Словник найбільш уживаних термінів

Право  система встановлених або санкціонованих державою регулюючих суспільні відносини, загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується шляхом, як переконання, так і державного примусу.

Права людини  невід’ємні та обов’язкові для дотримання громадянами політичні, економічні соціальні, культурні та інші можливості життєдіяльності, надані людині від природи, без яких вона не може повноцінно існувати як людська істота.

Правова держава  тип держави, основними ознаками якої є зв’язаність правом, верховенством закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави.

Правова політика  політика держави спрямована на забезпечення прав і свобод громадян, законності і правопорядку у суспільних відносинах. Метою даної політики в Україні є побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Правосвідомість  форма суспільної свідомості, що поєднує систему поглядів, ідей, теорій та уявлень, які характеризують становлення різних верств суспільства до правової системи.

Питання для самоконтролю

1. Що таке правова політика?

2. Дайте загальну характеристику правовій політиці.

3. Назвіть характерні ознаки і принципи правової політики.

4. Розкрийте форми реалізації правової політики.

5. Охарактеризуйте суб’єкти правової політики.

Література до розділу

1. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбавтенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіної, В.П. Горбатенька – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

2. Политология для юристов: Курс лекций / Под ред. Проф. Н.И. Матузова и проф. А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1999. – 774 с.

3. Российская правовая политика: Курс лекций / Под ред. д.ю.н. проф. Н.И. Матузова и д.ю.н. проф. А.В. Малько. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 528 с.

4. Політологія: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. зал. / М.І. Панов (керівн.автор.кол.), Л.М. Герасіна, В.С. Журавський та ін. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.:Видавничій Дім “Ін Юре”, 2006. – 520 с.

5. Селиванов В. Правова політика України (деякі теоретичні питання сутності, змісту та технології) / Право України, 2001. № 12.– 6–13

6. Панов М. , Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття / Право України, 2001, № 8.– С. 36-40.

7. Мережко О.  Політика права і майбутнє української системи права / Юридична газета, 28 листопада, 2005, № 22(58).– С. 8.

8. Ющик О.І. Правова політика як фактор удосконалення законодавчого процесу / Бюлетень Міністерства юстиції Українми, 2005, № 5 (43). – С. 18-24.

9. Бідей О. Основні форми реалізації правової політики / Право України, 2006, № 7. – С. 42–45.

Розділ 18. Правоохоронна політика

18.1. Сутність, особливості та механізми реалізації правоохоронної політики держави.

18.2. Правоохоронні, правозахисні, судові органи та їх роль у реалізації державної правоохоронної політики (державної політики у сфері правоохорони).

18.1. Сутність, особливості та механізми реалізації правоохоронної політики держави.

Згідно з Конституцією України людина, її життя, здоров"я, честь, гідність визнаються найвищою соціальною цінністю. Така задекларованість визначає зміст і спрямованість діяльності держави та всіх її органів з утвердження, забезпечення та гарантування прав і свобод людини.

Для правової демократичної держави визнання та практичне здійснення прав і свобод людини і громадянина, гарантування їх захисту – є однією із пріоритетних функцій. Правоохоронна функція є провідною у системі внутрішніх функцій держави і передбачає гарантований захист прав і свобод громадян через встановлення ефективного правового порядку, забезпечення законності, захист національної безпеки.

Правоохоронна функція реалізується через правоохоронну політику держави, яка є складовою державної політики.

Правоохоронна політика – це окремий вид діяльності уряду та інших суспільних інституцій загальнонаціонального та місцевого рівня, спрямований на:

• захист та охорону конституційних цінностей української держави та суспільства;

• забезпечення принципу верховенства права;

• захист встановленого Конституцією суспільного ладу, територіальної цілісності;

• захист прав і свобод людини, охорону правового порядку, відновлення порушеного права, виявлення й розслідування злочинів.

Суть правоохоронної політики полягає у цілеспрямованій діяльності владних структур та органів державного управління різних рівнів, спрямованих на забезпечення правопорядку, як об"єктивної потреби розвитку держави й суспільства, на запобігання і припинення правопорушень.

