29

Психологія відповідальної поведінки

1. Поведінкова складова розвитку професійної відповідальності працівників 2

рівні регуляції відповідальної поведінки з точки зору участі у ній цінностей. 2

3. Характеристика професійної відповідальності 12

Психологічні механізми відповідальної поведінки працівників 13

Процесуальне розгортання мотивації відповідальної поведінки 14

4. Напрямки та протиріччя розвитку відповідальної поведінки працівників 19

5. Психологічні параметри розвитку професійної відповідальності 23

Чинники, типи, механізм вiдповiдальної поведінки 23

6. Виховні засоби розвитку професійної відповідальності у працівників частини 25

ЛІТЕРАТУРА 28

Становлення і розвиток різнобічно та духовно розвиненої, активної особистості є важливою метою та неодмінною умовою розвитку української держави. Актуалізація та становлення української ментальності у працівників державних установ та організацій вимагає виховання у людей почуття високого особистого обов'язку, розвитку їх як суб'єктів відповідальної поведінки.

Основними і взаємопов'язаними полюсами морального простору у працівників ДСНС України є свобода професійних дій і відповідальність за життя інших та вчиненне добро і зло. Конкретне врятоване людське життя завжди є спільним. Відокремленість, відособленість працівника є лише відокремленістю відносною (С.Л. Франк [¹]). Існує проблема змикання та погодженості існувань з іншими, що реалізується через взаємну відповідальність у їх поведінці та професійній взаємодії. Інколи працівник перекладає відповідальність на сім'ю, націю, професію, партію, вірування та не виділяє відповідальність власну (М.Бердяєв[²]).

Проблема відповідальної поведінки працівників тісно пов'язана з різними соціально-економічними процесами, які відбуваються у країні і значно впливають на самопочуття працівника та його готовність діяти відповідально. Водночас, збільшується частота виникнення надзвичайних ситуацій і пожеж, зростає напруженість їх ліквідації, що висуває нові вимоги до вміння начальницького складу розвивати відповідальність у підлеглих та вимагати якості і своєчасності їх дій. Необхідним є оновлення виховної практики у пожежно-рятувальних підрозділах ДСНС України за рахунок відповідних психолого-педагогічних технологій розвитку відповідальності.

Через відповідальність реалізується професійна діяльність, проявляється рівень моральних і психологічних якостей, почуття особистої відповідальності працівника за результати дій, готовність до виконання обов’язку, присяги, дисциплінованість, честь та гідність.

На фоні досить активного наукового вивчення різних аспектів відповідальності, малодослідженою залишається проблема розвитку професійної відповідальності у працівників, які виконують обов’язки в особливих умовах. Зокрема, не вивчено мотиви професійної відповідальності, психологічні характеристики предмета й інстанції цього типу відповідальності, не з’ясовані психолого-педагогічні умови її розвитку у працівників.

1. Поведінкова складова розвитку професійної відповідальності працівників

Розвиток професійної відповідальності у працівників – одна з найважливіших проблем сучасної науки. Розвиток професійної відповідальності тісно пов’язаний з розвитком духовної культури самої особистості, культури її суспільних відносин, ставлень до суспільства, до інших людей і до самої себе. Розвиток і реалізація цих ставлень відбувається у відповідній поведінці людини в колективі.

Теоретико-методологічною основою вивчення відповідальності є положення про соціальну детермінованість формування свідомості і самосвідомості особистості (Л.С.Виготський [³], Г.С.Костюк [⁴]), про взаємодію зовнішніх і внутрішніх факторів становлення свідомості особистості (Г.С.Костюк [⁵])), про принцип розвитку, згідно з яким образ я безперервно змінюється протягом онтогенезу особистості (М.Й.Боришевський [⁶], Л.С.Виготський [⁷], І.С.Кон [⁸], [⁹]).

Важливими складовими предмету нашого аналізу є такі феномени, як цінності та ціннісні орієнтації, оскільки вони дозволяють простежити найбільш загальні детермінанти мотивації відповідальної поведінки працівника, витоки якої необхідно шукати у соціально-економічній природі суспільства, його моралі, ідеології, культурі, тобто в особливостях того середовища, в якому проходить повсякденне життя людини і відбувається процес її формування як індивідуальності.

