3.1. Чоловічий та жіночий варіанти пам’яті про війну в текстах Володимира Лиса

Романи Володимира Лиса «Століття Якова» і «Соло для Соломії» оприявлюють варіант погляду на війну через призму пам’яті пересічних українців, що стають жертвою мілітарного протистояння. Автор практично вибудовує чоловічу та жіночу версії сприйняття війни, однак спільним для них є світоглядна орієнтація, котра наголошує на загальнолюдських цінностях.

Володимир Лис показав усі перипетії ХХ століття у романі «Соло для Соломії» очима жінки, як вона сприймає воєнні та повоєнні події, як долає випробовування, як протистоїть, а інколи й пристосовується до цього життя. Не всі були героями, а Соломія була звичайною жінкою, яка красива зовні і всередині. Її доля – непроста і трагічна, і є типовою для жінок того часу. Цей твір напівдокументальний. У реальному житті були навіть більші випробовування, ніж ті, що послані на долю Соломії, тому що дуже багато жінок лишилися вдовами, багато не повиходили заміж, багато втратили своїх чоловіків чи коханих – на фронті чи в Українській повстанській армії. Проте найголовніше те, що жінка опиняється заручницею обставин, під тягарем яких не ломається,а, навпаки, зберігає свою людяність і бажання жити та любити.

Соломія вийшла заміж не по любові, втратила чоловіка на війні, а вдруге заміж більше не вийшла. Кого кохала, того втрачала. Народила дві донечки, сама їх виростила, викохала. У селі казали, що було надто гордою, але Соломія знала собі ціну і завжди йшла за покликом серця, не боялася осуду. Зуміла не зламатися, підкоритися обставинам. Людяною залишилася до самого кінця. Загалом роман є своєрідною родинною сагою, де осмислюються життєві перепитії кількох поколінь. Окрім сімейних стосунків їх єднає символічне значення імені Соломії, що прирікає жінок на повторення долі одна одної.

Соломійка, ще будучи маленькою дівчинко, дуже любила Бога і ходила до церкви молитися «за здоровля уцілілих джмелів і памнять не врятованих». Там вона здружилася з отцем Андронієм. Він їй розповідав багато цікавих і повчальних «біблійних історій — про Ноя, який великий дивний ковчег збудував, про Авраама, що сином заради любові до Бога пожертвувати хотів, про Иону, який в череві кита опинився, про битви князів і царів юдейських, про народження у яслах, поруч з ягнятами, сина Божого, про те, як маленького Ісуса перший раз до храму принесли, де уздрів його старець Симеон» [47, 42]. Від спілкування з Соломійкою панотця охоплювало дивне блаженство, яке обвивало його душу. Він мовчки молився за неї, «за цю дитину, що стала йому ріднішою рідної, за її чисте, як йорданська вода, як сльоза небесна, серце». Отець Андроній помер восени 1939 року після приходу «перших совєтів», сказавши: «То не мій світ» [47, 51]. Він розумів, що влада, яка не має нічого святого, принесе багато горя і розчарувань.

