3.2. Приватний мілітарний досвід як «драма життя» у текстах Марії Матіос

Творчості Марії Матіос притаманне надзвичайне драматичне звучання. Вона зображує долю маленької людини. Її герої – це люди передвоєнного і повоєнного часу, які потрапляють у критичні умови. Їхні характери розкриваються у кризових ситуаціях, люди бачать добро і зло, своїх і чужих, і відповідно до цього вибирають певну позицію. Дослідниця Роксана Харчук наголошує, що Марії Матіос «завжди шукає гостру інтригу, надає перевагу емоційному виміру, різко протиставляючи добро і зло» [75; 70].

Письменниця у збірці оповідань «Нація», романі «Солодка Даруся» та повісті «Москалиця» зображує події, що відбувалися на території післявоєнної Буковини, а саме протистояння воїнів УПА окупантам-«МГБістам». Проблематику повоєнного досвіду (тоталітарний період) у творчості Марії Матіос у сучасному літературознавчому дискурсі досліджують Я. Голобородько, Р. Харчук, К. Родик та ін. Проте дана тематика досі не є повністю розкритою, і цей аспект є перспективним для нашого подальшого аналізу.

Я. Голобородько зазначає, що «Марія Матіос від природи є психологом емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів»[13, 68]. Письменниця демонструє нам оточуючий світ через внутрішній світ своїх персонажів, через їхні емоції та страждання. Зовнішні чинники несуть загрозу для героїв, вони викликають біль, доводять до відчаю. Люди від отриманих фізичних і моральних травм стають зламаними духовно і не завжди можуть знайти себе, стати цілісністю.

Марія Матіос жанр свого роману «Солодка Даруся» визначила як «драма на три життя». У творі зображено повоєнні воєнні події крізь призму існування однієї молодої жінки – Дарусі, яка з невідомих причин не розмовляє та не може їсти солодкого. Роман письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Буковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій. "Солодка Даруся" – довершений з точки зору композиційної організації твір. Композиція твору незвичайна. Кожна частина «драми» має свою назву. Перша називається "Даруся" (драма щоденна). Друга – "Іван Звичок" (драма попередня). Третя "Михайлове чудо" (драма найголовніша). Ці три драми розташовані не за принципом хронології, а в порядку смислової градації й тісно між собою пов’язані. Тут діє принцип дзеркальної композиції, де перший і третій розділи у своєрідний спосіб віддзеркалюються в другій частині, в якій якнайповніше зосереджено умовне сьогодення. Така побудова роману, в якому розкривається людська трагедія поетапно, у зворотному напрямку – своєрідний заклик до читача – роз’яснення проблем сьогодення слід шукати в минулому, адже саме там закорінені основні важелі дня сьогоднішнього. У новелах розповідається про життя людини, яке тісно переплетене із іншими життями, хоча, на перший погляд, Даруся живе окремо від усього світу. Завдяки тонкому психологізму точно передано вплив різних подій на душу особистості, на процес її становлення та самоідентифікації.

У драмі «Михайлове чудо» розповідається про молоде подружжя. Матронка і Михайло тільки-но одружилися, жили удвох, не встигли завести друзів, але це не заважало їм любити один одного. Автор твору змушує нас звернути увагу на весільний танок молодят, який свідчив, що сімейне щасливе життя у них буде не довгим.

Через деякий час Матронка народила дитину – дівчинку Дарусю. Доньку вона дуже любила, няньчила і леліяла. Михайло ходив по людях заробляти, а дружина дбала за господарство. Вона виганяла корову пастися біля річки Черемош, а на вечір бігала її доїти, приспавши перед цим дитину. Якогось вечора Танасій Максим'юк почув з вулиці, що дитина плаче, зайшов до хати, погукав господарів, але їх не було. На другий день Михайло повернувся з полонини і пішов до сільського голови за допомогою. Той не знав, що радити чоловікові, пояснив, що на другому боці Черемошу совєцька влада, яка до всього має діло. Матронку шукали вже другу добу. Якось до Михайла прийшов лейтенант Лупул і заговорив українською мовою, а не румунською, він повідомив, що йдуть совіти, тобто відбудеться зміна влади. Через день Михайло відчув негативні наслідки радянської влади: магазини були зачинені, неможна було нічого купити.