Аналіз наукової літератури показує, що можливі різні механізми регуляції поведінки, які співвідносяться з цінностями. Так, у дослідженні, виконаному під керівництвом К.В.Шорохової [¹⁰], формулюються положення про три соціально-психологічні

Рівні регуляції відповідальної поведінки з точки зору участі у ній цінностей.

Перший, ранній, рівень характеризується відсутністю цінностей як регулятора. Поведінка індивіда повністю визначається внутрішньогруповими факторами, наявністю або відсутністю лідера, симпатіями і антипатіями, впливом більшості на меншість і т.ін. Явище групового конформізму спостерігається саме на цьому рівні. Переважаючі механізми регуляції відповідальної поведінки: наслідування і негативізм, навіювання і зараження. Включеність особистості у групову діяльність в цих умовах мінімальна. Оскільки відповідальна поведінка повністю підпорядкована внутрішньогруповим нормам, цей рівень регуляції можна назвати відкрито нормативним, а точніше нормованим.

Другий рівень спостерігається тоді, коли спрямованість групової активності така, що дозволяє пов’язати її з цінностями відповідальної поведінки, а форма організації цієї активності сприяє включенню в неї особистості. провідним механізмом на цьому рівні є механізм соціального міжіндивідуального порівняння. Індивід приймає рішення, орієнтуючись, з одного боку, на свій ідеал, а з іншого – на групову норму відповідальної поведінки. При цьому рішення найчастіше ближче до норми, яка сприймається. Цей рівень можна назвати нормативно-ціннісним.

На третьому рівні вирішальним стає зміст спілкування, а не розподіл позицій членів групи, що взаємнодіють. Внутрішньогрупові норми відіграють незначну роль. Значення групової взаємодії в тому, що вона створює атмосферу, яка сприяє активному включенню особистості у відповідальні дії, а також мобілізації ресурсів усіх членів групи на відповідальну поведінку. Це – ціннісний рівень регуляції.

Ціннісні орієнтації як одне із центральних особистісних утворень, виражають свідоме ставлення до соціальної дійсності і в тій своїй якості визначають широку мотивацію її відповідальної поведінки та суттєво впливають на всі сторони її діяльності (І.С.Кон [¹¹], К.В.Шорохова [¹²], В.А.Ядов [¹³]).

С.Л.Рубінштейн зазначав: “У діяльності людини на задоволення безпосередніх суспільних потреб впливає суспільна шкала цінностей. У задоволенні особистих та індивідуальних потреб за допомогою суспільно корисної діяльності реалізується ставлення індивіда до суспільства і відповідно співвідношення особистого і суспільно значущого” [¹⁴; 365].

Ціннісні орієнтації впливають на відповідальну поведінку є одним із найважливіших утворень в структурі свідомості і самосвідомості працівника і зумовлюють цілий ряд його сутнісних характеристик як відповідальної особистості.

Цілком зрозуміло, зазначає М.Й.Боришевський, що такі характеристики значною мірою спричинені тим, чим є система цінностей конкретного працівника, який спектр орієнтацій у ній представлено щодо змісту, спрямованості, аксіологічної вагомості відповідальної поведінки, зокрема, у контексті моральності та гуманізму [¹⁵; 9].

Предметом нашого аналізу є праці, які розглядають потреби як рушійну силу відповідальної поведінки людини, визначають їх місце і роль в системі факторів, що детермінують відповідальну поведінку. У зв’язку з цим наведемо деякі положення теорії установки Д.М.Узнадзе [¹⁶]. Функції мобілізації цілісного суб’єкта в момент активності здійснюються психологічним механізмом, виникнення якого зумовлене двома ключовими факторами: потребами суб’єкта і ситуаціями зовнішнього середовища. Тільки при наявності деякої потреби і реальної ситуації, у якій вона може бути задоволена, у суб’єкта виникає стан готовності до відповідної дії, тобто установки діяти відповідально.

