обмежувальні дії; упереджувальні дії; заборонні дії.

2. цивільно-правовий метод, або заохочувальний (заснований на рівності сторін):

• альтернативні дії; рекомендаційні дії; стимуляційні дії; ініціативні дії.

6. Принципи екологічного права України

Принципи екологічного права - це вихідні засади та загальнообов'язкові прави­ла, зафіксовані в регулятивних і охоронних еколого-правових нормах, що спрямовані на досягнення мети екологічної політики України і забезпечення завдань екологічного права. Вони спираються на загальноправові принципи, які враховуються при фор­муванні принципів екологічного права, і на екологічне законодавство або випливають із його змісту.

Всі принципи екологічного права можна поділити на:

а) загально-юридичні принципи:

б) спеціально-юридичні принципи: міжгалузеві та галузеві:

Провідним принципом екологічного права є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Цей принцип становить основу для ви­никнення й формування інших принципів:

• принцип правового забезпечення раціонального й ефективного використання природних об'єктів їх власниками й користувачами;

• принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів;

• принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів при­родних об'єктів у раціональному й ефективному використанні виділених їм природ­них об'єктів, їх відновленні й належній охороні природного середовища;

• принцип правового забезпечення пріоритетності з екологічних вимог перед ін­шим у підтримці екологічної системи у нормальному стані;

• принцип правового забезпечення стабільного (тривалого) використання при­родних об'єктів;

• принцип правового забезпечення платності у природокористуванні;

• принцип правового забезпечення комплексного підходу до використання та відтворення природних об'єктів.

7. Система екологічного права, його співвідношення з іншими галузями права

У загальній частині екологічного права зосереджено норми права, які вирішу­ють питання для видів екологічних відносин. У ній містяться такі положення: загальна характеристика екологічних відносин та екологічного права (джерела права), норми права про власність на природні об'єкти, організаційно-правові питання використан­ня, загальні питання охорони навколишнього природного середовища.

В особливій частині екологічного права зосереджено ті правові норми, котрі ре­гулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки: право земле­користування, водокористування, користування надрами, лісами та іншою рослин­ністю, тваринним світом, природно-заповідним фондом, атмосферним повітрям та його охороною тощо.

Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин.

Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній си­стемі права.

Ю. О. Вовк вважає, що природоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів. Інші автори, підтримую­чи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини подіялються на декілька різновидів.

Найбільш аргументованою є думка тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою.

8. Поняття, система та особливості джерел екологічного права.

Джерела екологічного права - нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин. В Україні основними юридичними джерелами права фактично є тільки нормативно-правові акти, провідне місце серед яких займають закони. Цю сукупність поділяють на закони та підзаконні акти:

1. закони:

• Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України - місто-герой Київ», «Про місцеві державні адміністрації», Закон України «Про охорону атмосферного по­вітря», Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Ко­декс України «Про надра», Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Ко­декс України про адміністративні правопорушення Закон України «Про природно- заповідний фонд України», Закон України «Про тваринний світ» (неповний). Водний кодекс України, Закон України «Про екологічну експертизу».

1. Підзаконні акти:

• постанови ВР України, нормативно-правові акти Президента України: укази, розпорядження; урядові нормативні акти; галузеві нормативно-правові акти: ін­струкції, методики; правила; локальні нормативно-правові акти: рішення місцевих референдумів, акти органів місцевого самоврядування, акти органів місцевих дер­жадміністрацій, акти місцевих органів управління в галузі екології.

Ознаки джерел екологічного права:

• мета правового регулювання

• сфера їхньої чинності: суспільні відносини, що виражають взаємодію людини та природи

• взаємодія юридичних норм та норм технічного характеру

• комплексний характер - пов'язані з різними галузями права

• притаманність цій галузі права норм міжнародного права довкілля

Особливістю екологічного права є високий рівень кодифікованості джерел еко­логічного законодавства.

9. Конституція України як джерело екологічного права

Конституція має вищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

У Конституції врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Зокре­ма, у ст. 13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її конти­нентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права влас­ності українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологіч­ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є, відповідно до ст. 16 Конституції, обов'язком держави.

В Основному Законі держави визначено принципові засади взаємовідносин «громадянин — держава — природа». Так, згідно з ч. 1 ст. 50, Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої по­рушенням цього права шкоди. Разом з тим, ст. 66 покладений на кожного обов'язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані ним збитки. Частина 2 ст. 50 Конституції встановлює, що кожному гарантується право вільного доступу до ін­формації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а та­кож право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Підкреслюючи юридичну силу Основного Закону держави, у ст. 92 передбаче­но, що найбільш важливі екологічні відносини, зокрема засади використання природ­них ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також відносини екологічної безпеки повинні регу­люватися виключно законами.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції й повинні відповідати їй (ст. 8). Це конституційне положения повною мірою стосується й актів екологічного права.

10. Закони України в системі джерел екологічного права. Закон України «Про охорону нпс» як джерело екологічного права.

Сфера застосування законів як джерел екологічного права визначена Консти­туцією України. Нею передбачено, що виключно законами визначаються правовий режим власності на природні ресурси, нормативні засади використання цих ресурсів, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи екологічної безпеки (ст. 92). З-поміж законів, за­вдяки яким досягається ефективність правового регулювання відносин щодо охоро­ни й використання довкілля, можна виділити кілька самостійних груп нормативних актів, які мають спільні для них класифікуючи ознаки.

Такими, зокрема, можуть бути:

а) закони загального характеру, що регулюють взаємовідносини суспільства і природи (Закони України «Про основи національної безпеки», «Про звернення гро­мадян», «Про місцеве самоврядування», «Про об'єднання громадян», «Про місцеві державні адміністрації», «Про безпечність та якість харчових продуктів»)

б) спеціальні (екологічні) закони (закони України «Про охорону НПС», «Про екологічну експертизу», «Про екологічний аудит», «Про зону надзвичайної екологіч­ної ситуації», «Про екологічну мережу України», Про природно-заповідний фонд», «Про відходи», «Про Червону книгу України» та деякі інші) в) пооб'єктні (кодифіко­вані) законодавчі акти. За ступенем своєї систематизації акти цієї групи формою сво­го зовнішнього вираження матимуть або окремі закони, або кодекси.(Земельний, Водний, Лісовий, про надра.) Закони: «Про тваринний світ», «Про охорону атмо­сферного повітря», «Про рослинний світ».

ЗУ ПРО НПС. складається з преамбули та 16 розділів івизначає правові, еко­номічні й соціальні основи організації охорони НПС як єдиного, інтегрованого об'єкта екологічних правовідносин. У статті 2 зазначено, що відносини в галузі охорони нав­колишнього середовища в Україні регулюються цим Законом. Хоча завданням Зако­ну «Про охорону НПС» є регулювання суспільних екологічних відносин не лише у га­лузі охорони навколишнього природного середовища, а й у галузі використання і відновлювання природних ресурсів, він виконує головним чином «охоронну» функцію. Питома вага його правових приписів, що регулюють відносини по викори­станню і відтворенню природних ресурсів, невелика.

11. Підзаконні нпа як джерела екологічного права

Підзаконні акти приймаються, відповідно до законів, у розвиток законів (ко­дексів), їх окремих положень уповноваженими на те органами. Це, зокрема, може бу­ти КМУ, інший центральний орган виконавчої влади у випадках прямо передбачених відповідними законодавчими актами. Так, відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Кабінет Міністрів України має визначити:

• порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного сере­довища (стаття 22);

• порядок ведення державних кадастрів природних ресурсів (стаття 23);

• порядок ведення екологічних паспортів (стаття 24);

• порядок встановлення нормативів - плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища (стаття 44).

Підзаконні нормативно-правові акти приймає й Міністерство охорони навко­лишнього природного середовища України (Мінприроди України). Приймаються вони відповідно до законів або з метою конкретизації положень постанов Кабінету Міністрів України.

Підзаконні акти приймають й інші центральні органи виконавчої влади з питань своє компетенції у галузі охорони довкілля.

Також підзаконний характер мають рішення, що приймають органи місцевого самоврядування про вирішення питань, що мають місцеве значення. Зокрема, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місце­вого самоврядування з урахуванням екологічних вимог затверджують проекти пла­нування та забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів, затверджують місцеві екологічні програми, приймають рішення про ор­ганізацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, об­меження у випадках загрози для здоров'я населення здійснення загального природо­користування (наприклад, встановлюють заборони на купання у водоймах) тощо.

Види:

1. за суб'єктами видання: акти ПУ, акти КМУ, акти органів центральної вико­навчої влади, акти органів місцевого самоврядування;

2. за формою їхнього зовнішнього вираження: укази, постанови, накази, рішення, правила та ін.;

3. за сферою регулювання: централізовані та локальні акти.

12. Роль судової практики у регулюванні екологічних відносин

Слід зазначити, що значну роль у правовому регулюванні екологічних відносин відіграє діяльність судів. Особливо велику роль мають відігравати постанови вищих судових органів, в яких містяться узагальнення судової та господарської практики, указівки з питань застосування чинного екологічного законодавства України.

Керівні роз'яснення Пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України впливають на удосконалення екологічних відносин та належать до числа до­кументів правозастосовного нормативного тлумачення. Так, наприклад, з метою од­накового і правильного застосування у вирішенні спорів законодавства, яке регулює земельні відносини, дано роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 27 червня 2001 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із за­хистом права власності на землю і землекористування».

Разом із тим, необхідно підкреслити, що керівні постанови Пленумів Верховного Суду України та Вищого господарського суду України не є джерелом екологічного права, оскільки суди не наділені правотворчою функцією.

13.Міжнародно-правові норми у системі джерел екологічного права.

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в тому числі еко­логічного, випливає з Конституції України. Відповідно до ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Згідно з

Законом «Про міжнародні договори України» (2004 р.) під міжнародним догово­ром України розуміють укладений у письмовій формі з іноземною державою або ін­шим суб'єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвен­ція, пакт, протокол тощо) (ст. 1).

Цим же законом передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші прави-ла, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного права (ст. 19). У дано­му випадку Україна виходить з принципу пріоритетності норм міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Чинні міжнародні договори України реєструються в Міністерстві закордонних справ України, а за його поданням — й у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй відповідно до її Статуту. Ці договори включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів і друкуються в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях України.

В екологічному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є до­сить вагомою і з кожним роком зростає.

Водночас Україна не є байдужою й до тих міжнародних договорів, які не ра­тифіковані парламентом. Це зумовлено конституційним визнанням Україною загаль­новизнаних принципів і норм міжнародного права (ст. 18 Конституції України). В силу цього відповідні принципи і норми міжнародного права навколишнього середовища також є джерелами екологічного права України.

14. Поняття та види екологічних прав громадян.

Це встановлені та гарантовані державою можливості у сфері використання та охорони НПС. Вони пов'язані з охороною, використанням і відтворенням природних ресурсів, забезпеченням екологічної безпеки, запобіганням і ліквідацією негативного впливу господарської та іншої діяльності на НПС, збернеженням природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних обєктів, повязаних з історико-культурною спад­щиною.

1. За юридичною сутністю екологічні права можна поділити на:

а) конституційні (права, передбачені у ст. 50 Конституції України: право кожно­го на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди, вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення);

б) встановлені в спеціальних законах, переважна більшість норм яких спря­мована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин чи пов'яза­них з цим відносин (ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» права кожного на: участь в обговорені проектів законодавчих актів, ма­теріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан довкілля, та внесення пропозицій до державних і господарських ор­ганів, установ та організацій з цих питань; участь у розробці та здійсненні природо­охоронних заходів; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природоохоронні формування; здобуття екологічної освіти та інші);

в) передбачені підзаконними нормативними актами та договорами

2. Екологічні права за формою реалізації поділяються на індивідуальні і колек­тивні.

3. Екологічні права диференціюються на абсолютні і відносні. Така кла­сифікація вказує на відмінність в колі (кількості) зобов'язаних осіб.

4. Екологічні права також можна поділити залежно від захисту екологічних ін­тересів на екологічні майнові і особисті немайнові права.

15. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Суб'єктами права є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які перебувають на території України, а об'єктом — НПС як сукупність природних і при­родно-соціальних умов і процесів. Щоб таке середовище було безпечним для люди­ни, воно має відповідати юридично встановленим критеріям. Йдеться, зокрема, про систему екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів, вимог, правил, заборон тощо. Екологічні нормативи становлять гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, роз­міщення в ньому відходів, рівні допустимого шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів. Санітарні та інші нормативи складають гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (воді, повітрі), гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє середовище, гранично допусти­мий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування тощо.

Іншою важливою характеристикою безпечного довкілля є раціональне викори­стання природних ресурсів, додержання екологічних вимог у процесі природокори­стування, в тому числі додержання нормативів та лімітів використання природних ресурсів з урахуванням наукового обґрунтування узгодженості екологічних, еко­номічних та соціальних інтересів і потреб суспільства та особи.

Сприятливе навколишнє природне середовище означає також його здатність задовольняти естетичні, рекреаційні, оздоровчі, культурні, наукові та інші потреби людини, наявність видового та популяційного різноманіття тварин і рослин. З цією метою створюються і особливо охороняються шляхом запровадження спеціальних режимів курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони, території та об'єкти при­родно-заповідного фонду.

Інші екологічні права — право на екологічну інформацію, право на участь в про­веденні громадської екологічної експертизи, право на обговорення різних проектів, на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів тощо, які передбачені законодавством, по суті, виступають засобами реалізації права на безпечне навко­лишнє середовище

16. Право на екологічну інформацію

Екологічна інформація — це будь-яка інформація про стан навколиш-нього природного середовища в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій ма­теріальній формі про події, явища, матеріали, факти, процеси і окремих осіб у сфері використання, відтворення та охорони природних ресурсів, природних компонентів та ландшафтів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

Основними джерелами інформації є: дані моніторингу довкілля, кадастрів при­родних ресурсів, реєстри, автоматизовані банки даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами. Еко­логічна інформація може бути отримана через ЗМІ, з публічних джерел, або шляхом офіційного звернення із інформаційним запитом.

Національне законодавство відносить до екологічної інформації відомості про:

—стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів

— землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного та тваринного світу та рівні їх забруднення;

—біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколишнього природного середовища;

—джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або мо­жуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

—загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх нега­тивного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

—екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природно­го середовища;

— витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансуван­ня, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосу­ються довкілля

17. Право на участь у прийнятті екологічно-значимих рішень.

Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно значимих рішень. Правовими формами цього екологічного права є:

• участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно- правових актів;

• участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будівництва і рекон­струкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;

• внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Механізм реалізації такого права визначений Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», згідно з яким обов'язок виносити питання екологічного характеру на референдум покладено на ради відповідних рівнів. Громадськість також може ініціювати обговорення екологічно важливих рішень. Але в Україні явище не є поширеним.

Орхуська конвенція вимагає вдосконалити процедури участі громадян у прий­нятті екологічних рішень. Зокрема, передбачається залучення громадськості до дозвільної діяльності компетентних органів у галузі охорони довкілля, до формуван­ня екологічних планів і програм, а також захист такого права у суді.

18. Право на відшкодування шкоди, заподіяної екологічними правопорушен­нями.

Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров'ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

• Шкода заподіяна довкіллю

• Шкода заподіяна життю і здоровю та майну забрудненням довкілля

• Відшкодовується за наявності складу правопорушення (о, ос, с, с.с).

• Найбільша проблема у доведенні причинно-наслідкового звязку між ушкоджен­ням і забрудненням

• Власники джерел підвищеної небезпеки відповідають без вини

Суб'єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров'ю і майну громадян екологічними порушеннями можуть бути як юридичні особи і громадяни-підприємці, так і державні органи та їх посадові особи за протиправні дії чи бездіяльність, у тому числі в результаті прийняття рішень, що не відповідають вимогам закону та порушу­ють екологічні права громадян.

Шкода, заподіяна протиправною дією чи бездіяльністю органів держави та їх посадових осіб, у тому числі внаслідок прийняття рішення, що не відповідає вимогам закону, відшкодовується за рахунок державного або місцевого бюджетів.

