2.2 Австралійський Союз у 1914-1918 рр.

У момент початку війни в Австралії проходили федеральні вибори. Лідери партії намагалися перевершити один одного в ентузіазмі, закликаючи до участі у війні: Джозеф Кук, прем’єр-міністр лібералів, оголосив, що «всі наші ресурси знаходяться на території Імперії і належать Імперії».³² Лідер лейбористів Ендрю Фішер публічно обіцяв боротися ..до останньої людини і до останнього шилінга». Лейбористи здобули перемогу на виборах і підтвердили пропозицію уряду про відправку на фронт 20 тис. солдатів. Те, що Австралія візьме участь у війні, не ставилося під сумнів, - вона все ще була зобов’язана за конституцією слідувати політиці Великобританії і оголошення про вступ у війну було передано прем’єр-міністру генерал-губернатором. Питання стояло тільки про форму участі. Відповіддю стало формування експедиційного корпусу. Він був укомплектований добровольцями і названий Австралійськими імперськими силами. За цим рішенням стояла тривала суперечка між тими, хто виступав за утворення громадської міліції за швейцарською моделі для цілей національної безпеки і тими, хто вважав, що потрібно створити армію під контролем Британії, яка була здатна діяти за кордоном. Ця суперечка був вирішена шляхом поєднання принципу добровільного набору зі схемою створення імперських частин. Австралійські імперські сили перебували під командуванням британських генералів до останнього року війни і являли собою переважно фронтові частини, забезпечення яких цілком залежало від британської армії. Точно так само і Королівський австралійський військовий флот з самого початку війни був поставлений під контроль Королівського військово-морського флоту. Спочатку австралійцям довелося вирішувати локальні завдання. У 1914 р. Німецька імперія на Тихому океані володіла ланцюжком островів, що тягнувся від узбережжя Китаю до північно-східної частини Нової Гвінеї. На них розташовувалася радіобази, призначені для перехоплення радіоповідомлень і передачі відомостей німецьким крейсерам, метою яких було порушення морських сполучень союзників. У зв’язку з цим Британське адміралтейство віддало наказ австралійцям зайняти Нову Гвінею, а новозеландцям - німецьку частину островів Самоа. Наказ був виконаний, і австралійці готувалися просунутися далі на північ, коли Британія відкликала війська, адже німецькі території вище екватора вже окупувала Японія. Японський флот мав патрулювати Тихий океан, вивільняючи таким чином британські кораблі для операцій поблизу Британських островів.³³ В обмін уряд Британії запевнив Японію у своєму намірі передати їй контроль над цими північними островами, що спочатку приховали від Австралії, побоюючись, що там підніметься тривога. Генерал-губернатор отримав наказ підготувати міністрів до небажаних новин і «не допускати в Австралії під час війни виникнення антияпонських настроїв».³⁴ Так було покладено початок розбіжності між імперською стратегією і національними інтересами Австралії.

Ситуація на фронті стала більш напруженою в кінці 1914р., коли війська домініону завершили свою підготовку і були відправлені на безпосередній театр військових дій. Їх об’єднали з новозеландськими формуваннями, в результаті чого утворився Австралійський і новозеландський армійський корпус - АНЗАК. «АНЗАК» незабаром стали називати всіх солдатів корпусу. Отримало широку популярність і інше прізвисько солдатів корпусу - «діггери», - яке йде своїм корінням в історію золотошукачів. Для АНЗАК не знайшлося місця в таборах на території Англії, тому його розмістили в Єгипті. На початкових етапах австралійський корпус не відзначався високою дисципліною. Військові демонстративно відмовлялися віддавати честь офіцерам і грубо поводилися з місцевими жителями. Це викликало роздратування англійських офіцерів, проте австралійці так чи інакше були потрібні, щоб відкинути турецьку армію від Суецького каналу - життєво важливого водного шляху імперії. АНЗАК залучили до участі в операції, яка мала на меті виключити Туреччину з війни. Задум полягав у тому, щоб форсувати протоки біля східного узбережжя Середземного моря, які вели до столиці Туреччини. Після цього експедиційні сили могли увійти в Чорне море і об’єднатися з російськими військами. Але перш за все потрібно було захопити Галліпольський півострів, який замикав протоку. Рано вранці 25 квітня 1915 р. війська Британії, Франції та АНЗАК окремо висадились на півострові. Австралійці і новозеландці висадились в бухті Анзак і почали штурмувати її прямовисні схили. Зустрівши запеклий опір турків, вони окопалися і відбили всі атаки, але й самі не змогли захопити висоти, незважаючи на численні спроби. З початком зими вони покинули Галліполі, втративши вбитими 8 тис. чоловік. Втрати, яких зазнали австралійці, були лише невеликою частиною втрат британських військ у Галліпольській битві. Хоча АНЗАК під вогнем вів себе цілком гідно, сама кампанія виявила помилки командирів. І все ж при цьому їх подвиги на турецькому півострові викликали до життя стійку легенду про австралійську військову відвагу. Легенда народилася зі слів офіційного військового кореспондента, який описав висадку АНЗАК. Цей британський журналіст запевнив австралійських читачів у тому, що «в цій війні не було подвигу прекрасніше».³⁵ Цю ідею підтримали і австралійські кореспонденти, один з яких пов’язав доблесть АНЗАК з некомпетентністю їх британського керівництва. Австралійський кореспондент С. Бін вніс чималий вклад в утвердження легенди. Будучи перед війною простим журналістом, після неї він став її офіційним військовим істориком і директором Австралійського військового меморіалу, він пояснював якості австралійських солдатів впливом місцевих умов. «Австралієць завжди з чимось бореться, - писав він в 1907 р. - Вдома це посуха, пожежі, необ’їжджені коні, дика худоба, а нерідко і дикі люди». Боротьба з людиною і з природою зробила австралійця «самим відмінним воїном, який тільки може бути».³⁶

