2. Влив ідеології на розвиток історії

Ф. Фукуяма переконаний, що саме наука веде до капіталізму в сфері економіки і до лібералізму у сфері політики. Але є такі країни, які пройшли перші етапи індустріалізації, стали економічними розвинутими, урбанізовані, що володіють сильними державними структурами, але при цьому не стали ні капіталістичними, ні демократичними. До них відносяться держави з центральним плануванням економіки і комуністичним режимом. Яскравим прикладом такої держави може служити Радянський Союз. Завдяки ідеологічній пропаганді серед малограмотного населення, Радянський Союз почав не тільки швидкими темпами розвиватися, але й поширювати свою ідеологію. Щоб виділятися серед інших народів, знайти своє неповторне обличчя, народу потрібна божевільна ідея, яка, ставлячи перед ним мету, веде його вперед. Так комуністичне вчення діє як стимулятор: штовхає вперед, сприяє розширенню [30, с. 226].

Ф. Фукуяма вважає, що саме поширення комунізму перешкодило становленню демократії в XX столітті, так як воно діяло на зачатки демократії в відстаючих країнах. Комуністичні ідеї особливо в повоєнний час поширювалися з неймовірною швидкістю. Він сказав: "Вважалося, що тоталітарна держава може не тільки вічно продовжувати своє існування, але розмножуватись по всьому світу, перетворюючи себе як вірус. Коли комунізм був занесений в Східну Німеччину, на Кубу, у В'єтнам, в Ефіопію – він всюди з'являвся утримуваним авангардною партією, централізованими міністерствами, поліцейським апаратом і ідеологією, що охоплює всі сторони життя. І ці інститути діяли незалежно від національних чи культурних традицій розглянутих країн " [20].

Щоб не допустити поширення комунізму, демократичні держави почали поширювати свою політику. Основна думка, полягає в тому, що західна ліберальна демократія – ось та ідейна основа, єдина ідеологічна модель, яка, перемігши інші, забезпечить нам безконфліктний, несуперечливий світ [11, с. 42].

Це протистояння увійшло в історію як "Холодна війна". Цей термін був введений в обіг У. Черчіллем в Фултоні 5 березня 1946 року. У своєму зверненні він констатував, що Європа виявилася розділеною "залізною завісою", і закликав західну цивілізацію оголосити війну "комунізму". У ході "Холодної війни" триває постійна гонка озброєння, застосовуються економічні заходи тиску, здійснюється організація військово-стратегічних плацдармом і баз. Гонка озброєнь сприяла розвитку економічної кризи в соціалістичних країнах, які на власному досвіді переконалися в неефективності центрального планування. Незабаром були зроблені деякі реформи, які призвели до розпаду Радянського Союзу і зникнення комуністичних ідей. "Ідеологічна загроза, яку вони представляли для ліберальних демократій, зникла, а після відходу Червоної армії зі Східної Європи багато в чому зникла і військова" [21, с. 380].

Ф. Фукуяма бачить у повороті соціалістичних країн до демократичних цінностей, до використання ринкових механізмів у економіці, торжество ліберально-демократичних ідей. Він має всі підстави вважати цю перемогу остаточною, і тому висуває гасло про "кінець історії". Теза кінця історії базується на двох основних постулат: ідеї остаточної перемоги лібералізму над комунізмом в ідеологічній боротьбі і на представленні сучасного західного суспільства як деякого демократичного і егалітарного ідеалу, який і досягнутий завдяки лібералізму [28, с. 39].

З падінням комунізму історичне завдання людства була вирішено, і більше немає, і не може бути загрози ліберальної демократії у світовому масштабі і історичному сенсі. Ідеологія лібералізму – основа для об'єднання людей Землі в єдине Людство. А її єдино можливий наслідок – універсальна і остаточна форма правління у вигляді ліберальної демократії західного зразка. Щоправда, зазначає Ф. Фукуяма, перемога ця сталася поки тільки у формі ідей, а в реальному світі до перемоги ще далеко. До кінця ХХ ст., вважає Ф. Фукуяма, в ідеї лібералізму не виявилося "жодних життєздатних альтернатив". Над фашизмом та комунізмом одержана значна перемога, націоналізм і релігійний фундаменталізм успішно нейтралізуються системою.