19. Гарантії реалізації екологічних прав громадян.

Відповідно до ст. 11 Закону «Про охорону навколишнього природного середо­вища» держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.

Стаття 10 цього ж Закону визначила гаранта екологічних прав, які забезпечу­ються:

• проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

• обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногоспо­дарських об'єктів;

• участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навко­лишнього природного середовища;

• здійсненням державного та громадського контролю за додержанням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища;

• компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища;

• невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автома­тизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Гарантії реалізації екологічних прав громадян поділяють на організаційно- розпорядчі, контрольно-виконавчі, превентивно-обмежувальні, процесуально-правові та охоронно-забезпечувальні (захисні) гарантії.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне НПС та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим ЗУ та іншими ЗУ.

20. Способи захисту екологічних прав громадян.

У законодавстві не міститься визначення поняття захисту екологічних прав гро­мадян. Зазначається лише, що порушені права громадян у галузі охорони навко­лишнього природного середовища можуть бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства Укр (З У «Про ох навк прир сер»). Тобто закон визначає порядок та засоби (способи) захисту порушених прав. Отже, захист еколог прав громадян доцільно розглядати як сукуп юрид заходів, що спрямо­вані на припинення порушення таких прав, усунення перепон у їх реалізації, віднов­лення порушених прав.

Способи захисту — дії державних органів в межах їх компетенції, які безпосе­редньо спрямовані на захист екологічних прав громадян (напр, визнання права на екологічну інформацію судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування про­куратурою акта органу державної влади, що порушує екологічні права).

Так, законодавча влада забезпечує нормотворчу форму захисту еколог прав шляхом розробки ефективних механізмів їх реалізації. Згідно з КУ (ст. 92) виключно законами Укр ВРУ повинна визначати: пр і свободи люД і гром (в тому числі еко­логічні), гарантії цих прав; екологічну безпеку; організацію і діяльність органів вико­навчої влади та засоби парламентського контролю за апаратом управління в цій сфері. Напр, з урахуванням вимог КУ її норми є нормами прямої дії і тому звернення громадян до сУДу для захисту прав, гарантується.

Крім цього, Конституція України гарантує кожному судовий захист будь-яких його прав і свобод , в тому числі екологічних, а також право звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України

Відповідна роль у механізмі захисту екологічних прав громадян належить КСУ, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів про екологічні права Конституції України і надає їх тлумачення. У випадках, коли використані всі національні засоби правового захисту, кожен має право звертатися за захистом своїх порушених пр і св до відповідних органів міжнар судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Укр.

Адмін поядок захисту таких прав базується на констит положенні про можливість звернення до органів двв та ОМС із заявою (клопотанням) про усун шкідливих дій (бездіяльності), що порушують будь-які, в тому числі й екол пр( порушення прав гро­мадян на еколог безпечне навк приро серед; порушення норм еколог безпеки; пору­шення еколо вимог при проектуванні, розміщенні, будівн, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів;)

21. Обов'язки громадян у сфері охорони довкілля.

Екологічним правам кореспондуються екологічні обов'язки.На конст рівні еколог обов'язки закріплені в ст.66КУ, яка встановлює: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки».

Відповідно до ЗУ «Про ох навк природного серед» громадяни зобов'язані:

а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства згідно з вимогами законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

б)здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших еко­логічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

в)не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

г)вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;д)компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

-інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України. Такі обов'язки закріплені в поресурсових ко­дексах та законах і визначаються специфікою окремих природних ресурсів, їх режи­мом використання та охорони.

Екологічні обов'язки — це закріплена в законі необхідність певної поведінки гро­мадян у галузі охорони, раціонального використання і відновлення довкілля.

Такі обов'язки в еколого-правовій літературі називають загальними, тоб-то таки­ми, що мають здійснюватися будь-якими громадянами не-залежно від їх прав стату­су!

Є й спеціальні обов'язки громадян, які випливають із умов права власності на природні ресурси, права природокористування та реалізації громадянами екологічно небез-печної діяльності, тобто підтверджують реалізацію особою її спеціального статусу. Такі обов'язки закріплюються у спеціальних законодавчих актах природоре- сурсового та природоох х-ру або випливають із норм права, спрямованих на забез­печення екологічної безпеки.

За своїм х-ром такі обов'язки можуть мати спільні ознаки та поділяються на май­нові та немайнові. Майн х-р мають обов'язки громадян щодо: своєчасного внесення зборів за забруднення навк прир серед, за погіршення якості природних ресурсів та понадлімітне використання прир ресурсів.Немайн х-р мають обов'язки громадян що­до: одер-жання дозволів на здійснення діяльності, яка може негативно впливати на стан навк прир середовища, життя та здоров'я людей; передачі еколог небезп об'єктів на еколог експертизу та отримання її висновків; Порушення встановлених у законодавстві обов'язків зумовлює застосування заходів юридичної відповідальності до винних осіб.

22. Поняття, зміст та види управління в сфері охорони довкілля та викорис­тання природних ресурсів. Загалом управління у сфері природокористування та охорони довкілля пе-редбачає регулювання відповідних відносин правовими норма­ми і забезпечення дотримання вимог такого законодавства шляхом здійснення сис­тематичного кон-тролю за використанням та охороною природних ресурсів, станом довкілля і за-стосування необхідних заходів впливу до порушників цього законодав- ства.Залежно від статусу суб'єктів, що здійснюють управління у сфері довкілля, виді­ляють державне та громадське управління. Для кожного з цих видів харак-терні вла­сні методи, способи та завдання здійснення управлінської діяльності.

ПоН держ управ в галузі ох навк прир середовища є похідним від пон державно­го управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид д-сті орг держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень.

Метою державного управління у даній галузі є реалізація екозаконодавства, кон­троль за додержанням вимог еколог безпеки, забезпечення проведення ефек­тивних і комплексних заходів щодо ох навк природного середовища, раціонального використання прир рес, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища. Полягає у здійсненні вико­навчо-розпорядчої діяльності уповноваженим державними органами та органами місцевого самоврядування з метою забезпечення раціонального використання при­родних ресурсів, їх охорони та дотримання вимог екологічної безпеки на основі здійснення заходів адміністративно-правового, організаційного й екологічного харак- теру.Таке державне управління у цій сфері здійснюють Кму, ОМС та їхні вико-навчо- розпорядчі органи, а також спеціально-уповноважені на те органи з охорони довкілля й використання природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодав­ства України. Дер упраВ у сфері природокористування й ох довкілля може бути також загальним (має територіальний характер і здійснюється органами заг компетенції) і спеціальним (здійснюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, для яких відповідні функції є основними).

Громад управл у цій сфері здійснюється громад об'єдн і організаціями, якщо така діяльність передбачена їхніми статутами. Крім цих подекуди намагаються виділяти також виробниче (внутрішньогосподарське) та відомче (галузеве).Правовими фор­мами є правотворча (ухвалення нормативно-правових та інших актів у галузі охорони довкілля); правозастосу-вальна та правоохоронна (застосування санкцій правових норм у разі їх порушення).

22. Система органів управління у сфері природокористування та охорони до­вкілля.

Органами державного управління, які здійснюють ці функції, є: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також органи виконавчої влади сільських, селищних та мі­ських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в га­лузі охорони навколишнього природного середовища.

Ці суб'єкти відрізняються один від одного масштабом, напрямами, характером діяльності, з урахуванням чого здійснюється розмежування їх повноважень.

За терит масштабом діяльності суб'єкти держ управління в галузі охорони навко­лишнього природного середовища поділяють на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавними органами державного управління є: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На ці органи по­кладається формування та реалізація національної екологічної політики, розробка і здійснення загальнодержавних екологічних програм, прийняття у випадках та в по­рядку, передбачених законами, нормативно-правових актів з питань охорони навко­лишнього природного середовища, використання природних ресурсів.

До місцевих органів державного управління належать: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, районні та обласні державні адміністрації, виконавчі органи сільсь­ких, селищних, міських рад, територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади (зокрема, підпорядковані: Мінприроди України — державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державна інспекція охорони Чорного моря; Держкомзему України — обласні, районні, міські управління (відділи) земельних ресурсів; Держводгоспу України — обласні управління по меліорації і водному господарству та басейнові управління водних ресурсів; Міністерству охорони здоров'я України — санітарно-епідеміологічні служби Автоном­ної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва та Севастополя, міст з районним поділом тощо). Ці органи забезпечують реалізацію екологічної політики із урахуван­ням екологічних інтересів населення областей, районів, міст, селищ, сіл при прий­нятті рішень щодо розвитку продуктивних сил, розміщення, реконструкції, будів­ництва виробничих та інших господарських об'єктів, надання дозволів на спеціальне природокористування і будь-яких інших питань економічного і соціального розвитку відповідних територій.

За характером, напрямами роботи, повноваженнями розрізняють органи дер­жавного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища загаль­ної, спеціальної, функціональної та галузевої компетенції.

24. Компетенція органів місцевого самоврядування в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів

На місцевому рівні найповніше поєднуються духовні й екологічні інтереси населення, культурні й екологічні традиції. Ось чому місцевим органам влади як управлінському механізму взаємодії суспільства й природи віддається пріоритет. Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до екологічної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення таких питань, як:

• затвердження цільових місцевих екологічних програм, місцевого бюджету, внесення змін до нього, у тому числі на природоохоронні заходи;

• встановлення місцевих податків і зборів, у тому числі екологічних, та роз­мірів їх ставок у межах, визначених законом;

• нагромадження позабюджетних цільових, у тому числі екологічних, коштів;

• затвердження положень про ці кошти;

• прийняття рішень про надання місцевих позик, у тому числі екологічних;

• прийняття рішень про надання пільг відповідно до чинного законодавства, у тому числі екологічного, щодо місцевих податків і зборів;

• затвердження відповідно до законодавства ставок земельного податку, розмірів

• плати за користування природними ресурсами, що перебувають у влас­ності відповідних територіальних громад;

• вирішення згідно із законодавством питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасу­вання цього дозволу;

• прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно- заповідного фонду місцевого значення та інших територій, які підлягають особливій охороні;

• внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, які мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, що охороняються законом;

• надання відповідно до законодавства дозволу на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно чинними нормативами охоплює відповідну територію.

25. Участь громадськості в управлінні природокористуванням та охороною довкілля.

Забезп належного результату діяльності в галузі охорони довкілля неможливе без спільних зусиль всіх громадян. Законодавство України надає можливості впливу і участі громадян в діяльності по охороні довкілля. Закон України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» визначає громадське управління як різновид управління в галузі охорони довкілля. Звичайно, більш ефективним є вплив не окре­мих громадян, а громадських об'єднань, що є офіційно зареєстрованими і мають юридичний статус, повноваження яких закріплені в ст. 21 Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища».

Базовим документом, який детально визначає форми та механізми участі гро­мадськості, є ратифікована і підписана Україною Орхуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень та доступ до правосуддя з пи­тань, що стосуються довкілля. Відповідно до ст. 2 Конвенції поняття «громадськість « означає одну або більше фізичну чи юридичну особу, їх об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. Форми участі громадськості в діяльності по охороні довкілля можуть бути різними і вибираються в залежності від конкретної ситуації, існуючих юридичних, матеріальних та ор­ганізаційних можливостей з метою одержання найбільш оптимального результату. До форм участі громадськості в управлінні охороною довкілля можна віднести: ре- фере; зверн громадян; збори громадян за місцем проживання; громадське обгово­рення проектів рішень в галузі екології; громадську екологічну експертизу; громадсь­кий еколог контр; збори, мітинги, демонстрації; звернення до суду та інші.

На викОН положень Орхуської конвенції в Україні прийняте Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля, затверджене наказом МінпРИРОДИ. Щоправда воно в основному регУлює порядок проведення громадських обговорень — процедури І виявлення громадської думки з метою її врахування при прийнятті органами виконавчої влади рішень з питань, що справля­ють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля (навмисне вивільнення генетичне змінених організмів; розміщення, проектування, будівництво або рекон­струкція об'єктів; розроблення проектів нормативно-правових актів тощо), і не має комплексного, всеохоплюючого характеру. Реалізація інших форм громадської участі базується на загальних нормативних актах, як, наприклад, законах України «Про всеукр та місцеві реф, «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про звернення громадян; Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим постановою ВРУ та інших аналогічних актах.

26. Основні функції управління у сфері охорони довкілля та використання при­родних ресурсів.

Під функціями управління в галузі охорони навколишнього природного середо­вища (екологічного управління) слід розуміти основні напрями організаційно- правового впливу на суспільні відносини в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Функції управління забезпечуються діяльністю суб'єктів управління. Основним суб'єктом управлінської діяльності є держава в особі її органів, в першу чергу, органів виконавчої влади. Ті функції управління, реалізація яких покладається на державу, є функціями державного управління. Але в соціальній державі сфера управлінської ді­яльності набагато ширша, за суб'єктним складом вона не обмежується лише діяльні­стю державних органів. Суб'єктами управління в галузі охорони довкілля, раціональ­ного використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в Україні також є територіальні громади, заінтересована громадськість (окремі громадяни чи громадські об'єднання), суб'єкти господарювання та інші представники громадянсь­кого суспільства.

Стаття 16 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» до фу­нкцій управління охороною навколишнього природного середовища відносить спо­стереження, дослідження, екологічну експертизу, контроль, прогнозування, програ­мування, інформування та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність. Відповідний пере­лік функцій не є вичерпним.

27. Ведення кадастрів та обліку як функції управління.Організація раціонально­го природокористування й охорони довкілля вимагає обліку всіх природних ресурсів. Такий облік передбачає отримання сукупності достовірних і необхідних даних про ві­дповідні об'єкти природи, їхній кількісний і якісний стан, економічну та екологічну оці­нку, а також про їхніх користувачів.

Найважливішим джерелом інформації про природні ресурси вважаються дер­жавні кадастри. Вони відповідно до «Про охорону навк природного середовища» ве­дуться для обліку якісних, кількісних та інших характеристик природних ресурсів, ха­рактеру та режиму їхнього використання. На сьогодні існує три види державних ка­дастрів: природ рес, особливо охоронюваних природних територій та від- ходів.Систему кадастрів природних ресурсів формують: Державний земельний ка­дастр, Державний водний кадастр, Д лісовий кадастр, Д кадастр родовищ і проявів корисних копалин; Д кадастр тваринного світу, Д кадастр рослинного світу, Д кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду, Д кадастр природних територій курортів України та Д кадастр природних лікувальних ресурсів України.

Порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється законом, а усіх інших кадастрів визначається Кабінетом Міністрів України.

Основою для ведення усіх кадастрів природних ресурсів є Державний земельний кадастр. Ним встановлюється процедура визнання факту виникнення або припинен­ня права власності та права користування земельними ділянками й визнається су­купність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їхню оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну їх характеристику, розподіл через власників та землекористувачів.Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є забезпечення повноти відомостей про всі зе­мельні ділянки, запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.Державний земе кадастр ведеться уповноваженим органом вико­навчої влади з питань земельних ресурсів.

Облік у сфері природокорист та ох довкілля не обмежується лише обліком при­родних ресурсів та веденням їх природних кадастрів. Специфічним напрямом діяль­ності відповідних органів є державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан довкілля. Здійснення цієї ф-ції управління дає змогу не лише створити об'єктивну картину впливу людини на довкілля, а й боротися із його забрудненням, виявляючи джерела такого забруднення і відвертати такий негативний вплив. Держ обліку підля­гають об'єкти, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан довкілля, види та кількість шкідл реч, шо потрапляють до нього, види й розміри шкідливих фіз та біолог випливів на довкілля.

28. Екологічний моніторинг.

Моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) — с-ма спостереж за станом до­вкілля, оцінки і прогнозування його змін під впливом природних і антропогенних чин­ників. ЗУ «Про ох навк прир середовища» визначає, що державний моніторинг до­вкілля здійснюється з метою забезпечення збору, опрацювання, збереження й аналі­зу інформації про стан довк, прогнозув його змін та виробл науково обгрунтованих рекомендацій для ухвалення ефективних управлінських рішень.

