2.3.3 Розвиток Манявського монастиря XVII—XVIII ст.

Стараннями ігумена Дорофея, який став ігуменом після Феодосія, польський король вперше затвердив за Скитом право на землю. Фактично король Владислав IV (1632—1647) підтвердив грамоту Станіслава Потоцького, дану ігуменові Феодосію.

За рівноангельське життя скитських ченців невдовзі почали обдаровувати різними пожертвуваннями: заможні селяни наділяли монастир землями, а знатні вельможі перед смертю заповідали спадщину. Серед покровителів Скита був і Київський митрополит свт. Петро Могила (1632—1647). У своєму заповіті, після Києво-Могилянської академії і свого брата, значну суму він заповідає Скиту і Угорницько-му монастирю. Польські королі Ян II Казимир (1648—1668) (89), Ян III Собеський (1674—1696), і Август II (1698—1733), в наданих Скитові привілеях, забезпечували повну його свободу. Влада з свого боку звільняла монастир від військової данини, сплати податків під час збирання милостині і розвозу солі, усіляко сприяла його розвитку. Представники влади і польські королі, бачачи славу монастиря і збільшення його духовного впливу, відносились до нього з повагою.

Підтримував Манявський Скит і гетьман Богдан Хмельницький, який 20 квітня 1656 року видав скитським ченцям охоронну грамоту, щоб вони без перешкод могли переходити землями України. Крім цього, гетьман неодноразово висловлював похвалу на адресу монастиря. Командувач військової артилерії Війська Запорізького Морозенко, перейшовши із католицької віри в православіє, пожертвував кошти на будівництво величної Дзвіниці. Манявський Скит був оточений блиском святості і серед народу утвердилась думка, що навіть найбільший грішник, похоронений на монастирському цвинтарі, отримає спасіння за молитвами скитських подвижників. Заповідав похоронити себе в Скиту і гетьман Іван Виговський (1657—1659). Целевич, посилаючись на "Чернігівську коротку летопись" стверджує, що гетьман таки був похоронений в Скиту.[3]

Розвиток Скита не завжди був безхмарним, попереду на монастир чекали важкі випробовування. Перше лихо сталося в 1652 році, коли Скит знесилила "морова язва", від якої померло 28 монахів. З епідемією пов'язане явлення Пресв'ятої Богородиці ієром. Філарету, який в 1661 році став ігуменом Скита. У видінні Богородиця промовила: "От того часу юж не будет в вас повітріе пановати, только глядите того, же бьісте в жьітии иноческом поправились". Ще більш трагічні наслідки приніс Скитові 1676 рік, коли монастир був зруйнований під час Польсько-Турецької війни. 6 вересня турецькі війська напали на Скит, спалили його, повбивали багатьох ченців, рівно ж всіх, хто шукав захисту за монастирськими стінами. Тільки деяким ченцям вдалось врятувати життя втечею. Ченці, що залишились в живих, вирішили відновити монастир, а так як на Галичині не було більше православних вельмож, то вони з дозволу короля відправляються за милостинею до Москви. Цар Федір Олексійович, окрім грошей, риз і богослужбових книг, подарував ченцям оправлену в срібло частицю Животворчого Хреста, а листом від 19 липня 1684 року постановив для Скита кожних 5 років виплачувати по триста рублів. Через кілька років монастир відбудувався. Для розпису скитських церков був запрошений відомий український чернець-іконописець Іов Кондзелевич з Білостоцького монастиря. Він перебував у Скиті з 1698 по 1705 рік і створив чудовий іконостас, відомий як Богородчанський (за місцем пізнішого його знаходження).

Художником Йосифом Куриласом в монастирі була написана перша всесвітньо відома ікона "Богородиця з Ісусом" одягнена в українську вишиванку. Протягом цілого XVII ст. Манявський скит був перешкодою у поширенні унії на Галичині і саме завдяки йому Львівська Єпархія залишалась православною до 1700 року "обнявши провід над кількома сотнями монастирів і заволодівши умами так духовенства, як і мирян, Скит Мянявський зупинив розвиток унії в Галичині на ціле століття". Під кінець XVII ст. у Львівській і Перемиській єпархіях було 242 православні монастирі, а для них Манявський Скит був тим, чим був бургундський Клюніяк в X і XI ст. для монастирів католицьких. З кус¬ком хліба в кишені і з книжкою в руці переходили манявські аскети-ченці через неприступні гори, густі ліси і дикі пустині, зносились з іншими монастирями і наставляли всіх, як свою правдиву віру православну берегти.[21]

З початку XVIII ст. Скит опинився у дуже скрутному стані. В 1700 році Львівська єпархія на чолі з єпископом Іосифом Шумлянським (1668—1708) відкрито перейшла на бік унії. Через 9 років до унії при¬єдналось і Львівське Ставропігійне братство. На землях, які належали Польші, залишився тільки один православний єпископ — Могилевський. Діяльність Скиту в цей період не була безхмарною. В 1719 році повторилась епідемія, нещастя забрало в могилу ігумена Ісакія Го-родинського та багатьох монахів. Про те, що в цей час Скит залишався православним монастирем ми дізнаємося із доповіді Львівського єпископа Льва Шептицького (1749—1779), що адресована Римській курії, в якій говориться: "обрітається еще єдинственньїй мужескій монастьірь схизматический на Покутью Скить нарицаємьій, состоящий подь покровительствомь Росии и Молдавии...".

