1.2. Репрезентація мілітарної тематики в текстах сучасної української літератури

Українська література початку 1990-х років демонструвала виразний розрив із тематичними та естетичними тенденціями попередніх десятиліть. Відтак у цей період відбувається деконструювання соцреалістичного художнього досвіду з його виразною ідеологічною та пафосно-кічевою роллю письменства. У центрі пошуків літераторів постає кілька літературних проектів: постмодерна карнавалізація буття, неомодерні пошуки першооснов людського буття, феміністичне саморепрезентування жінки в тексті etc. У такій поетикальній системі координат тема історії та війни на певний час втратила свою актуальність.

Втім в українській літературі початку 2000-х років поступово починає з’являтися інтерес до осмислення складних питань минулого, що в радянський період набували ідеологічного негативного осмислення. Нові історичні дослідження, що заповнювали «білі плями» українського минулого, сприяли зацікавленню минулим, особливо подіям пов’язаним із мілітарним протистоянням в період Другої світової війни. Однак, якщо в радянський період основна увага зосереджувалася на глорифікації Червоної армії як колективного героя («Прапороносці» Олеся Гончара), то в сучасній українській літературі актуальнішими виглядав досвід Української повстанської армії, що окрім діаспорної літератури, був довгий час не присутній у вітчизняному письменстві.

Важливою стратегію осмислення мілітарного минулого у літературі 2000-х років постає намагання подивитися на історичні епізоди не через узагальнені історіографічні підходи, а через долі окремих персонажів, які опинилися у вирі трагічних обставин ХХ століття. Така практика дозволяє авторам осмислювати війну не через певні ідеологічні настанови (радянсько-комуністичну чи націоналістичну), а власне актуалізувати гуманістичний вимір. Відтак для сучасних українських текстів, присвячених мілітарній темі, важливого значення набуває тенденції заглиблення у минуле через призму приватного, і часто травматичного, досвіду простих українців, що практично виключає пафосну глорифікацію певних воюючих сторін.

У сучасній українській літературі присутньо кілька моделей осмислення мілітарного досвіду ХХ століття. У першу чергу можна виділити своєрідний героїко-документальний тип письма, що представлений текстами Василя Шкляра («Чорний ворон», «Маруся») та Андрія Кокотюхи («Червоний»). Концептуальна особливість творів цих письменників полягає у тому, вони намагаються докладно зобразити боротьбу українських партизанських загонів про окупаційної більшовицької влади. Це привносить певний елемент вибудовування героїчної версії українського руху опору. Важливого значення у творах Василя Шкляра та Андрія Кокотюхи відіграє і антиколоніальний струмінь, оскільки боротьба партизанів як у 1920-х роках, так і в 1940-х набуває яскравого антиімперського спрямування. Невід’ємною складовою таких творів є особливий документалізм, що досягається використанням історичних джерел (матеріалів преси та органів безпеки) у текстовій структурі романів. Це власне привносить ефект своєрідної реалістичної правдоподібності, але водночас художня стратегія текстів тісно пов’язується з історичним контекстом осмислюваних подій.