Матронка знайшлася на третю добу, Михайло побачив її під камінням у лузі, хоча три дні перешукував жінку біля кожного камінчика. Корови ж ніде не було. Матронка була дуже сильно побита: «Так, нібито вона не з висоти падала, а били її буками чи батогами по всьому тілу, особливо по спині і ногах: великі синці і підсіла кров розлилися по біленькому тілу, як гнилі падалиці в саду. Пальці у неї були такі, немовби їх кліщами тиснули або били камінням. Груди спрутило від надлишку довго незціджуваного і запеклого молока» [50; 158]. Матронка перебувала у травматичному шоці, цілими днями лежала, мовчала і дивилася у стелю. Чоловік няньчився з дитиною, а жінці вона стала байдужою. Михайло виходжував дружину цілий рік. Вона весь час плакала і любувалася соїм чудом – донькою. Чоловін не раз запитував чи їй щось болить, бо не міг знайти причину її сліз, казав, що біду плачем накличе, на що вона відповідала: «Біду не треба кликати. Біда давно навкруг нас. Лиш вона така, як смерть — невидима…» [50; 160].

Рік минув з того часу, як совєти на черемошських землях володарювали. Потім настала Друга світова війна. Люди переказували чутки і додавали свої коментарі, роздумували про важкі часи, говорили про румунів, які забралися із села під німецьку команду, а мадяри не просто так по селу ходять. Землі навколишніх сіл окопами зрили, люди догадувалися, що бійня велика буде. З початком війни в Черемошне ввійшла німецька частина, вона розквартирувалася по людях. «Німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. А так людей особливо не чіпали. Дітям роздали не бачені досі в Черемошнім довгі цукерки у блискучих обгортках та якісь дивні фрукти, формою схожі на яблука» [50; 165]. Зібравши усе село, окупанти оголосили, що «велика Німеччина і великий фірер Адольф Гітлер почали війну з большевиками заради визволення окупованих людей з—під страху і безчинств»; казали війни не боятися, але нову владу слухати, а про тих, хто тут чинив людям кривди впродовж останнього року, забути назавжди [50; 165]. Німці великої шкоди людям не наробили, а при відході залишили при владі румунів, які раніше панували над селом. Новими-старими прядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь-яких політикувань. Черемошанці могли навідувати родичів з протилежного боку річки, але згодом влада заборонила і це. Через деякий час румуни мобілізували до своєї армії українців. Лупул прийшов у готі до Михайла і повідомив, що не візьмуть чоловіка до армії поки Лупул при владі, адже той так покараний, бо має нездорову жінку. Він згадав про її зникнення і наголосив, що вона зникла за дивних умов, і зауважив, що, можливо, вана який агент. Того дня його рука «вперше рахувала Матрончині ребра» [50; 168]. Він запідозрив її у зраді, від цього у нього помутнів розум. Михайла почала з’їдати ревність.

Війна повернулася у село, румунська адміністрація утекла ще вночі, а німці з мадярськими жовнірами прийшли. Німецька влада оголосила, що через село буде проходити перша лінія оборони, тому ті мають негайно евакуюватися, а худобу залишити у селі. Газди вирішили, що не годиться без без худоби йти, бо дітей малих кислицями не прокормиш у невідомо якій стороні. Але фронт обійшов село стороною. Люди вернулися у село і застали другі совіти, які порядкували на чужій землі.

У неділю, після служби Божої, людей оточили біля церкви військові зі зброєю. Люди пам’ятали недоброю пам’яттю Дідушенка, уповноваженого МГБ, який із кожним своїм приходом забирав декількох людей, які після цього не поверталися, а коли й приходили, то були «з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою» [50; 174]. Село примусово мало вступати в колгосп і віддавати усі надбання владі, а ті, хто противився – на Сибір. Михайло мав збирати і розвозити молочні продукти.

Матіос у натуралістичних тонах змальовує мертву дівчину і хлопця, з яких жорстоко познущалася радянська влада, і залишила їхні понівечені тіла на споглядання усій громаді. Юнак був черемошський, Іван, на псевдо Яструб, Юрка Огородника син. Він був упівцем, його боївка розгромила німецький обоз із провіантом, коли ті слояли в Черемоші. А совєти ніяк не могли його зловити, поки хтось із своїх не видав. Потім привезли мертвого Юрка Огородника. Дідушенко сказав до натовпу, що таке чекає кожного, хто буде допомагати бандитам.