Вперше війна торкнулася Соломіїної родини, коли її старшого брата Тараса забрали до Червоної армії. Совєтська влада прийшла до них, тому «поліщуки придивлялися, принюхувалися, як у селі казали, до нової влади, котру минулої осені вітали при в’їзді до Загорєн аркою, уквітчаною червоними і жовто-блакитними прапорами, флагами по-їхньому. Али через рік про жовто-блакитний колір і згадувати ни мона було, казали, вражеський, буржуазний, ци ще якийсь» [47, 54]. Жителів насторожувала поведінка влади, вони передчували щось недобре. Адже з прилавків магазинів зникли сірники, сіль, матерія, нитки, «особливо кольорові, а то для Соломійки було особливо прикро, бо ж вона якраз до вишивання пристрастилася — бабця вчила — і вже сама вишила мамі й татові сорочки, збиралася й собі та. Та майбутньому чоловікові. А ще почала вишивати великого розкішного рушника, такого, щоб од бильця до бильця ліжка діставав» [47, 54]. Традиційний устрій українських поліщуків було зруйновано. Людей залякували, вони мусили славити Сталіна і його владу. Крамар Гершко, якого змусили закрити «часную лавочку» зі сльозами чи сміхом на очах «хвалив у повен голос товариша Сталіна, Йоську Саривонича, котрий дбає про всенький люд, од малого до великого» [47, 55]. Згодом сім’я отримала листа від Тараса, «аж через місяць, уже й тривожитися почали, а він повідомляв, що живий-здоровий, чого й вам жилаю (так і написав, ни по-нашому), довго не писав, бо й їхали довго, через всю Расєю, аж до китайської граници. Ті два слова закреслені були» [47, 56]. Слоломії дуже цікаво було, де служить її брат, вона потримала лист на сонці, а тоді «пальчиком потерла, нігтиком пошкрябала — воно й проступило» [47, 56]. Тарасик писав, що там морози великі, дивним видавалося тільки те, що не було жодного деревця навкруги, степ один, він пояснив, що так ця місцевість називається. Весною братик Василько на шахту завербувався, бо чув, що нібито звідти до армії не беруть. Не хотілося молодому парубкові бути маріонеткою в руках чужих армій. Але й там добра не було, він повернувся із скаліченою рукою додому.

Соломійці йшов шістнадцятий рік, вона уже ходила на вечорниці, «а з вечорниць удвох і проводжали — по праву руку Петрик-Петрусь, а по ліву — Павлик-Павлусь» [47, 57]. У житті Соломії Рощук любов і війна переплітаються і безпосередньо впливають на її долю. Почалася війна, «дні три погуркотіло на заході, а більше на півдні, десь коло Любовня, в село німци прийшли у четвер, як два неповних роки тому більшовиків, стрічали їх з к’ятами. А як було не стрічати, коли семеро сімей вже на Сибір вивезли, двоє у Луцькій, а четверо в Ковельській тюрмі, коли вже війна почалася, постріляли» [47, 57]. Люди на собі відчули двохлітні звірства совєтської влади, тому й понадіялися, що німці стануть їхніми союзниками і оборонять від звірств окупанта. Поліщуки думали, що фашисти більшовиків битимуть, а тим часом Українці мають будувати свою державу. Василько казав Соломії: «Воне більшовиків битимуть, а нам Вкраїну тре’ зводити, хату свою вкраїнську» [47, 57].

Восени 1942 року загорєнські дівчата вирішили відвідати ярмарок у Любомлі. «Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати» [47, 58]. Соломія з Руфиною були наймолодшими серед дівоцького базарникового гурту, але й найвродливішими. Після ярмарку сталося лихо. Дівчата натрапили на очі німцю, який почув ім’я Руфина. Він відразу вирішив, що то «юде» і сказав, щоб дівчина йшла за ним. Соломія ж задля порятунку свої односельчанки пішла за німецьким окупантом. Вона вмовила його відпустити дівчину, але змушена була залишитися сама. Цей епізод розкриває етичну парадигму дівчина, котра здатна пожертвувати собою заради порятунку знайомої. Показово. Що така поведінка суперечить патріархальній системі цінносте, у котрій жінка має берегти свою честь. Але війна змінює все і традиції й звичаї поступаються гуманістичним почуванням.

Німець вирішив, що вона буде покарана, адже наговорює на себе, що вона юдейка, хоча має типову зовнішність слов’янки, тільки вродливіша. Важливим є те, як зображено автором загарбника. Він має доньку того ж віку, що й Соломія. Його роздуми над спільними і відмінними рисами дівчат дають проекцію на національні особливості жінок. «Цікаво, чи вона незаймана? Швидше всього — так. Його Грета не була незайманою. Але що з того? Грета пише, що їхня донька Марлен погулює з солдатами, напиши їй щось. Кляті тилові щурі, у той час, як він і такі, як він, здобувають перемогу для фюрера й Німеччини на цьому проклятому Сході, вони там жирують, лапають молоденьких дівчат, а найгірше — його рідну Марлен» [47, 67]. Образ німкень є звульгаризований і розкутий, вони шукають спосіб своєї реалізації через сексуальні стосунки з мужчинами різного віку. Для них це не є чимось аморальним, адже такий спосіб життя – це норма. «Марлен він, звісно, написав гнівного листа. У відповідь отримав аркуш паперу з єдиним реченням: «Коли повернешся, любий таточку, розпитай нашу матусю, як вона тебе вірно чекала»» [47, 67]. Такій поведінці також сприяє ситуація війни, коли звичні етичні норми поведінки руйнуються, натомість з’являється бажання отримання швидкої насолоди та задоволення перед стархом мілітарного протистояння. Німець розумів, що сам не святий, але ж Грета – його дружина. Він тішив себе тим, що фронтовик, доблесний солдат фюрера, який вже пролив за нього кров. Хоча він і сам тиловик, «йому пощастило, що після легкого поранення й доволі легкого обмороження під російським містом з дивною назвою Тула його направили в це тихе, богом забуте містечко. Де недавно мешкали євреї і жодного партизана» [47, 68].