В цей період пожерти на Скит були не рідкісним явищем. Монастир продовжував користуватись авторитетом серед уніатського духовенства і людей різних віросповідань. Перший уніатський єпископ на Львівській кафедрі Іосиф Шумлянський в 1707 році пожертвував на Скит тисячу золотих. Його родич Павло Шумлянський в заповіті від 4 січня 1721 року наділив монастир 10 тисячами золотих. Черниця Магдалина Жураковська записала Скитові в 1729 році 4 тисячі золотих, а в 1753 збільшила цю суму на 5 тисяч золотих. Михайло Кадзинський з Грабовець в 1750 році склав тестамент, де заповідав Скитові тисячу золотих. Серед усіх Галицьких монастирів Грецького, Латинського і Вірменського обрядів, найбільше прочан приймав Манявський Скит. На кожне свято, а особливо на Воздвиження Хреста до монастиря сходилось тисячі побожних людей. Скитський ігумен Донат Міляновський, відразу після переходу Галичини під Австрію подав до Львівської канцелярії для підтвердження вісім грамот. Через рік Австрійська влада задовольнила' прохання тільки відносно звільнення Скиту від сплати податків.

Те, що Манявський скит в цей період продовжував свою діяльність і залишався найзаможнішим монастирем свідчить той факт, що в 1781 році була проведена реставрація усіх монастирських будівель. Скитські ченці не сподівались, що монастир невдовзі буде закритий. Для простих селян, які не розуміли суті суперечки між православними і уніатами, Манявський Скит залишався місцем великих поломництв. Церкви, сусідніх зі Скитом сіл, в свята стояли порожніми, а самі священики терпіли злидні. Манявський парафіальний священик Василь Дронович в 1758 році перед генеральним візитатором жалівся, що через причину бідності він змушений просити милостиню або заробляти на хліб у тому ж Скиті У 1774 році провінціал оо. василіян І. Братковецький звернувся із доносом до австрійського цісарського двору про закриття Манявського монастиря і виселення монахів.[22]

Йому відповіли, що ці монахи, живучи з милостині, не є тягарем краю. Минуло декілька років. Ченці, засвідчивши, що ніколи не приймуть унії, хоч би навіть мали залишити своє житло, налаштувати проти себе уніатське духовенство. Особливо від часу, коли львівський уніатський єпископ Петро Белянський приїхав до Перегінська. Вітаючи його, духовенство зажадало від нього домогтися, щоб закрити православний Манявський монастир, інакше їм доведеться покидати свої парафії, бо чи неділя, чи свято, весь люд іде до Скита на Богослужіння, а в селах не залишається живої душі, тож вони не мають з чого жити. В 1782 році львівській уніятській консисторії стало відомо, що монастир симпатизує народно-визвольній боротьбі на Галичині і в Україні, і монахи, підтримуючи гайдамаччину і коліївщину, переховують у себе ватажків і православних священиків яких переслідувала польська шляхта за участь у народному русі. Дорогий читачу, Львівська уніятська консисторія вирішила скористатись з цього і направила ще один донос до Відня, а розпорядженням єпископа Петра Белянського було дано наказ 9 жовтня 1782 р. Богородчанському декану зайти до монастиря і заарештувати хворого священика Крутобородинського за участь в гайдамацькому русі. Богородчанський декан з супроводжуючими його людьми ввійшов у Скит і заарештував його та віддав владі. Немічний священик був страчений.

У справі монастиря до Відня виїхав ігумен, але невдовзі повернувся до братії з вісткою, що будуть виселені. З цього часу ченці готувалися до відходу, хоч терміну не знали. За два тижні до закриття з окружного уряду їх повідомили, щоб склали список монастирського інвентаря і віддали його в руки управителя соляних копалень в Солотвині п. Штрасеру. З того часу протягом двох тижнів цілими днями з цегельні возили цеглу до монастиря, а кожного вечора ченці відправляли робітників зі Скиту, а вранці не було вже жодної цеглини. Прийшов день відходу 6 вересня 1785 року, приїхав пан Штрасер, ченці віддали йому список інвентаря, відправили Службу Божу в усіх Храмах, а у Соборі Воздвиження Чесного Хреста — соборну, і з великим плачем та з хрестом у руках в тому, що мали на собі, пішли. Ігумен з дороги повернувся і, віддаючи ключ, сказав управителю Штрасеру: "Віддаю вам ключ, якщо знайдете замок у дверях до цього ключа, то не повернемось, якщо ж не знайдете — повернемось, монастир відродиться кращим і пишнішим, ніж був перед тим, і там, де раніше був цвях залізний — буде срібний, а що із срібла — буде із золота" Самі монахи в більшості розійшлись — одні прибули до Сучави і Києва, а найбільше — до Сочевиці. З тих пір протягом певного часу монастир перетворився на торговисько монастирського майна. Дзвони, вежовий і стінний годинники, ризи з парчі, хрести і книги, між ними велике Євангеліє, окуте сріблом, забрані до греко-католицької семінарії у Львові.

Іконостас з Собору Воздвиження Чесного Хреста Господнього взято до Богородчан, а сам Храм продано до Надвірної. Образи продано сусіднім Церквам. Великий дзвін був розбитий, середній взято до Солотвина. Манявський Хресто-Воздвиженський Скит був закритий 6 вересня 1785 року, а час заснування його припадає на ХІІІ століття. Після цього Манявський Скит впродовж 200 років так і не був відбудований Проте його існування мало велике значення для розвитку західноукраїнського і молдавського чернецтва. Ніхто достеменно не пам'ятає імен всіх монахів, час стер сліди їхніх мандрівок, та народні перекази, як життєдайна сила, зароджують у наших думках ті давні часи, відроджують в наших закаменілих серцях вогонь віри православної, віри правдивої, силою якої в сиву давнину люди знаходили в собі мужність поборювати всілякі спокуси і твердо йти Божими стежками до спасіння.[19]