Держ моніт довкілля визначається спец уповнов центр орга викон влади з пит еколог та природ ресурс, іншими спеціально уповнов держ орга, а також п/у/діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану довкіл- ля.Порядок здійснення державного моніторингу довкілля здійснюється на основі По­ложення про державну систему моніторингу довкілля, затвердженого постановою КМУ. Відповідно до цього Положення осн завд суб'єктів системи моніторингу є:

• довгострокові систематичні спостереження за станом довкілля;

• аналіз екологічного стану довкілля та прогнозування його змін;

• інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони дов­кілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

• інформаційне обслуговування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною інформацією населення країни і міжнародних організацій.

Моніторинг довкілля здійснюється МНС, МОЗ, Мінагро-політики Держкомлісгос- пом, Мінприроди, Держводгоспом, а також п/у/о, шо належать до сфери їхнього управл, і є суб'єктами системи моніторингу.Полож про держ систему моніторингу довк чітко розподілена компете у сфері здійснення моніторингу між різними орг.

Система моніторингу довкілля передбачає кілька видів моніторингу природних ресурсів.Зокрема моніторинг земель регулюється ЗК України та Положенням про моніторинг земе. Моніторинг лісів визначено ЛК України, а моніторинг вод — у ВК України.Передбачається також здійснення моніториніу у галузі охорони атмосферно­го повітря, рослинного світу, тваринного світу та природних територій курортів тощо. Моніторинг довкілля здійснюється з метою спостереження за станом довкілля. Воно полягає у зборі інформації про стан довкілля, джерела антропогенних впливів на нього тощо; оцінка стану довкілля. З огляду на охоплювану моніторингом територію виділяють національний моніторинг, регіональний та локальний його види. Останній здійснюється на території відповідних об'єктів (підприємств, земельних ділянок тощо).

29. Екологічне нормування та стандартизація.

Здійснюючи природокористування, людина переважно негативно впливає на довкілля, а тому для збереження сприятливого їй середовища доводиться встанов­лювати певні допустимі межі такого впливу. І тут важлива роль належить таким функціям державного управління, як нормування і стандартизація.Вони за визначен­ням Закону України «Про ох навк прир середовиша» проводяться з метою встанов­лення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо ох навкприродного середо­вища, використ природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Стандартизація і нормування є не лише функціями державного управління, а й важливими засобами охорони довкілля. Отримав-ш м закріплення в законодавстві, вони стали загальнообов'язковими. Це означає, шо екологічні стандарти повинні ви­конуватися ус іма природокористувачами і в обов'язковому порядку здійснюватися уповноваженими державними органами.

Відносини стандартизації у сфері охорони довкілля регулюються як загальним, так і спеціальним законодавством про стандарти-зацію.Екологічною стандартизацією можна вважати встановлення у стандартах вимог щодо раціонального природокори­стування та охорони довкілля.

Нормування у сфері природокористування й охорони довкілля полягає у вста­новленні уповноваженими державними органами екологічних нормативів відповідно до вимог чинного законодавства. І такими екологічними нормативами Є:

1. Гранично-допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище заб­руднюючих хімічних речовин (ГДВ), рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних і біологічних факторів.

2. Нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих і біологічних впливів на нього. Вони належать до санітарно-гігієнічних нормативів. Це нормативи якості дов­кілля, які встановлюють гранично допустимий рівень фізичних, хімічних та біологічних шкідливих впливів на довкілля. Вони повинні бути єдиними для всієї те­риторії України.

3. Нормативи використання природних ресурсів. Вони встановлюються законо­давством для різних видів природокористування. Так, Лісовий кодекс України перед­бачає встановлення лімітів заготівлі деревини в порядку рубок головного користу- вання.Варто наголосити, що законодавством України можуть встановлюватися й інші нормативи у сфері охорони довкілля і використання природних ресурсів.

30. Екологічне планування, прогнозування та програмування

Без науково обґрунтованого, належним чином проаналізованого реального пе­редбачення заходів охорони довкілля, бажаних результатів цієї діяльності, безпосе­редніх змін стану природних об'єктів, охорона довкілля не буде ефективною. Саме тому серед функцій державних органів управління одне з важливих місць займає пла­нування заходів охорони довкілля (екологічне планування).

Планування заходів по оХ довк і природокорист здійснюється безпосередньо шля­хом складання еколог планів, програм, прогнозів.

У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» детально не визначено поняття і зміст цих заходів. Він містить лише вказівку на необхідність ро­зробки і прийняття державних екологічних програм (ст. 6) та короткострокового та довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища .

На сьогодні прогнозування здійснюється, як правило, в рамках екологічного моніторингу і полягає в проведенні спеціальних досліджень, предметом яких є пер­спективи розвитку екосистем, передбачення можливих змін стану довкілля та окремих природних об'єктів. Такі прогнози використовуються для прийняття обґрун­тованих рішень в галузі використання і охорони довкілля.

Безпосереднє планування, яке полягає в детальній розробці порядку здійснення певної діяльності, в конкретизації цієї діяльності, проводиться в рамках здійснення різних видів діяльності, пов'язаної з впливом на довкілля, і на даний час комплексного характеру немає. Воно може стосуватися власне природоохоронної діяльності або включатись в рамки планування інших видів діяльності. Наприклад, при здійсненні планування і забудови територій згідно з Законом України «Про планування і забудову територій»¹ плануються також заходи, пов'язані із належним використанням та охоро­ною природних об'єктів.

В основному, нині екологічне планування реалізується через прийняття еко­логічних програм. Програмування передбачає розроблення комплексу заходів з побу­довою ієрархічної системи завдань, підпорядкованих в кінцевому рахунку єдиній визна­ченій меті. Такою складнішою структурою, побудовою воно відрізняється від власне планування.

30. Екологічний контроль.-один із проявів екологічних функцій сучасної держа­ви, а також складова частина механізму реалізації екологічно-правових норм, який передбачає діяльність уповноважених суб'єктів, пов'язану з перевіркою дотримання підприємствами, установами, організаціями, тобто господарюючими суб'єктами,і громадянами екологічних вимог у сфері ох навк природ серед, раціонального вико- рист природ ресурсів та забезп екологічної безпеки.

Види:1)за суб'єктним складом поділяється на

а)державний (державний екологічний контроль за додержанням правил еколого- користування має складну структуру, в якої можна відокремити такі елементи:

-прокурорський нагляд, що здійснюється за додержанням екологічногозак оно- давства;

-місцевий контроль, тобто контроль за додержанням законодавства про приро­докористування з боку органів місцевого самоврядування, які, навідміну від проку­рорських органів, можуть не тільки визнавати незаконність тих чи інших дій, але й безпосередньо скасовувати їх.

-Спеціальний екологічний контроль здійснюється спеціалізованими державними органами по охороні атмосферного повітря, по охороні вод, по охороні земель, по правильному застосуванні агрохімікатів,

б)громадський -партійний контроль, що здійснюється політичними партіями. Він характеризується існуванням політичних програм, які можуть містити різніпідходи по досягненню цілей, що намічаються цими партіями;

-контроль громадських організацій, що здійснюється добровільними суспільст­вами, громадськими організаціями, що створюються як для

вказаних, так і для інших цілей.

-контроль органів місцевого самоврядування, які створюються згідно з Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні".

в)виробничий (виробничий екологічний контроль здійснюється спеціально упов­новаженими структурними підрозділами підприємств, установ таорганізацій, які здій­снюють перевірку дотримання екологічного вимог на відповідному виробництві)

Головними завданнями державного екологічного контролю є:

-перевірка виконання програм, планів та заходів щодо охорони навколишнього середовища;-вияв порушень екологічних потреб

32. Правове регулювання оцінки впливу на довкілля. Співвідношення овнс і екологічної експертизи

Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) спрямована на виявлення й прогнозування очікуваного впливу на навколишнє середовище, здоров'я та добробут людей із боку господарської та іншої діяльності. для країн — членів ЄС обов'язковим є проведення ОВНС до видачі дозволу на здійснення всіх великих проектів, що мо­жуть спричинити негативний вплив на навколишнє середовище.Розвиткові, станов­ленню і законодавчому оформленню ОВНС в Україні сприяло прийняття законів України "Про охнавкпрсеред", "Про екологічну експертизу" ОВНС -це визначення ма­сштабів і рівнів впливів проектованої діяльності на навколишнє середовище, заходів щодо запобігання або зменшення цих впливів, прийнятності проектних рішень з еко­логічного погляду.

Структура розділу ОВНС повинна містити такі підрозділи:

підстави для проведення ОВНС;фізико-географічна і кліматична характеристики району й майданчика (траси) будівництва об'єктів проектованої діяльності;загальна характеристика об'єктів проектування і господарської діяльності в зонах їх впли- вів;характеристика навколишнього природного середовища й оцінка впливів на ньо- го;характеристика навколишнього соціального середовища й оцінка впливів на ньо- го;оцінка впливів проектованої діяльності на навколишнє техногенне середови- ще;заходи щодо забезпечення нормативного стану навколишнього середовища та екологічної безпеки;комплексна оцінка впливів проектованої діяльності на навколиш­нє середовище і характеристика залишкових впливів;

Відповідно до українського законодавства підсумковим результатом проведення ОВНС є Заява про екологічні наслідки діяльності, яка являє собою юридичний доку­мент, що подається разом з іншими проектними матеріалами на екологічну експер­тизу.

Одним із завдЕЕ, є "оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навк прир серед та якість природ ресурсів; оцінка ефективності, повноти, обґру­нтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середо­вища". 1. ОВНС - це "прцдра обліку" еколо вимог 2. ОВНС за своєю суттю є процесом дослідж впливупроектованої діяльності та прогнозу його наслід для навк серед і здо­ров'я людини, в той час як екол експертиза є процесом поперед контролперевіркип- рийнятих господарських рішень на відповідність вимогамеколог зкндвства. 3. Метою

ОВНС є "виявлення і прийняття" пріродоохраних необхідних заходів, у той час як ме­та ЕЕ - "попередження" (тобто заборона) несприятливих дій, незважаючи на вжиті (або ні) урезультаті ОВНС профілактичні заходи.

33. Поняття, зміст та види екологічної експертизи.

Екологічна експертиза в Україні - вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань гро­мадян, що грунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпе­чення екологічної безпеки.

Основними завданнями екологічної експертизи є:1) визначення ступеня екологі­чного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;2) організація ком­плексної, науково обгрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;3) встанов­лення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, будіве­льних норм і правил; 4) оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, і якість природних ресурсівб) оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів щодо охорони навко­лишнього природного середовища; 6) підготовка об'єктивних, всебічно обгрунтова­них висновків екологічної експертизи.

За суб'єктами проведення екологічної експертизи можна розрізняти: державну, громадську, інші види (наукову, міжнародну).

За об'єктами експертизи розрізняються:екологічна експертиза передпланових, передпроектних та проектних матеріалів по об'єктах і заходах, що підлягають реа­лізації на території України, а саме: проекти законодавчих та інших нормативно- правових актів, передпроектні, проектні матеріали, документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції

За необхідністю проведення експертизи розрізняються:

обов'язкова, яка відповідно до ч. З ст. 13 Закону України «Про екологічну експер­тизу» проводиться щодо видів діяльності та об'єктів, які становлять підвищену еко­логічну небезпеку.ініціативна, тобто експертиза інших об'єктів, яка може здійснюва­тись за ініціативою самих замовників або за рішенням Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих рад чи їх виконавчих органів.

За часом і процедурою розгляду розрізняються:первинна екологічна експертиза, що здійснюється в загальному порядку;вторинна (додаткова), яка може призначатись у випадку оскарження висновків первинної екологічної експертизи

33. Об'єкти та суб'єкти екологічної експертизи.

За об'єктами експертизи розрізняються:

-екологічна експертиза передпланових, передпроектних та проектних матеріалів по об'єктах і заходах, що підлягають реалізації на території України, а саме: проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні матеріали, документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продук­ції, реалізація яких може призвести До порушення екологічних нормативів, негативного впливу настан навколишнього природного середовища.

-екологічна експертиза екологічних ситуацій, що склалися, та діючих об'єктів і комплексів, що мають значний негатив ний вплив на навколишнє природне середовище.

При цьому екологічна експертиза таких об'єктів «Про екологічну експертизу» здійсню­ється за рішенням Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів.

За суб'єктами проведення екологічної експертизи можна розрізняти: державну, громадську, інші види (наукову, міжнародну).

Закон України «Про екологічну експертизу» в ст. 12 називає їх формами екологіч­ної експертизи.

Державна екологічна експертиза організується і проводиться еколого- експертними підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями або спеціа­льно створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади з питань охорони довкілля, його органів на місцях із залученням інших ор­ганів державної виконавчої влади. До проведення державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підп­риємств, а також експерти міжнародних організацій, її висновки носять імперативний (обов'язковий до виконання) характер.

Гоомадська екологічна експертиза здійснюється з ініціативи громадських органі­зацій (як правило, шляхом укладення договорів з науково-експертними установами) і має рекомендаційний характер. Як зазначено в ч. 2 ст. 42 Закону України «Про еколо­гічну експертизу», висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта експертизи

35. Державна екологічна експертиза.

Державна екологічна експертиза організується і проводиться еколого- експертними підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями або спеціа­льно створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органів на місцях із за­лученням інших органів державної виконавчої влади. До проведення державної еко­логічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших уста­нов, організацій і підприємств, а також експерти міжнародних організацій.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов'язковим для видів діяльнос­ті та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Проведення додатко­вих державних екологічних експертиз здійснюється за ініціативою заінтересованих осіб на підставі договору про надання еколого-експертних послуг або за рішенням Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих Рад чи їх виконавчих комітетів.

Державній екологічній експертизі підлягають:

1) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продук­тивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства^) проекти генераль­них планів населених пунктів, схем районного планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення підприємств у промислових вузлах і районах, схем упорядкування промислової забудови, інша передпланова і передпроектна до­кументація^) інвестиційні проекти, техніко-економічні обгрунтування і розрахунки, проекти і робочі проекти на будівництво нових та розширення, реконструкцію, техніч­не переозброєння діючих підприємств; документація по перепрофілюванню, консер­вації та ліквідації діючих підприємств, окремих цехів, виробництв та інших промисло­вих і господарських об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, в тому числі військового та оборонного призначення;4) проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі забезпечення екологічної (в тому числі радіаційної) безпеки, охорони навко­лишнього природного середовища і використання природних ресурсів, діяльності, що може негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;5) доку­ментація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів і речовин (у тому чи­слі тих, що закуповуються за кордоном), які можуть створити потенційну загрозу на­вколишньому природному середовищу;

6) документація щодо генетично модифікованих організмів, що призначаються для використання у відкритій системі.

36 Громадська екологічна експертиза.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадська екологічна експертиза здійснюється незалежними групами спеціалістів з ініціативи громадських об'єднань, а також місцевих органів влади за рахунок їх власних коштів або на громадських засадах. Також зазначається, що гро­мадська екологічна експертиза проводиться незалежно від державної екологічної експертизи.

Ця експертиза згідно зі ст. 16 Закону України «Про екологічну експертизу» може здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обгрунтування, з ініціативи громадських організацій чи інших громадських формувань. Вона може здійснюватися одночасно з державною екологічною експертизою шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-експертних колективів громадських організацій чи інших громадських формувань.

Для проведення громадської екологічної експертизи, по-перше, необхідна на­явність зареєстрованої громадської організації, статут якої передбачає можливість проведення громадської екологічної експертизи. По-друге, громадська екологічна експертиза має бути офіційно зареєстрована згідно зі ст.41 Закону «Про екологічну експертизу». По-третє, у заяві на проведення громадської екологічної експертизи необхідно зазначити склад членів експертної комісії, термін її проведення.

