Князі Острозькі

Згідно з історико-генеалогічнм дослідженням Л. Войтовича, родоначальником династії князів Острозьких був онук Данила Галицького Василько Романович, який народився бл. 1256-1260 рр. і помер на початку 14 ст. (1, 124).

Про його сина – першого острозького князя Данила Васильковича (рік нар. Невідомий – 1376 р.) не збереглося майже ніяких документів, крім свідчення в Густинському літописіпро те, що він у 1340 р. разом з перемишльським старостою Дашком розбив на землях Волині війська Казимира Великого (3, 9). У другій половині 14 ст. данило Василькович збудував на Замковій горі Вежу Муровану, яка належить до найранішого типу феодального замку – донжону і є нині унікальною памяткою архітектури – єдиною в Україні житловою вежею 14 ст., яка збереглась до наших днів.

Син князя Данила Федір (р.н.н. – др. пол. 1440-х рр.), що володів замком з 1386 р., насамперед прославився тим, що брав участь в історичній битві під Грюнвальдом 1410 р. У цій битві Федір Острозький очолював волнські полки (3, 9). У 1430 р. Федір Острозький звільнив від польських військ Брацлав, Скалу і Смотрич. У 1432 р. він переміг польське військо на р. Морахві. Наприкінці життя , після 1440 р., Федір постригся в монах у Києво-Пеерському монастирі, де й помер в др. пол. 1440-х рр. Згодом він був причислений до лику святих.

Син Ф. Острозького Василь Федорович Красни (р.н.н. – 1450/1451) прославив себе як будівничий та дипломат. Василь Федорович збудував оборонні стіни навколо Острога, а також оборонні замки в Заславлі та Дубні, що мали велике оборонне значення для захисту від набігів татар.У 1448 р. на вальному сеймі в Любліні у складі литовської делегації він відстоював автономні права Литви і домагався приєднання до Литви Поділля та Волині. В середині 15 ст. збудував на Замковій горі Богоявленську церкву – родову усипальницю князів Острозьких, якій був похований в 1450 р. (2, 17-18).

Син Василя Федоровича – Іван Васильович ( р.н.н. – між 1466 -1474 ) запамятався історикам своїмиперемогами над татарами, особливо перемогою в битві під Теребовлею та Красновим 1453 р.,у якій було взято в полон 9 тис. татар. У с. Межиріч він звів храм святої Трійці,подібний за своїм планово-конструктивним рішенням до Богоявленського собору в Острозі (2, 19), заснував Троїцькі монастирів Дермані та Межиричі.

Син І. Васильовича Констянтин Іванович (146-1530), намісник брацлавський і вінницький, староста володимирський, каштелян віленський, воєвода троцький – гетьман ВКЛ (6, 90), був одним з найславніших представників династії Острозьких, видатним полководцем, який з легендою виграв 63 битви з татарами, як було написан на його надгробку в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври (5, 121). У 1496-1497 рр. він очолив оборону українського прикордоння від татарських набігів, у березні 1497 р. він розбив татар біля Полонного, в квітні 1497р. – на річках Ужі та Соложі. У 1498 р. за заслуги в боротьбі з татарами К.Острозький був призначений великим гетьманом литовським.У 1508 р. він розбив татар під Луцьком, у 1512 р. – розбив татар під Вишневцем і взяв їх більше 16 тис. у полон. У 1512-1514 р. князь керував литовсько-польською армією у війн з Москвою, вщент розбив московське військо в битві під Оршею 4.09. 1513 р. У 1527 р. розбив татар під Камянкою, звільнивши 4 тис. полонених та взявши у полон 20 тисяч татар. У др. пол. 14 – на поч. 15 ст. Констянтин Іванович збудував Троїцьку та Миколаївську церкву у Вільно, звів оборонні стіни навколо Острога, Дубно та Заслава. К.І. сприяв виданням першодрукаря Швайтполя Фіоля та відкриттю друкарні Франциска Скорини у Вільно.

