17 Проблема субстанції у філософії Нового часу (Декарт, Спіноза, Лейбніц)

Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц – раціоналісти.

Рене Декарт (1596 – 1650). Праці (лат. мовою): «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії, він дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже, існую» істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків (Декарт). Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ, що виявляє себе через мислення (воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі). Отже, душа – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Тобто існує 2 незалежні субстанції тілесна і мисляча (дуалізм). Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи, детеологізує її.

Бенедикт Спіноза. Твір “Етика”, складається з 5 частин, кожна з яких починається з визначень основних понять розділу та аксіом, що констатують достоту очевидні, інтуїтивно зрозумілі ідеї. Серцевиною філософії Спінози є вчення про субстанцію. Спіноза захищає існування єдиної субстанції (монізм). Єдиною субстанцією, яка поєднує обидві Декартові, є Бог як субстанція, що вміщує в собі нескінчене число атрибутів, із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. “Бог, або субстанція, – стверджує Спіноза теоремою ІІ першої частини “Етики” “Про Бога”, – доконечно існує”. Для розуміння і пояснення світу речей та процесів Спіноза вводить поняття модусу. Це “стан субстанції, іншими словами, те, що існує в іншому і репрезентується через це інше”. Отож модуси, за Спінозою, це одиничні речі, які скінченні. Субстанція є “витворюючою натурою”, а модуси – “натурою витвореною”. Нескінченний модус – перехідна ланка між субстанцією і модусами. Нескінченні модуси: нескінченність, вічність і незмінність. Існують як прості, так і складні модуси. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і перебутнє, скінченне й нескінченне. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму. У Спінози модусам не властива свобода. Людина як модус причетна до свободи завдяки обдарованості розумом.

Декарт детеологізує природу, Спінозі ж є ближчою платонічна середньовічна традиція, яка ототожнює Бога й Природу. Моральним завданням людини стає виробити в собі вміння дивитися на світ з погляду Бога, з погляду вічності.

Готфріду Ляйбніц. Він у розумінні буття виходить з твердження, що ніколи не буває в природі істот, які були б достеменно схожі на інші. Праці – “Монадологія” та “Нові досліди про людський розум”. Центральним філософським вченням Ляйбніца є його теорія монад. Монада – це “проста субстанція, що входить у складні; проста означає така, що не має частин”. Ляйбніц же вважає, що з одної субстанції не може виникнути вся багатоманітність Всесвіту, для цього потрібна множина субстанцій – плюралізм.

Монади є істинними атомами природи, тобто елементами речей. Монади є істотностями речей, а тому вони прості, неподільні – це духовні “точки” як нескінченно малі величини. Монади Ляйбніца мають внутрішній розвиток. Розвиток монад відбувається через два стани: прагнення і сприймання. Нижчі “голі” монади становлять неорганічну та нечуттєву природу, монади-душі – мають здатність до відчуття і споглядання, їх репрезентують тварини, третій клас монад становлять душі людей – монади-духи, що мають властивості пам’яті, здатність до суджень і ясної аперцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, більш досконалого стану. Краєм, межею поступу до досконалості монад у Ляйбніца є Бог. Бог є ніким не створеною монадою, але за своєю сутністю творчою. Атрибути Бога: могутність, знання, воля. Між монадами існує напередвстановлена гармонія, а їхні дії у сукупності складають єдину гармонійну систему.