Однієї ночі до хати Михайла прийшли повстанці і сказали, що запаси їхні закінчуються, тому Михайло має дати їм трохи сиру, бринзи і молока, а владі скаже, що упівці напали на нього і пограбували. На ранок білях хати господарів нишпорили радянські військові. Дідушенко допитував спочатку Михайла, а потім Матронку. Але не випитав правди. Тоді підійшов до дитини і почав з нею говорити. Він дав їй цукарка, випитав про минулу ніч, а дівча і розповіло усю правду, як тато сам вікна бив і бринзу віддавав. Матронка після того випадку зненавиділа доньку і всю провину на неї переклала. Попередня травма так вплинула на жінку, що виник атрофований інстинкт материнства. А потім прокричала усю правду про зникнення. Вона шукала корову, біля річки зустріла чоловіка і жінку, які перебиралися через Черемош і просили рятунку у Матронки, пояснивши, що всіх газдів на Сибір відправляють совіти. Аж раптом за спиною героїні з’явилися два совіцькі прикордонники, які переправили усіх трьох на другий берег річки. Потім почалися її катування, жінку били між допитами, розпитували про оунівців і її з ними зустрічі, про те, що робиться на другому березі ріки. На ніч її закрили в пивниці без сходів, де було багато щурів. Потім Дідушенко допитував і знищався з неї у іншій кімнаті. Відпустив її при умові, що вона нікому не скаже правди про пережите, бо інакше наробить шкоди своїй сім’ї.

Михайло ходив від хати до хати і просив сиру і всякого молочного добра, дехто йому допомагав, інші слухати не хотіли. Зустрів він і свого нічного гостя, який сказав, що поверне забране добро. Михайло не хотів цього, бо розумів, що їхні захисники повимирають із голоду. Вернувшись у село, чоловік застав Матронку в дровітні. Вона повісилася на власній косі. Мала Даруся тримала матір за ноги і не відпускала. З того часу дівчина втратила голос.

У творі Марії Матіос «Москалиця» розповідається про дівчину Северину, якій «безкості сільські язики таки задовго до церковної книги припечатали її довічне ім'я — москалиця» [50; 194]. Її мати – сирота Катрінка постраждала під час Першої світової війни від чужого русацького війська. Троє чорноволосих вояків-русаків її зґвалтували, після чого за рік народилася дівчинка. Описуючи вороже військо, авторка наголошує, що воно «жадібне до чужого й люте до збитків» [50; 193]. Воно за неповний місяць пограбувало сільські надбання зі стодол і клунь, повідбирало свійські тварини.

Дівчинка росла мовчазною і працьовитою наймичко (матір загинула під час повені). Вона була не такою, як усі, з вигляду - «справжня тичка: висока, худа, в грудях плеската й мізерна», ще й у чорному весь час ходить [50; 196]. Люди зневажали бідну сироту, зводили наклепи на неї, приписували їй нечисті справи із щезником.

Через двадцять п’ять років після народження Северини у село Панська Долина знову прийшло військо, таке ж саме, як і те, що у Катрінки в хаті стояло. Люди перешіптувалися, що то прийшли до них діти тих батьків, які у першій війні були. За Онуфрійчуками, які прийняли Северину, прийшли вдосвіта. Стара ґаздиня Марія саме хворіла. Нападники у хаті все перевернули поки не знайшли кілька паперів, а тоді почався допит. Ґазда Дмитро пояснив, що перший документ – то «подяка від Цісаря за вірну службу й фотокарточка з престолонаслідником, коли він приїжджав на фронт у окопи» [50; 199]. Потім розповів про «січ» – руханково-спортивне товариство. Але нова влада не звернула уваги на слова господаря. Сім’ю повезли з декількома клунками у вантажівках на Сибір. Москалицю разом з Онуфрійчуками до колії не забрали, переселили її на хутір, в Лустун і поселили її «в літню стайню для худоби, що належала колись ґазді Косовану, якого замели у світи в один день разом із Онуфрійчуками та іншими ґаздами» [50; 201].

Через деякий час люди подобріли до Северини, вона не могла знайти причини такої зміни, а односельчани усвідомлювали, що вона наполовину москалика, а отже і частина нової влади. Таке дволике становище спочатку непокоїло дівчину. Але повернулася румунська влада у їхнє село, а прізвисько – москалиця, «слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра», залишилося [50; 206]. Дівчина не мала господарства, жила з того, що трави збирала і людей ними лікувала. Під час війни було дуже багато хворих жінок на чоловіків.