Німець у творі – це людина, яка не є фанатичним нацистом, швидше солдатом, який виконує накази фюрера. Війна для нього, як робота, він має певні обов’язки, доручення, він не порушує правил, становище загарбника дозволяє мати йому комфортне житло. Персонаж почуває себе переможцем, фізичні бажання (смачно поїсти, знайти коханку) він легко задовольняє. Він обурюється на те, що «вона хотіла обдурити німецького вояка, доблесного солдата фюрера, а то набагато гірше. Тому вона буде покарана. Вона кохатиме не тільки його, а й кількох його товаришів по службі» [47, 66]. Окупант дійшов до такого стану, коли все можна і все є, але зникає бажання насолоджуватися перемогою, натомість з’являється байдужість до оточуючих. Він вирішує наглумитися над дівчиною, адже це «Ганс-Йоахім Катценберґер, один з переможців, який сьогодні здобув свій доволі непоганий, більше того, привабливий трофей» [47, 69]. Яким він сам хоче насолодится спочатку, а потім поділится з «тими придурками — Фрідріхом, Людвіґом, Куртом і (це ж треба) Адольфом. Тільки не Гітлером, а Вертедом. Ну, цей прищавий сморчок, чистюля професорська, напевне відмовиться. І Курт, що зневажає злягання з неарійками. Хай. Знаємо ми тих чистюль з їхніми грошовитими батечками. Можна покликати найстаршого серед них, Віллі Траймера, нехай спробує молоденьку суничку, побачимо, що з того вийде, а то тільки хвалиться своїми колишніми перемогами та ще їх повчає, старий пердун» [47, 69]. Воїнів фюрера він зневажає, адже бачить їхні нечистото, хоча й сам такий. Прийшовши з дівчиною до кімнати, він наказав їй роздягатися, а сам пішов забрати обід, потім розлив шнапс у стакани і примусив Соломійку пити. Раптом він відчув незбагненне – йому хочеться милуватися цією дівчиною, її гордою поставою, гнівним блиском блакитних очей. Вона пішла за ним замість того, щоб рятувати своє нікчемне життя. «О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар — життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж» [47, 72]. Його захоплювала відважність і хоробрість українців, які безстрашно йшли в атаку проти окупанта. Але німецький офіцер бачив і зрадників, які стріляли їм в спину. Для яких люди були найменшою цінністю. Пригадав Марлен, яка «за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що» [47, 72]. З-поміж цих настроїв згадка про доньку і спосіб її життя (безтурботне існування із знівельованими цінностями) не дає вчинити наругу над Соломією. Він мав її відпустити так і не скориставшись нею. Але в той же момент хлопець, у якого жив німець, поборюючи страх перед задуманим, пішов рятувати дівчину. Врешті він убив ворога. Соломії ж наказали тікати, попередньо узгодивши план дій, що нібито дівчина захищалась від окупанта і вбила, а сама втекла.

Показовим є те, що Соломія була готова (неусвідомлено) на наругу над собою, аби порятувати подругу. Війна змусила дівчину у кризовій ситуації піти на відчайдушний вчинок. Мимобіжно автор згадує про єврейське гетто, загорєнці знали про те, що німці винищують цей народ. Власне спочатку ворог запримітив Руфину на ринку через її схожість з жидами. Автор свідомо через цей фрагмент підтверджує історичний факт про політику німців щодо єврейського народу.