Розвиваючи теорію Д.М.Узнадзе стосовно дослідження соціальної поведінки особистості, Ш.А.Надірашвілі [¹⁷]дійшов важливих узагальнень. Він вказав на наявність трьох якісно різних рівнів регуляції психічної активності. Активність першого рівня – імпульсивна і несвідома, реалізується у зв’язку з конкретними, чуттєво даними предметами. Вона здійснюється на основі імпульсивної установки практичної поведінки – цілісність стану суб’єкта, яка виникає під дією ситуації й імпульсів актуалізованої потреби. Завдяки установці поведінка відзначається доцільністю.

Психічна активність другого рівня пов’язана із загальними об’єктами дійсності і являє собою більш складну структуру, у формуванні якої суб’єкт здійснює ситуацію предметного пізнання. Це – процес, названий Д.М.Узнадзе об’єктивацією. План об’єктивації виникає при затримці задоволення актуальної потреби у зв’язку зі змінами в обстановці. Перед суб’єктом постає питання про подальшу програму поведінки. Провідна роль від установки переходить до активізованого на основі об’єктивації мислення. Визначивши своє ставлення до ситуації, він діє на основі нових, активованих для даного випадку (за допомогою свідомості) установок. Однак, як вважає Ш.А.Надірашвілі, механізм об’єктивації, описаний Д.М.Узнадзе, на пояснює досить повно активність мислення і пізнання. Завдяки об’єктивації здійснюється більш адекватна, але все ж практична поведінка. Крім того, існує й установка теоретичної поведінки, яка лежить в основі теоретичної діяльності людини, її пізнавальних процесів. Завдяки їй мисленню надається цілеспрямований характер.

Третій рівень психічної активності, який виокремлює Ш.А.Надірашвілі, відноситься уже до соціальної поведінки особистості. Це – вольова активність по реалізації, зокрема, і відповідальної поведінки, яка регулюється системою ціннісних орієнтацій, моральних принципів, як вони фіксуються у самосвідомості індивіда, у його психологічному автопортреті [¹⁸].

Формування потреб, зокрема, і потреби діяти відповідально, генетично відбувається в соціальних взаємовідносинах, але після їх сформування необхідною умовою їх виникнення і задоволення інша людина (або група людей) уже не виступає. У відповідних умовах потреба діяти відповідально може виникнути і задовольнитися так, що на горизонті психічної активності іншої людини взагалі може не бути. Соціогенна ж потреба неможлива без партнера – без соціального об’єкта, оскільки вона є потребою конкретної відповідної соціальної взаємодії з іншою людиною (чи групою людей).

Таким чином, розгляд потреби діяти відповідально, що виникає в діяльності працівника в системі відносин в колективі, дозволяє зробити висновок, що потреба співвідносяться з умовами життя працівника, розвиток потреби впливає на його відповідальну поведінку.

Проблема регуляції, саморегуляції і прогнозування відповідальної поведінки особистості обмежується у роботі В.А.Ядова [¹⁹] вузькою сферою взаємозв’язку конкретних соціальних умов діяльності індивіда і його суб’єктивного ставлення до них у вигляді стану схильності (диспозиції) до оцінки і поведінки в різних умовах з урахуванням структури диспозицій, їх залежності від попереднього досвіду і узагальнених особливостей суб’єкта. Найважливіша функція диспозиційної системи – регуляція професійної діяльності, відповідальної поведінки особистості. Автор виокремлює декілька рівнів відповідальної поведінки.

Перший рівень – реакція суб’єкта на актуальну предметну ситуацію, на специфічні і швидко заступаючі один одного впливи зовнішнього середовища. Це поведінкові акти. Їх доцільність детермінована з боку суб’єкта необхідністю встановити адекватну відповідність між актуальною психофізичною потребою і предметною ситуацією у даний момент, яка зразу ж переходить в порушення рівноваги і завдяки новому поведінковому акту змінюється новою рівновагою.

Далі В.А.Ядов виокремлює вчинок або звичну дію, яка формується із цілого ряду поведінкових актів. Доцільність вчинку залежить уже від більш складних обставин діяльності і відповідає більш високому рівню потреби регуляції відповідальної поведінки у соціальних умовах. Вчинок є елементарною соціально значущою “одиницею” поведінки, і його мета – встановлення відповідності між ситуацією відповідальної і потребою (потребами) суб’єкта.