Її хата була в центрі фронту, між двома лініями. З одного боку – німці, з іншого – москалі. На другій лінії оборони – мадари, союзники німців, але не довіряють вони ним. Про такий стан речей Северині розповіли хлопці з лісу, які ходили до неї за ліками, а потім додали, що їм треба «бити й німця, й мадяра, бо скоро знову москаль сюди зайде, то треба буде бити й москаля». Потім до неї прийшли ті, хто був тоді тимчасовою владою (мадяри). Дівчина знала, що на війні одна влада довго на місці не тримається. Фронт наближався. Вона допомагала усім, хто цього потребував, і мадярському воякові, і повстанцям давала мазь для швидшого загоєння ран. Мадяри наказали москалисі повідомляти про прихід хлопців із лісу. Дівчина цього робити не збиралася, бо знала, що завдяки повстанцям між людьми ще є порядок. Невдовзі по війні прийшли до Северини представники нової влади – совєти. Майор Воронін проводив перепис населення. В Северини документів на засвідчення своєї особи не було, адже вода змила її матір і всі папери. Розповіла, що господарства не має ніякого, тільки трави лікувальні збирає. Після їхнього приходу Северину не полишала думка про знедолених Онуфрійчуків, яких совєти на Сибір вивезли, не дозволивши взяти з собою нічого, окрім їжі на три доби. Вона розуміла, що люди беззахисні проти нової влади, та нищить всіх, не зважає навіть на дітей. Скоро у цьому краї залишаться одні тільки буки й ялини. Северина знала, що скоро і за нею прийдуть вбивці-вороніни, тому мусила захистити себе. Посильний із сільради Василь Полотнюк виконав її прохання і вбив змію. Потім до неї приходив Семен Дудка з лісу, він брав мазі і трави для поранених і просив її допомоги у криївках. Вона попросила його прийти наступного дня і залізти у копицю сіна, потім чекати на неї, бо дівчині потрібна його допомога. Назавтра у подвірок москалисі прийшов Василь Полотнюк, який пвідомив, що чув її розмову з лісовим хлопцем, а цієї ночі його підстрелили. Якось вона допомагала вилікувати рану на нозі Вороніну, хоча розуміла, що він убивця, але не могла затруїти його, бо він іще й каліка.

Енкаведисти полювали за бандою – Василем Полотнюком і Семеном Дудкою, а вони переховувалися на її горищі. Северина тим часом тримала у руках кошик з мертвими зміями, а Воронін, який тримав облогу, думав, що вони живі. Він вирішив, що на Сибір не треба забирати людей несповна розуму, бо ще є кого забирати.

Москалиця порятувала повстанців, але й москалям рани лікувала. Вона була сповнена байдужості до людей, бо люди були недобрі до неї, вважали її мольфаркою, стала холоднокровною (від змій передалося). Северина відчувала, що для людей вона інакша, тому ніколи не розкривала їм душу, але внутрішнє добро не давало їй чинити зла, вона допомагала і своїм, і чужим. Для своїх вона була чужою – москалицею, а для чужих – наполовину своєю.

Однією із провідних тем у творчості Марії Матіос є тема міжвоєнного життя українців під владою окупантів. Вона зображує трагічність існування людини у сільському середовищі за допомогою мелодраматичного жанру, їй також властива здатність до перебільшення певних подій. Цю думку підтверджують слова Р. Харчук: «… М. Матіос гіперболізує жорстокість до тієї межі, коли правда перетворюється на пропаганду» [75; 70]. У оповіданнях із збірки «Нація» героїв не можна поділити на чорних і білих. Анна Коженьовська-Бігун, перекладачка «НАЦІЇ» польською мовою зазначає: «У кожному героєві досить суперечностей, а в кожній історії — недоговореності» [50; 233]. Така неоднозначність властива усім оповідання збірки. Жодного із персонажів не можна вважати абсолютно засудженим авторкою і ніхто не є абсолютно кришталевим. Важливе значення має фатум, доля, яку не можна змінити, вона прирікає героїв на довгу і марну боротьбу, у якій вони із своїми бідами і стражданнями лишаються наодинці з поразкою. У оповіданнях присутнє загострене почуття патріотизму, у яких авторка розгортає окрему особливу психологічно-драматичну картину протистояння між корінними мешканцями України та «МГБістами» [50; 233].