Минула зима, весна, літо. «Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку» [47, 84]. Автор не оминає цієї дражливої теми польсько-українського воєнного протистояння на Волині під час війни. Однак він не приймає якоїсь однієї версії, а намагається подивитися на це через призму втрати людиною під тиском мілітаризму почуття співчуття один до одного.

Повідомляючи про свої плани, Петро надіявся, що Соломія вибере його, хоча й чудово розумів, що важко наважитися дівчині вести табірне лісове життя. Тому зі смутком на серці сказав, що вибір за нею. Вона намагалася відмовити його, казала, що, може, обійдуться, але він йшов за Україну боротися, по-іншому ніяк не міг. Соломія знала, що не перша хлопця в партизанку проводжає, адже «кажуть: хто не йде — у того душа ляська альбо германська» [47, 84]. Запитала чи з Павлом разом ідуть. А він відповів: «Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме» [47, 85]. Її охоплював страх за коханого, бо повстанці з поляками й німцями воюють. Після храмового свята Дмитра відбулася сімейна рада, на якій обговорювали Соломіїне заміжжя. Усіх неодружених забирали до Германії на роботу. Батько вже встиг відкупитися у старости й поліціанта, але часи були непевні, облави почастішали, забирають усіх, кого зловлять. Він розуміє усі небезпеки тогочасного становища: «Зла німчура, бо ж, кажуть, Києв совєти вже назад забрали, от-от через ліси лапи свої сюди простєгнуть» [47, 86]. Почати радити: «Петро хлопець нічо, і лицем вдатний, і серцем добрий, тико ж завше був більше до неба, ніж до землі привєзаний. А до неба нічим і прив’язатися. Далеко воно, як тая Україна була би, за яку він ото в ліс пуйшов, у тую свою вкраїнську партизанку. А як совєти сюди припруться зновика, думаєш, таких, як він, по голові гладити будуть?» [47, 87]. Дідусь із татом чудово розуміли, що радянська влада не дозволить створити української держави, що вона буде нищити повстанців, адже перед цим багато народу в концтабори повивозили, багато повбивали, кличку «ворогів народу» спочатку їм начепивши. Тому вважали, що потрібно вибрати безпечніший шлях – Павла, адже цей «хлопець розважливіший, у політику не лізе, й хазяїном добрим буде, оно сам, собі воза зробив, і драбиняка, і штильвагу вистругав. І тебе любить, бачу ж, оком сонце тобі на долоні подає. Так що будеш як за кам’яною стіною» [47, 88]. Послухала Соломія поради батьків і згодилася на весілля з Павлусем. Адже Перта після того, як у ліс пішов тільки два рази бачила. Перший раз на вечорниці забіг і про мобілізацію дівчат у повстанську армію жартував, говорив, що школу повстанську відкрили «десь там у Колках, де українська власть» [47, 90]. На другий день Різдва перестрів Павло Соломію і сказав, що зашле старостів, на другий день її засватав. На весілля завітали незвані гості зі зброєю й автоматами, то був Павло з дуром. Вони привітали молодят, Петрусь подарував червоне дерев’яне серце, яке вирізьбив власними руками.

У книзі автор згадує про бої за Ковель. Він пише, що загорєнці не знали «скільки то під тим містом полягло з обох боків солдатів. Вояків совєтських і німецьких. Що був створений спеціальний Четвертий Білоруський фронт для взяття Ковеля і після кількох невдалих штурмів розформований, а з понад двох десятків генеральських погонів позривали по одній, а то й дві великі зірочки. Нічого цього мешканці Загорян, що звикли до ревища літаків над головою і далеких-далеких заграв на сході вночі, не знали. Не знали про «самолічне» палкування маршалом Жуковим командуючого армією, котрий занапастив черговий наступ на «Ковлє» зі словами, серед яких «засранец, мать твою» були найлагіднішими» [47, 119]. Влада багато замовчувала про те, як радянські солдати були переповнені розпачем і страхом, вона навпаки переконувала, що воїни веселі й смертей не так уже й багато. Що перемога коштує мільйони жертв, люди не мали ні зброї, ні техніки, ні їжі, вони були гарматним м’ясом.