Важливим напрямом державної правоохоронної політики є формування правової безпеки, яка є загальнозначущою цінністю, що відповідає інтересам суспільства і громадян. Категорія "правова безпека" посідає пріоритетне місце у системі національних цінностей. Вона виступає фундаментальним принципом побудови правової системи, галузей права та їх інститутів з точки зору забезпечення безпечного функціонування і розвитку суспільних відносин. Домінуючим у системі безпеки є створення умов для безпечного існування особистості, реалізації її прав і свобод. Отже, держава повинна гарантувати неухильне додержання законів, реалізацію принципу законності, безпеку індивіда у суспільстві, забезпечувати оптимальний баланс між захистом демократичних інститутів, загальних інтересів та захистом прав і свобод особистості. Ефективна діяльність держави (і суспільства) зі створення безпечних умов існування забезпечує природне функціонування та розвиток суспільних відносин. Держава повинна гарантувати такі засоби, способи і форми діяльності правоохоронних і судових органів, які б забезпечували додержання прав та інтересів осіб.

Державна правоохоронна політика спрямована також на забезпечення громадського порядку і громадської безпеки, що гарантує уникнення певних небезпек як для усього суспільства, так і для окремих громадян. Важливим є розмежування понять "громадський порядок" та "громадська безпека". Громадський порядок – це система відносин, сукупність установлених правил, певний порядок, що склались у суспільстві і відповідають інтересам держави та всіх її громадян. Громадська безпека – це система відносин, яка складається у процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров"ю громадян, іх майну. Громадська безпека – це стан, коли громадянам не загрожує жодна небезпека, не існує загрози порушення нормального функціонування державних і недержавних організацій.

Правовими засадами реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави є Конституція України, Закони України: "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про службу безпеки", "Про доступ до судових рішень", "Про судоустрій України", "Про Конституційний Суд України", "Про прокуратуру", "Про вищу раду Юстиції", "Про державну виконавчу службу", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", Укази Президента України "Про Національну програму боротьби з корупцією", "Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", Постанови Кабінету Міністрів України "Про державну службу охорони при МВС", "Про затвердження типових положень про службу у справах неповнолітніх" тощо.

Засоби, що використовують органи державного управління для забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, формування правової безпеки, громадської безпеки та громадського порядку за своєю формою та змістом мають різнобічний характер і залежать від компетенції органів та місця, яке вони займають у системі виконавчої влади. Широкими повноваженнями у сфері забезпечення прав і свобод громадян, у формуванні безпеки володіє вищий орган у системі виконавчої влади – Кабінет Міністрів України.. Захист прав і свобод людини – пріоритетний напрям діяльності уряду. Його виконання здійснюється, значною мірою, через процес керівництва та безпосереднього контролю за роботою міністерств, центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, а також через видання спеціальних постанов та розпоряджень. Діяльність уряду щодо реалізації прав і свобод громадян, формування правової, громадянської безпеки, громадського порядку повинна грунтуватись на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, колегіальності, науковості, гласності.

Складовою державної правоохоронної політики є гарантії (гарантованість) реалізації прав і свобод людини і громадянина, що передбачає існування умов, засобів, способів, які забезпечують у повному обсязі охорону прав і свобод особи. Тому специфікою діяльності виконавчої влади стосовно прав і свобод громадн є гарантованість їх реалізації. Адже, проголошення будь-яких прав і свобод людини і громадянина, навіть закріплення їх відповідними правовими актами держави, нічого не варте без реальних гарантій здійснення та реалізації. Поняття гарантованості означає сукупність об"єктивних і суб"єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод та на усунення можливих перешкод їх належного здійснення.

Гарантії прав людини і громадянина передбачають забезпеченість заходами, зазначеними у внутрішньодержавному та міжнародному законодавствах. Внутрішньодержавні інститути захисту прав громадян – це система соціально-економічних, культурних, політичних та правових засобів та умов, які забезпечують безпосередній захист прав людини і громадянина. Важливе значення у практичній реалізації прав і свобод громадянина набуває система спеціальних юридичних гарантій, серед яких провідне місце займають адміністративно-правові. Отже, юридичні гарантії прав і свобод особи, як нормативно-правові засоби їх забезпечення, – це сукупність взаємопов"язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних гарантій забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Нормативно-правові гарантії забезпечення прав і свобод громадян – це сукупність правових норм, що визначають обсяг прав, свобод, обов"язків громадян, а також засоби, що встановлені для їх реалізації й охорони від порушень. Тобто, це встановлені законом і нормами права засоби, якими охороняються і захищаються права громадян, припиняються й усуваються їх порушення, відновлюються порушені права. Інституційно-організаційні гарантії забезпечення прав і свобод громадян – це передбачені в нормативно-правових актах суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції і повноваження з організації і здійснення юридичного забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина. Нормативно-правові і інституційно-організаційні гарантії забезпечення прав і свобод – тісно пов"язані, оскільки в нормативних актах детально регламентується діяльність державних і суспільних інституцій з організації і здійснення діяльності, спрямованої на забезпечення прав і свобод.

