1.Педагогічні ідеї с. Русової, і. Огієнка, г.Ващенка.

Софія Федорівна Русова (Лідфорс) (1856-1940) активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця.

  Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині.

  Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової концепція національного виховання. Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

У своїх працях С.Русова детально проаналізувала принципи як індивідуалізації, так і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Мета індивідуального виховання дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям. “Але людина стає людиною, стверджує С.Русова слідом за П.Наторпом, – лише в громаді” (8, 17).        Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси дитини, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала об’єднання, учні виховувались як окремі суб’єкти, підготовлені для якоїсь кар’єри або спеціальності. Лише поступова демократизація життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати громадянина, підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті. 

Отже, суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:        1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;        2) учнівське самоврядування;        3) заміна класу нечисленними рухливими групами;        4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);        5) заміна навчальних програм в середній школі.

 Софія Федорівна вважала, що соціальне виховання розпочинається з 4-5 літ – дитсадки, школи, гральні майдани. Діти до 5 р. не виявляють соціальних нахилів, вони індивідуалісти, навіть егоїсти. Але з розвитком мови у дитини пробуджується інтерес до товаришування, спочатку з іграшками, потім з друзями. Першою соціальною формою є гра. Потреба у ній залишається і в дорослих.        Велике соціальне значення у вихованні має праця. Колективна праця дає вагоміші результати, ніж індивідуальна. 

Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Народився на Полтавщині, отримав духовну освіту.

Ващенко є творцем української національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України. Цьому передувала кропітка довготривала понад 30 років робота з вивчення історії світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі ідуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". Все це творить повний курс педагогіки.

Ващенко став творцем української національної системи освіти. Він вказував, що за період більшовицької влади національні риси зазнали великого ушкодження і їх треба відновити. У своїй праці "Проект системи освіти в самостійній Україні" він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи освіти. Її головними елементами Ващенко назвав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організація педагогічних досліджень і розбудова дослідних педагогічних станцій та лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників й іншої літератури для молоді. Невід’ємною частиною національної системи освіти Ващенко називає родинне виховання, що обумовлює необхідність психологічних і педагогічних знань для батьків.

Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній Україні:

1. Передошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від 6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18-ти років);

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 23-х років);

5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу Ващенко вказує на необхідність зв’язку між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями. В утвердженні твердих моральних законів, без яких суспільство піддається розкладові, педагог важливу роль відводить релігійному вихованню і церкві.

Іван Огієнко – видатний український діяч, педагог, один із фундаторів національної системи освіти і виховання. У статті розглянуто його педагогічну діяльність 1914-1919 рр.; творчу спадщину – неоціненний скарб для вчителів; внесок у розв′язання дидактичних проблем. Доробок вченого є значним у процесі підготовки молодих вчителів.

Міністерством освіти і мистецтва, яке очолював І. Огієнко, були проведені аналіз та узагальнення стану освіти в Україні. Проекти міністерства та уряду УНР щодо розбудови нової школи склали по суті концепцію національної освіти, в основу якої було покладено провідні принципи: громадсько-державний характер освіти; рівні права усіх громадян на здобуття загальної освіти, навчання рідною мовою; різнотипність і диференціація навчальних закладів; демократизація усіх сторін шкільного життя; використання найдоцільніших варіантів навчальних планів і програм з урахуванням інтересів і можливостей учнів і батьків; найвищим органом управління навчального закладу є шкільна рада, яка обирається на демократичних засадах; пріоритетний характер фінансування та морального забезпечення школи за рахунок фондів освіти; повна фінансово-господарська самостійність школи і народний характер освітньо-виховної діяльності школи.

Найбільш суттєвими в системі педагогічних поглядів І. Огієнка є такі:

— навчання і виховання підростаючого покоління України як держави мусить здійснюватися українською (державною) мовою;

— система навчально-виховних закладів має будуватися на засадах національної школи і педагогіки;

— навчання та освіта для дітей усіх верств населення повинні бути доступними незалежно від соціального, майнового, расового чи віросповідального походження та ін. [3, с. 305-309].

Отже, погляди І. Огієнка були прогресивними в період розбудови національної школи за часів УНР і стали основоположними, фундаторськими. І сьогодні його праця щодо націоналізації школи є актуальною і може слугувати для наслідування.