Перед приходом німців люди ховалися по лісах, бо не хотіли, щоб їх вивезли в Німеччину. Один із розділів роману показує табірне життя селян серед лісу. Павло залишився у селі, щоб захистити дім, адже ходили чутки про мародерство. За декілька днів на нього напали «золотошукачі», але він швидко зметикував, зайшов до клуні і хитрощами за допомогою рушниці вигнав розбишак. Соломія ж із свекрухою та односельчанами пішла до лісу. «Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого — так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох — Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди» [47, 124]. Охороняли їх партизани, яких прислав провідник Чехура, від німців і банд, які маскуються під повстанців. Начальником охорони був друг Ярема – «Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце» [47, 124]. Табір жив своїм життям: люди варили їсти, випасали худобу, прали одяг у річці неподалік, спали на возах, в куренях, шатрах. Однієї ночі Соломії не спалося і вона пішла у глиб лісу, там на неї напала рись, але Петро її порятував, бо слідкував за нею. Їхнє кохання спалахнуло новою силою. Вона зрадила чоловікові. Коли ж небезпека минула, то люди повернулися у села. Соломія розповіла правду чоловікові. За що була покарана.

Павло негативно ставився до того факту, що Петро став повстанцем, він вважав, що той «до лісу з дурної голови подався. України йому захотілося, бач. Оно совєти вже під Ковлєм стоять, покажуть тобі Вкраїну, не те, що дурні німаки. Якщо до того живий зостанешся» [47, 119]. Павло більше цінував життя, ніж боротьбу за волю, він прагнув господарювати, бути землеробом, у мирі й злагоді дітей ростити. Хоча хлопці були друзями із самого дитинства, але кохання до однієї жінки зробило їх ворогами. Радянську владу не цікавило, що хоче проста людина. Народ був наймізернішою річчю, життя людини не мало жодної ціни. Тому згодом Павла забрали до лав Червоної армії. Він змушений був воювати проти німців. Перед від’їздом він морився із Соломією, пробачив зраду. Вона ж пообіцяла чекати і не зраджувати знову. Сповістили про закінчення війни і про перемогу. Того ж вечора не дочекавшись чоловіка, Соломія була з Петром. Павло не повернувся, у листі повідомили, що він загинув на День Перемоги, побачивши ворожого снайпера, який стріляв у побратима, він його відштовхнув і отримав ворожу кулю. Можливо, недотримана обіцянка і стала причиною його смерті. Так картала себе Соломія. Кохала повстанця, вийшла за другого, а втратила обох. Подруга розповіла, що «двох бульбашів, повстанців, тамечки на площі коло базару вбитих виставили. Побиті страшно. І хто йде, мусить на нех дивитися.», одним із них був Петро.

Роман Володимира Лиса «Століття Якова» – твір про сто років життя волинського селянина Якова Меха, про мир і війну, про любов і нерозділену любов, про чоловіка, його жінок та їхніх дітей. Оповідь про те, як старий поліщук Яків напередодні свого столітнього ювілею пригадує власне життя на Поліссі, службу в польській армії, німецький полон, службу в армії радянській, убивство дружини та дітей. Глухе волинське село, в якому народився герой роману, є своєрідною мікромоделлю світу. Це місце є водночас дуже далеке від епіцентру світових подій і дуже типове й прикметне в контексті окремої національної історії. Власне, роман і сприймається як така собі індивідуалізована версія історії України ХХ століття, історії, класично розказаної з перспективи «маленької» людини: «Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненної гри чи, гірше того – задмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити» [48, 68]. Через життя поліського селянина Якова спостерігаємо за цілою епохою – Російська імперія, УНР, Польща, гітлерівська Німеччина, сталінський СССР.

Вперше автор у творі згадує про війну, коли описує рушницю, «не мисливську, а міцну воєнну», яку «привіз Платон, батько Якова, із війни з більшовиками у двадцятому році». Тоді ж пригадує зустріч з батьком, коли той повернувся додому і слова батька: «Одвоювався я, синку. Наші з Петлюрою разом за поляками до Варшави пішли. Казали, назад вернуться. Тилько не вірю я в те. Страшная сила в анцихриста. Ну, ляхи, мо’, й вернуться, а наші — нє... Не та вдача в нашого Сьомки-отамана. Та й, балакають, наші землі по самий Луцьк продав Юзіку їхньому, а таки продав, сам чув і бачив, то за що маю воювати? От і остався» [48, 15].