В інституційно-організаційному аспекті провідна роль у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина належить Президентові України, який, згідно із ст. 102 Конституції України є гарантом прав і свобод людини і громадянина. Реалізація цих повноважень Президента здійснюється через ініціювання законів, видання указів, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Повноваження глави держави у сфері захисту прав і свобод громадян знаходять свій вияв у праві вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів, у праві Президента скасовувати акти Кабміну, рішення голів місцевих державних адміністрацій, деякі інші нормативні акти у разі порушення ними прав і свобод особи в Україні.

Повноваження Президента, як гаранта прав і свобод людини і громадянина, реалізуються також через діяльність таких органів як: Секретаріат Президента; Комісія при Президентові України з питань громадянства; Управління з питань помилування; відділ листів та прийому громадян при Секретаріаті Президента. Основна ціль зазначених органів – посилення гарантій дотримання прав громадян.

Інститутами, які забезпечують реалізацію громадянських прав і свобод, гарантують їх захист є інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, правоохоронні, правозахисні органи, органи правосуддя. Важливу правозахисну функцію відіграють недержавні утворення і формування (громадські правозахисні організації; громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону; правозахисні рухи).

Як зазначалось вище, правоохоронна політика держави реалізується через діяльність державних і недержавних органів, які співпрацюють у процесі правоохоронної, правозахисної діяльності та правосуддя.

Розглянемо докладніше особливості реалізації правоохоронної політики через правоохоронну, правозахисну діяльність та здійснення правосуддя.

Правоохоронна діяльність спрямована на забезпечення принципу верховенства права у суспільстві. Правоохоронна діяльність – важлива складова внутрішньої державної політики, загальні засади якої визначає Верховна Рада України. Правоохоронна діяльність забезпечує ефективність українського державотворення.

Пріоритетними завданнями правоохоронної діяльності є:

• захист встановленого Конституцією України суспільного ладу держави;

• захист політичної системи;

• захист прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, суб"єктів усіх форм власності;

• протидія виникненню небажаних у суспільстві відносин, конфліктних проявів;

Особливе місце у системі цілей і завдань правоохоронної діяльності посідає захист прав і свобод людини, її безпеки, життя, честі, гідності, недоторканності.

Правоохоронна діяльність – це державна правомірна діяльність, основна мета якої – охорона прав, відновлення порушеного права.

Складовою правоохоронної діяльності є спеціальна правоохоронна діяльність, суть якої полягає у пріоритетному виконанні правоохорони конституційного порядку, національної безпеки, виявленні, розслідуванні, припиненні злочинів, виконанні покарань. Спеціальна правоохоронна діяльність реалізується через діяльність спецслужб і є інструментом здійснення керівництва держави у розв"язанні питань політичної, економічної, інформаційної, фінансової безпеки.

Правоохоронна діяльність держави здійснюється через систему правоохоронних органів. В Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" подано перелік правоохоронних органів, до яких належать:

• органи прокуратури;

• органи внутрішніх справ;

• органи служби безпеки;

• органи військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

• митні органи;

• органи охорони державного кордону;

• органи й установи виконання покарань;

• органи державної податкової служби;

• органи державної контрольно-ревізійної служби;

• органи рибоохорони;

• органи державної лісової охорони;

• інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Гарантованість прав і свобод людини і громадянина характеризується наявністю ефективного правосуддя – невід"ємного атрибуту демократичної правової держави. Ефективне правосуддя – квінтесенція регуляційної і охоронної функцій держави. Через правосуддя громадяни можуть відстоювати свої права. Правосуддя – це державна діяльність, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі. У Законі України "Про судоустрій України" наголошується, що головним призначенням суду є забезпечення захисту гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Судова діяльність є різновидом юрисдикційної діяльності, якій притаманні ознаки і правоохорони і правозахисту.

Головна мета судової діяльності – здійснення правосуддя, що об"єднує такі форми судочинства як конституційне, адміністративне, господарське, цивільне, кримінальне. Суди забезпечують правовий захист конституційних та інших правових цінностей. Судова діяльність – універсальний механізм із захисту й охорони прав, відновлення порушених прав, припинення порушення права, розгляду суперечок у суді. Механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина включає, передусім адміністративне правосуддя, діяльність адміністративних судів, а також усю судову систему в сфері захисту прав і свобод громадян. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина розглядається як вид державного захисту, який повинна забезпечувати держава відповідно до ч.2.ст.55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає гарантії ефективного поновлення у правах через здійснення правосуддя.

