1. Лекція – загальноосвітня.

Доброї частини доби, дорогі учні!

Вітаю вас на першій лекцій і дякую за те, що обрали мій предмет.

Сподіваюсь на майбутню взаємну співпрацю і приємне проводження часу. В свою чергу, як і будь-який лектор, я ділитимусь з вами тим, що знаю сама і намагатимусь бути максимально об'єктивною і неупередженою в оцінюванні.

Перша лекція - це таке собі більше "знайомство з кафедрою і предметом".

Що таке детективи? Вікіпедія каже, що детектив – це (англ. detective — «агент розшуку», з лат. detectio — «розкриття») — різновид пригодницької літератури, передусім прозаїчні твори, в яких розкривається певна таємниця, пов'язана зі злочином.

Той самий випадок, коли Вікіпедія загалом каже правду, хоча на рахунок включення детективу в розділ пригодницької літератури можна посперечатись. Але про проблематику визначення детективного жанру та класифікацію його піджанрів читайте нижче.

Зараз важко повірити, але детектив не завжди займав почесне місце серед інших жанрів літератури. Детектив – жанр відносно молодий. Навіть зараз не можна знайти якогось конкретного визначення, які саме твори відносяться до детективів, а деякі люди примудряються навіть зачислити детективи до так званого «низького жанру» (низький жанр – це щось таке, що не потребує від автора значних зусиль: сів і написав).

Згадуючи усіх відомих класиків детективу: Едгара Алана По (якого вважають засновником жанру), Артура Конана-Дойла , Агату Крісті та багатьох інших, мимоволі задаєшся питанням… ЯК детективи можна було віднести до низькопробної літератури?

Вся проблема в масовізмі. Відсутність конкретики в класифікації детективних піджанрів та недотримання елементарних правил написання, на яких ґрунтувались твори перечислених вище класиків детектива – ось головні проблеми, які лежать в основі цього конфлікту.

С. С. Ван Дайн Двадцять правил написання детективних романів

Детективний роман - це свого роду інтелектуальна гра. Більше того, це спортивне змагання. І створюються детективні романи по строго конкретним законам - нехай неписаним, але тим не менш обов'язковим. Кожен шанований і поважаючий себе автор детективів неухильно дотримується їх. Отже, нижче сформульовано свого роду кредо детективів, засноване частково на практичному досвіді всіх великих майстрів детективного жанру, а почасти на підказках голосу совісті чесного письменника.

1. Читач повинен мати рівні з детективом можливості для розгадки таємниці злочину. Всі ключі до розгадки повинні бути ясно позначені і описані.

2. Читача не можна навмисне обманювати або вводити в оману, крім як у тих випадках, коли його разом з детективом за всіма правилами чесної гри обманює злочинець.

3. У романі не повинно бути любовної лінії. Адже йдеться про те, щоб віддати злочинця в руки правосуддя, а не про те, щоб з'єднати узами Гіменея сумних закоханих.

4. Ні сам слідчий, ні хто-небудь з офіційних слідчих не повинен виявитися злочинцем. Це рівносильно відвертому обману - все одно як якщо б нам підсунули блискучий мідняк замість золотої монети. Шахрайство є шахрайство.

5. Злочинець повинен бути виявлений дедуктивним шляхом - за допомогою логічних доводів, а не завдяки випадковості, збігу або невмотивованим визнанням. Адже, обираючи цей останній спосіб розгадки таємниці злочинів, автор цілком свідомо спрямовує читача помилковим шляхом, а коли той повертається з порожніми руками, спокійнісінько повідомляє йому, що розгадка весь час лежала у нього, автора, в кишені. Такий письменник нічим не краще любителя примітивних розіграшів.

6. У детективному романі повинен бути детектив, який тільки тоді є справжнім слідчим, коли він вистежує і розслідує. Його завдання полягає в тому, щоб зібрати докази, які слугуватимуть ключем до розгадки і в зрештою вкажуть на того, хто скоїв цю низьку злочинів у першому розділі. Детектив будує ланцюг своїх спостережень на основі аналізу зібраних доказів, а інакше він уподібнюється до недбайливого школяра, який, не вирішивши завдання, списує відповідь з кінця підручника.

7. Без трупа в детективному романі просто не обійтися, і чим натуралістичніший цей труп, тим краще. Тільки вбивство робить роман досить цікавим. Хто б став з хвилюванням читати три сотні сторінок, якби йшлося про менш серйозний злочин! Зрештою, читач повинен бути винагороджений за турботу і витрачену енергію.

8. Таємниця злочину повинна бути розкрита суто матеріалістичним шляхом. Абсолютно неприпустимі такі методи встановлення істини, як ворожба, спіритичні сеанси, читання чужих думок, ворожіння за допомогою "магічного кристала" і т. д. і т. п. У читача є якийсь шанс не поступитися в кмітливості детективу , думаючи логічно, але, якщо він змушений змагатися з духами потойбічного світу і ганятися за злочинцем в четвертому вимірі, він приречений на поразку ab initio [з самого початку (лат.)].