Найбільш неурегульованим є питання з вибором об'єкта громадської екологічної експертизи, особливо якщо він, за заявою замовника, має державну або комерційну таємницю. Це певним чином стримує можливості громадської екологічної експертизи.

Інші, крім державної і громадської, види екологічних експертиз можуть здійснюватися за ініціативою заінтересованих юридичних і фізичних осіб на до­говірній основі зі спеціалізованими еколого-ек-спертними органами і формуваннями. Примірний договір про надання еколого-експертних послуг затверджується спеціаль­но уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань еко-логії та при­родних ресурсів (ст. 17 Закону України «Про екологічну експертизу»).

37. Особливості здійснення оцінки впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті.

Особливості здійснення оцінки впливу на навколишнє середовище у транскор­донному контексті передбачені у Конвенції про оцінку впливу на навколишнє сере­довище у транскордонному контексті.

"оцінка впливу на навколишнє середовище" означає національну процедуру оцінки можливого впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище;

"вплив" означає будь-які наслідки запланованої діяльності для навколишнього середовища, включаючи здоров'я і безпеку людей, флору, фауну, ґрунт, повітря, во­ду, клімат, ландшафт, історичні пам'ятки та інші матеріальні об'єкти, чи взаємозв'язок між цими факторами; він охоплює також наслідки для культурної спадщини чи соціально-економічних умов, які є результатом зміни цих факторів;

"транскордонний вплив" означає будь-який вплив, не тільки глобального харак­теру, у районі, який знаходиться під юрисдикцією тієї чи іншої Сторони, викликаний запланованою діяльністю, фізичне джерело якої розташоване повністю чи частково у межах району, який підпадає під юрисдикцію іншої Сторони;

Сторони на індивідуальній чи колективній основі вживають всіх належних і ефек­тивних заходів по запобіганню значному шкідливому транскордонному впливу як ре­зультату запланованої діяльності, а також по його зменшенню та контролю за ним.

38. Екологічна безпека, як складова національної безпеки України.

Визначення екологічної безпеки сформульовано у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Тут вона подається як стан довкілля, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей3.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів. Діяльність фізичних та юридичних осіб, що за­вдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

Переважна більшість заходів, що спрямовуються на посилення національної безпеки, стосуються екологічної безпеки як її складової. Водночас в Основних на­прямах державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки передбачається, що вона досяга­ється завдяки пріоритетним заходам охорони довкілля. Це передусім:

• гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту на­селення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чо­рнобильській АЕС;

• поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

• стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах та промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

• будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очи­сних каналізаційних споруд;

• запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

• формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

• збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Щоб уникнути випадків загрози екологічній безпеці внаслідок небезпечної діяль­ності, законодавство передбачає низку запобіжних заходів. Зокрема, це визначення процедури прийняття та узгодження рішень, в тому числі оцінка впливу на довкілля в Україні, проведення державної та громадської експертиз, обов'язкове ліцензування, подання декларації безпеки об'єкта підвищеної небезпеки, страхування ризиків та ві­дповідальності, сертифікація тощо.

39. Поняття та зміст екологічної безпеки.

Екологічна безпека- це стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здо-ров'я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взає-мопов'язаних екологічних, політичних, економічних, технічних, ор-ганізаційних, державно-правових та інших заходів. Зазначена категорія характеризується, по- перше, як вічна цінність людського суспільства, що ґрунтується на певній системі га­рантій екологічної безпеки співіснування природи і людини. По-друге, при забезпе­ченні екологічної безпеки враховуються закони природи, за якими розвиваються еко­логічні об'єкти. По-третє, екобезпека здійснюється під контролем держави, яка утво­рює цілу систему спеціальних органів. По-четверте, основою правової форми є еко­логічне право як са-мостійна правова галузь. Екологічна безпека розглядається у двох аспектах. Як суб'єктивна категорія вона проявляється у процесі реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку шляхом регулятивного та охо­ронного методів. З іншого боку — це об'єктивно існуюча система правового за­безпечення екологічної безпеки, за допомогою якої регламен-тується екологічно не­безпечна діяльність, режим використання природних ресурсів, охорона довкілля, по­передження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для природних об'єк-тів і населення. Довкілля вважається безпечним, коли його стан відповідає встановленим у законодавстві критеріям, стандартам, лімітам і норма-тивам, які стосуються його чистоти (незабрудненості), ресурсо-місткості (невиснаженості), екологічної стійкості, санітарних вимог, видового різноманіття, здатності задоволь­няти інтереси громадян. Об'єктами екологічної безпеки є: людина і громадянин; су­спільство; держава. Таким чином, об'єктами екологічної безпеки є життєво важливі інтереси суб'єктів безпеки: права, ма-теріальні та духовні потреби особи; природні ресурси та навко-лишнє природне середовище як матеріальна основа державного і суспільного розвитку. Суб'єктами забезпечення екологічної безпеки є:ПУ, ВРУ, КМУ,рнбоу міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, , суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядуван-няоб'єд-нання громадян. Загальні положення у сфері екологічної без­пеки закріплені З «Про ох навк прироДередовища». Самостійного закріплення в ньо­му дістав принцип правоВ забезп екологбезпеки життєдіяльності людини, який нале­жить до основних принципів еп. Його сутність полягає в тому, що за допомогою пра­вових та інших заходів забезпечується підтримка безпечного стану навколишньо-го природного середовища для життя та здоров'я громадян, дов-кілля в цілому.

40. Стандартизація і нормування у сфері забезпечення екологічної безпеки Стандартизація — це діяльність, що полягає у встановленні положень для за­гального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію»).

Можна сказати, що стандартизація — це діяльність, яка визначає певні обов'яз­кові вимоги до тих чи інших характеристик продукту, товару, об'єкту, процесу.

Змістом державних екологічних стандартів є:

• визначення понять і термінів, що використовуються в екологічній діяльності;

• режим використання і охорони природних ресурсів;

• методи контролю за станом довкілля;

• вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середови­ща;

• інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.

Нормування - діяльність компетентних органів по встановленню меж допусти­мого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище з урахуванням сучас­ного науково-технічного розвитку.

Суть встановлення цього інституту обумовлена характером взаємодії суспільст­ва і природи. Суспільство не може розвиватись, не впливаючи на природу. При су­часному розвитку науки і техніки зупинити виробничо-господарський вплив людини на довкілля неможливо і неможливо створити технології, які б не впливали на приро­ду. Завдання полягає в тому, щоб обмежити цей вплив таким чином, щоб, з одного боку, не допустити гальмування розвитку економіки, а з другого — забезпечити збе­реження довкілля і життя людини.

Правове значення нормативів охорони довкілля полягає в тому, що вони є кри­терієм оцінки правомірності поведінки суб'єктів. Ці нормативи є обов'язковими для суб'єктів.

41. Поняття і види екологічних вимог щодо окремих видів діяльності у сфері за­

безпечення екологічної безпеки.

Екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності - норми, що передбачають певний набір екологічних стандартів та нормативів, правил використання устатку­вання та механізмів, а також встановлюють інші обмеження щодо здійснення шкід­ливої діяльності.

Існують екологічні вимоги щодо розміщення, проектування, будівництва, реконс­трукції, введення в дію та експлуатацію підприємств, споруд та інших об'єктів. Також щодо розміщення і розвитку населених пунктів, застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та препа­ратів. Законодавство містить вимоги екологічної безпеки і щодо транспортних та ін­ших пересувних засобів і установок.

Правова регламентація кожного з цих видів діяльності здійснюється низкою спе­ціальних нормативно-правових актів, які деталізують загальні екологічні вимоги і за­безпечують дотримання екологічної безпеки в різних сферах господарювання.

42. Вимоги екологічної безпеки щодо планування та забудови територій.

Інструментом державного регулювання планування територій є містобудівна документація, яка поділяється на документацію державного, регіонального та мі­сцевого рівнів.

Планування територій на державному рівні здійснюється шляхом розроб­лення Генеральної схеми планування території України, схем планування окремих частин території України, а також внесення змін до них. За рішенням Кабінету Мініс­трів України розробляються схеми планування окремих частин території України: кількох областей, узбережжя Чорного та Азовського морів, гірських територій Кар­пат, територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи, та інших територій з підвищеним техногенним навантаженням чи ризиком виникнення надзвичайних ситуацій. Замовниками схем планування окремих частин території України є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні обласні ради.

Планування територій на регіональному рівні здійснюється шляхом розроб­лення схем планування території Автономної Республіки Крим, областей та районів.

Рішення про розроблення схем планування території Автономної Республіки Крим, областей, районів або щодо коригування

окремих їх розділів приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповід­на обласна або районна рада.

Планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблен­ня та затвердження генеральних планів населених пунктів і забезпечується відпо­відними місцевими радами та їхніми виконавчими органами.

Забудова територій здійснюється шляхом розміщення об'єктів будівництва. Суб'єкти містобудування зобов'язані додержуватися містобудівних умов та об­межень під час проектування і будівництва об'єктів. Виконавчий орган сільської, се­лищної, міської ради вживає заходів щодо організації комплексної забудови терито­рій відповідно до вимог ЗУ. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Забудова територій здійснюється шляхом розмі­щення та здійснення будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капіталь­ного ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення техніч­ного переоснащення підприємств. Всі об'єкти забудови повинні розміщуватись з ура­хуванням вимог щодо охорони довкілля, містобудівних і санітарно-гігієнічних норм. Обов'язково розробляються заходи санітарної очистки, знешкодження та утилізації побутових і виробничих відходів.

43. Вимоги екологічної безпеки щодо продуктів харчування та продукції сільськогосподарського виробництва.

ЗУ передбачає спеціальні вимоги екологічної безпеки у сфері ведення СГ. Ва­жливе місце тут посідають заходи, спрямовані на охорону сільськогосподарських зе­мель. Адже саме вони є головним об'єктом сільськогосподарського виробництва. Зо­крема ЗК України та ЗУ «Про охорону земель» визначають охорону земель як сис­тему правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямо­ваних на раціональне їх використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб, захист під шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів тощо.

Серед охоронних заходів сільськогосподарських земель законодавство перед­бачає обов'язковий моніторинг родючості здійснення природно- сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів райо­нування земель. З метою охорони земель та відтворення родючості грунтів встанов­люються нормативи граничнодопустимого забруднення грунтів їх якісного стану, оп­тимального співвідношення земельних угідь, показників деградації земель та грунтів.

Генетична безпека є таким станом середовища життєдіяльності людини, за якого відсутній будь-який неприродний вплив на людськи геном чи геном об'єктів біо­сфери, а також відсутній неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин, промислових мікроорганізмів, що призводить до появи у них негати­вних та/або небажаних властивостей.

ЗУ про охорону НПС також містить загальні вимоги, згідно з якими ю/о та ф/о зо­бов'язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспорту­вання, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та продуктів біотехнології, а також розробляти і здійс­нювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологіч­них чинників на довкілля та здоров'я людини.

ЗУ «Про безпечність та якість харчових продуктів» передбачено, що всі харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бути безпечними, придатними до споживання, правильно маркованими та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам.

Харчові продукти, що перебувають в обігу, етикетуються державною мовою та повинні містити у доступній для сприймання споживачем формі інформацію про на­зву харчового продукту, назву, повну адресу і телефон виробника, адресу потужнос­тей (об'єкта) виробництва, а імпортовані харчові продукти — назву, повну адресу і телефон імпортера.

44. Екологічні вимоги щодо використання атомної енергії та забезпечення раціональної безпеки.

ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» визначає як до­тримання допустимих меж радіаційного впливу па персонал, населення та навколи­шнє природне середовище, встановлених нормами та стандартами з безпеки.

Правове регулювання відносин у сфері ядерної та радіаційної безпеки здійс­нюється цим ЗУ, а також ЗУ «Про захист людини від впливу іонізуючого випроміню­вання», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про фізичний захист ядер­них установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання» та деякими іншими актами.

Екологічна безпека підприємств ядерної галузі має оцінюватися на всіх етапах проектування, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації. Наслідки впливу таких підприємств необхідно визначати на весь життєвий цикл з урахуванням усіх видів небезпечних викидів (радіаційних, хімічних, теплових), а також синер-гетичних ефектів. Щоб забезпечити ядерну безпеку, місця розташування під-прпемств ядерної галузі слід обирати з урахуванням геологічних, гідрологічних, ландшафтних та ме­теорологічних характеристик відповідних майданчиків, а також щільності розміщення населення. Для цього обов'язково проводиться науково обгрунтований вибір ядерних технологій, устаткування та обладнання, щоб зменшити вплив на здоров'я населення і довкілля інших шкідливих чинників, пов'язаних із функціонуванням підприємств ядерної галузі.

Пріоритетними завданнями радіаційної безпеки є вироблення заходів для за­безпечення радіаційного захисту населення України. Тому не може бути дозволена жодна діяльність, пов'язана з іонізуючим випромінюванням, якщо кінцева вигода від такої діяльності не перевищує завдану нею шкоду.

ЗУ «Про вик-ння ядерної енергії...» передбачено, що населення територій, на яких розміщуються підприємства з видобування уранових руд, ядерні установки, об'єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами, тощо, має право на компенсацію ризику від діяльності таких підприємств. А кошти, отримані від цих ком­пенсацій, можуть інвестуватися в будівництво, зокрема, об'єктів соціального призна­чення. Закон також передбачає встановлення особливого режиму енергоспоживан­ня, створення спеціальної соціальної інфраструктури, щорічний медичний моніторинг окремих груп населення, яке проживає в зоні спостереження, та здійснення інших за­ходів, передбачених законодавством про охорону довкілля.

Для збору інформації про радіаційний стан створюється система радіаційного моніторингу раннього оповіщення.

44. Поняття та особливості відпов-ті за екологічні правопорушення.

Відповідальність в екологічному праві є важливим складовим елементом пра­вового забезпечення раціонального природокористування, відновлення екологічних об'єктів і охорони довкілля.

Об'єктом порушення права природокористування є право виключно державної власності на природні ресурси та правила користування природними ресурсами.

В юридичній літературі екологічну відповідальність поділяють:

• у позитивному плані - обов'язок виконувати норми взаємовідносин суспільства та природи з метою збереження обґрунтованих стосунків екологічних та економічних процесів:

• у ретроспективному плані - в застосуванні відповідних санкцій до винних осіб за правопорушення. Вона становить сукупність правових норм екологічної та інших га­лузей права, які виконують екологічні функції, спрямовані на примусове виконання юридичними і фізичними особами передбачених законом екологічних норм і правил.

Суть екологічної відповідальності - проявляється в трьох функціях: стимулюю­чій, компенсаційній, превентивній, і полягає в збереженні сталого балансу економіч­них та екологічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі попереджен­ня, скорочення та відновлення втрат у природному середовищі.

Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, при­пинення і попередження порушень законодавства у галузі природокористування і охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природокористувачів тощо.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства розглядають у трьох різних, але взаємопов'язаних значеннях:

• по-перше, як державний примус до виконання вимог, закріплених чинним законодавством;

• по-друге, як правовідношення, яке реалізується в межах правоохоронних правовідносин, що виникають між державою в особі її органів і правопорушником,

• по-третє, як правовий інститут, що включає сукупність правових норм, які закріплюють види, засоби і порядок застосування уповноваженими державними ор­ганами примусових заходів впливу на правопорушників.

46. Поняття, склад та особливості екологічного правопорушення.

Підставою для застосування юридичної відповідальності за порушення екологіч­ного законодавства є порушення, вчинені в галузі природокористування, відтворення природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, тобто еколо­гічні правопорушення.

Зміст екологічного правопорушення становлять дії або бездіяльність, які супере­чать вимогам еколого-правових норм.

Отже, Екологічне правопорушення - це винне, протиправне, екологічно небезпе­чне чи екологічно шкідливе діяння, яке зазіхає на встановлений порядок у сфері еко­логічної безпеки, природокористування, охорони навколишнього природного середо­вища.