Цілеспрямована послідовність вчинків утворює відповідальну поведінку у тій чи іншій сфері діяльності, де людина переслідує суттєво більш віддалені цілі, досягнення яких забезпечується системою вчинків і, нарешті, цілісність поведінки в різних сферах і є власне проявом діяльності у всьому її обсязі.

Таким чином, на всіх рівнях відповідальна поведінка особистості регулюється її диспозиційною системою, але у кожній конкретній ситуації і в залежності від цілі провідна роль належить відповідному рівню диспозицій, або навіть конкретному диспозиційному утворенню. Підсумовуючи, можна сказати, що автори цієї теорії розглядають диспозиційну регуляцію відповідальної поведінки одночасно і як диспозиційний механізм, що забезпечує доцільність формування різних станів готовності до відповідальної поведінки на конкретному рівні не лише у вигляді схильності до змісту вчинків, а й їх послідовності, але у вигляді емоційного переживання значущості цих дій для суб’єкта. При цьому регуляція відповідальної поведінки має розглядатися в контексті всієї диспозиційної системи особистості, а не лише з боку тієї чи іншої диспозиції, яка відноситься до даної ситуації чи об’єкта.

Ідея Л.С.Виготського про соціальну ситуацію розвитку, яка визначалася ним як “активне ставлення людини до соціального оточення” через “переживання”, у якому, з одного боку, виступає середовище як його предмет, а з іншого – ставлення самої людини до зовнішніх умов, що визначаються досягнутим нею рівнем розвитку, стала вихідною у подальших дослідженнях відповідальної поведінки особистості. У цих роботах вирішальне значення надавалось соціально-психологічним механізмам. Такий підхід представлений, зокрема, в роботі Б.Г.Ананьєва, який розглядав життєвий шлях як історію формування особистості у певному суспільстві, розвиток її як біо-психо-соціальної істоти [²⁰].

Соціалізація – індивідуалізація характеризується у психологічних дослідженнях як дві сторони соціопсихічного розвитку відповідальності особистості які взаємозумовлюють одна одну [²¹], [²²], [²³]. У них знаходять своє відображення, як наголошував С.Л.Рубінштейн [²⁴], різні модуси буття суб’єкта і відповідно різні способи його поведінки, що регулюються по-різному – або на рівні “я сам”, або на рівні “усі взагалі” (він, ми і т. ін.).

Як психологічний механізм соціалізації “присвоєння” (О.М.Леонтьєв) відповідальності у дослідженнях виділяється ідентифікація – процес ототожнення людиною себе із соціумом, свого “я” з іншими “я” у загальному “ми” [²⁵]. Механізмом індивідуалізації є відокремлення особистості, суть якого полягає у набутті свого визначення шліхом відокремлення з цілого і усвідомлення власної цілісності та індивідуальності.

Об’єктивно відокремлення постає як процес “…відокремлення суб’єкта від соціальної спільності і набуття ним відносної самостійності,,,” [²⁶]. Суб’єктивним виразником цього процесу є становлення персональної ідентичності, структурування внутрішнього світу у результаті усвідомлення особистістю власної “самості” [²⁷], досягнення індивідуальної цілісності. У низці праць значна увага приділяється спільному функціонуванню ідентифікації – відокремлення у різні періоди професіогенезу як єдиного механізму розвитку відповідальності особистості [²⁸], [²⁹].

Ідентифікація як механізм професіогенезу особистості представлена у вигляді її прагнення до досягнення тотожності з професійним середовищем, до спілкування і одночасно до відокремленості [³⁰], [³¹], [³²], [³³]. Представлення у взаємодії протилежних тенденцій – до злиття з професійним середовищем (“бути як інші”, “бути з іншими”, “бути для інших”) і виділення “я” як автономної суті (“бути самим собою”) – розглядається як вияв на суб’єктивному рівні об’єктивно даного протиріччя між професійно-типовим й індивідуально-своєрідним у ставленні особистості до власних відповідальних дій (І.С.Кон [³⁴], Г.С.Костюк [³⁵]).