Старший син К.І . Ілля (1510-1539) помер молодим, не залишивши нащадка чоловічої статті (дока Гальшка). Молодший син К. І. Острозького Василь-Констянтин (1525/1526-1608), староста володимирський, маршалок волинської землі, воєвода київський, був визначним плітичним діячем, меценатом освіти та культури. Отримав ряд перемог над татарами. У 1572 р. розбив татар під Острогом, коли вони несподівано напали на замок під ча весілля дочки В.-К. Острозького Єлизавети з литовським крайчим Яном Кішкою. У 1575 р. розбив татар під Синявою, у 1577 р. – під Дубно, у 1578 р. – під Острогом. Для оборони Острога від татарських набігів збудував Круглу, Луцьку та Татарську башти в Острозі, що нині є одним з найвизначніших памяток ренесансної культури в Україні. У 1585 р. він заснував Троїцький монастир в Острозі і при ньому шпиталь. Князь був великим патріотом Руси-України, постійно підкреслював, що він є русин і йог вітчизна Русь. Був фундатором багатьох монастирів та церков, які знаходились не тільки на його землях, допомагав церквам у Києві. Львові, Вільно.

Опис на лист ...Іпатія Потія Клірика Острозького. Острог. 1598р.

У передмові “До чительника” Клірик Острозький пише, що він є не настільки мудрим та освіченим, щоб давати відповідь Іпатію Потію. І він почуває себе як хромий, якого вважають за здорового, як німий, якого вважають за красномовця, як жебрак, якого вважають за королівську персону, а також, як пастушок “над гусятками поставлений, який бачить, що до них підкрадається лис”. Хоча і не може вбити ворога, повинен захищати їх, “кодоле хто сильнейший на порятунок не припадет”. Тому він і наважився написати цей лист, що грецька церква в такому ж становищі небезпеки, як до неї підкрадається хитрий лис. Це і заставтло його написати лист. Якщо читач побачить у ньому недоліки, нехай їх виправить, -“сам заступивши мене отповедай... бо один выполняемо закон Христов”.

У другій “Передмові листу до отца єпископа” клірик острозький пише, що справедливий Господь роздає таланти людям згідно їх віри і гідності. Наскільки кожний вірує в Бога, настільки великий талант приймає від нього. Талант людини проявляється у його справі. Отож наскільки справа згоди між грецькою і латинською церквою угодна Богові, покаже час. А поки що клірик острозький просить Іпатія Потія звернути увагу на його лист.

У листі Клірик острозький пише, що выд природи людины призначено, що зло завжди прив’язується до доброти, “де насіння побожності сіється. Там посеред пшениці кукіль свій розсіває не приятель”. Так само і у згоді між грецькою та латинською церквами треба було пильно дивитися, щоб “не було трутизны, щоб одне з волею Божою тая згода зложила”. Але так не сталося. Сама по собі добра ідея згоди церков була перекручена єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким. Клірик острозький пише, що православна церква була принижена, тому що унія церков не була рівноправною. Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Риму, ніби посланці від усієї православної церкви, але це не було правдою. Вони присягнули на вірність Римському папі від всіх священиків православних, але православні навіть не знали про цю присягу. “Присягали єсте за нас всіх, справ овали от нас посольство, о котором мы не мыслили, вказували єсте от нас листы, о которых ся нам не снили”. Вони принизили і зрадили віру батьків, “затемнили єсте их пресветлую славу”. Отже унія між католиками та православними, яку підписали Іпатій Потій та Кирило Терлецький, це “оцукрована зверху отрута”. Так само, як кожне дерево пізнається по його плодам, так само кожна справа пізнається по її наслідкам. Результатам. Наслідки унії невтішні та плачевні. Унія, яку вихвалює Іпатій Потій не об’єднала, а роз’єднала дві церкви, принесла людям горе і розпач, переслідування, кровопролиття, пограбування домів та церков. Клірик острозький закликає Іпатія Потія відчути серцем, жахнутися та усвідомити. Яке страшне лихо принесла унія, - “ чого єсте своєю плаччю і риданню годною згодою наробили” Отже Клірик Острозький робить висновок, що унія між православними та католиками не згодою, а “темним хаосом і пекельним прокляттям треба назвати”. Уніати називають її богоугодною справою, що прикрити свій стид і духовну наготу. Ця згода несе світу горе. Отже єпископа та всіх, хто за ним піде, чекає божа кара.