Елементами складу екологічних правопорушень є: об'єкт, суб'єкт, вина право­порушника, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою суб'єкта та її наслідками. Необхідною ознакою екологічного правопорушення в ряді випадків є на­явність шкоди, збитків або реальна загроза їх настання.

Щодо особливостей, то екологічне правопорушення характеризується в першу чергу такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека та екологіч­на протиправність.

Суть екологічної відповідальності - проявляється в трьох функціях: стимулюючій, компенсаційній, превентивній, і полягає в збереженні сталого балансу економічних та екологічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі попередження, ско­рочення та відновлення втрат у природному середовищі.

Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, при­пинення і попередження порушень законодавства у галузі природокористування і охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природокористувачів тощо.

47. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення є найпоширені­шим видом юридичної відповідальності в екологічній сфері. Підставою для її засто­сування є адміністративні екологічні правопорушення, різні види і склади яких перед­бачено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення — це вид юри­дичної відповідальності, яка передбачає заходи адміністративного впливу за проти­правні й винні діяння, що порушують встановлений порядок використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища (довкілля) та вимоги екологічної без­пеки.

Адміністративна відповідальність, як правило, буває пов'язана із застосуванням уповноваженими органами і посадовими особами адміністративних стягнень до су­б'єктів, винних у вчиненні адміністративного проступку в галузі екологічної безпеки, природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Ця відповідальність є оперативним засобом впливу на правопорушників, бо за­стосовується в адміністративному, інколи — в судовому порядку і для її застосуван­ня не потрібні підрахунки збитків.

Вона покладається на винних осіб лише за ті проступки, які не є суспільно небез­печними і передбачені чинним адміністративним законодавством.

Адміністративні заходи впливу на правопорушників стимулюють дотримання ни­ми природоохоронних вимог і правил.

Відповідно до адміністративного законодавства за вчинення екологічного право­порушення застосовується одне з таких стягнень: штраф, попередження, конфіскація предметів, які були знаряддям правопорушення або безпосередніми об'єктами пра­вопорушення, позбавлення права вести діяльність, пов'язану з деякими видами екс­плуатації природних ресурсів і охорони природи.

48. Кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення.

Правові засади цього виду відповідальності передбачені КК України.

Кримінальна відповідальність в екологічній сфері — це найсуворіший вид відпо­відальності. Вона настає за вчинення екологічного злочину. Під ним розуміється сус­пільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок.

Основною метою кримінальної відповідальності за екологічні злочини є забезпе­чення виконання правил охорони навколишнього природного середовища і раціона­льного природокористування, захист екологічних прав та інтересів громадян.

Види покарання за екологічні злочини є

1. виправні роботи;

2. кримінальний штраф;

3. позбавлення волі;

4. конфіскація незаконно добутого, знарядь злочину

5. позбавлення права займати відповідні посади

Екологічним злочинам притаманний ряд основних ознак:

1. вони становлять суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність);

2. високий ступінь суспільної небезпеки цього виду злочинів обумовлений тим, що об'єктом їх посягання є екологічна безпека, якість навколишнього природного се­редовища, екологічні права громадян, а внаслідок їх вчинення заподіюється шкода або створюється загроза життю та здоров'ю людини, а також природним екологічним системам, атмосферному повітрю, землі, її надрам, водам, лісам, тваринному і рос­линному світу, генетичному фонду, природним ландшафтам;

3. екологічні злочини є протиправними та заборонені кримінальним законом.

Порушення одних і тих же правил природокористування і охорони навколишньо­го середовища або вчинення аналогічних протиправних дій тягнуть за собою в одних випадках кримінальну, в інших — адміністративну відповідальність. Розмежувальним критерієм злочинів і адміністративних проступків виступає ступінь суспільної небез­пеки. Крім того, враховуються також конкретні обставини правопорушень: вид і роз­мір завданої шкоди, конкретні наслідки тощо.

49. Відшкодування шкоди заподіяної довкіллю.

Однією з особливостей шкоди, що настає в результаті вчинення правопорушен­ня проти довкілля, є те, що на відміну від інших правопорушень, де шкода завдаєть­ся охоронюваним законом правам та інтересам відповідних осіб чи державі, тут вона заподіюється безпосередньо довкіллю. Тобто основний негатив неправомірної пове­дінки позначається не на порядку використання й охорони природних ресурсів, а на стані самих природних ресурсів чи інших природних компонентів довкілля.

Не менш визначальною ознакою шкоди, завданої довкіллю, є те, що реальні зби­тки, спричинені правопорушенням проти довкілля, об'єктивно не піддаються підраху­нкам одразу за фактом його вчинення, їх негативний характер, як і шкода, завдана довкіллю, може проявитися лише зі спливом часу, подекуди досить тривалого.

Нерідко шкода, завдана деяким природним ресурсам, взагалі може стати для них фатальною. У такому випадку об'єкти не можна відновити, як і неможливо ком­пенсувати цю шкоду традиційними цивільно-правовими методами.

Отже, шкода, що завдається довкіллю внаслідок правопорушень проти довкілля, за своїм характером та сутністю є відмінною від шкоди, яка настає за фактом вчи­нення адміністративних, кримінальних чи майнових правопорушень у сфері викорис­тання й охорони природних ресурсів. Вона обчислюється за спеціальними правила­ми, визначеними законодавством про довкілля, відповідно до методики обчислення розміру шкоди або ж за спеціальними таксами, які встановлюються для відшкоду­вання шкоди, завданої об'єктам природи. І це ще один з чинників, які зумовлюють особливий характер заходів юридичної відповідальності за порушення проти довкіл­ля, що засвідчує існування у системі юридичної відповідальності самостійного її різ­новиду — екоправової відповідальності

50. Відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю чи майну громадян внаслідок екологічного правопорушення.

Шкода довкіллю і шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну людини порушенням норм екологічного законодавства - це дві взаємопов'язані і нерозривні категорії які співвідносяться як частина і ціле - як первинна (заподіяна довкіллю) і вторинна (за­подіяна людині, через негативний стан довкілля).

Проблеми відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням екологічних прав громадян.

Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт заподіяння шкоди здо­ров'ю, життю, майну громадян або загроза її настання через екологічно небезпечний стан довкілля.

Моральна шкода, заподіяна порушенням екологічних прав громадян визначаєть­ся: як фізичні та (або) психічні страждання які терпить особа в результаті, усвідом­лення факту порушення її законних екологічних прав та інтересів, заподіяння майно­вої та (чи) антропогенної шкоди або загрози її виникнення у зв'язку із порушенням вимог екологічної безпеки, що стало результатом вчиненого правопорушення, аварії на об'єкті підвищеної небезпеки, стихійного лиха чи інших надзвичайних подій та явищ.

У випадку порушення права на екологічну безпеку механізм відшкодування мо­ральної шкоди залежить від факторів, які призвели до її заподіяння, та має бути та­ким:

• шкода, заподіяна правопорушенням, відшкодовується заподіювачем в порядку юридичної відповідальності;

• шкоду, заподіяну діяльністю джерел підвищеної екологічної небезпеки найдоці­льніше компенсувати через страхове покриття;

• шкода заподіяна природними стихійними явищами, повинна компенсуватися державою.

Способами (методами) обчислення шкоди, заподіяної екологічними правопору­шеннями є :

1. нормативний;

2. витратний;

3. таксовий;

4. розрахунковий.

51. Земля як об'єкт використання та правової охорони. Категорії земель.

Ф-ї землі: (1)Економічна - земля є важл матеріал ресурсом, відіграючи роль ос­новного засобу виробництва в сільському господарстві та слугуючи просторовим ба­зисом для розвитку інших галузей економіки. (2)Соціальна - є місцем проживання всього людства. (3)Екологічна - є централ, цементуючим ресурсом екологіч системи, який значною мірою зумовлює функціональну стійкість як цієї системи в цілому, так і окремих елементів природ с-ща. ЗЕМЛІ У. - усі землі в межах її території, в т ч ост­рови та землі, зайняті водн об., які за осн цільовим признач поділ на категорії.

Категорія земель - частинп земел фонду, використ якої має здійсня з дотрим пе­вних пр вимог, які відображають соц-економічне та екологічне її призначення.

ЗК виділяють категорії земель: а) землі с\г признач; б) землі житлової та громад­ської забудови; в) землі природ-заповід та ін природоохорон признач; г) землі оздо­ровчого призначення; г) землі рекреаційного призначення; д) землі історико- культурного призначення; є) землі лісово-го фонду; є) землі водн фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

+ в межах кожної категорії земель можуть бути землі, вимоги щодо викорис та охорони яких істотно відріз від вимог, що пошир на всі землі відповідної категорії.

(1) Землями с\г признач - надані для виробництва с\г продукції, здійснення с\г наук-дослідної та навч діяль, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. (2)Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природ комплексами та об'єктами, що мають особл приро­доохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким від­повідно до закону надано статус територій та об'єктів природ-заповід фонду. (3) зе­мель оздоровч признач - землі, що мають природні лікувальні властивості, які ви­корист або можуть використ для профілактики захворювань і лікув людей. (4) рекре­аційного признач - землі, які використ для організації відпочинку, туризму та прове­дення спортивних заходів. (5)історико-культурного - на яких розташов: а) істор- культур заповідн, .споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історич подіями; б) городи­ща, кургани, давні похованн, поля давніх битв, залишки фортець в) архітектурні ан­самблі і комплекси, історичні центри,площі, залишки населених пунктів, (6)земель лісогосподарськ признач - землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті, нелі- сові землі, які надані та використ для потреб лісового г-ства. (7) Земелі водн фонду зайняті: а) морями, річками, озер, водосховищ..б) прибережн захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехні­чними, ін водогосподарськими спорудами та каналами, + виділені під смуги відве­дення для них; г) береговими смугами водн шляхів.

52. Порядок передачі земель у власність та надання у користування.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоря­джатися земел ділянками. Земля в У може бути у приват, комун та держ власн. Су­б'єктами права власності на землю є: а) громадяни та ЮО - на землі приватної власності; б) територіал громади, які реаліз це право безпосередньо або через ОМС, - на землі комун ї власності; в) держава, яка реалізує це право через відпо­відні органи держ влади, - на землі державної власності.

Громадяни У набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором к-п, дарування, міни, іншими цив-пр угодами; б) безоплат­ної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земель­них ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) ви­ділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Землі, які належ на праві власн територіал громадам сіл, селищ, міст, є комун власн. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності + земельні ділянки за їх межами, на яких розташ об'єкти комунальної власності. У державній власності - усі землі Украї­ни, крім земель комун та приват власності.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній вла­сності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділян­кою із земель держ та комун власності набувають: а) п\у\о, що належать до держа­вної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів У, їх п\у\о.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для про­вадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть переда­ватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднан­ням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бу­ти короткострок - не більше б років та довгостроковою - не більше 50 років. Орен­дована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та корист іншій особі (суборенда).Орендодавц земельних ділянок є їх власники або уповноваж ними особи.

53. Права та обов'язки власників землі та землекористувачів.

Власники земельних ділянок мають право: а) продав або ін шляхом відчужувати земел ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;б) самостійно господарю­вати на землі; в) власності на посіви і насадження с\г та інших культур, на вироб­лену продукцію; г) використ для власних потреб наявні на земельній ділянці зага­льно пошир корисні копалини, торф, лісові насадж, водні об'єк, а також інші кори­сні властивості землі;ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкіл­ля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним ор­ганам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і ви­користання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому зако­ном; е) дотрим правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановлен­ням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Землекористувачі, якщо інше не передбач ЗУ або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження с\г та ін ку­льтур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земел ділянці загальнопошир корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також ін. корис властивості землі; г) на відшкод збитків у випад­ках, передб З; ґ) спорудж жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Землекористувачі зобов: а) забезпеч використ землі за признач; б) додерж вимог з-ства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або оренд­ну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землеко­ристувачів; ґ) підвищ родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та ОМС дані про стан і використ земель та ін природ ресурсів е) дотрим правил добросусідства та обмежень, пов'яз з встановл земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем. Право земель сервітуту - право власника або землекористувача земел ділянки на обмежене платне або безпл. корист чужою земел ділянкою (ділянка­ми)^ постійними і строковими + встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі Д або за ріш суду.

54. Державне управління в галузі використ та охорони земель. — це організа­ційно-правова діял уповноваж органів влади щодо забезпеч раціонального використ земель власниками та користувачами земельних ділянок, а також ін суб'єктами зе­мельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства України. Планування використ та охорони земель як функція держ управління землями — це врегульов нормами права діяльн ОДВ та ОМС щодо регулюв використання терито­рій, яка полягає в розробці та затвердж містобудівної документації, відп до якої здійсн забудова та використ земель насел пунктів та прилеглих до них земель. Зем­леустрій - сукупн соц-економічних та еколог заходів, спрямованих на регулюв зе­мельних відносин та раціональної організації території адміністративно- територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил. + здійснюється держ та ін землевпорядними організаціями за рахунок коштів ДБУ, бюджету АРК і місце­вих, а також коштів громадян та ЮО. Держа контроль за використанням та охоро­ною земель здійснюється уповноваженими органами ВВ по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповнова­женими з питань екології та природних ресурсів. Самоврядний контроль здійсню­ється сільськими, селищними, міськими, районними та обл радами. Громадсь­кий контроль зд громадс інспекторами, які признач відповід ОМС . Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного вияв­лення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (прово­диться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін ..) моніторинг є нац, регіональним і локаль. Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів. Держ земельний кадастр - це єдина держ система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припин права власності і права корист земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну х-ку, розподіл серед власн землі та землекористу­вачів. (ведеться уповноваженим органом ВВ з питань земельних ресурсів) Держ реєстрація земельних ділянок зд у складі державного реєстру земель. Облік кіль­кості земель відображає відомості, які х-зують кожну земельну ділянку за пло­щею та складом угідь. Облік якості земель -відомості, які х-зують земел угіддя за природ властивостями та набутими властивост, що вплив на їх родючість, а також за ступенем забрудн ґрунтів.

55. Зміст правової охорони земель.

Охорона земель - с-ма пр, організац, економічних та ін. заходів, спрямо­ваних на раціональне використ земель, запобіг необґрунтованому вилуч земель с\г і лісогосподарського признач, захист від шкідливого антропоген впливу, відтво­рення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель

лісогосподарського призначення, забезпеч особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного при­значення.

Завданням охорони земель, як зазначено ЗКУ, є забезпеч збереж та відтворення земель них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Змістом охорони земель є с-ма різного роду заходів, що здійсн для забезпеч ви­конання поставлених завдань

Охорона земель включає: а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціо­нального землекористування; б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) за­хист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засо­лення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічни­ми та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техно­генних процесів; г) збереження природних водно-болотних угідь; ґ) попере­дження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; д) консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Аналогічного роду ЗУ «Про охорону земель» встановлює ін систему заходів охо­рони земель, яка характеризується ще вищим рівнем узагальнення, і охоплює: (1) державну комплексну систему спостережень; (2) розроблення загальнодер і регіо­нальних (республіканських) програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель; (З)створення екологічної мережі; (4) здійс­нення природно-с\г, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів району­вання (зонування) земель; (б)економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; (б)стандартизацію і нормування.

56. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Пр підставою для застосування заходів впливу та притягнення до юридичної в- сті є вчинення земель правопоруш, яке являє собою винну протипра дію або бездіял.

Традиційно передбач кр, адміні, дисциплі цив-правова відповідальність.

Кримінальна відповідальність за порушення зем законодавства настає у випад­ках вчинення дій, що посягають на встановлений земельний правопорядок і станов­лять собою суспільну небезпеку. До суспільно небезп дій, що зумовлюють застосу­вання заходів кримінальної відповідальності, КК України відносить: а) забруднення або псування земель б) безгосподарське використ земель

Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства пе­редбачена ст. 52 — псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель, ст. 53 — порушення правил використання земель, ст. 53і — самовільне заняття зе­мельної ділянки, ст. 532 — приховування або перекручення даних земельного кадас­тру, ст. 54 — несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або не приведен­ня їх у стан, придатний для використання за призначенням, ст. 55 — самовільне від­хилення від проектів внутрігосподарського землеустрою, ст. 56 — знищення межових знаків КУпАП. Справи про ці правопорушення розглядають органи Держкомзему або Мінприроди України.