Навіть якщо багатьом країнам ще далеко до стандартів ліберальної демократії, ця ідея незримо присутня як ідеальна мета десь попереду. Ось цитата з праці "Наше постіндустріальне майбутнє": "То чому ми, ймовірно, свідки, – не просто кінець холодної війни чи чергового періоду післявоєнної історії, але кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління" [19, с. 3].

Завдання світових спільнот полягає в тому, щоб навчитися залагоджувати протиріччя, які існують або будуть існувати між різними ідеями такими способами як переговори, посередництво, консультації. У світі соціальної науці сьогодні одне з центральних місць посідає положення, відповідно до якого суспільний розвиток передбачає не стільки конфронтаційні, непримиренні зіткнення різних ідей, культур, цінностей, скільки їх взаємне збагачення, діалог і через це їх гармонізацію. Таким чином, якщо говорити про кінець історії, то це швидше кінець історії воєн, насильства, і немає сенсу пов'язувати кінець історії з перемогою ліберальної ідеології [11, с. 43].

Цікавими для нас будуть міркування Ф. Фукуями щодо України. В одному з інтерв’ю він сказав наступне: «Як на мене, найцікавішим фактом про Україну є те, що там відбулася велика політична мобілізація й утворилось справжнє громадянське суспільство, тому що, починаючи з 1990-х і аж до початку кризи 2000-х, більшість спостерігачів вважали, що в порівнянні з Росією в Україні не було громадянського суспільства і не було сильної опозиції. А потім раптом за два роки до Помаранчевої революції утворились нові організації громадянського суспільства, журналісти провели набагато більше розслідувань і репортажів – все це вразило мене тому, що я завжди думав, що, так чи інакше, політична культура в Україні була пасивнішою. Ці факти справді є дуже важливими, тому що не може бути демократії, якщо населення не мобілізоване, якщо не існує громадянського суспільства. Саме ці фактори сприяли початку Помаранчевої революції. І я не думаю, що всі ці надбання суспільства будуть втрачені, незважаючи на результати останніх президентських виборів. Але Україна все ж не змогла завершити процес демократичного перетворення в умовах демократичного правління. Коли помаранчева коаліція нарешті прийшла до влади, перш за все не було об’єднаного керівництва, відбувались постійні сварки між Ющенком і Тимошенко. У результаті цієї політичної слабкості коаліція не впоралася з такими серйозними проблемами, як корупція в органах влади, неефективне надання послуг – хоча це дозволило б підвищити легітимність демократично обраного уряду. Також в Україні існують такі довгострокові проблеми, як олігархія, економічні клани, тіньовий контроль влади. Я думаю, що допоки не буде прозорості, в Україні не буде ефективної демократії, і, гадаю, що Помаранчева революція була своєрідним попередженням всьому світу – мобілізації населення недостатньо, якщо не створено дієвих інституцій з надання державних послуг» [9]. «Роль України, продовжує далі вчений, є надзвичайно важливою – Помаранчева революції довела, що прагнення до демократії на пострадянському просторі все ж таки існує і це буде джерелом натхнення для росіян. Що стосується Росії, то на мою думку росіяни мають велику проблему поколінь – деякі люди, як і раніше голосують за комуністів. Люди мого віку, … які виросли в період комунізму і пам’ятають ті часи, не особливо ностальгують за ними – вони покладали великі надії в 90-х роках на Єльцина. А молоді люди, яким зараз 40 років та менше, отримали основний життєвий досвід в часи президентства Єльцина, і наразі є прихильниками Путіна, тому що не пам'ятають, як погано було в часи комунізму. Але вони пам'ятають, що 1990-ті роки були дуже хаотичними, країна була слабка, і тому вони більш націоналістичні й підтримують політику Путіна. Я думаю, що люди саме цього покоління мають рухатися далі, бо саме молоді росіяни, які приймають стабільність як належне, часто подорожують і мають кращу освіту, з часом сформують соціальну базу для більш демократичної Росії» [9].

