2.Поняття та види доказування у кримінальному провадженні. (Доказування, яке спрямоване на з»ясування фактичних обставин і як діяльність , що здійснюється з метою обґрунтувати власні позиції)

Кримінальне процесуальне доказування ­ це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді і суду, а також інших учасників кримінального провадження, яка здійснюється у встановленій законом процесуальній формі і спрямована на збирання, перевірку та оцінку доказів з метою встановлення обставин, що підлягають доказуванню. В ч. 2 ст. 91 КПК України на законодавчому рівні визначено, що доказування у кримінальному провадженні – це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження Доказування є «серцевиною» кримінальної процесуальної діяльності, займає в ній основне місце. Воно відбувається у всіх стадіях кримінального провадження, починаючи з моменту прийняття слідчим, прокурором заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або самостійного виявлення ними з будь­якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення. За своєю гносеологічною суттю доказування є різновидом пізнання дійсності. У кримінальному провадженні встановлюється подія кримінального правопорушення, винуватість або невинуватість певних осіб у його вчиненні тощо. Пізнання цих обставин, як правило, є ретроспективним. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають в якості об’єкта пізнання подію, що відбувалась в минулому. Доказування є не лише практичною, але й мисленнєво­логічною діяльністю слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, поєднує в собі емпіричне та раціональне начала. Доказування здійснюється визначеними кримінальним процесуальним законом суб’єктами доказування. Доказування – це така діяльність, яка відбувається лише у встановленій кримінальним процесуальним законом формі. Тобто, докази можуть бути зібрані та перевірені тільки тими способами, які передбачені КПК і гарантують отримання достовірної інформації. Коли ж буде встановлено, що докази були одержані, закріплені і перевірені без додержання форми слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, то це є підставою для визнання їх недопустимими доказами. На це вказав Пленум Верховного Суду України у п.19 постанови №9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Основною кінцевою метою будь­якого процесу пізнання ( у тому числі й процесу доказування) є отримання знань, максимально наближених до об’єктивної реальності. А тому, метою доказування у кримінальному провадженні є отримання достовірних знань щодо події кримінального правопорушення та винуватості обвинуваченого. Види доказування. Поняття доказування в науковій літературі та у практиці вживається ще і в іншому значенні — як обґрунтування певного твердження, певної тези. Отже, можна вести мову про те, що поняття доказування має два значення. Доказування — це діяльність зі збирання, перевірки та оцінки доказів (про що вже йшося), яка спрямована на встановлення фактичних обставин справи, тобто на з'ясування того, що відбувалося в реальності, хто, який учинив злочин, за яких обставин. Це діяльність, що здійснюється, наприклад, слідчим, який допитує свідків, провадить огляд місця події та інші слідчі дії і одержує таким чином відомості про факти, які є доказами в кримінальній справі. На підставі доказів спочатку слідчий, прокурор, а потім і суд, перевіривши та оцінивши докази, дійдуть висновку про те, чи було вчинено злочин, який саме злочин, хто винен у вчиненні злочину та про інші обставини, знання яких дозволяє приймати необхідні процесуальні рішення — про притягнення певної особи як обвинуваченого, про направлення справи до суду, про вирішення справи по суті. Доказування в іншому значенні — це діяльність, яка спрямована на наведення аргументів для обґрунтування своєї думки, свого твердження, зокрема своєї пропозиції щодо вирішення справи, яка адресована суду. Така діяльність має місце, наприклад, у судових дебатах, коли прокурор пропонує визнати підсудного винним у вчиненні злочину, і аргументує свою позицію шляхом аналізу доказів, які бу J досліджені в судовому засіданні, викладає міркування щодо достовірності одних доказів і недостовірності інших, робить висновок про те, які обставини, на його думку, встановлені в справі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного і яке обрати покарання. Захисник, у свою чергу, теж висловлює думку щодо тих обставин, які, на його думку встановлені, які докази відповідають дійсності, а які є недостовірна! ми, і таким чином аргументує свою пропозицію по суті справи — наприклад, визнати підсудного невинним, або винним у вчиненні менш тяжкого злочину і т. ін. Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхідне для правильного вирішення питання про роль окремих суб'єктів у процесі доказування, зокрема про покладання на них обов'язку доказування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.