27 Російська релігійна філософія кінця хіх – початку хх ст. (в. Соловйов, м. Бердяєв).

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX – початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828–1903), Ф.М. Достоєвський (1821–1881), В.С.Соловйов (1853–1900), М.О. Бердяев (1874– 1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а й часом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя. Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ'ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

Помітною постаттю в російській релігійній філософії був Ф. Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В. Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст. Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.

Достоєвський був палким прихильником релігії, бо вважав, що вона повністю ґрунтується на моральних мотивах, а нерелігійне раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоєвський розуміє релігію специфічно. Його релігія – це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають "релігійно-філософським Ренесансом". У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я.

Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії – "вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства – подолання егоїзму та ворожості, створення на Землі "царства Божого".

Метою філософії всеєдності, на думку Соловйова, було прагнення підготувати людство до переходу на більш високу стадію еволюції, на вершині якої виникне "Боголюбство". Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і який би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством – матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяєв. Його філософія – антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об'єктивного світу замінює об'єктивізацією реальності, породженої суб'єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість – категорія релігійної свідомості. Сутність людини – в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-небудь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює світ, проявляє себе у світі, але не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ – вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.