Відокремленість, що забезпечує індивідуалізацію як закономірний момент і умову професоналізації виокремлюється у дослідженнях як базове поняття відносно самоствердження особистості працівника. Реалізація положень про сутність професіоналізації – індивідуалізації як двох взаємопов’язаних моментів професіогенезу підвела дослідників до інтерпретації феномену “самоствердження” як атрибута професіоналізації людини, що виникає закономірно. У зв’язку з цим має рацію розгляд самоствердження як своєрідної “міри” співвідношення професіоналізації - індивідуалізації (ідентифікація – відокремлення), у якій об’єктивуються тенденції розвитку працівника.

Передумовою соціального відокремлення людини є її здатність до “розриву” (С.Л.Рубінштейн) “я” і “не-я”, що грунтується на функціонуванні “я-рефлексуючого” [³⁶]. С.Л.Рубінштейн відзначав, що саме рефлексивне ставлення людини до життя, до самої себе визначає і поведінку суб’єкта та ступінь його свободи. Завдяки самооформлюючій функції рефлексивне оволодіння внутрішнім світом набуває статусу “третичних умов” (Л.С.Виготський) у розвитку особистості.

Разом з тим дослідження свідчать про те, що структурування інтраіндивідуальної свідомості, в результаті чого вона постає як сукупність “внутрішніх умов” (С.Л.Рубінштейн), та її відокремлення відносні за своїм характером. Реальним виміром функціонування визначених тенденцій і джерелом їх розвитку є професійний простір існування особистості, система її відносин з суспільством та іншими людьми.

Основою генезису самоствердження як тенденції професійного розвитку особистості є централізація її внутрішнього світу, суб’єктивним фактором формування якої є здатність людини до диференціації “я” від “не-я”. Остання розвивається у контексті інтеграції особистості з найближчим професійним оточенням, соціумом в цілому і грунтується на функціонуванні рефлексивних механізмів.

Таким чином, аналіз досліджень показав, що розвиток професійної відповідальності відповідає найвищим соціальним потребам особистості в її саморозвитку та самовизначенні. Цей процес складний, він детермінується системою ціннісних орієнтацій, соціальних настанов, а крім того, він залежить від якостей самого індивіда, які досить часто не піддаються контролю з боку професійного середовища.

Одним із важливих компонентів, які забезпечують розвиток у працівників відповідальної поведінки, моральних норм поведінки, є усвідомлення себе як суб’єкта діяльності і поведінки. Усталеність відповідальної поведінки – результат самореалізації індивіда, який визначається динамічністю. Основною умовою збереження усталеності відповідальної поведінки виступає саморегуляція суб’єкта, що орієнтується на мету, яка виходить за рамки даної ситуації. таким чином для усталеної відповідальної поведінки необхідні мотиви, мета, які свідомо обирає індивід.

В структуру відповідальної поведінки входять когнітивний, емоційний і конативний компоненти. Конативний компонент, тобто практичне ставлення до себе і до оточуючих, є похідним від двох інших компонентів. Інтелектуальний розвиток так само, як і емоційний, – необхідна, але недостатня умова для розвитку професійної відповідальності. Тут має значення і власний досвід, і діяльність і взаємовідносини з оточуючими.

Особливістю професійної діяльності є, як відомо, її цілеспрямованість. Тому відповідальну поведінку необхідно розглядати у зв’язку з діяльністю свідомості. Але оскільки остання спрямована на здійснення – через практичну дію – певних змін у зовнішньому предметному світі чи в самому індивіді, постільки не можна розглядати діяльність свідомості поза зв’язком з вчинками людей, тобто подавати моральну свідомість у вигляді автономної, замкненої у собі системи чи структури. Свідомість входить до більш широкої структури – структури професійної діяльності і пов’язана з нею безліччю зв’язків – причинних. відображальних, функціональних тощо.

Не є винятком з цього правила і розвиток професійної свідомості, зокрема, відповідальності.