Як правило у політичних, а тим більше воєнно-політичних конфліктах, беруть участь не лише прямі сторони – суб'єкти протистояння, а й непрямі учасники, наприклад, іноземні держави, коаліції держав. Вони не беруть безпосередньої участі у конфронтації, а підтримують ту чи іншу сторону економічно, політично, військово-технічно у відповідності до власних національних інтересів. Саме так виступають у кримському конфлікті держави ЄС та США – вони є непрямими учасниками протистояння, що виступили на боці України.

Спробуємо розглянути інтереси держав Заходу, реалізація яких пов'язана з врегулюванням кримського конфлікту.

Ми вже раніше зазначали, що ще у 1993 р. американський філософ Ф. Фукуяма опублікував свою працю "Кінець історії і остання людина". На сторінках своєї книги він стверджує, що ліберальні демократії не становлять загрозу одна одній, а тому війна між справді демократичними державами фактично неможлива. Що ж до  іншого американського вченого, С. Хантінгтона, то він вважає, що лінії розлому між цивілізаціями (культурами, релігіями, системами цінностей) і є лініями фронтів у війнах майбутнього. З цього виходить, що Західні держави, поширюючи демократичні цінності, забезпечують власну безпеку. Адже поширення цінностей ліберальної демократії, до яких належать права та свободи людини, рівноправність, можливість брати участь в управлінні та формуванні органів влади тощо, сприяє й формуванню відповідного типу світогляду, "західного" способу життя. В цінностях ліберальної демократії немає нічого поганого, як і в тому, що демократичні держави не будуть воювати між собою. Проте поширення відповідного  способу життя означає і поширення ринків збуту західних товарів, кінопродукції, музичних дисків тощо.

Наступними є економічні інтереси. Тут слід звернути увагу на роль ресурсів у сучасних конфліктах. В різних публікаціях вже досить давно обговорюється питання воєн за ресурси. Життєво важливими на сьогодні для економік більшості держав, навіть відносно розвинених, є енергоносії, основні з яких – нафта та газ. Контроль над джерелами їхнього видобутку та транспортними комунікаціями надає великі можливості політичного та економічного впливу. У цьому контексті в енергозабезпеченні Західної Європи важливу роль відіграють енергоносії та транспортні комунікації Чорноморсько-Каспійського регіону. Для ЄС важливою є диверсифікація джерел енергозабезпечення і шляхів їхнього транспортування у Європу. Існує проект "Південного коридору" поставок енергоносіїв в обхід Росії. Проте залежність ЄС від російського газу є досить великою, і на сьогодні він транспортується через українську ГТС, контроль над якою вже не один рік намагається встановити російська сторона.

Протягом 2015-2025 рр. вірогідним є транспортування 40-65 млрд. кубометрів газу на рік через нашу ГТС (сама система розрахована на 150 млрд. кубометрів газу).  До того ж слід звернути увагу на те, що українські газосховища є стратегічно важливими для ЄС. Ще одним перспективним проектом є нафтопровід "Одеса – Броди – Гданськ". По ньому до ЄС може постачатись каспійська нафта, що певним чином послабить залежність держав ЄС від російських енергоносіїв.  Польща в контексті останніх подій може переглянути рішення 2013 р. про призупинення добудови своєї частини нафтопроводу. Не потрібно також забувати про перспективний видобуток енергоносіїв чорноморського шельфу (2,3-3,2 млрд. т умовного палива при тому, що поклади розвідані лише на 45%). Проте українські можливості у цьому напрямі значно погіршились у зв'язку з анексією Криму Російською Федерацією.

Мирне врегулювання кримського конфлікту, відновлення територіальної цілісності України відповідають політичним і економічним інтересам США та ЄС. Це означає гарантування безпеки стратегічно важливих для ЄС транспортних та енергетичних комунікацій та відкриття американським і західноєвропейським компаніям широкого доступу до розробки перспективних енергоресурсів  чорноморського шельфу. 

У воєнно-політичному контексті можливим було посилення військової присутності держав НАТО у Чорноморсько-Каспійському регіоні шляхом подальшого входження України в НАТО і менш імовірною перспективою розміщення військових баз США в Криму.

.

