдні. У пізньому неоліті низькими і широкими обличчями характеризуються носії дніпро-донецької культури, які в останній період свого існування пересунулися в поліську зону, зокрема правобережну. Все свідчить, що до складу українців поліських р-нів Житомирської і Рівненської обл. увійшов древній кроманьйоїдний палео-європейський компонент дніпро-донецької культури гребінчатої кераміки, генетично пов'язаний з більш древніми постсвідерськими пізньомезолітичними культурами. Протофіни-уральці асимілювали більшість палеоєвропейців переважно в IV-III тис. до н. е. Одначе менша південно-західна частина увійшла, за антропологічними даними, до українців зони поліського типу, частково білорусів, схід, латишів тощо. Поліщуки українці характеризуються, за даними С. П. Сегеди, середньоєвропейським одонологічним типом. Аналоги поліському типу зустрічаються лише у естонців-сету, комі-перм'яків та у середньовічної чуді Петербурзької, Псковської губерній. Українці волинського варіанту поліського типу мають масивну будову чола. Ареал волинців – північ, р-ни Львівщини і Тернопільщини, півд. і зах. Волинь, українці Брестщини – разом з поліщуками становлять близько 10 % всіх українців.

• понтійського (включно з власне понтійським, сур-донським та північнопонтійським, або Нижньодніпровсько-прутським). Переважає Нижньодніпровсько-прутський варіант. Високорослий, відносно темнопігментований, зі зниженим покажчиком голови. Складається з двох варіантів – нижньодніпровського (у півд. р-нах Київської Русі) і припрутського – на Хотинщині і в північній Молдові. Суттєва пігментація очей і волосся, значний розвиток волосяного покриву (особливо в с. Кам'яне Лебединського р-ну) свідчать про можливий індоіранський компонент, і навіть древньоіндійський, відомий на Україні також за лінгвістичними, археологічними і орнаметальними матеріалами. Індодніпровський палеоантропологічний тип характеризується довгоголовістю, деяким виступанням нижньої частини обличчя, а також надзвичайно специфічним поєднанням різко профільованого лиця з низьким симотичним покажчиком носа. До нижньодніпровсько-прутського типу морфологічно близько молдовани, північно-східні болгари, адигейці і суттєво менше – росіяни зони "східної великоросії";

• динарського (іноді об’єднують з нориками). Динарський тип займає в цілому схід, частину Українських Карпат, переважаючи у Буковині і частково-Гуцульщині (крім зах. гуцулів, носіїв карпатського типу), а також У схід. Прикарпатті (наприклад, українці і гуцули Кутського р-ну, фіксуючись інколи в центрі, частині Українських Карпат (центральні бойки Славського району, русини-українці, переселенці в Югославську Бачку являють собою суміш цих двох типів). Перший з них охоплює 4-5 % всіх українців, другий 7-8 %, локалізуючись переважно в центр, р-нах Українських Карпат. У динарців-українців приблизно однакова кількість світло- і темнооких, чорноволосих – 70%, світловолосих – лише 2%. А взагалі ці два типи мають ряд взаємних переходів, тому їх не завжди легко розрізнити. Динарський тип чітко характеризує чорногірців, греків Єпіру, боснійців, більшість популяцій сербів, північ. румунів, південно-зах. Словаків;

• верхньодніпровського, як варіанту балтського типу. Зафіксований лише у Рипкінському р-ні Чернігівщини (десь 0,5 % всіх українців). Характеризується дуже світлою пігментацією (60%) очей. Покажчик голови – найнижчий в Україні – 80. Цей тип, що включив давній палеоевропейський (але без помітних кроманьйонських рис), характерний для північних, і північно-східних поляків, північних білорусів, великорусів-новгородців і поморів, "будаків" мордви-єрзі, західних комі, деяких естонських популяцій.

Існують також представники інших антропологічних типів, зокрема нордійського (північ України), фальського, тощо. Проте межі між цими антропологічними типами потрібно вважати умовними. Існує безліч перехідних варіантів, відмінності між якими встановити тяжко. Утворюється своєрідний континум, що свідчить на користь етнічної єдності українського народу[155].

Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже три чверті населення (72,7 %). Тут проживало 84,8 % українців, які жили в тогочасному СРСР – 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90 % населення, в містах – до 70 %.

Український етнос складається з:

• основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України;

• етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори;

• субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (литвини, гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т. д.).

Чинники міграції та виникнення діаспор.

Східна міграція. Проходила під впливом таких процесів у Російській імперії як російська територіальна єкспансія на Південь і Схід та політика Московської держави щодо козацтва – витиснення козацтва з Низового Подніпров'я та заселення козаками нових прикордонних земель за межами «Новоросії»; надання льготних умов для переселення слов'янської селянської людності у Сибір та на Далекий Схід [155].

Внаслідок цього сотні тисяч українців оселилися за межами території власне України, в суміжних з нею регіонах – Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ, на Дунаї, Алтаї, Хабарівському краї, поблизу Архангельську. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) – 4,4 млн етнічних українців, Казахстані – біля 2 млн, Молдові – 561 тис., Білорусі – 291 тис.

Західна міграція. На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX – початку ХХ столітті вона склала понад 700 тисяч чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США – приблизно 1 млн, Канаді – понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тисяч, Польщі – близько 300 тисяч чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців (лемки та ін.), яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20–30 млн, а загальна кількість становить 60–70 млн. [155].

Демографічний чинник.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн, а в 1913 р. – вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала (див. історія міст України, урбанізація України). Так, якщо в XVIII столітті українці становили близько 85 % населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80 %,а у XX ст. – біля 74 %. В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65 %. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8 % у 1959 р. до 63,9 % у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення «радянського народу». Певним чином виявила також себе дія чинників, пов’язаних з реформами початку 90-х років (розорення, зубожіння, варварська приватизація, розквіт злочинності, фінансові піраміди та релігійні секти, маргіналізація частини суспільства, посилення нерівності, слабко керовані еміграція та еміграція) [155].

Мова. Українці розмовляють українською мовою, що належить до слов'янської групи східнослов'янської підгрупи індоєвропейської мовної сім'ї. Ця мова має писемність на основі кирилиці. Розрізняють такі діалекти української мови:

• північний (лівобережно-поліський, правобережно-поліський, волинсько-поліський);

• південно-західний (волинсько-подільський, галицько-буковинський, карпатський, подністровський);

• південно-східний (подніпровський і східно-полтавський).

Серед частини українців Півдня і Сходу України поширена російська мова. Вона також поширена поміж українців діаспори, разом із англійською та іспанською мовами [155]. Таким чином, ми можемо констатувати дуже складну та іноді заплутану історію формування українського народу, яка є зразком процесів етногенезу, які відбуваються в світі в цілому.