1. Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

1) право на використання торговельної марки;

2) виключне право дозволяти використання торговельної марки;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

1. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом.

Стаття 497. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв'язку з перетворенням торговельної марки у загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг.

2. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

3. Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на її використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

1. Права інтелектуальної власності на торговельну марку визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

Стаття 500. Право попереднього користувача на торговельну марку

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

48. Поняття, види та система зобов’язань.

Ст. 509 ЦКУ зобов’язанням є право відношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Цивільно-правові зобов’язання поділяються на певні групи, які в сукупності складають єдину систему.

За підставами виникнення виділяються дві групи цивільнх зобов’язань:

- договірні – виникають на підставі договору;

- недоговірні – виникають з інших юридичних фактів.

За правовим результатом на досягнення якого спрямовано укладення договору договірні зобов’язання поділяються на:

1) зобов’язання щодо передачі майна у власність або інші речові права;

2) зобов’язання щодо передачі майна в тимчасове користування;

3) зобов’язання щодо передачі об’єктів права інтелектуальної власності;

4) зобов’язання щодо виконання робіт;

5) зобов’язання щодо надання послуг;

6) зобов’язання щодо спільної діяльності.

Недоговірні зобов’язання поділяються на види за характером підстави їх виникнення:

1) недоговірні зобов’язання, що виникають з неправомірних дій (зобов’язання, що виникають із завдання шкоди (деліктні зобов’язання), зобов’язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави та зобов’язання, що виникають із створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи);

2) недоговірні зобов’язання, що виникають з правомірних дій:

- зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди;

- зобов’язання, що виникають із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

- зобов’язання, що виникають із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Зобов’язання можна поділяти на види за різними критеріями.

І За особливостями цивільно-правового статусу їх суб’єктів:

1) зобов’язання за участю суб’єктів підприємницької діяльності;

2) зобов’язання за участю споживачів.

ІІ За розподілом прав та обов’язків:

1) односторонні (односторонньозобов’язуючі);

2) взаємні (двосторонньозобов’язуючі)

ІІІ За визначеністю предмета виконання:

1) альтернативні (боржник виконує одну з дій визначену законом або договором);

2) факультативні (боржник може замінити предмет виконання іншим).

На відміну від альтернативного зобов’язання у факультативному кредитор не може вимагати заміни виконання, вона здійснюється на розсуд боржника.

ІV За їх призначенням:

1) основні (головні);

2) додаткові (акцесорні). Додатковим називається таке зобов’язання, існування якого обумовлено іншим (головним) зобов’язанням. Додатковий характер зобов’язання полягає в тому, що воно не може існувати без основного. Якщо основне зобов’язання з тих чи інших підстав припинилася, то припиненим також слід вважати додаткове зобов’язання.

За предметом виконання виділяють грошові зобов’язання.

Грошовим зобов’язанням відповідно до ст. 1 Закону України „По відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” вважається зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

За суб’єктом виконання виділяють зобов’язання особистого характеру.

Зобов’язанням особистого характеру є зобов’язання в якому виконання може здійснювати лише особисто боржник і не може бути покладено на іншу особу (ч.1 ст. 527 ЦК).