12.2. Теорії етногенезу.
Окрім розглянутих вище процесів суттєвий вклад у різноманітність людства вносить і плин етногенезу, що розпочався близько 40 тисяч років тому, особливо активно тоді, коли в неоліті остаточно склалися племінні відносини. На ранніх етапах етногенезу вихідні популяції були малочисельними, ендогамними і відносно осілими з великими полювальними угіддями. Закріплювалися різні традиції виготовлення знарядь і формувалася первинна самосвідомість, основанана протиставленні своїх чужим.
Збільшення загальної чисельності людства призводило до посилення міжплемінних контактів і формування спільних економічних та соціальних інтересів. Одночасно поширювалися і територіальні конфлікти, що супроводжувалося завоюванням одних етнічних груп іншими (субстрат – місцеве населення, суперстрат –прийшле). Внаслідок цього змінювався морфологічний склад населення, його мова (особливо якщо у однієї з груп була писемність), релігія (у Єгипті домінує іслам та арабська мова), політичний устрій. Формувалися нові етноси. Десь близько 7-8 тис. р. т. виникають перші міста на Близькому Сході, вірогідно як торгові та ремісничі центри. В них відбувається поступова диференціація населення за суспільними відмінностями та майновим цензом (можливо й за етнічним принципом, як в Індії, де утворилась кастова система). З’являється організоване жрецтво, аристократія, торгова та реміснича вертсва, землеробська верства. Можливо на перших порах структура суспільства ще не була кастовою, замкнутою. З’являється рабство, яке отримало найбільший розвиток в торгівельно-ремісничих цивілізаціях (Греція, Рим, імперія ацтеків), хоча його риси присутні були навіть в феодалних суспільствах Європи (домашнє рабство). Рабами стають ті, хто був захоплений під час війн, набігів, або ті, кого продали за борги родичі. В суспільствах того часу є певні риси і феодалізму, так як продовжувала існувати особисто вільні селяни, що платили податки володарю, або його намісникам за право користуватися наділом. Близько 6 тис. р. т. на Бл. Сході формуються перші державні об’єднання, шляхом злиття в союзи або військового об’єднання міст-держав (разом з навколишніми територіями, або номами). Так виникли Єгипет, держави Шумеру. Приблизно в 5-4 тис. р. т. виникають перші міжетнічні державні утворення – імперії та деспотії (Аккад, Ассірія) та державні утворення кочівників (Арьяна-Ваежда, Туран). Державні системи можна поділяти на моноетнічні та поліетнічні. При цьому в останніх може бути лише один домінуючий етнос, або до управління можуть допускатися різні етнічні групи. Іноді виникають особливі правлячі міжетнічні утворення, особливий мідетнічний правлячий прошарок. Іноді утворюється один суперетнос, шляхом культурної, мовної, релігійної асиміляції підкорених та залежних народів. Бувають випадки, коли неспоріднені народи говорять однією мовою, яка стає свого роду «есперанто» для внутрішньодержавних відносин (тюркські мови, що можливо формувалися як синтез іранських мов та місцевих центральноазійських і сибірських мов). Проте основою всіх державних утворень є етноси. Що ж таке етнос, або етнічна система?
Етнічна система – це стійка сукупність людей, що історично складається на певній території і має спільні особливості мови, культури та психіки, а головне, усвідомлення власної єдності і відмінності від інших подібних угруповань.
Етнос виконує функції групи підтримки для кожної людини, захищає своїх членів, формує єдині життєві цінності і норми поведінки людей, що входять до його складу. При історичному развиткові соціальної організації поняттю етноса відповідав ряд: плем’я – народність – нація. Нації виникли з народностей з початком розвитку капіталістичних відносин. При цьому можливо, що із однієї народності іноді утворюється декілька націй (наприклад, німці та австрійці) і, навпаки, одна нація утворюється із кількох народностей. Над рівнем етносу (народу) існує категорія метаетнічної спільноти (групи народів, суперетносу), а на нижньому рівні – етнографічної групи (частини народу, або субетносу).
Суперэтнос
Найбільша етнічна система. Складається із етносів. Загальний для всього суперетносу стереотип поведінки є світосприйняттям його членів та визначає їх ставлення до фундаментальних питань життя. Приклади: російський, європейський, римський, мусульманський суперетноси.
Простий етнос.
Этнічна система більш низького порядку, звично в побуті називається народом. Члени этносу об’єднані загальним стереотипом поведінки, які мають певний зв’язок з ландшафтом (місце розвитку етносу), та, як правило, мають одну релігію, мову, політичну та економічну структуру.
Субетнос, конвіксія та консорція.
