10.Участь в доказуванні цив.Позивача та відповідача. (визначити в чому полягає оригінальність норми)

Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники та­кож мають право брати участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів), обов'язок доказування на них не покладається, адже характер та розмір шкоди, завданої злочином, — це одна з обставин, що включені в предмет доказування, а встановлення цих обставин по­кладається на слідчого, прокурора, суд.

11.Питання про асиметрію в оцінці допустимості доказів.

12.Поняття те елементи процесу доказування.

Поняття доказування в кримінальному судочинстві, як уже зазначалося, має два значення: в першому значенні під доказуванням розуміють різновид пізнання, тобто діяльність, яка провадиться для встановлення фактичних обставин справи; в другому значенні доказування — це діяльність, спрямована на обґрунтування певної думки, певного твердження, вона здійснюється для того, щоб переконати суд (або іншого суб'єкта) в необхідності прийняти конкретне рішення.

Розглянемо докладніше процес доказування як різновид процесу пізнання в кримінальному судочинстві. Це діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямована на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Така діяльність докладно регламентована законодавством, у цій діяльності у формах, передбачених законом, можуть брати участь суб'єкти, зацікавлені у певному вирішенні справи.

Аналізуючи процес доказування, в ньому виділяють певні елементи — збирання, перевірку та оцінку доказів. Вони становлять єдиний процес, перебігом якого окремі елементи щільно переплетені, і тільки теоретично можна відокремити один елемент від іншого, та проаналізувати їх. Коли слідчий допитує свідка (тобто збирає докази), він одночасно порівнює їх з іншими доказами, які є в справі, ставить перед свідком уточнюючі питання (перевірка доказів), робить попередній висновок про достовірність відомостей, які повідомив свідок, (оцінка доказів). Така попередня оцінка показань свідка необхідна для того, щоб задати свідкові відповідні питання, застосувати тактичні заходи, які дозволять виявити неправдиві свідчення. Зауважимо, що така оцінка є саме попередньою, остаточну оцінку доказів слідчий провадитиме пізніше, коли збере необхідну сукупність доказів. Отже, в процесі доказування можна виділити такі елементи: збирання, перевірку та оцінку доказів.

Першим елементом процесу доказування є збирання доказів - складна комплексна діяльність суб’єктів доказування по виявленню, витребуванню, отриманню, закріплен ню, збереженню у встановленому порядку доказів. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження та потерпілим у порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 93 КПК).

Способи збирання доказів у загальних рисах передбачені в ст. 93 КПК. Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом:

1) проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій,

2) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

3) одержання доказів на території іноземної держави в результаті здійснення між народного співробітництва під час кримінального провадження (ч. 4 ст. 93)

4) проведення інших процесуальних дій, передбачених кпк.

Наступний елемент процесу доказування — перевірка доказів. Перевірка доказів є передумовою їх оцінки. Така перевірка здійснюється шляхом аналізу кожного доказу окремо, а також шляхом зіставлення одного доказу з іншими — це аналітична, розумова діяльність. Крім того, перевірка провадиться практичним шляхом — проведенням нових слідчих дій, витребуванням нових предметів та документів. Деякі слідчі дії спрямовані зазвичай саме на перевірку раніше одержаних доказів, це очна ставка, відтворення обстановки та обставин події, з метою перевірки можуть провадитися і будь-які інші слідчі дії. Для перевірки доказів можна провести і оперативно-розшукові дії.

Метою перевірки є визначення належності, допустимості, достовірності доказів.

Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з вирішення питання про належність, допустимість, достовірність доказів. Оцінка доказів, що передує прийняттю процесуального рішення, включає також висновок щодо достатності сукупності доказів для прийняття такого рішення в кримінальній справі.

Оцінка доказів як розумова діяльність відбувається ва підставі законів логіки та психології. Разом з тим, вона регламентована і кримінально-процесуальним законодавством.

Відповідно до ст. 94 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінюючи докази, відповідні суб'єкти керуються законом, насамперед закріпленим у законі правилом про оцінку доказів за внутрішнім переконанням, нормами, які гарантують таку оцінку. Питання про належність доказів вирішується з огляду на обставини, які складають предмет доказування, питання про допустимість вирішується з урахуванням вимог закону про порядок одержання певних відомостей. Достатність доказів визначається відповідно до підстав прийняття того чи іншого рішення. Так, для ухвалення рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого необхідна сукупність доказі. для впевненого висновку про вчинення злочину цією особою при цьому може не бути доказів про пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, про витрати закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого. Для складання обвинувального висновку необхідна така сукупність доказів, на підставі яких можна зробити переконливий висновок про всі обставини, які складають предмет доказування.

Внутрішнє переконання має бути засноване на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, тобто внутрішнє переконання повинно бути обґрунтованим, на відміну від знання, знайденого інтуїтивно, від довільного розсуду. Зовнішнім визначенням обґрунтованості рішення є його мотивованість.