6. Охарактеризуйте етнополітику козацької держави Війська Запорозького.

Переможні битви 1648–1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було звільнено від польської влади,сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорізьке». Постання козацтва – й створення Запорізької Січі стали важливими факторами збереження етнокультури українців. Протягом ХV–ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної самобутності, православної Церкви, національної освіти та культури.вони очолювали боротьбу проти політичного й католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських та білоруських земель. тривало формування української народності..Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначала польські пріорітети в Україні, обумовила міжетнічні взаємини. З XVI ст. почалося масове переселення на українські землі євреїв.Вони не мали прав землеволодіння і, були орендарями фільварків польських магнатів.Міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.1648–1657 рр. мало глибоке коріння. Проте етнічне протиборство сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали вибух активності українського простолюду.Наслідками каральних експедицій польської шляхти було масове винищення українських селян. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до панівних структур Речі Посполитої. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням. Наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку й статі. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління

7. Висвітліть етнополітику Російської та Австрійської імперій щодо українських земель наприкінці XVIII – хіх ст.

У XVIII — на початку ХІХ ст. в Україні активізується дія­льність української інтелігенції щодо осмислення етнополітич­них процесів, які відбувалися на Європейському континенті, зокрема в багатонаціональних Російській та Австрійських ім­періях, до складу яких входила Україна, та прагнення впливу на них. У цей період розпочалося формування підвалин біль­шості сучасних етнополітичних концепцій і теорій (нації, націо­нальної держави, націоналізму).

Поділ України між двома поліетнічними імперськими дер­жавами, що мали різні сторони політичних систем, обумовив значні відмінності у збереженні та розвитку в українців духо­вно-культурної сфери, їхньої соціоетнічної структури; пере­шкоджав процесу формування єдиної української нації; поси­лював прагнення українського народу до об'єднання своїх земель та відновлення власної національної державності; заго­стрював проблему вирішення національного питання.

Поступово в українській суспільно-політичній думці викри­сталізовуються два найважливіші аспекти у прогнозуванні ет­нополітичного розвитку України: створення різних ідей, концеп­цій української державності та спроби моделювання засад етнічної політики в Україні, оскільки на її території прожива­ло багатоетнічне населення.

Важливо звернути увагу на те, що з часів втрати державної самостійності у ХVІІ ст. українська ідея перебувала у "сплячо­му" стані.

З початку ХІХ ст. в Україні, як і в інших слов'янських зем­лях, набуває панівного становища "всеслов'янська" ідея — ідея слов'янського відродження та об'єднання усіх слов'янських народів. Цей загальнослов'янський рух дістав назву пансла­візм. Внаслідок зазначених процесів в Україні ідея консоліда­ції усіх слов'ян набула значення національної ідеї.

Панславізм (від грецьк. пан — усе і "слов'яни" — спіль­на назва цілого ряду східноєвропейських народів). Цим термі­ном означають теорію всеслов'янської єдності в тій чи іншій формі та відповідний політичний рух, що формувався як при­родний наслідок боротьби слов'янських народів за звільнення від турецького та австро-угорського панування.

Особливу роль у розвитку етнополітичної думки в цей пері­од відіграє Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Його засновниками та активними діячами були: М. Костомаров, П. Куліш, Б. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, О. Маркович, М. Савич та ін. Товариство свої ідеологічні принципи сформу­лювало у програмних документах: Статуті, відозвах та "Законі Божому (Книзі буття українського народу)". Учасники таємно­го Товариства, ідеологом якого був М. Костомаров, спираючись на ідеї демократичного панславізму, розробили модель суспіль­ства з такими головними принципами, як справедливість, рів­ність, свобода, братерство. Головною метою Товариства була перебудова суспільства на засадах християнства й об'єднан­ня всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу.

Програмні документи Товариства гарантували усім слов'ян­ським державам, що належали б до федерації, право вільного виходу, самостійності у вирішенні всіх внутрішньонаціональ- них та міжнародних проблем, поваги до національної мови та культури. Провідна роль у федерації призначалася Україні: Київ мав стати столицею.