Важливою функцією демократичної держави є гарантування охорони та захисту прав громадян через правозахисні організації, які є незалежними від державних органів, а також через окремі державні органи. Їм притаманна відкритість, демократичність. Правозахисна діяльність полягає у наданні правової допомоги громадянам, юридичним особам, іноземцям, особам без громадянства. Суб"єктами правозахисної діяльності є: громадські організації (напр. правозахисні організації, об"єднання із захисту прав споживачів); підприємницькі структури (приватні підприємці, юридичні особи), що надають різноманітні юридичні послуги; державні органи (органи юстиції, Уповноважений ВР з прав людини, тощо); адвокатура; нотаріат.

Спрямованість діяльності правоохоронних, правозахисних, судових органів визначається через п"ять основних завдань:

1) збереження та охорона існуючого конституційного ладу;

2) захист конституційних прав і свобод громадян;

3) захист правомірних інтересів вітчизняного виробника;

4) боротьба зі злочинністю;

5) цілеспрямований розвиток системи судової та правоохоронної діяльності.

Важливими чинниками ефективності судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, як складових внутрішньої державної політики, є високий рівень компетентності та професіоналізму персоналу вповноважених органів, а також досконалість виконання організаційно-управлінських функцій.

Специфічною особливістю правоохоронної діяльності у сучасних умовах є застосування її як засобу управління і контролю за соціальною сферою, за розвитком господарської діяльності, за перебігом соціально-економічних процесів. Спостерігається розширення впливу органів прокуратури, юридичної практики на функціонування банківсько-фінансової сфери, на діяльність різних галузей народного господарства (таких як паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення), а також на процеси приватизації, на управління підприємствами, в статутному фонді яких є частка державних коштів. Однак, варто зазначити, що передбачається лише вплив правоохоронних органів на економічні, фінансові, технічні рішення, що приймаються у процесі соціального управління. Такий вплив правоохоронних органів має запобіжну дію. Через виявлення контрабанди, припинення випуску неякісної продукції правоохоронні органи (органи прокуратури, служби безпеки, митні органи, прикордонні війська, органи внутрішніх справ, адвокатура) сприяють розв"язанню однієї із ключових проблем економіки – захист вітчизняного виробника, подолання негативних товарообмінних відносин. Така спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціально-економічних явищ, призупинення протиправних дій має конструктивний характер і позитивно впливає на політичні процеси.

Ефективність державної правоохоронної політики, значною мірою, залежить від взаємодії органів захисту правопорядку, об"єднання їх зусиль по боротьбі із злочинністю та з метою захисту прав і свобод громадян. Така координації правоохоронної діяльності – одна з управлінських функцій, що об"єднує й систематизує зусилля правоохоронних та інших державних і недержавних органів і установ для досягнення основних завдань по боротьбі із злочинністю. Сутність координації полягає в об"єднанні зусиль правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю, насамперед організованою, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні законодавства. Основними формами координації правоохоронної діяльності є: 1) розробка і здійснення спеціальних операцій; 2) спільні оперативні наради; 3) створення спільних слідчо-оперативних груп; 4) обмін інформацією; 5) спільний аналіз інформації 6) спільні виїзди в регіони (райони, області); 7) запровадження і використання єдиних банків даних; 8) проведення спільних семінарів, нарад, конференцій; 9) видання організаційно-розпорядчих документів 10) обмін досвідом.

Координація управління правоохоронними органами є невід"ємною складовою державної політики і передбачає формування конкретних цілей, забезпечення узгоджувальних дій, визначення змісту тактичних операцій.

Зважаючи на активізацію міжнародного тероризму, транснаціональної злочинності, провідну роль у координації дій правоохоронних органів будь-якої країни відіграють міжнародні угоди. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів базується на Конвенції про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, а також на основі рішень, прийнятих на урядовому або міжвідомчому рівні.

Правовою базою організації взаємодії є: конституційні вимоги щодо захисту прав людини і громадянина; кримінально-процесуальне законодавство; галузеві та спеціальні (функціональні) акти законодавства; укази, розпорядження Президента України; постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю й організацією правоохоронної діяльності; державні програми боротьби зі злочинністю; міжнародні договори з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю; відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти; акти Генеральної Прокуратури України з питань організації взаємодії.

Реалізація державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, забезпечення громадського порядку, громадської безпеки належить до сфери завдань Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ та його органів на місцях, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Міністерство внутрішніх справ є центральним органом виконавчої влади, повноваження якого визначенні в Положенні про Міністерство внутрішніх справ. У широкому розумінні забезпечення громадського порядку та спокою громадян є завданням як державних, так і недержавних організацій.