Це частини етносу, звично жорстко прив’язані до певного ландшафту та пов’язані загальним побутом або долею. Приклади: серед українців – поліщуки гуцули, козаки, лемки, бойки.
Етнічні системи більш високого порядку звично існують довше, ніж системи більш низького. Зокрема, консорція може не пережити своїх засновників.
Існують певні форми етнічного об’єднання [44, 45, 46]
1. Етнічна фузія – процес злиття кількох народів, що мають споріднені мову та культуру.
Це етнотрансформаційний процес, який призводить до зміни самоусвідомлення.
Швидкість фузії залежить від рівня соціального та економічного розвитку країни, у якій відбуваються подібні зміни,а також від інтенсивності господарських та інших зв’язків між окремими її частинами (чим вищий рівень розвитку і тісніші зв’язки, тим фузія відбувається швидше).
Впливають на цей процес і
географічні умови (на рівнинній місцевості швидше);
ступінь мовної спорідненості груп;
культурна спорідненість груп;
релігійної спорідненість груп;
расова спорідненість груп, що беруть участь в етнічній фузії.
2. Етнічна консолідація – внутрішня згуртованість достатньо великого етносу внаслідок зменшення протиріч між різними локальними групами. Це етноеволюційний процес, який не призводить до зміни самоусвідомлення.
Етнічна фузія і консолідація тісно пов’язаніміж собою і фузія із часом переходить у консолідацію.
3. Етнічна асиміляція – "розчинення" одного з етносів або його частини в іншому, звичайно більшому.
Цей процес широко розповсюджений в економічно розвинених країнах, де багато іммігрантів. Для етносу, що асимілюється, це етнотрансформаційний, а для народу, який асимілює – етноеволюційний процес.
Швидкість асиміляції залежить від:
чисельності і роду занять групи, що асимілюється;
характеру її розселення;
часу перебування в іншій країні;
господарських зв’язків з основним населенням країни;
соціально-правового і сімейного положення асимільованих;
частоти змішаних шлюбів;
наявності або відсутності контактів з батьківщиною;
відношення до асимільованих корінного населення;
подібності мови, культури,релігії, раси;
рівня розвитку етнічної самосвідомості, віку етносів та стадій їх розвитку, тощо.
4. Етнічна конвергенція – асиміляційний процес взаємодії двох дуже близьких за мовою і культурою етносів. В цьому випадку етнічне об’єднання різко посилюється і набуває рис подібності з консолідацією та фузією.
5. Міжетнічна інтеграція – взаємодія різних за мовою та культурою етносів у межах великої держави, що займає значну територію. Такий процес призводить до появи нових спільних рис у всієї міжетнічної спільноти. Наприклад, римська та російська імперії, Радянський Союз тощо.
6. Етнічна міксація – утворення нового етносу внаслідок злиття неспоріднених народів. Наприклад, сучасні австралійці,США, Латинська Америка, тощо.
Поряд з процесами етнічного об’єднання, в етногенезі діють і протилежні тенденції етнічного розділення, що мають такі форми:
1. Етнічна парціація – розділення єдиного етносу накілька частин, кожна з яких не ототожнює себе повністю із старим об’єднанням.
Так із уламків давньоросійського етносу сформувалися росіяни, українці та білоруси.
2. Етнічна сегрегація – відділення від етнічної спільноти порівняно невеликої частини, яка започатковує новий етнос.
Можливі причини:
переселення певної групи людей в інше місце проживання;
політико-державне відособлення невеликої групи;
релігійне відокремлення якоїсь етнічної групи тощо.
Наприклад, англійські пуритани, що переїхали до Північної Америки з релігійних міркувань,започаткували північноамериканський етнос, англійські злочинці – австралійський, тощо.
Саме ці процеси в значній мірі сприяють утворенню нових етнічних груп, які мають дати свого народження, свою агресивну молодість (варварство), зрілість (становлення цивілізації), сиву осінь (розквіт цивілізації) та глибоку старість (деградація та падіння цивілізації), не завжди мудру, а також розклад (розпад рештки етносу, його розсіяння між сусідами, а потім консолідація решток з іншими). За Л. М. Гумільовим [13, 14, 15], у відповідності до його теорії пасіонарності, цей процес може тривати від 1200 до 1500 років та нагадує процес горіння вогнища (експонентний графік – рис. 105).
Рис. 89. Графічне зображення процесу етногенезу за Л. М. Гумільовим [14, 15].