Значний ідейний вплив на етнополітичні погляди кирило-мефодіївців, як загалом і на всю вітчизняну суспільно-політичну думку, мала діяльність Тараса Шевченка (1814-1861). Членом Товариства він не був, хоча близько стояв до нього. Безкомпромісно засуджуючи феодаль­но-кріпосницьку систему й самодержавний лад, він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, зрілим революційно- демократичним світоглядом, у якому домінують етнополітичні ідеї українського державництва, самостійності, соборності. Т. Шевченко вірив, що Україна ввійде в "коло народів вільних" і багатостраждальний український народ розкріпачиться.

8. Дайте характеристику діяльності у сфері національної політики українських урядів під час революції 1917-1920 рр.

28 квітня1918 р. у Києві розпочав роботу з’їзд двох партій – «Хліборобів-демократів» та «Союзу земельних власників». Наступного дня, 29 квітня 1918 р., з’їзд«Союзу земельних власників» обрав гетьманом України П. Скоропадського.

П. Скоропадський, оголосив про розпуск усіх органів УНР і про вибори найближчим часом до Українського Сейму. Гетьман отримав необмежені права, зосередив у своїх руках виконавчу, законодавчу і судову владу. Такий політичний режим отримав назву гетьманат.

П.Скоропадський отримав підтримку німецького та австро-угорського командування.

У внутрішній політиці були здійснення заходи спрямовані на розбудову адміністративного апарату в регіонах. Відбулось відновлення міського та земського самоуправління. Відновлена робота залізниць. Створена регулярна армія чисельністю до 60 тис. та поліція – державна варта. Підприємства повертались колишнім власникам, скасовано восьмигодинний робочий день. Страйки були заборонені. Відродилось поміщицьке землеволодіння.

Найбільших успіхів гетьман досягнув в культурній та освітній сфері. Було засновано мережу українських гімназій, українські університети в Києві та Кам′янці-Подільському, Національна Академія Наук, архів та бібліотека.

Головним напрямком зовнішньої політики Гетьманату було налагодження дружніх відносин з державами Четверного союзу. Успіхом Гетьманату було те, що Українська Держава була визнана Німеччиною, пізніше це зробили також Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина. На 2 червня 1918 р. дипломатичні відносини були встановлені з 25 країнами світу.

Соціально-економічна політика гетьманату викликала обурення широких мас селянства і робітників. Цим скористались опозиційні політичні сили. Діячі УНС за участю представників УСДРП, УПСР й УПСФ на таємних зборах у Києві 14 листопада 1918 р. обрали Директорію УНР і надали їй повноваження на підготовку збройного повстання проти Гетьманату. До неї увійшли політики і представники війська УНР. Головою Директорії обрали В.Винниченка, а її членами – С.Петлюру,Ф.Швеця, А.Макаренка і П.Андрієвського.

16 листопада повстанці зайняли Фастів. Під Мотовилівкою були розбиті останні вірні гетьману підрозділи. 14 грудня військові з’єднання Директорії були в Києві. На бік повстанців перейшла більшість колишніх гетьманських військових частин. П.Скоропадський таємно виїхав у Німеччину.

18 грудня 1918 р. Директорія прибула у Київ. 26 грудня її наказом призначено перший уряд – Раду Народних Міністрів (РНМ) на чолі з В.Чехівським. Того ж дня проголошено універсал Директорії про скасування всіх гетьманських законів і відновлення всіх законів УЦР. 8 січня 1919 р. був опублікований Земельний закон. Передбачалось ліквідувати приватну власність на землю, заборонити продаж землі, сприяти утворенню колективних та індивідуальних господарств на селі за трудовими нормами від 5 до 15 гектарів.

У цей час Західно–Українська Народна Республіка (ЗУНР), що постала в листопаді 1918 р. вела війну за свою незалежність з новопосталою Польщею і потребувала зовнішньої допомоги. Ця обставина прискорила намагання керівництва ЗУНР об’єднатися з Наддніпрянською Україною.