Вдруге війна з’являється у житті Якова, коли він уже є дорослим чоловіком, має дружину та троє дітей. Зося, горда полячка, взяла з нього обіцянку вернутися живим. Він дотримався свого слова. Повернувся живий, хоч і стомлений та змарнілий. За той воєнний період він пережив «дурну атаку, коли мчалися на конях на німецькі танки. І відступ аж до Бугу, оточення біля Грубешова. Їхній пошарпаний уланівський полк потрапив у німецький полон у повному складі — всі, хто лишився в живих» [48, 66]. Яків воював на гнідому коні, бо у червоного коня, який був на службі у солдатах, тепер інший власник. Мех бачив, як конав червоний кінь, дивлячись на нього жалісливим оком. Він заіржав і спробував підвестися. Яків хотів полегшити страждання коня, але в той же момент на нього їхав танк. Відскочивши, він побачив, що танк вже був на тому місці, де вмирав червоний. Тоді він розвернувся і погнався назустріч танку. Герой не тямив, що з ним відбувається, його переповнював відчай і жаль. Скільки людей згинуло так безглуздо. На щастя, кулі із кулемета просвистіли поряд. Автор пише: «Він пробіг поряд з танком, рубонув шаблею по броні й, промчавшись ще з десяток метрів, стрімко розвернув коня. На те місце, де лежав червоний, не було сили глянути. Кинувся наздоганяти своїх» [48, 67 ]. Воювати у такий спосіб не було сенсу. Польській армії необхідно було оновити техніку і зброю. Не маючи ні того, ні іншого, всі розуміли становище, тому про виграш не було й мови. Військо гнали колоною на захід. Серед полонених Якуб Мех зустрів майора Кшиштофа Собєського. Військо розуміло, що перебуває у круговерті смертей, з якої вирватися пощастить тільки одиницям. Марш тривав п’ять днів, йшли день і ніч, під час короткого перепочинку спали прямо на землі. У таборі під Дембліном рядових жолнєжів і офіцерів розлучили. Тоді Яків попросив німецьких командирів поговорити з польським майором. Він розповів Кшиштофу, що Параскева його дочка.

Змальовуючи жахіття Другої світової війни у романі, Володимир Лис пише: «Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила — ні Божа, ні людська — не годна її спинити» [48, 68]. А його герой Яків Мех намагається вижити і втекти із пожарищ у чужому краї. Перебуваючи у полоні, польська армія змушена важко працювати, до неї ставляться не як до полоненої армії, а як до свинів. до табору доходять новини, що нібито «у східних кресах, на Волині й Галичині, вже хазяйнують совєти, встановлюють свої порядки. А німці українців от-от додому мають відпустити» [48, 75]. Із припиненням дощів настають морози, тих, хто вижив, заганяють у бараки. Автор розповідає про те, як українцям у німецькому полоні давали змогу записуватися до доблесного вермахту: всі, хто зголоситься, отримають обмундирування, можливість сито жити і служити великому фюреру Адольфу Гітлеру, а також у німецьких рейхсмарках суму підйомних, яка дорівнює п’яти тисячам довоєнних польських злотих. Мало хто розумів, брехливі плани німців. Внутрішнє чуття не дало Якову зважитися на облудну неволю з присмаком цукру. У грудні усіх українців з табору відпускають. Яків пройшов довгу дорогу, думав, що не дійде, але бажання побачити рідних дало йому сил. Любов до сім’ї і обов’язок перед нею не дали йому зійти зі шляху.

