31 Культ науково-технічного розуму і його противники. Сцієнтизм та анти сцієнтизм в філософії хх ст.

Представників сучасної філософської науки умовно можна поділити на тих, хто беззастережно вірить у могутність науки — сцієнтистів, і тих, хто розглядає її як соціальне зло — антисцієнтистів.

Як перші, так і другі вважають експансію науки в усі сфери суспільного життя однією з визначальних характеристик сучасності. Проте наслідки такої експансії вбачаються діаметрально протилежними.

Сцієнтизм - концепція, яка полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. Як зразок науки Сцієнтизм зазвичай розглядає природні і точні науки.

Антисцієнтизм вважає можливості науки обмеженими у вирішенні проблем людського існування, у крайніх проявах оцінює науку ворожої людському існуванню. Антисцієнтизм як альтернатива сцієнтизму  піддає науку і техніку критиці і скептично оцінює їх можливості вирішити фундаментальні проблеми людини і соціуму

Ті, хто вірить у могутність науки – сцієнтисти

Ті, хто розглядає науку як соціальне зло - антисцієнтисти

Сцієнтисти Проникнення науки в життя робить його організоване, управляєме, раціональне, доцільне.

Антисцієнтисти Вторгнення науки в життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм

Головні методологічні засади сцієнтизму

• Розгляд наукового знання як єдино необхідної і достатньої засади світогляду

• Абсолютизація ролі науки в усіх сферах суспільної діяльності

• Впевненість, що лише за допомогою науки досягається раціоналізація життя

Характеристики сцієнтизму

- Культ науки, як найвищої цінності суспільства

- Наука виступає, як культурно-світоглядний зразок

- Основний метод пізнання математико-природничий

Характеристики антисцієнтизму

- Засудження науково технічної революції

- Висвітлення негативних наслідків наукової діяльності людства

- Повернення до традиційного аграрного цивілізаційного типу

- Загроза "людського фактору", як основної причини руйнівних процесів

Представники сцієнтизму О. Конт, А. Пуанкаре, Р. Авенаріус

Представники антисцієнтизму Г. Маркузе, П. Юркевич, С. Кьєркегор.

"Сцієнтизм — антисцієнтизм" — це суперечність, де одна протилежність не може існувати без іншої. Класичну філософію Нового часу за всієї орієнтації на науку неможливо назвати сцієнтистською, оскільки не існувало її розвиненої протилежності.

"Знання-сила" — накреслено на скрижалях класичної методології науки, та й взагалі всієї класичної буржуазної філософії. Нині стає все більш зрозумілим, що часи раціоналістичної ейфорії від успіхів науки минули.

Настала пора розпрощатися з просвітницькими ілюзіями стосовно науки як "панацеї" від усіх соціальних негараздів та всіх контроверз людського буття.

32 Проблема знання, мови та наукового методу в філософії хх ст. Неопозитивізм, постпозитивізм, герменевтика.

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX ст., є виникнення такого напряму в філософії, як позитивізм (від лат. positivus - позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями ("матерія", "дух" та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні "позитивні" науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософія". Предметом такої філософії мають бути складання та систематизація спеціально-наукового знання. Подібні ідеї розвинули англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 -1873), Герберт Спенсер (1820-1903).

На початку XX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", або емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від "першого позитивізму", який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу - як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше - їхні комплекси.

Сучасною формою позитивістської філософії є "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм - це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, аналітичної філософії (логічного аналізу) та ін.