9. Повинен бути тільки один детектив, чи то пак тільки один головний герой дедукції, лише один deus ex machina ["Бог з машини" (лат.), тобто той, що несподівано з'являється (як боги в античних трагедіях) особа, яка своїм втручанням спрощує ситуацію, що здавалася безнадійною.]. Згуртувати для розгадки таємниці злочину розум трьох, чотирьох, а то й цілого загону слідчих - значить не тільки розсіяти увагу читача і втратити «логічну нитку», а й несправедливо поставити читача в невигідне становище. При наявності більш ніж одного детектива читач не знає, з яким з них він змагається в дедукції. Це все одно що змусити читача бігти наввипередки з естафетною командою.

10. Злочинцем повинен виявитися персонаж, який грав у романі більш-менш помітну роль, тобто такий персонаж, який знайомий і цікавий читачеві.

11. Автор не повинен робити вбивцею слугу. Це занадто легке рішення, обрати його - значить ухилитися від труднощів. Злочинець повинен бути людиною з певним достоїнством - таким, який зазвичай не викликає підозр.

12. Скільки б не відбувалося в романі вбивств, злочинець повинен бути тільки один. Звичайно, злочинець може мати помічника або співучасника, який надає йому деякі послуги, але весь тягар провини має лежати на плечах однієї людини. Треба надати читачеві можливість зосередити весь запал на одній-єдиній підозрілій особі.

13. У детективному романі недоречні таємні бандитські спілки, всякі там камори і мафії. Адже захоплююче і по-справжньому красиве вбивство буде непоправно зіпсуте, якщо виявиться, що вина лягає на цілу злочинну банду. Зрозуміло, вбивці в детективному романі слід дати надію на порятунок, але дозволити йому вдатися до допомоги таємного товариства - це вже занадто. Жоден першокласний, поважаючий себе вбивця не потребує подібної переваги.

14. Спосіб вбивства і засоби розкриття злочину повинні відповідати критеріям раціональності та науковості. Інакше кажучи, в roman policier неприпустимо вводити псевдонаукові, гіпотетичні і чисто фантастичні пристосування. Як тільки автор починає будувати повітряні замки на манер Жуля Верна, він опиняється за межами детективного жанру, на незвіданих просторах жанру пригодницького.

15. У будь-який момент розгадка повинна бути очевидною - за умови, що читачеві вистачить проникливості розгадати її. Під цим я розумію наступне: якщо читач, зрозумівши ,як було скоєно злочин, перечитає книгу, він побачить, що розгадка, так би мовити, лежала на поверхні, тобто всі докази в дійсності вказували на винуватця, і , якщо б він, читач, був так само кмітливий, як детектив, він зумів би розкрити таємницю самостійно задовго до останньої глави. Годі й казати, що кмітливий читач частенько саме так і робить.

16. У детективному романі недоречні довгі описи, літературні відступу на другорядні теми, витончено тонкий аналіз характерів і відтворення "атмосфери". Всі ці речі несуттєві для розповіді про злочин і його розкриття. Вони лише затримують дію і вносять елементи, що не мають ніякого відношення до головної мети, яка полягає в тому, щоб викласти задачу, проаналізувати її і довести до успішного вирішення. Зрозуміло, в роман слід ввести достатньо описів і чітко окреслених характерів, щоб надати йому достовірність.

17. Вина за вчинення злочину ніколи не повинна звалювати в детективному романі на злочинця-професіонала. Злочини, скоєні хакерами або бандитам, розслідуються управліннями поліції, а не письменниками-детективами і блискучими детективами-любителями. Справді захоплюючий злочин - це злочин, здійснений високоморальним сім’янином або старою дівою, відомої благодійницею.

18. Злочин в детективному романі не повинен виявитись нещасним випадком або самогубством. Завершити одіссею вистежування подібним спадом напруги - значить обдурити довірливого й доброго читача.

19. Усі злочини в детективних романах повинні здійснюватися з особистих мотивів. Міжнародні змови і воєнна політика є надбанням зовсім іншого літературного жанру - скажімо, романів про секретні розвідувальних служби. А детективний роман про вбивство повинен залишитись, як би це висловитися, в затишних, "домашніх" рамках. Він повинен відображати повсякденні переживання читача і давати вихід його власним пригніченим бажанням і емоціям.

20. І нарешті, ще один пункт для рівного рахунку: перелік деяких прийомів, якими тепер не скористається жоден поважаючий себе автор детективних романів. Вони використовувались занадто часто і добре відомі всім справжнім любителям літературних злочинів. Вдатися до них - означає зізнатись у своїй письменницькій неспроможності і в відсутності оригінальності.

а) Впізнання злочинця по недопалку, залишеному на місті злочину.

б) Пристрій уявного спіритичного сеансу з метою налякати злочинця і змусити його видати себе.

в) Підробка відбитків пальців.