Вона входить до структури професійної поведінки як її суттєвий елемент, і до моралі в цілому та складає якість професійної діяльності. Таким чином, мораль є, безумовно, не сама професійна діяльність у її предметному вигляді, а певна якість людської активності. Оскільки вона необхідно зв’язана з встановленням значення певних дій, а це, у свою чергу, може бути встановлено лише завдяки свідомості, постільки мораль завжди включає в себе діяльність свідомості, і моральні відносини, безперечно, належать до відносин, у яких об’єктивний зміст опосередкований діяльністю свідомості.

Розвиток почуття відповідальності вимагає від особистості значних зусиль, оскільки необхідно самостійно поставити перед собою завдання, знайти способи його розв’язання, оцінити результат дій і поставити перед собою більш складні вимоги. Усе це пов’язане з відповідним рівнем розвитку інтелектуальних, емоційних і вольових якостей особистості. Саме виховання виявляється у тих вчинках, які спрямовані на організацію власної поведінки. Таким чином закріплюються моральні переконання, створюються можливості як для прийняття вимог інших, так і для здійснення власних намірів. Розвиток моральності характеризується новими формами активності і новими гальмівними силами, завдяки яким зростає довільність поведінки, здатність ставити віддалені цілі і регулювати свою діяльність у відповідності до них.

Працівник вступає у багатосторонні зв’язки з професійним середовищем. У цьому процесі можна виокремити три етапи: емоційний вибір поведінки; глибоке розуміння моральної суті обраних принципів; практичне використання цих принципів у поведінці.

Моральні уявлення, які з’являються у власному досвіді працівника, є емпіричними і досить часто можуть бути хибними. Крім того, ці уявлення, як правило, відзначаються емоційністю. Моральні принципи, що прийняті працівником, більше відчуваються і переживаються, ніж усвідомлюються. Це – ситуація засвоєння моральних принципів професійного середовища. Даний етап іще не формує механізму однозначного вибору працівника в моральних ситуаціях, оскільки не забезпечує глибокого практичного засвоєння обраних принципів поведінки.

Опинившись у складній ситуації, працівник, який має нечіткі моральні уявлення, часто не в змозі вибрати вірну форму поведінки, тому він потребує допомоги інших. На цьому етапі закладаються основи професійно моральних орієнтацій працівника, що стає основою наступного етапу. Його відмінність полягає в тому, що засвоєння принципів моральної поведінки стає свідомим, цілеспрямованим процесом. Так, Л.І.Божович зазначає: “Людина не лише хоче зрозуміти сутність тієї чи іншої побаченої моральної риси і усвідомити її значення, але й дати цій рисі максимально точне визначення” [³⁷, 402].

Осмислення працівником прийнятих ним принципів поведінки забезпечує більш глибокий рівень їх засвоєння, що сприяє розвитку моральних поглядів. Ці погляди, як правило, зведені у відповідну впорядковану систему, чутко оформлені у мовленні. На даному етапі виникає механізм самоорієнтації працівника в моральних ситуаціях, в основі якого знаходиться здатність аналізувати моральні проблеми, обирати адекватні їм форми поведінки, керуючись власними моральними поглядами.

На третьому, заключному етапі, відбувається розвиток неусвідомленого способу орієнтації працівника в моральних ситуаціях. На даній стадії включається механізм актуально неусвідомленої орієнтації, що базується на моральних звичках та інтуїції.

Справжня звична форма поведінки виникає лише на основі переконань, на основі глибокого усвідомлення дій.

Засвоєння принципів відповідальної поведінки на цьому етапі передбачає набуття працівником досвіду та навичок їх практичного використання.

В основі розвитку професійної відповідальності не останнє місце займає самооцінка. Вона не вичерпується своїм суб’єктивним змістом, а діє як об’єктивний фактор, впливаючи на взаємовідносини між людьми, на домагання особистості, її життєву спрямованість і нарешті на її відповідальні дії, значною мірою формуючи їх. Розвиток відповідальної поведінки зрілої особистості характеризується більш узагальненим усвідомленням себе, адекватною самооцінкою, наявністю здатності регулювати свою поведінку не лише під впливом обставин, а й самостійно.