14 Філософія середніх віків, її парадигма та етапи розвитку. Патристика і схоластика (Августин Аврелій, Фома Аквінський).

Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)2.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Схоластика

Крім відношення "Бог — людина" найважливішою темою середньовічного філософствування була тема відносин Бога і створеного ним світу. Особливо пильно обговорювалася ця тема втому напрямі думки, що одержав назву "схоластика" (ХІ-ХІ ст.ст.). Представники схоластики ставили своєю задачею раціональне обґрунтування віри, що вже якимось чином сприяло виправданню людського розуму, визнанню його ролі в пізнанні (спочатку - релігійних догматів віри).

У середні віки знання, яким володіє людина, розглядалося як абсолютне, незмінне, як божественне одкровення. Світоглядним принципом середньовічної свідомості виступало уявлення, що "світ є книгою", у якій реалізований божественний задум творця. А Біблія розглядалася як книга, у якій символічно відбитий увесь реальний світ. Біблія — джерело і компендіум усіх знань. Процес пізнання тому зводився до процесу викладання, передачі знань від знаючих до незнаючого. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням — засвоєння вже давно віднайденого людством знання. Метою пізнання вважалася перебудова душі за допомогою слова Божого. Невипадково слово "схоластика" стало синонімом абстрактних, умоглядних міркувань, не заснованих на досвіді, відірваних від практики.

Осмислення проблеми відношення Бога до світу і світу до Бога призвело до нового розуміння причинності в християнській онтології порівняно з античною. Причинність тут розглядається як спосіб породження світу Богом. В Аристотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, додає їй форму. Отже, причина тут визначальний, але не породжу вальний фактор. У християнській онтології причина і наслідок розуміються як два різних рівні реальності. До акту божественного творіння нижчий рівень відсутній, Бог створює світ з нічого. Виникнення наслідку (світу) ніяк не позначається на причині. У цій онтології категорія причинності розроблялася в метафізичному, антидіалектичному розумінні, що в результаті було запозичено метафізичним природознавством. Земна дійсність, створена Богом, розглядалася як нижча реальність, що не має онтологічної дійсності, атому і не є гідним об'єктом дослідження. На ґрунті середньовічної схоластики розробляється й інша проблема, уперше поставлена в античній філософії, — платонівська проблема взаємозв'язку вічних і незмінних ідей і чуттєвих речей. Тут вона набуває форми відношень загальних понять (универсалій) і конкретних, емпіричних предметів, явищ. Ансельм Кентерберійський (1033-1109 р.) вирішував її в дусі платонізму і доводив справжню реальність универсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творіння, оскільки творіння не могло відбутися без певного плану і зразка. Така концепція одержала назву "реалізм". Розуміння универсалій як думок Бога логічно вело до визнання того, що сам Бог не може переступити спосіб творення, він як би обмежений власним розумом.

У пізній схоластиці виробляється концепція номіналізму, що виходить з того, що загальні поняття — суть продукти людського мислення, вони лише імена, назви предметів. Існують одиничні предмети, универсалії ж — онтологічні фікції, вони спираються не на справжню, самостійну реальність, а тільки на подобу індивідуальних речей. З такою концепцією виступив Вільям Оккам (1281-1349 р.), один із завершників схоластики. Проблему виведення світу з Бога Оккам перекручує: Бог мислить індивідуальними, а не універсальними образами, тобто одиничне він віддає Богу, загальне — людині. Оккам здійснює спробу відділення розуму від віри, від підпорядкування їй. Зміст віри недоступний людині, людському розуму, його задача — усвідомлення конкретних, індивідуальних речей. Тим самим був зроблений важливий крок у розвитку філософської думки, у побудові нової онтології: у співвідношенні загального і окремого акцент зміщений на користь окремого, якому був наданий статус справжньої реальності; універсали, загальне було поставлено в залежність від окремого, визнане вторинним, похідним від окремого. Такий крок був необхідним етапом на шляху до світогляду епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.ст.), філософія якої стала гуманістичною, у ній виробилися концепції пантеїзму і деїзму.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. По суті це одне й те саме, але за формою – різне. Проте одночасно не можна бути льодом і парою. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог.

Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам – поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях – це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри.

Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагальне благо. Людина – це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.