33. Народовська концепція походження і призначення української нації.

Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе-на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і біло-руський народи походять від єдиного кореня — давньо-руської народності.

Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як на-ція почали формуватися лише з XIV ст.

В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.

Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. “Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми “Слово о полку Ігоревім” і тодішніх Київського й Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності.

Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури.

Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо).

34. Формування української літературної мови в контексті національно-культурного будівництва.

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був зв’язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

Як важливу пам’ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки розглянемо неповторну «Історію Русів».

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час. «Історія Русів» — твір, який з’явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась «Історія Русів» 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

«Історія Русів» — це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка

е через сферу культури, через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні черпають пробуджувальну силу у творчості Тараса. Саме йому судилося стати серцем українського національно-культурного руху і національного відродження.

Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета — це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» — це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським.

Спалах національних ідеалів у думці першої пол. ХІХ ст. імперські шовіністи намагались погасити. Це було для них політичною загрозою. Період Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка багатий на десятки творчих постатей, які, оволодіваючи знаннями, підняли державно-політичну свідомість українців на новий ступінь. Особливо національно вагомими були дослідження українських учених Олександра Потебні та історика Володимира Антоновича, видатного вченого Івана Пулюя.