Із приходом радянської влади прийшли і нові порядки. У селі створено було сільраду. Якова викликав її голова і довго розпитував про перебування в німецькому таборі, про поведінку німців і полонених. Селянин розповів, як самотужки вночі по льоду за Буг перебирався. Воєнний запитав чому ж через міст не йшов. Яків щиро відповів, що тих людей, які через міст йдуть, до Сибіру відправляють. Голова сільради, пронизливо подивившись, сказав: «Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу» [48, 80]. Відтоді Яків зробив висновок, що добра не буде. Ця влада прикриває свої злодіяння оманливими законами. Проста людина не здобуде правди, її лиш покарають просто так.

Весною почали вивозити поляків до Сибіру. Яків перелякався за свою сім’ю, але його заспокоїли, пояснивши, що забирають тільки ті сім’ї, де всі поляки. Лис у романі чітко змалював створення колгоспів і розкуркулення селян: «Коло сусідів Цвіркунів раз спинився Петруньо Луцьків, вічний сільський голодранець і п’яниця. Стояв і цмокав, похитуючись. А тоді до Якова, що тин ладив: — Нічого, дєдьку Яшко, то всеньке наше буде. Ех, жалько, що ви-те тоже багатіти почали. Бо й вас, гляди, доведеться розкуркулювати» [48, 83]. Влада ставила очільниками на селах п’яниць та голодранців, які віддано її підтримували. Ті у свою чергу забирали у працьовитих і чесних селян, яких називали куркулями, усі надбання, їх же відправляли на Сибір. Бідні люди змушені були віддавати свої землі колгоспам і там працювати задарма.

Напали німці, а за цією ж звісткою прийшла ще одна, «що перед тим, як з Луцька та Ковеля драпонути, енкаведісти постріляли геть усіх, хто в тюрмах сидів» [48, 85]. Люди були затиснені між двох сил. «Свої» совєти їх нищили ще до війни і німці вбивали. «Не могли в тяму поліщуки взєти, як то мона безневинних, ще не засуджених людей, хай і турміянів, з самострілів косити» [48, 83]. Не знав Яків, хто такий Бандера. Хотів у когось запитати, та соромно було. Він інтуїтивно розумів, що єдиний шанс врятувати Україну – це боротися з повстанцями, про яких він і не знав майже нічого.

У сорок третьому році Яків мав і радість, і горе. Народилася донька, яку назвали Ольгою на честь двоюрідної сестри Якова, яку перед цим до Німеччини вивезли. Узимку помер батько Платон. Навколо Загорян сіялася тривога. «Палали ночами, а то й посеред білого дня українські й польські села. Цимало хлопців і чоловіків подалися в українську партизанку, до повстанців, або ще яку них казали — в бульбаші. Пішов і Тиміш» [48, 97]. Друг пропонував Якову, але той відмовився, бо не міг покинути четверо малих дітей та двох жінок. У Тиміша прокинулося бажання на своїй землі вільно жити, бо натерпівся вже і від ляхів, і від совєтів, і від німців, не хотів, щоб знову українців по тюрмах, як те сухе стебло, вижинали. Він знав, що волю треба здобувати, за неї треба боротися

Загалом тексти Володимира Лиса пропонують осмислення війни як трагедії для пересічних мешканців українського Заходу, де війна починається уже з вересня 1939 року. Відтак мілітарний досвід тісно пов’язаний із тоталітарним (совєтським, нацистським) тиском на людину. У такій ситуації єдино можливим життєвим вибіром людину лишається бажання вижити у тотальному знищенні людини людиною. Герої Володимира Лиса принципово не займають позицій на котрійсь стороні барикад цього мілітатарного протистояння. Вони постають увиразненням тисяч і мільйонів жертв цієї війни, що були приречені на загибель.

Особистий досвід персонажів «Століття Якова» та «Соло для Соломії» репрезентує особливий драматичний погляд на війну через призму особистих втрат та трагедій, котрі вона провокує. Зрештою як і чоловічий, так і жіночий світи постають особливо беззахисними та приреченими у ситуації тотального мілітарного конфлікту. Однак у героїв Володимира Лиса переважають не примітивні інстинкти самозбереження, а саможертовність та співчуття до ближнього. Отже, романи Володимира Лиса концептуально пропонують нову версію в українській літературі осмислення мілітарного досвіду, опираючись у першу чергу на приватну пам’ять героїв, що позбавлена ідеологічного забарвлення, але пройнята виразним гуманістичним пафосом.