У оповіданні «Юр’яна і Довгопол» письменниця зображує глибокі душевні переживання, вона досліджує людську психіку у надзвичайних умовах. Головна героїня Юр’яна постає перед нами забобонною жінкою, яка знає багато народних премудростей і вірить у них. Вона розуміє, що одні несуть зло, а інші – добро. І ні тих, ні інших не можна змінити. Фатум долі у цьому оповіданні є одним із вирішальних, як і в творчості Марії Матіос загалом. Майбутнього не можна оминути чи змінити, про нього можна дізнатися. Навколишній світ дає багато знаків, які пророкують завтрашній день. Люди навчилися їх розрізняти. Юр’яна знала, «що випране вбрання треба вішати, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі. А тут на тобі: повісила Юрчикові штаненята й сорочечки стрімголов, так — щоби все в голові переверталося й ішло догори ногами. Та що вже тепер говорити: йде біда — відкривай ворота» [50; 291]. Вона була із тих жінок, які усе життя важко працюють. На її долю випало багато випробувань. Одним із найбільших було її діти, яких вона втрачала до і після народження. Юр’яна вагітніла кожного року і нічого не могла із цим удіяти. Можна було поїхати у лікарню, «але за Румунії задля цеї маленької дурнички треба було спродати маєток, а тепер — за совітів — уже й остерігатися треба, аби не затруїли кров» [50; 292].

Споконвічні українські жителі Закарпаття у ХХ столітті перебували під окупацією Румунії, але це було не довго – прийшли нові завойовники зі сходу. Совєти принесли із собою нові порядки і страх. Юр’яна була рада хоча би тому, що їх не вивезли у світ (до Сибіру). Біда трапилася, віщування були правдивими, під ранок вона втратила дитину. На другий день Юр’на мусила йти на роботу, бо мала страх перед новим окупантом. Уповноважений МГБ Довгопол «зазирав мало не під коров'ячі хвости, шукаючи схованок для лісових, а вже як котра молодиця припізнювалася, то часом огрівав її такими словами, що ліпше би огрів батогом» [50;292]. Він шукав підозрілих людей, повстанців, які ховалися по лісах. Хоча ще нікого під суд і під екзекуцію не віддав. Матіос показує Довгопола очима Юр’яни як людину, для якої інші люди не мають значення, а їхнє життя нічого не варте. Він викликав страх у простих жителів, адже «його великі, трохи розкосі очі ковзали по людях якось гейби ліниво, гейби знехотя. Та коли Довгопол раптово скидав їх догори, дивлячись майже незрушно, тобі в момент ломилася воля й гаряча млість діставала кінців пальців» [50; 293]. З’явився він у їхні краях на Різдвяні свята і перервав колядку, усі затихли, окрім Грицька Граба, якого МГБ забирало до Вижниці. «Вже рахували там йому ребра, й може, лише через це він мав тепер страху менше, ніж ті, в чиєму горлі застряла Різдвяна Коляда» - пише Марія Матіос [50; 293]. Жителі були налаштовані вороже до окупантів, називали їх між собою заготівельниками людських душ. Селяни знали, що то «був емґебіст, і не треба було довго думати: інші чужі люди не могли перебити Святої Коляди» [50; 293]. Людина, яка не мала віри у серці, знала, що безкарна, тому не поважала звичаїв інших. Непроханий гість приставився газдам, а Грицько Граб зухвало запитав, де його довгі поли. Налякані селяни застережливо просили Грицька припинити розмову, на що він сказав, що «не може бути все зразу: й довгі поли, й довгі руки», а потім побажав доброго здоров’я і гарну любку [50; 293]. На що Довгопол відповів, що скоро буде. Господарі дому боялися великої біди, що може розгорітися у їхньому домі. «А найгірше — аби не прийшли колядники з лісу. Святого Василія є святого Василія. Хто в Боже свято візьметься за ґвери? Але час такий, що зброя не зважає на свята» – виникали неспокійні думки у Юр’яни [50; 294]. Вона не хотіла, щоб лісові захисники потрапили у пастку, але розуміла, що влада не зважає на свята, а шукає непокірних, щоб знищити. Довгопол поклав на скрипку Грицька Граба великі гроші і сказав: «Чоловіки! Не сьогодні і не тут нам політикувати про довгі руки й довгі поли. Ви колядуйте краще моєму покійному татові. Він у мене був побожний… І мені, як можете… Бо завтра мені, може, церковні дзвони будуть тут колядувати…» [50; 294]. Довгопол зі ідейними переконаннями схожий із Дідушенком, але власне людські якості його зближують із жителями села Нижньої Товарниці. Він хоч і перебив колядку, але за неї щиро грошима подякував, ще й батька свого побожного пригадав, якого поважав. Коли Уласія забрали МГБісти, то Юр’яна пішла сільраду білити, а при нагоді попросити Довгопола за чоловіка. Він допоміг цій жінці, відзначивши її мудрість, казав, що вона панську голову має, таку, як у Соломона. Варто зазначити, що Довгопол добре знайомий із Біблією. Матіос наділяє його співчутливістю до інших.