г) Уявне алібі, що забезпечується за допомогою манекена.

д) Собака, яка не гавкає, в результаті чого робиться висновок, що проникла людина не була незнайомцем.

е) Перенесення провини за злочин на брата-близнюка або іншого родича, як дві краплі води схожого на підозрюваного, який, попри те, ні в чому не винний.

ж) Шприц для підшкірних ін'єкцій і наркотик, підмішаний в вино.

з) Вчинення вбивства в замкненій кімнаті вже після того, як в неї вломилися поліцейські.

і) Встановлення провини за допомогою психологічного тесту на називання слів по вільній асоціації.

к) Таємниця коду або зашифрованого листа, зрештою розгадана слідчим.

*В тому випадку, якщо ви сумніваєтесь в об’єктивності автора даних правил, в кінці лекції буде замітка, про роботу Ван Дайна.

Коли я читала ці правила вперше, багато з чим із самого початку я була незгідна. Але, перечитавши їх ще раз в повному обсязі і згадавши всі детективні твори, які читала раніше, я дійшла висновку, що вони є достатньо всеохоплюючими і точними. Кожне з цих правил свого роду так чи інакше захищає наші з вами права, права читачів. Детектив – це логічна загадка. Це та таємниця, яку має мати змогу розгадати кожен охочий. «Зрештою, читач повинен бути винагороджений за турботу і витрачену енергію.» Від кожного жанру ми чекаємо на певний набір емоцій, на конкретне відчуття задоволення, внаслідок отримання бажаного в процесі читання. Люди, які читають детективи, очікують знайти логічну і неординарну загадку, яка б могла тримати їх «в тонусі» на протязі всього твору. В тому випадку, якщо бажаного не відбувається, читач залишається незадоволений і розчарований.

Ми беремо драми, щоб співпереживати героям. Ми купуємо романтичні книжки, бо хочемо пірнути з головою в любов і пристрасть інших людей. Ми шукаємо на стелажах жахи, бо хочемо, щоб нам було страшно; виглядаємо між книг фентезі, бо хочемо потрапити в іншу реальність з чужими і такими цікавими правилами і законами.

Чому ми купляємо детективи? Бо ми хочемо думати. Думати логічно і підтримувати свій розум в тонусі на протязі всієї книжки.

Не так давно я читала детектив українського автора, який переміг на Коронації Слова. Коронація – сама по собі річ солідна, тож я очікувала отримати досить багато з твору цього автора. Тоді, ще не знайома з правилами, описаними вище, я не могла пояснити, чому розв’язка і кінець історії залишили по собі якийсь своєрідний осад незадоволення.

Зараз опираючись на закони Ван Дайма, я можу сказати, що саме так негативно вплинуло на моє кінцеве ставлення до твору та до автора загалом. Порушеними були правило №4 і правило №13 (хоч і на дещо інший манір). Якщо порушення четвертого правило не настільки сильно зіпсувало враження від прочитаного, то порушення 13 пункту змусило мене задуматись, чи можна віднести даний твір саме до детективного жанру.

Але найбільша нестиковка і помилка в написанні тієї книжки, була в наступному.

Існує ще одне беззаперечне правило, про яке не писав Ван Дайм, але про яке я читала в «Англійському детективі в трьох лицях. [Передмова до збірки “Англійський детектив”]»… Слідчий в кожному творі є представником нас з вами, є відображенням читачів у творі. Саме тому головний герой, тобто детектив, повинен бути уособленням чеснот людської душі. Це дуже важливо, оскільки однією з основних функцій детектива є виховна функція («моральна» функція). В творі, про який я писала раніше, межа між добром і злом була халатно розмита, що аж ніяк не збігалось з тими уявленнями про детектив, які ви отримуєте після прочитання відомих класиків.

«Розкриття злочинця в детективі вже саме по собі дуже повчальне – це своєрідна форма перемоги правопорядку, гарантія захисту законослухняних громадян і справедливе воздання за порушення норм людського суспільства. Ця установа, не протипоказана, між іншим, і великій літературі, в детективі обов’язкова. Без неї не обходиться ні один детектив, що має репутацію класичного. “Я не схвалюю вбивства”, — знаменита фраза Еркюля Пуаро з романів Агати Крісі. На його мові це означає: злочин має бути розгаданим, а злочинець наказаним. В такому сенсі “не схвалюють” злочини і його колеги з книг інших британських авторів.»

В книжці, яку я прочитала, автор порушує цю установу, внаслідок чого детектив втрачає одну з головних функцій свого існування. Для людей, яких дійсно цікавить суть злочину, його розгадка і покарання винного, такий твір перетворюється в драму з детективним і гангстерським нахилом, що аж ніяк не відповідає тим очікуванням, з якими книжка бралась до рук.

А тепер говорячи про порушення правил Ван Дайма в загальному, не спираючись на мій суб’єктивний досвід…

Що міг би сказати автор твору, який порушував якісь пункти з наведених вище правил?