Дисциплінарна відповідальність застосовується у загальному порядку на основі норм Кодексу законів про працю України.

Цивільна відповідальність настає за фактом порушення земельного законодав­ства, пов'язаного з заподіянням шкоди землям, що охороняються законом, правам і інтересам власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, незалежно від притягнення винних до інших видів правової відповідальності.

+ Всі земельні правопорушення можна об'єднати в дві групи: земельно-правові порушення, позбавлені екологічного забарвлення і не пов'язані з заподіянням шкоди землі як складовій частині навколишнього природного середовища, і земельні право­порушення, вчинення яких пов'язане з заподіянням шкоди землі і які є одночасно екологічними правопорушеннями.

57. Поняття надр. Державний фонд надр.

Кпро Надра визначає їх як частину земної кори, що розташована під поверхнею і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1). Проте не все, що знаходиться під земною поверхнею, можна вважати надрами. Так, не вважаються частиною надр підземні води. Відповідно до законодавства України вони є самостійним природним об'єктом. Зокрема, ВК України, визначаючи склад во­дного фонду, включає до нього підземні води та джерела (ст. 3).

Головним елементом надр є корисні копалини. Корисні копалини — це міне­ральні утворення земної кори, які за хімічним складом і фізичними властивостями придатні для використання в матеріальному виробництві.

Надра не мають чітко вираженої нижньої межі. Тобто юридично надра простяга­ються до центру Землі. Але фактично глибина їх використання визначається межа­ми, що є доступними для геологічного вивчення та технічного освоєння цього приро­дного об'єкта.

Об'єктом охорони та використання вважаються надра, що розміщуються під земною поверхнею в межах усієї території України. Разом вони утворюють держав­ний фонд надр.

Відпов до ст. б КпН державний фонд надр включає як ділянки надр, що викори­стовуються, так і ті ділянки, що не залучені до використання, в тому числі континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Отже, закон по суті ото­тожнює поняття «надра» і «державний фонд надр».

58. Право користування надрами. Гірничий відвід.

Право користування надрами вважається одним з видів приро-докористування. Воно є самостійним правовим інститутом права довкілля. Суб'єкти, що використову­ють надра, здійснюють лише два основні повноваження — володіння та користуван­ня ними. Право розпорядження надрами їм не належить. Ця ж норма зазна-чає, що угоди або дії, які в прямій чи прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Отже, користувачі надр не мають права передавати надану їм у користування ділянку надр іншим особам.

Користувачами надр відповідно до чинного законодавства мо-жуть бути підпри­ємства, установи, організації, громадяни Ук-раїни, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Зазвичай це спеціалізовані підприємства, установи, організації та гро­мадяни, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні й еко-номічні мож­ливості для користування надрами. Використання надр належить до спеціальних ви­дів природокористування, тому воно здійснюється на основі спеціальних дозволів. Водночас фізичні особи як власники земель та землекористувачі можуть ви­користовувати надра у порядку загального природокористування.

Об'єктом надрокористування є гірничий відвід. Це певна части-на надр, що нада­ється користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних із видобуван-ням корисних копалин. Користування надрами поза ме­жами гірничого відводу забороняється.

Користування надрами, за винятком передбачених законом ви-падків, є платним. Плата справляється за користування надрами в межах території України, її контине­нтального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Право користування над­рами можна поділити на декілька видів за цільовим призначенням, суб'єктним скла­дом та строками здійснення цього права.

За строками здійснення право користування надрами поді-ляється на постійне і тимчасове. Постійним визнається таке користування, що відбувається без заздале­гідь встановленого строку. Тимчасове користування надрами може бути коротко­строковим (до 5 років) і довгостроковим (до 25 років). У разі необхідності строки тим­часового користування можуть бути продовжені. Перебіг строку користування надра­ми розпочинається з дня одержання спеціального дозволу на їх користування, якщо у ньому не передбачено інше

59. Види права надракористування.

За терміном користування надрами може бути постій або тимчас. Постійним визнається користування надрами без заздалегідь встановленого строку. Тимчасове користування надрами може бути короткострок (до б р) і довгострок (до 20 р).

Розрізняють такі види користування надрами: (І)геологічне вивчення, в т.ч. дос­лідно-промислові розробки корисних копалин загальнодержавного значення; (2)видобування корисних копалин; (3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних із видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підзем­ного зберігання нафти, газу та інших речовин і матерілів,захоронення шкідливих ре­човин і відходів виробництва, скидання стічних вод; (4) створення геологічних тери­торій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче зна­чення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікува­льні, оздоровчі заклади та ін.); (б) задовол інших потреб.

Право користування надрами для їх геологічного вивчення здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничо-технічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних ко­палин.

Право користування надрами для видобування корисних копалин — найбільш поширений вид права надрокористування.

Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, тобто корист надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відповідними проектами, в яких передбачаються заходи, що забезпечують знешко­дження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню в гірничі виробки, на земну поверхню та у водні об'єкти.

60. Геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин загальнодержавного значення; Один із найбільш поширених видів користування надрами. Геологічне вивчення надр не завжди пов'язане з їх безпосереднім використан­ням; зазвичай воно полягає у дослідженні надр, завданням якого є вивчення їх гео­логічної будови, пошуки і оцінка родовищ корисних копалин тощо.

Мета: одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничо-технічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних із видобуванням корисних ко­палин

Роботи із геологічного вивчення надр підлягають обов'язковій державній реєст­рації та обліку, які проводяться Державним інформаційним геологічним фондом України.

61. Видобування корисних копалин;

Корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення та сконцентровані в родовищах природного або техногенного походження.

Суб'єктами: переважно спеціалізовані гірничодобувні підприємства, що мають спеціальні дозволи (ліцензії) для цього виду діяльності, а об'єктами — ділянки надр, що надані їм у межах гірничого відводу.

З метою запобігання негативним наслідкам інтенсивного видобутку корисних ко­палин установлюються квоти на видобування її окремих видів.

Вимоги:

• застосування раціональних, екологічно безпечних технологій видобування ко­рисних копалин і вилучення наявних у них компонентів, що мають промислове зна­чення, недопущення наднормативних втрат і погіршення якості корисних копалин;

• облік стану і руху запасів, втрат і погіршення якості корисних копалин, а також подання до статистичних та інших державних органів встановленої законодав­ством звітності;

• безпечне для людей і навколишнього природного середовища ведення робіт тощо.

62. Будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобу­ванням корисних копалин;

Користування надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відпо­відними проектами. У них повинні передбачатися заходи, що забезпечують знешко­дження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню у гірничі виробки, на земну поверхню та водні об'єкти. У разі порушення зазначених вимог скидання до надр сті­чних вод, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва має бути обмеже­но, тимчасово заборонено або припинено органами державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими державними органами.

63. Створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе нау­кове, культурне, санітарно-оздоровче значення;

Право користування надрами для створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення, передбачає створення наукових полігонів геологічних заповідників заказників, пам'яток природи, лікувальних, оздоровчих закладів тощо.

КпН передбачає, що рідкісні геологічні відшарування, мінералогічні утворення, палеонтологічні об'єкти та інші ділянки надр, які становлять особливу наукову або культурну цінність, можуть бути оголошені у встановленому порядку об'єктами при­родно- заповідного фонду.

У разі виявлення при користуванні надрами рідкісних геологічних відшарувань і мінеральних утворень, метеоритів, палеонтологічних, археологічних та інших об'єк­тів, що становлять інтерес для науки і культури, користувачі надр зобов'язані припи­нити роботи на відповідній ділянці та повідомити про це заінтересовані державні ор­гани.

64. Права та обов'язки користувачів надр. Плата за користування надрами.

• використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано;

• забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр;

• забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного сере­довища;

• приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан,,придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві;

• виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законо­давством України.

Користування надрами е платним, що врегульовано статтями 28—36 Кодексу України про надра. Плата за користування надрами справляється у вигляді:

1. платежів за користування надрами;

2. відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

3. збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій);

4. акцизного збору.

65. Правові заходи охорони надр.

Відповідно КпН основними вимогами в галузі охорони надр є: забезпечення пов­ного і комплексного геологічного вивчення надр; додержання встановленого законо­давством порядку надання надр у користування і недопущення самовільного корис­тування надрами; раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з кори­стуванням надрами, на збереження запасів корисних копалин, гірничих виробок і свердловин, що експлуатуються чи законсервовані, а також підземних споруд

Основними вимогами щодо охорони надр є:

• забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр;

• додержання встановленого законодавством порядку надання надр у кори­стування і недопущення самовільного користування надрами;

• раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

• запобігання необгрунтованій та самовільній забудові площ залягання ко­рисних копалин і додержання встановленого законодавством порядку використання цих площ для інших цілей;

66. Державне управління і контроль в галузі використання і охорони надр.

Розрізняють державне управління в галузі вивчення, використання і охорони надр, яке здійснюється державними органами і від імені держави, і внутрішньогос­подарське управління, що здійснюється користувачами надр.

Державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Мінприроди України, МНС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Рада міністрів Автоно­мної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства України.

Основним завданням державного управління відносинами надроко-ристування є забезпечення відтворення мінерально-сировинної бази, її раціонального викорис­тання і охорони надр.

Завданнями державного управління є:

—визначення обсягів видобування основних видів корисних копалин на поточний період і на перспективу по Україні в цілому і по регіонах;

—забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази і підготовка резерву діля­нок надр, які використовуються для будівництва підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин;

—встановлення квот на поставку мінеральної сировини, що видобувається; —запровадження зборів (платежів), пов'язаних з користуванням надрами, а та­кож регулювання цін на окремі види мінеральної сировини;

— встановлення стандартів (норм, правил) у галузі геологічного вивчення, вико­ристання і охорони надр, безпечного ведення робіт, пов'язаних з користуванням над­рами.

67. Відповідальність за порушення законодавства про надра.

Дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова та кримінальна відповідаль­ність у випадку порушення законодавства про надра; є загальний перелік правопо­рушень, що можуть бути підставами такої відповідальності:

• правопорушення, що посягають на право виключної власності народу України на надра: н-д, самовільне користування надрами;

• правопорушення, пов'язані з охороною праці і технікою безпеки при проведенні робіт щодо використання надр: н-д, невиконання вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаних із користуванням надрами;

• правопорушення, об'єктом яких є безпосередньо надра: вибіркове вироблення багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних втрат запасів корисних копалин.

Суб'єктами дисциплінарної відповідальності є працівники підприємств, установ, організацій, які невиконують чи неналежно виконують свої трудові обов'язки, пов'яза­ні зі здійсненням раціонального використання і охорони надр.

Цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні підприємствами, установами, організаціями та громадянами збитків, завданих ними внаслідок пору­шення законодавства про надра, і застосовується в порядку, передбаченому ЦК України.

Адміністративна відповідальність за порушення надрового законодавства пе­редбачена КпАП і настає у разі вчинення адміністративних проступків - (порушення вимог щодо охорони надр).

Кримінальна відповідальність настає за порушення правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, а також за незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення.

68. Води як об'єкт використання та правової охорони. Склад водного фонду України.

Води - усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Обсяги вод на відповідній території становлять її водні ресур­си. ВК України до поверхневих вод відносить води різних водних об'єктів, що міс­тяться на земній поверхні, а до підземних — води, що перебувають нижче рівня зем­ної поверхні у товщах гірських порід верхньої частини земної кори в усіх фізичних станах (ст. 1).

Усі води (водні об'єкти) України ВК України називає водним фондом. До цього фонду належать:

1. поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об'єкти;

2. підземні води та джерела,

3. внутрішні морські води та територіальне море.

Усі водні об'єкти на території України поділяються на водні об'єкти загальнодер­жавного та місцевого значення.

69. Право водокористування та його види.

Право водокористування визначається як використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод.

Суб'єктами (водокористувачами) в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні й фізичні особи та особи без громадянства.

Право водокористування- два види: загальне та спеціальне.

Загальне:

• здійснення тільки громадянами для задоволення їхніх потреб (купання, плавання на човнах)

• безоплатність;

• здійснення без закріплення водних об'єктів за певними особами;

• здійснення без надання відповідних дозволів;

• передбачено для необмеженого кола осіб.

Спеціальне здійснюється:

• шляхом забору води з водних об'єктів із застосуванням споруд або техніч­них пристроїв та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти;

• фізичними та юридичними особами для задоволення питних та інших пот­реб населення;

• на підставі спеціальних дозволів, — за оплату

70. Права та обов'язки водокористувачів.

Права: 1) здійснювати загальне та спеціальне водокористування; 2) використо­вувати водні об'єкти на умовах оренди; 4) вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води за умовами водокористування; б) споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єк­ти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт; 6) передавати для використання воду ін­шим водокористувачам на визначених умовах; 7) здійснювати й інші функції щодо водокористування в порядку, встановленому законодавством.

Обов'язки: 1) економно використовувати водні ресурси, дбати про їх відтво­рення і поліпшення якості вод; 2) використовувати воду (водні об'єкти) відповідно до цілей та умов їх надання; 3) дотримувати встановлених нормативів гранично допус­тимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітар­них та інших вимог щодо впорядкування своєї території; 4) використовувати ефек­тивні сучасні технічні засоби і технології для утримання своєї території в належ­ному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї; б) не до­пускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також за­подіяння шкоди господарським об'єктам та об'єктам навколишнього природного се­редовища;

Права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водоко­ристування ( у випадках маловоддя, загрози виникнення епідемій, під час аварій)

71. Функції управління в галузі використання і охорони вод.

КМУ: 1) реалізація державної політики у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; 2) розпорядження водними об'єктами загально­державного значення; 3) здійснення державного контролю за використанням і охоро­ною вод та відтворенням водних ресурсів;

4) визначення пріоритетів водокористування; 5) забезпечення розробки держав­них, цільових, міждержав-них та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, затвердження регіональних програм; 15) вирішення інших питань у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів в галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів: 1) здійснення комплексного управ­ління в галузі охорони водних ресурсів, проведення єдиної науково-технічної політи­ки з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, коор­динація діяльності міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій в цій галузі; 2) здійснення державного контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів; 3) розробка та участь у реалізації державних, цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; 4) організація та здійснення державного моніторингу вод; 6) здійснення державної екологічної експертизи; 7) видача дозволів на спеціальне во-докористування в разі використання води з водних об'єктів загаль­нодержавного значення; 10) здійснення міжнародного співробітництва з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; 11) вирішення інших пи­тань у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

72. Правові заходи охорони вод.

Встановлення водоохоронних зон - природоохоронна територія господарської діяльності, що регулюється. На території водоохоронних зон забороняється: 1) вико­ристання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомо­гильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, викори­стовуючи рельєф місцевості, а також у потічки.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Виділення земельних ділянок під прибережні захисні смуги. встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу від 2б до 100 метрів.

забороняється: 1) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; 2) зберігання та застосування пе­стицидів і добрив; 3) влаштування літніх таборів для худоби; 4) будівництво будь- яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; б) миття та обслуговування транс­портних засобів і техніки; 6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичу- вачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів філь­трації тощо.

У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється: 1) застосування стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування полігонів побутових та промислових від­ходів і накопичувачів стічних вод; 3) влаштування вигрібів для накопичення господарсько-побутових стічних вод обсягом більше 1 кубічного метра на добу; 4) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезара­жування рідких відходів.

73. Відповідальність за порушення водного законодавства.

Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністра­тивну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Основною формою май­нової відповідальності є відшкодування збитків. Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушення водного законодавства, якщо вони виникли вна­слідок дії непереборних сил природи чи воєнних дій.

Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у: 1) самовільному захопленні водних об'єктів; 2) забрудненні та засміченні вод; 3) пору­шенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду; 5) введенні в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очисних споруд чи пристроїв належної потужності; 6) недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування; 7) самовільному прове­денні гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин); 14) по­рушенні правил охорони внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення.

Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юри­дичні і фізичні особи та особи без громадянства зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства.

Відшкодування збитків не звільняє винних від збору за спеціальне водоко­ристування, а також від необхідності здійснення заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків.

Притягнення винних у порушенні водного законодавства до відповідальності не звільняє їх від обов'язку відшкодування збитків, завданих ними внаслідок по­рушення водного законодавства.

74. Ліс як об'єкт використання та правової охорони. Поняття, склад лісового фонду.

Ліс - тип природних комплексів, в якому поєднуються переважно деревна та ча­гарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середови­ще.

Лісовий фонд - усі ліси на території України:

• не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не від­несені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогоспо­дарських угіддях, садибах, присадибних ділянках, дачних і садових ділянках.

• У складі земель лісового фонду виділяють а): лісові площі: вкриті лісовою (де­ревною і чагарниковою) рослинністю; не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісненню, зайняті лісовим шляхами, просіками, протипожежними розривами; б) нелісові площі: зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; зайняті сільськогосподарськими угіддями; зайняті болотами і водоймами в межах зе­мельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

75. Поділ лісів на категорії та їх правовий режим.

За своїм економічним і господарським значенням поділяють на дві групи:

• ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних ними функцій ліси першої групи належать до водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих категорій захищеності. До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і суб­альпійські деревні та чагарникові угруповання.

• ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення, і для збережен­ня їх захисних функцій, безперервності та невиснажливості їх використання встанов­люється режим обмеженого лісокористування.

76. Право власності і на ліси.

Ліси на території України є об'єктами права власності Українського народу, від імені якого органи державної влади та ОМС.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єкти права власності: держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

У державній власності (в особі КМУ, РМ АРК, МДА) перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

У комунальній власності (реалізується територіальними громадами) перебува­ють ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності; інші ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної влас­ності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а та­кож шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

Суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Право приватної власності на ліси громадян та юридичних осіб України вини­кає з моменту одержання ними документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, та їх державної реєстрації. Право приватної власності на ліси припиняється в разі припинення права власності на земельну лісову ділянку у випадках і в порядку, встановлених законом.

77. Право користування лісами.

• постійне користування: ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим держав­ним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, устано­вам та організаціям^ яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. На підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання.

Посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

• тимчасового користування: всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності.

Термін: довгострокове - від 1до 50 років і короткострокове - до 1 року.

Суб'єктами тимчасового користування є: власники лісів або уповноважені ними особи; підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи.

Тимчасовий лісокористувач не має права передавати лісові ділянки в тимча­сове користування іншим особам.

Підстави припинення права постійного користування : 1) припинення права ко­ристування земельною лісовою ділянкою у випадках і порядку, встановлених зако­ном; 2) використання лісових ресурсів способами, які завдають шкоду навко­лишньому природному середовищу, не забезпечують збереження оздоровчих, захисних та інших корисних властивостей лісів, негативно впливають на їх стан і відтворення; 3) використання лісової ділянки не за цільовим призначенням.

Лісовий сервітут - право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою.

78.Державне управління і контроль у сфері використання та охорони лісів.

Державне регулювання та управління здійснюється шляхом: 1) формування та визначення основних напрямів державної політики у сфері лісових відносин; 2) визначення законом повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування; 3) установлення відповідно до закону порядку і правил у сфері охо­рони, захисту, використання та відтворення лісів; 4) здійснення державного контро­лю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів.

ВРУ: 1) визначає засади державної політики у сфері лісових відносин; 2) приймає закони щодо регулювання відносин у цій сфері; 3) затверджує загальнодер­жавні програми з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 4) вирішує інші питання.

КМУ:1) забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) спрямовує та координує діяльність органів виконавчої влади щодо організації охо­рони, захисту, використання та відтворення лісів; 3) забезпечує розроблення та виконання загальнодержавних програм з охорони, захисту, використання та відтво­рення лісів; 4) затверджує державні програми з охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

Спеціально уповноважений ЦОВВ з питань лісового господарства: 1) здійснює державне управління, координацію виконання заходів у галузі ведення лісового господарства; 2) вносить пропозиції щодо формування і реалізації державної політики у сфері лісових відносин; 3) розробляє та організовує виконання загаль­нодержавних, державних і регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, ви­користання та відтворення лісів; б) здійснює державний контроль за додержанням норм, правил та інших нормативно-правових актів з ведення лісового господарства;

79. Правові заходи охорони лісів.

• розроблення та проведення в установлений строк комплекс протипо­жежних та інших заходів власниками лісів і постійними лісокористувачами

• систематичне спостереження за станом лісів, своєчасного виявлення осередків шкідників і хвороб лісу, здійснення профілактики виникнення таких осередків, їх локалізації і ліквідації.

• застосування авіації. Зона авіаційної охорони і захисту лісів визначається ЦОВВ з питань лісового господарства з урахуванням замовлень власників лісів і постійних лісокористувачів.

• ОМС: щорічна організація розробки і здійснення лісокористувачами заходів протипожежної профілактики у лісах; залучення до гасіння лісових пожеж населення, протипожежної техніки і транспортних засобів підприємств, установ та організацій у встановленому порядку; забезпечення осіб, залучених до гасіння лісових пожеж, харчуванням та медичним обслуговуванням;

• Охорона природних рослинних угруповань Зеленої книги України: встановлен­ня особливого правового статусу природних рослинних угруповань, що потребують охорони; створення на територіях, де наявні відповідні угруповання, природно- заповідних об'єктів або оголошення їх природно-за-повідними територіями; врахування спеціальних вимог щодо охорони цих угруповань у разі вилучення і надання земельних ділянок, розроблення проектної документації та проведення еко­логічної експертизи;

Охорону і захист лісів в Україні здійснюють: лісова охорона спеціально уповно­важених державних органів лісового господарства (державна лісова охорона); лісова охорона інших постійних лісокористувачів.

80. Відповідальність за порушенні лісового законодавства.

Відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у: незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників; знищенні або пош­кодженні лісу внаслідок підпалу або не-дбалого поводження з вогнем, порушенні інших вимог пожежної безпеки в лісах; знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і по­бутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоп­лення, осушення та інших видів шкідливого впливу;

Адміністративна відповідальність: незаконне використання земель держав-ного лісового фонду; порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці; незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка

Кримінальна відповідальність: знищення або пошкодження лісових масивів; не­законна порубка лісу; порушення законодавства про захист рослин Дисциплінарна відповідальність є одним із засобів впливу на осіб, для яких дії по охороні, захисту, відновленню та використанню лісів є посадовим обов'язком.

Підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шко­ду, заподіяну ними лісу.

Незаконно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню в установленному порядку. В разі неможливості вилучення незаконно добутої дере­вини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість.

81. Тваринний світ як об'єкт використання та правової охорони. Законодав­ство про охорону і використання тваринного світу.

Тваринний світ є невід'ємним компонентом навколишнього природного середо­вища, національним багатством України, джерелом духовного та естетичного збага­чення, об'єктом наукових досліджень, а також важливою базою для одержання про­мислової і лікарської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей. До представників тваринного світу що охороняються наведеними законами, нале­жать лише дикі тварини. Відносини в галузі охорони і використання с/г, свійських та інших тварин для госп., наукових, естетичних цілей регулюються не екологічним, а цивільним, аграрним чи ін. законодавством Укр. Тваринний світ, що перебуває у ста­ні природної волі чи утримується в напіввільних умовах, належить до природних ре­сурсів загальнодержавного значення. Відповідно дикі тварини та інші об'єкти тварин­ного світу, вилучені зі стану природної волі, розведені у неволі чи напіввільних умо­вах або набуті іншим дозволеним законодавством шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних чи фізичних осіб. В цьому випадку власники тварин можуть самі здійснювати їх використання.З метою безпеки населення і в інтересах охорони тваринного світу законодавством України може бути встановлений перелік видів тварин, які можуть перебувати у недержавній власності, та форма документів на підтвердження за-конності їх придбання чи утримання. Об'єктами тваринного сві­ту, на які поширюється Закону, є: дикі тварини - хордові, в т. ч. хребетні і безхре­бетні в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Об'єкти тваринного світу, а також нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, гніздових колоній пта­хів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем їх існування та шляхами міграції, підлягають охороні.

82. Поняття та види права користування тваринним світом.

Власниками/ користувачами дикого тваринного світу (тобто суб'єктами права ви­користання його об'єктів) у першу чергу виступають юрид. особи всіх форм власності та підпорядкування. Означені суб'єкти повинні користуватися тваринним світом згідно з цілями і завданнями їх статутної діяльності. Використання тваринного світу в поряд­ку ведення мисливського і рибного господарства здійснюється з наданням п/у/о пра­ва користування середовищем перебування тварин — мисливськими угіддями та ри­богосподарськими водоймами. Фізичні особи, які на законних підставах використо­вують тваринний світ, повинні перш за все бути правосуб'єктними. Чинним законо­давством встановлено такі види використання об'єктів тваринного світу: мисливство; рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; вико­ристання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів сере­довища, запилювачів рослин тощо; використання диких тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності; добування ( придбання) диких тварин з метою утриман­ня і розведення у неволі чи напіввільних умовах. Залежно від ступеня і засобів пра­вового регулювання здійснення наведених видів використання тваринного світу мо­жливе на підставі права загального і спеціального використання його об'єктів. Загаль­не використання тваринного світу здійснюється без вилучення тварин з природного середовища. Воно провадиться безоплатно для задоволення життєво необхідних потреб — естетичних, оздоровчих, рекреаційних, виховних тощо. Під час загального використання тваринного світу забороняється знищення тварин, руйнування їх жи­тел, порушення середовища перебування тварин і погіршення умов їх розмноження. До спеціального використання належать усі види користування тваринним світом (за винятком безоплатного любительського і спортивного рибальства у водоймах загаль­ного користування), що здійс-нюються з вилученням тварин із природного середови­ща. Право спеціального використання тваринного світу здійснюється лише за спеціа­льними дозволами.

83. Правове регулювання полювання та мисливського господарства.

Мисливство — один з основних видів спеціального використання тваринного сві­ту. Мисливством вважається добування диких звірів і птахів, які віднесені до об'єктів полювання і перебувають у стані природної волі чи напіввільних умовах у межах мис­ливських угідь. Мисливські угіддя — це ділянки земної поверхні (території і акваторії), які є середовищем перебування диких тварин і де можливе їх добування. Особли­вість мисливських угідь як правової категорії полягає в тому, що вони не утворюють самостійного природного об'єкта, як земля, надра, води, ліси. Мисливські угіддя від­бивають лише особливі функціональні властивості природних об'єктів — бути сере- до-вищем перебування диких тварин. Об'єктом полювання виступає державний ми­сливський фонд, тобто дикі звірі і птахи, що перебувають у мисливських угіддях у стані природної волі чи напіввільних умовах. Згідно з національним законодавством тва­ринний світ становить самостійний природний об'єкт. Тому не має правового значен­ня, в чиїй власності чи користуванні знаходиться територія або акваторія, на якій пе­ребувають тварини. Власники або користувачі земельних, лісових ділянок чи водних площ повинні одержувати право на спеціальне використання об'єктів тваринного сві­ту на загальних підставах. Полюванням вважаються безпосередні дії мисливця, спрямовані на добування диких звірів і птахів, які віднесені до державно-го мисливсь­кого фонду і перебувають у мисливських угіддях. До полювання прирівнюється пере­бування осіб у мисливських угіддях із мисливськими собаками, стрілецькою зброєю та ін. знаряддями добування. Право полювання в мисливських угіддях мають грома­дяни Ук-раїни, які досягли 18-річного віку і отримали відповідні документи, що посві­дчують це право. Документами на право полювання є: посвідчення мисливця; щорі­чна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відмі­ткою про сплату державного мита; дозвіл на добування мисливських тварин (ліцен­зія, відстрільна картка тощо); відповідний дозвіл на право користування вогне­пальною мисливською зброєю; паспорт на собак мисливських порід.

84. Правове регулювання рибальства і рибного господарства.

Рибальство — один з основних видів користування об'єктами тваринного світу, метою якого є одержання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та меди­чної продукції для задоволен-ня потреб населення і народного господарства. У су­часному розумінні рибальством охоплюється процес вилучення не лише риб, а всіх водних живих ресурсів, тобто організмів, життя яких неможливе без перебування у воді. До них належать: риби на всіх стадіях розвитку; морські ссавці; водні безхребет­ні; ракоподібні; інші водні тварини; водорості. Використання водних живих ресурсів можливе на праві загального та спеціального користування. Спеціальним викорис­танням вважаються всі види користування водними біоресурсами (за винятком лю­бительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням із природного середовища. Н-д, промислове добуван­ня, чи науково-дослідні, контрольні лови.

Промислове добування ресурсів здійснюється на основі відповідних Правил промислового рибальства, які затверджені Держрибгоспом для басейнів Чорного і Азовського морів і рибогосподарських водних об'єктів України, а також Режимів риба­льства до зазначених Правил, які встановлюються щорічно. Спеціальне використан­ня водних живих ресурсів здійснюється за плату в межах затверджених у встановле­ному порядку лімітів. На їх підставі державним органом рибоохорони, в зоні діяльно­сті якого буде здійснюватись промисловий лов, видається дозвіл, у якому зазнача­ється найменування користувача, назва і реєстрація судна, обсяг квоти, мета і зна­ряддя лову. Любительське (спортивне) рибальство здійснюється громадянами Украї­ни, іноземцями, особами без громадянства переважно як загальне користування об'єктами тваринного світу. Воно полягає у безоплатному вилові риби, добуванні во­дних безхребетних і збиранні водних рослин з метою особистого споживання у спе­ціально визначених для цього рибогосподарських водоймах за винятком тих, що зна­ходяться у межах об'єктів природно-заповідного фон-ду, риборозплідних госпо­дарств, питних і технічних водойм. Вимоги щодо здійснення любительського рибаль­ства в частині дозволених знарядь, способів і норм лову, заборонених місць і часу встановлюються Правилами, що затверджені наказом Держрибгоспу від 25 лютого 1999 року за басейно-територіальним принципом.

85. Правове регулювання інших видів використання тваринного світу.

Крім основних, традиційних видів права користування тваринним світом — мис­ливства і рибальства — законодавство передбачає можливість здійснення інших ви­дів використання фауни, які вперше опинились у правовому полі з прийняттям Зако­ну УРСР від «Про охорону і використання тваринного світу», але в подальшому не отримали законодавчого розвитку. Це стосується використання тварин у наукових, культурно-освітних, виховних та естетичних цілях, з метою одержання продуктів їх життєдіяльності, утримання їх для розведення у неволі чи напіввільних умовах, а та­кож заходів, спрямованих на регулювання чисельності окремих видів тварин, їх пе­реселення чи акліматизацію.

Міністерством екології і природних ресурсів України наказом затверджені Прави­ла видачі дозволів на спеціальне використання диких тварин та інших об'єктів тва­ринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення. Дія Правил спрямована на правове забезпечення можливості здійснення вищенаведе- них видів спеціального використання тварин і заходів, що впливають на їх стан. Вона не поширюється на використання водних живих ресурсів в означених цілях, оскільки Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства перед­бачив випадки використання ресурсів для наукових, освітніх, акліматизаційних та ін­ших цілей.

Мінприроди на підставі попередньо затверджених лімітів видаються дозволи на спеціальне використання:

• немисливських тварин — з будь-якою метою;

• мисливських птахів та хутрових звірів з науковою, культурно-освітною, вихов­ною, естетичною метою;

• відлов усіх видів тварин з метою їх переселення у нові місця перебування;

• для збирання продуктів життєдіяльності тварин та їх частин;

• з метою регулювання чисельності диких тварин (крім хижаків мисливського фонду).