В уста князя Василя-Костянтина Острозького клірик вкладає пристрасну молитву за істинну унію між церквами, засновану на любові. Він пише, що подібно до того, як Господь серед всіх рослин вибрав одну рослину – виноград, серед всіх квіток – одну квітку – троянду, серед всіх міст – одне місто Єрусалим (Сіон), серед всіх тварин – одну тварину – ягня, серед всіх птахів – одну пташку – голуба, так і серед всіх заповідей є найголовніша заповідь “любити друг друга”. Отже князь просить бога подати любов, милість, згоду, “аби одними устами, одним серцем, однією мислію восхваляли пресвяте Ім’я Твоє”.

27.

“Апокрисис” Христофора Філарета. Острог. 1598-1599.

Одним з найвизначніших трактатів, спрямованих проти Берестейської унії, був “Апокрисис”або “Отповедь на книжки о соборе Берестейском” Христофора Філарета. За твердження польського історика Я. Биліньського, під цим псевдонімом слід розуміти ім’я діяча острозького науково-літературного осередку Мартина Броневського. Мартин Броневський походив з Бронева, був сином реформаційного діяча з Великопольщі Прокопа Броневського, володів землями у Київському, Волинському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, а також на Познанщині – частиною м. Шомотули – гнізда протестантського руху Братів Чеських. Перші відомості про Мартина Броневського відносяться до 1595 р. в матеріалах Торунського протестантського синоду. Із другої половини 1596 р. М. Броневський діяв як довірена особа князя К.-В.Острозького в стосунках з головою протестантського руху – Криштофом Радзивілом, у справі об’єднання протестантів та православних в боротьбі з католицизмом. У 1597 р. за доручення К.-В. Острозького він написав “Апокрисис”, який був надрукований польською мовою у краківськиій друкарні Олекси Родецького. Повна назва книги: “Apokrysys albo odpowiedz na ksiazki o synodzie brzeskim imieniem ludzi starozytnej religii greckiej, przez Chrystofora Philaleta.” У 1598-99 рр. твір було перекладено церковно-слов’янською мовою та видано в Острозі. Очевидно, автором перекладу був Клірик Острозький. На початку книги розміщений вірш: “Книга до минаючих мовить”, у якому автор закликав купувати його книгу. Після вірша йде присвята коронному канцлеру Янові Замойському та “Передмова до чительника”, а далі – сам текст. Мартин Броневський написав “Апокрисис” з позицій суворої критики книги Перта Скарги “Синод Берестейській”, у якій виправдовувалася Берестейська унія 1596 р. Уїдливими словами М. Броневський карає головних організаторів унії –Михайла Рогозу (Київського митрополита), єпископів Кирила Терлецького та Іпатія Потія, які продалися Ватикану – “римським риболовам”, що ставлять на підлеглих територіях “сіті на чужії гроші”. Закликає невірити цим епископам, які “злодейми, разбойниками, албо наемниками, а не пастырями власне мћти бы быти названы». Вірогідно, що “Апокрисис був написаний на персональне замовлення князя К.-В.Острозького, запеклого противника церковної унії.

“Апокрисис” складається з чотирьох частин. Перша частина присвячена засудженню дій організаторів Берестейської унії. У другій частині стверджується законність православного анти уніатського собору. У третій частині автор спростовує ствердження П.Скарги про без альтернативність єдиновладдя Римського папи як Божого намісника. У четвертій частині книги Броневський аналізує факти національно-релігійного гніту в Україні та Білорусії і припускає, що це приведе до повстання та загибелі Речі Посполитої. При написанні “Апокрисису” М. Броневський використав широке коло сучасних йому історичних документів та матеріалів, навіть приватні листи тогочасних діячів. Це дало йому змогу документально спростувати писання Петра Скарги. Особливістю твору є використання фольклору: прислів’їв, приказок, анекдотів, фразеологізмів, алегорій, метафор. З великою майстерністю включаючи їх у полемічний текст, автор ще більше підсилює його виразність. “Апокрисис” належить до найкращих зразків полемічної літератури. Іван Франко вважав цю працю “короною антиуніатської полеміки XVI ст.” Вплив цього твору відчувається в антиуніатських трактатах І.Вишенського, М.Смотрицького, З. Копистянського та інших полемістів. Особливо високо оцінив “Апокрисис” Іван Вишенський у своєму Посланні до князя К.-В. Острозького. Останнє видання Апокрисиса здійснили польською мовою Януш Билінський та Юзеф Длугош у Вроцлаві в 1994 році.