22 січня1919 р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через різні причини не було доведене докінця. Директорія невдовзі під натиском радянських військ втратила майже всю територію України.

24 квітня1920 р. між Польщею та УНР був підписаний воєнний союз проспільні дії проти УСРР. Наступного дня польська армія в кількості 65 тис. осіб і армія УНР – 15 тис. осіб проти 16 тис. радянських військ почали бойові дії проти більшовиків. Військові дії йшли з перемінним успіхом. 20 жовтня 1920 р. підписано перемир’я, а 18 березня 1921 р. - Ризький мирний договір між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР – здругого.

Революційні події на західноукраїнських землях мали свої особливості. Після поразки Австро-Угорщини вона почала розпадатись на національні держави. 18 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові відкрилося зібрання депутатів – так звана конституанта – послів австрійського парламенту від Галичини і Буковини, Галицького та Буковинського крайових сеймів, представників УНДП, УСДП, УРП та ХСС і січових стрільців. Наступного дня вони проголосили створення Української Національної Ради (УНРади). Головою УН Ради обрали Є. Петрушевича.

У спеціальній прокламації УНРада заявила що вона є єдиним повноважним представником українців в Австро-Угорщині, проголосила автономну Українську Державу в межах Східної Галичини, Лемківщини, Північної Буковини і Закарпаття ускладі імперії Габсбургів. 1 листопада Польська ліквідаційна комісія мала прибути до Львова, з метою взяти на себе функції влади від австрійського намісника К. фон Гуйна. Оскільки УНРада надалі не проявляла рішучих дій, то ініціативу щодо проголошення Українськоїдержави в цей відповідальний момент взяв на себе Український військовий комітет – організація офіцерів-українців австрійської армії, діяла від вересня 1918 р. 30 жовтня її очолив сотник Д.Вітовський (це була нелегальна, нечисельна організація). Під його керівництвом був розроблений план захоплення влади у Львові.

У ніч на 1 листопада 1918 р., маючи під своєю командою лише 1400 вояків і 60 офіцерів (більшість із них долучилися до виступу напередодні його початку), УЦК організував переможне збройне повстання у Львові.

Фактично без збройних сутичок і кровопролиття влада у Львові перейшла до українців. 5 листопада 1918 р. УНРада звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона створила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат у складі 14 державних секретарів на чолі з К.Левицьким.

9. Охарактеризуйте етнополітичне становище УРСР у складі СРСР.

9 років, з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року Україна перебувала в складі СРСР – державному утворені, яке виникло на руїнах колишньої Російської імперії.

Захоплена більшовиками Україна переживала надзвичайно важке становище: згортання промислового виробництва, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одежі, взуття, безробіття стали характерною ознакою економічного життя. До цього призвела світова війна, революція, німецька окупація, громадянська війна, бандитизм.

Поглиблювала несприятливу ситуацію дестабілізаційна політика радянської влади, яка, відповідно до програми більшовиків, намагалася зразу ж встановити так званий соціалістичний лад. Ця політика під назвою “воєнного комунізму” передбачала: націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі;

введення прямого централізованого продуктообміну;

запровадження “продрозкладки” – експропріацію врожаю у селян; примусову трудову мобілізацію.

Більшовики на чолі з Леніним змушені були визнати провал політики “воєнного комунізму” і після рішень Х з’їзду РКП(б) (березень 1921 р.) ввели “нову економічну політику” (НЕП).

Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Уже в 1927 році українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, повнокровно запрацювала грошова система.

Прогресу економіки сприяла політика спрямована на активізацію творчого потенціалу народів новоствореного СРСР. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з під контролю партійного керівництва. В цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву українізації і ставила своєю метою зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом.

Успіхи коренізації в Україні

· розширилося вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ. У 1927 р. – 70%;

· зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35% службовців. У 1927 р. – 54%;

· істотно покращилася освітні показники. Число писемних збільшилося: в місті з 40% до 70%; в селі з 15% до 50%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах;

· відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків;

· збільшилося число українців серед міського населення.