86. Управління і контроль у галузі використання та охорони тваринного світу

Державне управління у галузі охорони, використання і відтворення тваринного

світу здійснюють КМУ, Уряд АРК, місцеві державні адміністрації, ЦОВВ з питань охорони навколишнього природного середовища, ЦОВВ з питань лісового госпо­дарства України в галузі ведення мисливського господарства, ЦОВВ з питань рибного господарства України, їх органи на місцях, ін. державні органи.

КМУ затверджує порядок видачі дозволів та встановлення лімітів на спеціальне використання тваринного світу, порядок здійснення полювання та ведення мислив­ського, рибного господарства, державного кадастру тваринного світу, правила і об'є­кти рибальства тощо.

Органи Мінприроди України здійснюють координацію діяльності ін. спеціально уповноважених ОДВВ у цій сфері. Вони ведуть Червону книгу України, розробляють та затверджують правила ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тварин­ного світу.

Громадське управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринно­го світу здійснюють Українське товариство мисливців і рибалок.

Осн. напрямами діяльності органів управління в галузі використання, відтво­рення і охорони тваринного світу є: ведення держ. кадастру і моніторингу тваринно­го світу; розподіл і перерозподіл тваринного світу; планування заходів у галузі охоро­ни і використання тваринного світу; держ. та громадський контроль за охороною і використанням тваринного світу; вирішення спорів, пов'язаних з використанням тваринного світу.

До осн. функцій управління належить контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Завданням контролю у цій галузі є забезпечення до­тримання вимог фауністичного законодавства всіма державними о/п/у та громадя­нами.

Моніторинг тваринного світу є системою спостережень, збирання, обробки, пере­давання та аналізу інформації про стан об'єктів тваринного світу, прогнозування йо­го змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управ­лінських рішень.

Розподіл і перерозподіл тваринного світу— це діяльність спеціально уповнова­жених держ. органів управління, спрямована на забезпечення раціонального вико­ристання, відтворення об'єктів тваринного світу.

86. Правові заходи охорони тваринного світу. Червона книга

Держава як основний власник тваринного світу, а також його користувачі зобо­в'язані здійснювати комплекс визначених ст. 37 Зу «Про тваринний світ» заходів щодо забезпечення збереження дикої фауни. При цьому охороні мають підлягати як об'єкти тваринного світу, так і середовище їх перебування. Правові засоби охорони тваринного світу базуються на заборонах та обмеженнях у використанні об'єктів тваринного світу, правилах охорони середовища існування, умов розмноження, шляхів міграції тварин, вимог щодо запобігання загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів та експлуатації транспортних засобів, обов'язковості ураху­вання під час проведення екологічної експертизи впливу об'єктів експертизи на стан тваринного світу тощо. Особливим засобом охорони рідкісних видів тварин і таких, що перебувають під загрозою зникнення, є їх занесення до Червоної книги України. Вона є основним держ. документом, що містить інформацію про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення. Тварини, занесені до Червоної книги України, не можуть передаватися у колективну чи приватну влас­ність (крім випадків, коли вони отримані шляхом розведення в неволі чи придбані у власність за межами України). За знищення чи пошкодження видів тварин, занесе­них до Червоної книги, законодавством встановлена підвищена юридична відповіда­льність. Важлива роль у системі заходів охорони тваринного світу належить економі­чним та матеріально-технічним засобам, які тісно пов'язані з попередніми. Так, на підприємства, установи, організації та громадян покладається обов'язок погоджува­ти місця будівництва, впроваджувати нову техніку, технології, матеріали і речовини, що впливають або можуть вплинути на стан тварин, надавати допомогу тваринам у разі їх захворювання або загрози загибелі під час стихійного лиха та надзвичай­них екологічних ситуацій. Охорона тварин передбачається й під час застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту,мінеральних добрив та інших пре­паратів, під час шкідливого впливу на них продуктів біотехнологій.

88. Відповідальність за порушення законодавства про використання та охорону тваринного світу

Юридична відповідальність за порушення фауністичного законодавства є одним із засобів правової охорони тваринного світу. Вона настає за правопорушення у цій сфері. Закон «Про тваринний світ», ст. 42 ЗУ «Про мисливське господарство та по­лювання» містять загальний перелік правопорушень щодо цього. За їх вчинення до винних осіб може бути застосований один з наступних видів відповідальнос­ті. Адміністдативнавідповідальність. Підставою є адміністративне правопорушення (проступок), тобто порушення встановленого правопорядку в галузі охорони і вико­ристання тваринного світу, що зумовлює адміністративну відповідальність винної особи. Усі адміністративні правопорушення в цій галузі, передбачені КпАП, умовно поділяють на групи, що стосуються: права державної власності на тваринний світ; охорони тваринного світу; використання об'єктів тваринного світу; порядку управлін­ської і підприємницької діяльності. Кримінальна відповідальність регулюється КК України. Він передбачає ряд складів злочинів у галузі охорони, використання і відт­ворення тваринного світу. До кримінально караних відносять незаконне полювання, тобто полювання в заборонений час або в не дозволених місцях, забороненими знаряддями і способами, що завдало значної шкоди, або полювання на заборонених звірів і птахів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Цивільно- правова відповідальність. Розмір шкоди, як правило, визначений фауністичним за­конодавством у вигляді такс — конкретних, попередньо обрахованих і закріплених у законодавстві грошових сум, розмірів збитків за кожну одиницю тварин залежно від виду тварин, їх екологічної цінності, оптимальних витрат на відтворення об'єктів, яким завдана шкода. Якщо неможливо зафіксувати кількість загиблих тварин (заги­бель риби у водоймах від отруєння), то підрахунок збитків обчислюється на підставі спеціальних методик, розроблених і затверджених спеціально уповноваженими державними органами. Дисциплінарна відповідальність у сфері охорони і користу­вання тваринним світом не має якихось особливостей і застосовується на загальних підставах, передбачених Кодексом законів про працю України.

89. Поняття та склад екологічної мережі України.

Екологічна мережа (екомережа) України - це єдина територіальна система, яка створюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ланд­шафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тва­ринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднан­ня територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охо­роні.

Передбачається формування екомережі України шляхом створення єдиної тери­торіальної системи, яка б складалась із структурних елементів чотирьох типів: клю­чові, сполучні, буферні та відновлювані території.

Ключовими територіями у складі екомережі мають стати території та об'єкти, від­несені законодавством України до категорії природних територій та об'єктів особливої державної охорони.

Сполучні території (екокоридори) поєднають між собою ключові території, забез­печать міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу.

Буферні території - це місцевості з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточують найбільш цінні ділянки екомережі і створюються з метою забезпечення захисту ключових та сполучних територій від дії зовнішніх негативних факторів природного походження або спричинених діяльністю людини.

До складу відновлюваних територій планується віднести території, для яких ма­ють бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану

90. Поняття, склад та загальна характеристика правового режиму природно- заповідного фонду

У структурі земельного фонду України території та об'єкти природно- заповідного фонду становлять порівняно незначну площу. Однак динаміка зміни кі­лькісних і структурних характеристик природно-заповідного фонду України свідчить про зростання одиниць і площ (в тис. га) об'єктів цього фонду за роки незалежності України більш як удвічі. Визначення природно-заповідного фонду України надається в ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про природно- заповідний фонд України». Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об 'єкти яких мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та здійснення фоно­вого моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господар­ського використання повністю або частково і у встановленому законодавством по­рядку оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України. Заповідна справа віднесена до головних пріоритетів нашої держави в галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. При цьому визначено основні заходи, які необхідно здійснювати для реалізації цих пріоритетів: створення оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду України, резер­вування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об'єктів.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

—встановлення заповідного режиму;

—організації систематичних спостережень за станом заповіднихприродних ком­плексів та об'єктів;

—запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

—здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

—встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних ком­плексів та об'єктів;

91 Правовий режим природних та біосферних заповідників

На території природних заповідників законом забороняється будь-яка господар­ська та інша діяльність, що суперечить призначенню заповідника, порушує природ­ний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його при­родні комплекси та об'єкти. Усілякі види користування, що порушують природні ком­плекси заповідників або загрожують збереженню природних об'єктів, які мають особ­ливу наукову чи культурну цінність, при-пиняються як на території заповідника, так і в межах установлених навколо нього охоронних зон. Забороняється, зокрема, надання земельних ділянок для будівництва споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транс­порту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю за-повідників, розведення вогнищ, влашту­вання місць відпочинку населення, стоянки транспорту та ін. Забороняються також усі види лісокористування, заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, кві­тів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищен-ня звірів і птахів, порушення умов їх оселення, гніздування, інші види користування рослинним і тваринним сві­том, що призводять до порушення природних комплексів заповідника. Не допуска­ється мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму нау­ково обґрунтовану ємність угідь, зби-рання колекційних та інших матеріалів, за виня­тком необхідних для здійснення наукових досліджень.

Усі види природокористування на території природного за-повідника здійсню­ються згідно з нормами Земельного, Водного, Лісового кодексів, Кодексу про надра України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та ін.

Проекти організації території природних заповідників та охоро-ни їх природних комплексів, які передбачають відповідні види при-родокористування, розробляються спеціалізованими проектними організаціями і затверджуються Мінекобезпеки.

На території біосферних заповідників встановлюється дифе-ренційований режим використання, відтворення та охорони при-родних комплексів згідно з функціональ­ним зонуванням.

92 Правовий режим національних природних парків

На території національних природних парків з урахуванням природно-охоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природ­них комплексів та об'єк-тів, їх особливостей встановлюється диференційований ре­жим ви-користання, відтворення та охорони відповідно до функціонально-го зону­вання. Так, заповідна зона національних природних парків призначається для охоро­ни та відновлення найбільш цінних при-родних комплексів. Режим використання її визначається згідно з вимогами, встановленими для природних заповідників. У ме­жах зони регульованої рекреації адміністрацією парків виділяються ділянки для коро­ткострокового відпочинку та оздо-ровлення населення, огляду особливо мальовни­чих і пам'ятних місць. Тут забороняються такі види природокористування: рубка лісу головного користування, промислове рибальство і мисливст-во, інші види користу­вання природними об'єктами, що можуть негативно вплинути на стан природних ком­плексів заповідної зони. В зоні стаціонарної рекреації можуть надаватися земельні ді- лян-ки для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів об-слуговування ві­двідувачів парку. У межах господарської зони проводиться господарська діяль-ність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, роз-ташовуються населені пункти, об'єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників і землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська діяльність здійс-нюється з дотриманням загальних вимог щодо використання при-родних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища. На територіях зон регу­льованої рекреації, стаціонарної рекре-ації та господарської зони забороняються всі види природокорис-тування, які призводять або можуть призвести до погіршення ста­ну навколишнього природного середовища та зниження рекре-аційної цінності тери­торії національного природного парку. Зонування території національного природно­го парку, рекре-аційна та інша діяльність у сфері природокористування на його те­риторії провадяться відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного викори-стання його природних комплексів і об'єктів, що затверджу­ється Кабінетом Міністрів України.

93 Правовий режим регіональних ландшафтних парків

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення зе­мельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. У разі необхідності вилучення зе-мельних ділянок для потреб регіональних ландша­фтних парків проводиться в порядку, встановленому відповідним законодавством. Території та природні комплекси і об'єкти цих парків використовуються населенням для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційного користування в природних умовах з дотриманням режиму охорони навколишнього середовища. Крім того, вони використовуються для екологічної освітньо-виховної роботи. На території регіональних ландшафтних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, на­укової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів, їх особливостей може проводитися зонування відповідно до вимог, установ­лених для використання територій та природних об'єктів національних природних парків.

94 Правовий режим заказників

Заказниками зазвичай оголошуються природні території (аква-торії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. При цьо­му вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користу-вачів не проводиться.

На території заказників обмежується або забороняється діяльність, що супере­чить цілям і завданням, передбаченим поло-женням про них.

Власники та користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобо-в'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів (ст. 25 Закону України «Про природо-заповідний фонд України»).

Відповідно, метою їх створення є збереження окремих природних комплексів чи компонентів.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, пе­редбаченим положенням про заказник. Господарська, наукова та інша діяльність, що не су-перечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказ-никами, мети і необхідного режиму охорони, заказники поді­ляються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозо-ологічні, орнітологічні, ентомо­логічні, Іхтіологічні, гідрологічні, загальногеолопчні, палеонтологічні та карсто-во- спелеологічні.

95. Правовий режим пам'яток природи

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва використовуються в естетичних, ви­ховних, наукових, оздоровчих та природоохоронних цілях. Оголошення територій пар- ками-пам'ятками садово-парково-го мистецтва здійснюється з вилученням у встанов­леному порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. На цих територіях забороняється при­родокористування та будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконан-ням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню.

Території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва викори-стовуються для проведення екскурсій та масового відпочинку на-селення. В порядку догляду за на­садженнями можуть здійснювати-ся такі види природокористування: санітарні рубки дерев, рубки реконструкції та догляду за підсадкою дерев і чагарників ідентич-ного виду замість загиблих, заходи щодо запобігання самосіву, збе-реження композицій із дерев, чагарників і квітів, трав'яних газонів. На територіях може проводитися зону­вання відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів. Утримання та рекон­струкція парків-пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться за проектами, що розробляються спеціалізо-ваними науковими та проектними установами і затвер­джуються ор-ганами, у підпорядкуванні яких перебувають ці парки, за погоджен-ням з Міністерством екології та природних ресурсів України.

96 Порядок створення й оголошення території та об'єктів природно- заповідного фонду

Підготовка і подання клопотань про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть здійснюватися органами цен­трального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, науковими установами, природоохоронними громадськими об'єднан­нями або іншими заінтересованими підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Клопотання подаються до державних органів, уповноважених про­водити їх попередній розгляд. Клопотання має містити обґрунтування необхідності створення чи оголошення території або об'єкту природно-заповідного фонду певної категорії, характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об'єктів, що пропонуються для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користу­вачів природних ресурсів, а також відповідний картографічний матеріал. Клопотання про необхідність створення чи оголошення територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду попередньо розглядається у місячний строк: щодо територій та об'єктів загальнодержавного значення - центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища; щодо територій та об'єктів місцевого значення - органами цього центрального органу виконавчої влади на місцях.

Рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загаль­нодержавного значення приймаються Президентом України. Рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місц. значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, Київською та Севастопольською міськими радами. Поря­док відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідни­кам, нац. природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також бо­танічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається Земе­льним Кодексом України.

97. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд

Недотримання законодавства про природно-заповідний фонд тягне за собою притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Правопорушення в цій сфе­рі вчиняються у формі проступків (дисциплінарних чи адміністративних) та злочинів (кримінально караних).Залежно від характеру правопорушення, його тяжкості, осо­би, що вчинила протиправне діяння, розрізняють адміністративну, кримінальну, ди­сциплінарну та майнову відповідальність.Загальний перелік правопорушень у сфері охорони і використання природно-заповідного фонду, що є підставами притягнення винних до юрид. відповідальності, наведено в ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» Адмін. відповідальність настає за вчинення винною особою адмін. право­порушення передбаченого однією зі статей КлАП. Йдеться, зокрема, про порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду, деталізуючи коло таких правопорушень, як: здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також територій, заре­зервованих для наступного заповідання, забороненої господарської та іншої діяль­ності, порушення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільна зміна їх меж, невжиття заходів для запобігання і ліквідації негативних наслідків аварій то­що.

Кримінальна відповідальність застосовується за умисне знищення або пошко­дження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду. Незаконне полювання, незаконна порубка лісу є правопорушеннями, за які може настати як адміністративна, так і кримінальна відповідальність. Остання — за наявності обтяжуючих (кваліфікуючих) ознак. Однією з них є вчинення незаконного полювання в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно- заповідного фонду (статті 246, 248 ККУ).

До дисциплінарної відповідальності можуть притягуватись особи, винні в неви­конанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійс­ненням природоохоронних заходів у сфері охорони, збереження та відтворення те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду. Йдеться, зокрема, про працівників служби охорони природно-заповідного фонду, лісової охорони, рибоохорони та деякі інші категорії працівників.