Іпатій Потій відповів на “Апокрисис” своїм твором “Антиризис” і додав до нього лист до князя К.-В.Острозького, в якому закликав його прийняти унію. На цей лист відповів учень Острозької академії, який приховав своє ім’я під псевдонімом Клірик Острозький.

26.

“Книга о единой истинной православной вЂрЂ” Василя Суразького

Острог.1588.

У 1588 р. в острозькому осередку була створена “Книга о единой истинной православной вєрє...”. На думку дослідника І.З.Мицька автором книги, відомим у науковій літературі як Василь Суразький, був Василь Андрійович Малюшицький, який народився в сім’ї королівського писаря Андрія Івановича Малюшицького – володар с. Сураж. У документах Василь Андрійович Малюшицький згадується як “Старший строитель і патрон шпиталя острозького і всіх імєній до того шпиталя належачих” У передмові Василь Суразький визначає головну мету написання своєї книги. Це боротьба за істину віру проти єресей.

У першому розділі книги “О вере” автор виступає проти твердження католицьких письменників про те, що християнська церква заснована апостолом Петром в Римі. Свою церкву Христос заснував не в Римі, а в Єрусалимі. Саме в Єрусалимі Христос народився, був принесений у храм, хрестився у Іордані, преобразився на горі Фавор. У Єрусалимі Христос першого єпископа благочестивого Якова поставив і благословив. У Єрусалимі він муку і смерть перетерпів, у Єрусалимі Христос воскрес, вознісся на небо, у Єрусалимі зійшов на апостолів Святий Дух.

На перших чотирьох помісних соборах ще нічого не було чути про першість Римського папи. Лише на першому вселенському соборі у Нікеї в 321 р. Римського папу було визнано головним серед Християн указом імператора Костянтина. Отже римський папа став першим не по призначенню апостола Петра, а по указу Костянтина, не для того, щоб він керував іншими патріархами, “абы паче всех прочих святителей достойнейший мел быти”, а тільки, щоб його ім’я першим називалося у перерахуванні єпископів – “ перваго ради седализа именуєтся”.

На думку автора, Ієрусалимський патріарх важливіший за Римського папу, оскільки він наслідує владу апостола Іакова, поставленого самим Христом. Отже він настільки головніший від Римського папи, наскільки Христос головніший від Петра.

У наступних розділах книги “О исхождении Святого Духа”, “О опрісноках”, “Онеким чистию”, “Оприменению дней и праздников” Василь Суразький спростовує догмати католицької церкви, які не співпадали з догмами православних. На підставі святого Писання він доводив, що Святий Дух походить тільки від Бога-Батька, а не від Христа, що немає Чистилища, що треба причащатися квасним, а не прісним хлібом, відзначати церковні свята за старим календарем.

У шостому розділі книги “О образах, рикше о іконах” В. Суразький полемізує вже не проти католиків, а проти протестантів, які вважали, що поклонятися іконам, це все одно, що поклонятися ідолам. На думку полеміста прирівнювати поклоніння іконам до поклоніння ідолам, все одно, що прирівнювати сонце до розпеченого вугілля. Суразький вважає, що не розрізняти образа Христова від поганських ідолів можуть тільки духовно сліпі люди. Перша ікона була створена самим Христом, коли він приклав полотно до свого обличчя і на рушнику з’явився відбиток лику Христа. Христос надіслав його хворому цару Авгару. Що правив у Едессі, після чого цар одужав. Ікони повинні лікувати людей від тілесних та духовних недругів, відкривати їм образи вищого трансцендентного світу. Вклонятися образу Ісуса Христа все одно, що вклонятися самому Христу.

На початку 1590-х років особливо актуальною стає проблема унії католицької та православної церкви. Розглянемо роль К.- В.Острозького у цій ситуації. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули ), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасіння належить до їх пастирської влади і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до “латинників”, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” . Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ” ,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” . Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. У 1598-1599 рр. у острозькій друкарні видаються найважливіші твори полемічної літератури.