Після виведення з Галліпольського півострова австралійські піхотні частини були посилені і спрямовані до Франції. Тут в 1916 і 1917 рр. вони брали участь у масових штурмах ліній німецької оборони, що спричинило набагато більш численні людські втрати. У 1916 р. австралійці втратили 14 тис. бійців, в 1917 р. - 22 тис., крім того, їх ряди безперервно зменшувались через велику кількість поранених. Після Галліполі число добровольців, що записались в армію зросло з 52 тис. в 1914 р. до 166 тис. в 1915 р., але в 1916 р. воно знизилося до 140 тис., а в 1917 р. склало всього 45 тис.³⁷ Першими добровольцями були головним чином неодружені молоді люди. Багатьох з них приваблювала оплата, що відповідала середньому заробітку і перевищувала оплату, яку інші країни пропонували своїм військовослужбовцям. Проте через те, що добровольців молодшого віку ставало менше, доводилося закликати до патріотичного обов’язку чоловіків старшого віку, вже одружених. Жінок до складу збройних сил не зараховували (навіть 2 тис. медсестер, які служили за кордоном, не присвоювалося офіційне військове звання). До того ж на відміну від інших воюючих держав, в Австралії дуже небагато жінок було зайнято оплачуваною працею. Їхні зусилля під час війни спрямовувались в русло добровільної діяльності, а їх головним служінням було забезпечення та підтримка воюючих чоловіків. В одному тільки Червоному Хресті було зайнято стільки ж жінок, скільки у всій обробної промисловості, а леді Манро Ферпосон, дружина генерал-губернатора, перетворила величезний бальний зал в губернаторської резиденції в Мельбурні в склад речей, які збирали для відправки на фронт.³⁸

В кінці 1915 р. керівництво країною перейшло від помірного лейбориста Ендрю Фішера до його заступника Біллі Х’юза. Б. Х’юз прийшов у політику з профспілкових діячів і володів хорошими організаторськими здібностями. Перебування Австралії у стані війни дало йому можливість значно посилити повноваження уряду, в чому він вбачав основу ефективного управління державою в складні часи.

Війна в цілому лягла важким тягарем на економіку. Вона перервала притік робочої сили і капіталу і позбавила Австралію ринків Німеччини, Франції та Бельгії, на які припадало 30% її експорту. Скорочення судноплавства обмежувало і імпорт, що створювало можливості для розширення місцевого виробництва, однак при цьому виникав надлишок сільськогосподарської продукції. У перший рік війни економіка скоротилася на 10%. Збільшилося безробіття. Зростання цін випереджало зростання заробітної плати і відмова Б. Х’юза провести референдум з приводу стримування цін викликало роздратування в рядах лейбористів. Б. Х’юзу потрібно було, щоб Британія взяла на себе тверді зобов’язання по закупкам вовни, пшениці та мінеральних ресурсів. У цьому він зрештою досяг успіху, але це була піррова перемога, оскільки вона законсервувала існуючу економічну структуру, позбавила її гнучкості. І, незважаючи на те, що з уведенням в дію першого великого сталеливарного заводу в 1915 р., в Австралії стала розвиватися важка промисловість, можливість її подальшого розширення була втрачена. ³⁹Відстоюючи потреби своєї країни, Б. Х’юз в той же час закликав до нових військових зусиль, проте число австралійських добровольців скорочувалася. Він повернувся до Австралії з Англії в середині 1916 р. з наміром ввести призов на військову службу, проте однопартійці прем’єр-міністра виступили з різкою критикою такого нововведення. Тому прем’єр-міністр звернувся напряму до населення країни із референдумом. Він отримав підтримку преси, протестантської церкви, ділових кіл та лідерів профспілок. Головними противниками закону стали також соціалісти та феміністки, які не поділяли ідею про загальнонаціональні інтереси Австралії у війні. Під час референдуму в жовтні 1916 р. австралійці з невеликою перевагою голосів відкинули пропозицію про призов на військову службу за межами країни. Через рік Б. Х’юз повторив спробу реалізувати референдум, але його друга кампанія викликала ще більші розбіжності - другий референдум провалився при ще більшому розриві голосів «за» і «проти», ніж перший. Австралія залишилася однією з небагатьох воюючих країн, що зберегла добровільну армію, і єдиною, яка відмовилася від військового призову. Загалом з п’ятимільйонного населення армія на добровільній основі за роки війни прийняла на службу 417 тис. осіб - більше половини з тих, хто був визнаний придатним. За межами Австралії в армії служили 331 тис. чоловік. Кількість полеглих австралійців у 60 тис. стала важким ударом для нації. Тому ще задовго до остаточної перемоги в кінці 1918 р. загальний ентузіазм щодо участі Австралії у війні значно знизився і в суспільстві вже не відчувалося такого єднання заради спільної цілі, як це було на початку в 1914 р.⁴⁰