На сьогодні введено обмежені, фактично, персональні санкції, що, як показує досвід, є не дуже дієвим. Проте у майбутньому може бути задіяний третій рівень санкцій, основними з яких є торговельні та фінансові обмеження, а також остаточне перетворення "великої вісімки" на "велику сімку". Колишній міністр фінансів РФ Олексій Кудрін оцінив щорічні втрати Росії від санкцій і відтоку західного капіталу у 200 млрд. дол. на рік, оскільки з країн Євросоюзу поступало 75% прямих іноземних інвестицій в російську економіку. Необхідно зважити на те, що російський експорт на територію ЄС оцінюється  приблизно 292 млрд. дол. у рік. Але значну його частину складають енергоносії, від споживання яких ЄС не може повністю відмовитись. Держави ж  ЄС постачають в Росію товарів на 169 млрд. дол. щороку. В той же час експорт США в Російську Федерацію оцінюється лише у 11 млрд. дол. на рік. Зрозуміло, що від торговельних обмежень передусім постраждають економіки Росії та ЄС. А якщо додати можливу втрату робочих місць як у ЄС, так і в Росії внаслідок обмеження економічних відносин, то ці санкції можуть мати вже соціальні наслідки.

Незважаючи на вищезазначені ризики, Захід може піти на третій рівень санкцій, адже ескалація воєнно-політичного конфлікту, розширення його території на інші регіони України може перекреслити геополітичні та економічні плани західних держав у стратегічно важливому регіоні. Агресія ж Росії проти України містить потенційну загрозу руйнації існуючої системи міжнародної безпеки з інститутами ООН і ОБСЄ (ефективність яких у забезпеченні міжнародної та регіональної безпеки неодноразово піддавались сумніву). Проте повного розриву економічних відносин Заходу з Росією, як і Третьої світової війни, не відбудеться [8].

У 90-і роки Фукуямі здалося б просто смішним припущення про те, що Росія, відмовившись від експансіоністської комуністичної ідеології, знову повернеться до того, на чому зупинилася перед більшовицькою революцією 1917 року. Невже людська свідомість весь цей час стояла на місці і спадкоємці більшовиків, що підхоплюють сьогодні модні ідеї у сфері економіки, повернуться до поглядів, які вже сторіччя тому були застарілими? Адже не відбулося цього з Китаєм після того, як він почав свою реформу! Китайський експансіонізм практично зник. Новий Китай набагато більше нагадує Фукуямі Францію часів де Голя, аніж Німеччину напередодні Першої світової війни. Але тепер стало зрозуміло, що і лібералізований Китай, заколисавши усіх економічними успіхами, почав мирну ходу до світового політичного Олімпу.

І Росія в 90-і роки малювала світ, в якому домінують економічні інтереси, відсутні ідеологічні підстави для серйозного конфлікту між націями і в якому, отже, вживання військової сили стає все більш незаконним. Це єдино можливе майбутнє для Радянського Союзу, доходить висновку Фукуяма. Марксизм-ленінізм мертвий як ідеологія, що мобілізує маси: під його прапором людей не можна примусити працювати краще, а його прихильники втратили впевненість у собі. Таким чином, Росія знаходиться на роздоріжжі: або вона вступить на дорогу, яку після Другої світової війни обрала Західна Європа і якою пішла більшість азіатських країн, або, упевнена у власній унікальності, застрягне на місці.

Кінець історії мав бути дуже спокійним, але сумним, розмірковував Фукуяма. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради суто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви та ідеалізму, – пішли, замість усього цього – економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, піклування про екологію і задоволення витончених запитів споживача. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, що дбайливо оберігається.

Щодо сьогоднішньої ситуації з книги Фукуями можна зробити висновок, що засадниче коріння проблеми нинішніх криз, а краще сказати – кризи європейської цивілізації, що була такою успішною останні 300 років, в тому, що людина ліберальна перемогла комунізм, позбавивши себе моралі й ідеологічної основи свого існування і прийнявши войовничий матеріалізм як своє підґрунтя. І начебто стала навіки успішною, проголосивши «кінець історії». Однак виявилося, що ті нації і цивілізації, які йдуть в протилежному філософському напрямку і знаходять своє ідеалістичне ідеологічне коріння, не повертаючись до комунізму, поступово заміщують нинішню, ослаблену споживанням європейську цивілізацію.