Важливим у тексті є те, як Юр’яна сприймає радянську владу. Ставлення її різко негативне. Совєти принесли розруху у їхній усталений гармонійний світ. «А ці карають просто за те, що ти є на цьому світі, за те, що не злидень — що маєш ґрунт, господарку, фамілію, що не цураєшся й не віднікуєшся від свого» – роздумує жінка [50; 297]. Для посилення ефекту відчуженості авторка використовує й тексті займенники «вони», тобто чужі, окупанти, і «ми». Юр’яна лишається мудрою жінкою, яка прагне щастя своїм дітям. Тому однією із перших усі свої надбання віддає колгоспу, сама там працює, бо добре знає, що у Сибір забирають. Вона найстаршу доньку видала за сорокарічного багатого ґазду, а він до лісу втік. Сім’я Штефуряка не прийняла дівчини. Вернулася Павлінка з дитиною на руках до батьків, чоловік у криївці іншу жінку завів. Жінка знає, що «чужі» виловлюють хлопців по лісах і всіх, хто з ними підтримує зв’язки знищує, невинних людей у тюрмах катують.

Варто відзначити, що Матіос торкається проблеми зради. Свої омовлюють своїх. Гуцульська жінка Юр’яна розуміє, що чужинці ввірвалися у їхні гори, але не розуміє тих, з яким жили споконвіку у мирі, з якими Богу молилися, яких одна матір родила, не розуміє того, як вони йдуть на свою кров, як брат на брата йде. «Світ перевернувся догори ногами» – констатує жінка [50; 300].

М. Матіос окреслила мотиви вчинків головного начальника-«емґебіста» Дідушенка, тобто зобразила його не просто машиною для вбивств та жорстоким звіром, як це було у «Солодкій Дарусі», але і здатною до переживань за фронтового товариша людиною, цілком зрозумілий поштовх якої – помста – далі призводить до невиправних наслідків як у долі самого Дідушенка, так і в долі підкорених місцевих мешканців. «Брате! Не вмирай! Я ж їх усіх перестріляю!!!» [50; 306]. Як уже зазначалося, образ Дідушенка є збірним, до того ж, інтертекстуальним, адже письменниця на прикладі цього персонажа прагне прояснити психологічні особливості окупантів.

У Юр’яни після зірваної вагітності не припинялася кровотеча. Фельдшерка Дуся сказала, що врятувати можна її тільки у лікарні. Вона віддано просила Дідушенка забрати Уласіху (він саме віз на машині раненого хлопцями із лісу Довгопола). Варто відзначити, як авторка зображує Дусю. Вона також є чужинкою, фронтовою медсестрою. Гірські люди принесли їй також горе. Але коханий її Олексій також був із цих гір, любив її, «жив із нею як із жінкою. Розписуватися мали. А його ж відмовляли. Переказували стерегтися маскальки. Через неї і в землю пішов» [50; 305]. Його вбили свої, бо не прийняли Дусі. Не розуміли кохання з чужинкою. Вона ж хотіла їм допомогти, порятувати. Тому й за Уласіху просила. Матіос піднімає питання людини, яка затиснута у системі. Таких довгополів і дусь було багато, вони своїй державі були не потрібні, але лишалися живими, то й мусили жити, мусили коритися владі, брати гріхи на душу. Але вони не втрачали людських якостей. Були й інші – ті, хто ставали звірами системи, тими, хто безкарно вбивав інших, нищив людей, бо втратили віру у Бора. Були і хлопці з лісу, які хоті оборонити свій світ, які боролися з окупантами, а їх нищили, убивали, виловлювали. Були і прості люди, які страждали від власної безпорадності, яких зраджували, обмовлювали, мучили, а вони продовжували жити і надіятися на щастя. Такий неоднозначний світ постає у творах Марії Матіос. Провідною ідеєю у оповіданні «Юр’яна і Довгопол» звучить думка фельдшерки: «У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…» [50; 305].

У творах Марії Матіос «Нація», «Солодка Даруся», «Москалиця» міліарний досвід осмислюється через призму приватного життя героїв. У центрі – прості люди, які стали жертвами воєнних конфліктів. Їхні особисті драми стають проекцією загальнонаціональних.