Він виділив наступні фази [13, 14, 15]:
1) Фаза підйому (150-450 рік відпочатку пасіонарного поштовху) – період стабільного підвищення рівня пасіонарної напруги системи внаслідок пасіонарного поштовху (в нашому розумінні це може бути гетерозис або якісь зміни в біосфері Землі) або генетичного дрейфу. Домінують агресивні і діяльні люди, що спочатку намагаються просто вижити, творці етносу, герої – пассіонарії. Це народження народу.
2) Акматична фаза (450 – 600 роки) – коливання пасіонарної напруги в етнічній системі після фази підйому на граничному для даної системи рівні пасіонарності. Герої тримають владу в руках, усуваючи від неї ніяких інертних). Проте їх безліч гине на піці героїзму. При цьому втрачаючи зв'язок з батьківщиною, рідним ландшафтом народ може загинути, як це відбулось з готами в Причорномор’ї. Якщо зв'язок не втрачений – народ перетворюється в суперетнос, поглинаючи сусідів (утворення імперій), або їх поневолюючи.
3) Фаза надлому (600 – 750 роки) – різке зниження рівня пасіонарної напруги після акматиченої фази, що супроводжується розколом етнічного поля. Після загибелі багатьох носіїв агресивного пасіонарного народу в популяції починають домінувати гармонійники, тобто ті, що будують розквіт держави (будівельники, архітектори, митці, вчені, філософи, тощо).
4) Інерційна фаза або фаза інерції (750 – 1000 роки) – плавне зниження пасіонарної напруги етнічної системи після фази надлому. Починають зустрічатися в суспільстві ті, що проїдають та пропивають здобутки героїчних батьків. Це субпасіонарії. Починається декаданс.
5) Фаза обскурації (1000 – 1150 роки) – зниження пасіонарної напруги нижче за рівень гомеостазу, що супроводжується або зникненням етносу як системи, або перетворенням його у релікт. Зростає доля субпассіонаріїв, лінивих особин, нетривких, які дезорієнтовані, впадають в крайній цинізм, бунтують, швидко вигорають, та починають жити за рахунок ближнього свого грабежем, корупцією, злодіюванням, руйнацією (злочинці, корупціонери, дармоїди, сибарити, зрадники, розбещенці). Вони створюють умови для загибелі етносу, руйнують його зсередини,готуючи умови для приходу нових варварів.
6) Меморіальна фаза (1150 – 1500 років) – стан етносу після фази обскурації, коли окремими представниками зберігається культурна традиція. Пам'ять про героїчні діяння предків продовжує жити у вигляді фольклорних творів, легенд. Прикладом є представники Тюркського суперетносу, що живуть на полонинах Гірського Алтаю, нащадки колись потужних степових етносів (древніх тюрок, найманів). Нині вони втратили активність, але багатий билинний епос розповідає нам про колишню славу цих народів. Візантійський суперетнос – фанаріоти в Стамбулі.
Гумільов також ввів поняття пасіонарності, як ту основу, що заставляє етнічні системи утворюватись та розвиватись.
Пасіонарність (від фран. passioner - захоплюватись, розпалювати бажання) – надлишок якоїсь «біохімічної енергії» живої речовини, що породжує жертовність, часто заради високої мети. Пасіонарність – це непереборний внутрішній потяг до діятельності, спрямованої на зміну свого життя, оточення, статуту-кво. Ця діяльність здається пасіонарній особині ценніше навіть власного життя, а тим більше життя, щастя сучасників та співплеменників. Вона не має відношення до етики, однаково легко породжує подвиги та злочини, творчість та руйнацію, добро та зло, виключаючи тілько байдужість; вона не робить людину героєм, що веде натовп, так як більшість пасіонаріїв перебувають серед натовну, визначаючи її потентність в ту чи йншу епоху развитку етносу. За своєю суттю, це соціально-історичне явище, що характеризується появою в обмеженому ареалі великої кількості людей зі специфічною активністю (пасіонаріїв). Міра пасіонарності – питома вага цих пасіонаріїв в соціумі.
Іноді під пасіона́рністю розуміють спадкову характеристику, яка визначає здатність індивиду (або групи індивидів) до понадзусиль, понаднапруження. Пасіонарність індивида за своєю суттю є психологічною перемінною та залежить, можливо, від мутаційної та рекомбінаційної мінливості, що може бути індукована космічним випромінюванням. Перша можлива причина цього – в можливому зв’язку пасіонарних поштовхів з багаторічним варіюванням сонячної активності Друга гіпотеза – про можливий зв’язок з вибухами наднових зірок. Тобто з впливом космічних процесів на існування біосфери та зокрема людини. В сучасних дослідженнях особисті прояви пасіонарної поведінки отримали назву вигорісність.