9.7. Посухостійкість рослин

Під посухою розуміють тривалу нестачу вологи. Це найпоширеніше явище серед несприятливих факторів навколишнього середовища, особливо на півдні і сході України. Посуха призводить до великих втрат урожаю сільськогосподарських культур. Шкідливість її залежить від фази розвитку і тривалості дії. Найбільшої шкоди посуха завдає під час активного росту і при формуванні генеративних органів рослин.

Здатність рослин витримувати тривалі періоди нестачі вологи називається посухостійкість. Є два види посухи – атмосферна і ґрунтова.

Суто атмосферна посуха може спостерігатися весною, коли температура повітря значно перевищує температуру ґрунту, який на цей час ще недостатньо зволожений за рахунок танучого снігу. При цьому відносна вологість повітря є досить низькою (у межах 10–20 %). Атмосферна посуха сприяє зростанню транспірації. Якщо надмірна втрата води рослинами не поповнюється поглинанням її кореневою системою з ґрунту, то виникає водний дефіцит і рослини починають в’янути.

9.7.1. Дія нестачі вологи на біохімічні і фізіологічні процеси в рослині

Тривала атмосферна посуха призводить до ґрунтової посухи, яка для рослин є більш небезпечною. Вона спостерігається найчастіше у середині або наприкінці літа. Нестача вологи у ґрунті призводить до ушкодження кореневої системи, порушення водного режиму всієї рослин, негативно позначається на фізіолого-біохімічних процесах. При цьому у клітинах посилюються гідролітичні процеси: відбувається розпад полімерних сполук, у першу чергу полісахаридів, а при більш жорсткій посусі – і білків. Це призводить до накопичення шкідливих концентрацій аміаку, порушення цитоплазматичних структур, зниження інтенсивності фотосинтезу.

При тривалій посусі пригнічується і дихання рослин, одночасно порушується транспорт речовин у рослині, припиняються ростові процеси.

9.7.2. Класифікація рослин відносно до наявності води

Посухостійкість є генетично зумовленою ознакою, тісно пов’язаною з місцем вирощування рослин та їх адаптацією до водного дефіциту. Вона відображає здатність рослин витримувати значне зневоднення за рахунок розвитку високого водного потенціалу (сисної сили) тканин при збереженні функціональної активності клітинних структур, а також за рахунок адаптивних морфологічних особливостей стебла, листків і генеративних органів.

Найбільшою посухостійкістю вирізняються ксерофіти – рослини посушливих місць. Вони включають кілька груп рослин, що відрізняються морфологічною та анатомічною будовою (кактуси, сукуленти, тонколисткові ксерофіти – полин, верблюдяча колючка та ін.; шорстколисткові ксерофіти - степові трави, ковила, типчак, перекоти-поле).

Рослини помірного клімату – мезофіти – характеризуються помірною стійкістю до посухи. До цієї групи рослин належать основні сільськогосподарські культури. Їх стійкість зумовлена пристосованістю, яка полягає у здатності регулювати інтенсивність транспірації за допомогою продихового апарату, шляхом обпадання листків і навіть зав’язі плодів. Рослини мають добре розвинену кореневу систему, високу водоутримуючу здатність тканин.

Гігрофіти – це рослини вологих місць, які є нестійкими до посухи.