Втім однією з найпопулярніших тенденцій сучасного інтерпретування подій минулого є стратегія заглиблення в історію через призму приватного досвіду, що найповніше розкрито у текстах Марії Матіос («Солодка Даруся», «Москалиця»), Володимира Лиса («Століття Якова», «Соло для Соломії») та ін. Така модель дозволяє зосереджуватись у першу чергу на проблемах особистостей, що стають заручниками геополітичних та мілітарних конфліктів ХХ століття. Гуманістичний вимір таких текстів стає смисловим кодом до розуміння проблеми людина і війна, оскільки саме індивідуальна пам'ять про мілітарні протистояння ХХ віку стає частиною колективного досвіду, котрий довгий час формувався під впливом ідеологічних настанов. У цьому контексті втрачає своє значення яскрава глорифікація воєнних перемог, бо герої опиняються поза будь-якою системою. Головне завадання таких персонажів – це вижити у ситуації тотального знищення людини тоталітарними режимами, зберегти людське єство на денці власної душі, а не відстоювати якісь ідеологічні орієнтації. Хоча мілітарний досвід Української повстанської армії у творах Марії Матіос та Володимира Лиса відіграє важливу роль оприсутнення у воєнному конфлікті протагоністів їх текстів. Втім така концептуальна спрямованість дозволяє вийти через особисту драму на рівень усвідомлення національного травматичного досвіду ХХ століття. Трагедія кожної індивідуальності, стає частиною колективної трагедії усього українства, що опинилося в ситуації, за словами героїні «Польових досліджень…» Оксани Забужко, «між небуттям та буттям, що вбиває». Загалом така ідейна спрямованість дозволяє відновити, характерну ще для авторів раннього модернізму (О. Кобилянської, В.Стефаника, О. Турянського), тенденцію сприйняття війни як найбільшої трагедії окремої особистості та заразом усього людства.

Роман Юрія Винничука окреслює нетипову для українського письменства модель містично-історичного трактування минулого. У «Танго смерті» письменник вибудовує розлогу версію подолання жахіть Другої світової війни за допомогою певного магічного ритуалу, тим самим потверджуючи загальнолюдські цінності над тоталітарною жагою до нищення. Втім стратегії Ю. Винничука має важливе значення і в частині певної ідеалізації довоєнного Львова, що постає частиною історичного наратива тексту. Зокрема, наголошення на атмосфері суцільної толерантності та міжнаціонального порозуміння автор намагається виокремити ідеальний простір, що руйнується з початком світової війни у 1939 року. Показовим є наголошення письменника на трагічних подіях, що стосуються знущань над єврейським населенням у липні 1941 року, що навіть для історіографічної літератури не ще неординарним фактом. Цей епізод підкреслює загальне зростання під впливом тоталітарних режимів агресивності та ненависті в людей, котрі довго мирно співіснували в одному місті.

Осібне місце в сучасному літературному процесі займає роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», що репрезентує інтелектуально-інтуїтивне осмислення минулого. Хоча структурно текст письменниці нагадує модель осмислення історії крізь призму особистого досвіду, у даному випадку відбувається вибудовування своєрідної родинної саги. Але в романі О. Забужко історія перетворюється на таємницю, декодування котрої дає відповіді для нащадків ким вони є насправді. Дарина Гощинська, головна героїня роману О. Забужко, будучи яскравою інтелектуалкою свого часу, інтуїтивно реконструює минуле, вибудовуючи не офіційно-документальну версію минулого, а особистісно-індивідуальну. Авторка простежує минуле української нації та окремих її представників, що пройшли голод, зраду, війну, але лишилися людьми, котрі борються, люблять і зберігають співчуття до ближнього. Відтак історія перетворюється на величну історію роду, що надає особливої приватності пригадуваним подіям.

Відтак у сучасній українській прозі інтерпретація теми війни набуває особливого поліфонізму. Автори намагаються відійти від стереотипних практик осмислення подій пов’язаних із мілітарним досвідом, опираючись у першу чергу на особистісний вимір, котрий нівелює ідеологічні практики. Минуле крізь призму приватної пам’яті дозволяє зосередитись саме на проблемах людського виживання у ситуації тотального знищення.

Водночас тема Української повстанської армії постає невід’ємним елементом осмислення мілітарного досвіду Другої світової війни. Українські автори детально розглядають проблему оприсутнення УПА в контексті загальнонаціональної історичної пам’яті, тим самим руйнуючи радянський одновимірний мілітарний міф. Але не зникає з текстів і боротьба українців в лавах Червоної армії. Власне перебування як в одній, так і в другій арміях не викликає взаємозаперечення, а постає як варіант цілісного бачення досвіду війни. Загалом тексти сучасних вітчизняних авторів репрезентують стратегію переосмислення одновекторної версії минулого з виразним наголошенням на колективному началі, натомість увиразнюючи персональний вимір минулого крізь призму доль пересічних доль українців.