68. Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України

Вплив науки на розвиток людської цивілізації у 60-80-ті рр, значно посилився. В Україні визначні здобутки були зроблені передусім у точних та природничих науках:

1.світової слави набув Інститут електрозварювання Академії наук УРСР на чолі з академіком Б.Патоном. Зварювальні апарати цього інституту зварювали алюміній, титан, нержавіючу сталь у воді, космосі;

2.світовим лідером у сфері порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства на чолі з академіком І.Францевичем;

3.певних зрушень досягнуто в сільськогосподарських науках - колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В.Ремесла вивів нові сорти пшениці; в Україні виведені сорти цукрових буряків, що давали врожай на 50-55 центнерів вищий, ніж звичайно.

Провідним явищем у суспільних науках став вихід у світ 26-томної «Історії міст і сіл України» та багатотомної «Історії Української РСР».Найбільшого розвитку зазнали точні науки, оскільки саме вони працюють на обороноздатність країни. Гуманітарні дисципліни повністю були перетворені на «служницю» партії, метою яких було оспівування «досягнень» країни

71 Періодизація історії України та взагалі історії дуже умовна. За часи СРСР існувала єдина періодизація історії побудована на принципах марксизму. Після розпаду СРСР та відходу від офіційного марксизму, були відкинуті і єдино вірні погляди на періодизацію історії.

Взагалі потрібно сказати: “Навіщо потрібна періодизація історії?”. Періодизація історії потрібна в першу чергу для зручності вивчення історії, для того щоб як дослідникам, так і історикам любителям було легше займатися історією, фільтрувати велику кількість історичних джерел за хронологічний, кульутрологічним чи іншими принципами. Також періодизація історії дозволяє поглянути на історію під певним кутом, з точки зору воєнного, політичного, культуного, економічного, соціального  розвитку.

На сьогодні,  Історична Наука  в Україні накопичила велику кількість періодизацій історії України.   Розглянемо декілька із них.

Формаційний  підхід до періодизації. В основу формаційного підходу покладено соціально-економічний розвиток суспільства, основні періоди:

1. Первісно-общинна формація. Виникає з появою першрї людини на території сучасної України ( 1 млн. років тому) до появи перших держав на території України (Київська Русь – ?X ст.). Цей період характеризують: відсутність приватної власності, общинне існування людей, відсутність класів, слабкий розвиток продуктивних сил.

2. Рабовласницька формація. Виникає з появою перших цивілізацій. На території України класично не була представлена в перших слов’янських державах, а лише в іноетнічних державах – міста держави в Північної Причорномор”ї, пізніше Римська імперія. Рабовласницька формація характеризується наявністю приватної власності, експлуатацією (рабство) та більш високим розвитком продуктивних сил. Виникають антагоністичні класи – раби та рабовласники.

3. Феодальна формація. Виникає з появою феодальної держави Київська Русь у  ?X ст. Період феодалізму тривав на території України від  ?X ст до 1861 року – відміни кріпосного права в Російськії імперії. У цей період продовжує існувати приватна власність, людство існує в межах двох великких класів – феодалів, які володіли землею та кріпаками, які були прикріплені до землі, але були особисто вільні. Продуктивні сили набато зростають у порівнянні з рабовласницькою формацією – кріпаки були зацікавлені в результатах своєї праці.

4. Капіталістина формація. На території України виникає після відміни кріпацтва в Росії 1861 рік та Австрії 1848 рік. Тривала до 1917 року – Світової Соціалістиної Революції. В період капіталізму існують два “ворожі” класи  – капіталісти (власники капіталів) та пролетаріат. Продуктивні сили розвиваються виходять на небачений рівень.

5. Комуністина формація. Виникає після 1917 року і повалення старого режиму. Характеризується відсутністю експлуатації людини людиною та класів. Проте це було тільки в теорії, на практиці було зовсім інше.

За характером розвитку суспільних відносин існує ще одна, цікава (як на нашу думку періодизація). Періодизація історії України за рівнем розвитком суспільства:

1. Доіндустріальне суспільство (аграрне або традиційне). Виникає з появою перших людей на території України, проіснувало до 30-х років ?? ст – примусової колективізації та руйнування традиційного сила. Основна маса населення України – це селяни, які займаються сільським господарством.

2. Індустріальне суспільсвто. Хронологія: 1930-ті до 1991 року. Більшість населення України проживає в містах, основа економіки – промисловість.

3. Постіндустріальне сіспільсво. Ця стадія історичного розвитку триває з 1991 року отриманням незалежності Україною до сьогодні. Більшість населення України працює в сфері послуг.

Культурологічна періодизація. Складена за принципом домінування культурних парадигм:

1. Дохристиянська цивілізація або міфологічна – від появи людини на території сучасної України до прийняття християнства у 988 року. Домінування міфологічного світогляду.

2. Християнстка цивілізація – 988 – 1917 – утворення СРСР та перехід на марксистський світогляд. Домінування християнської культури та світогляду.

3. Марксистська цивілізація. 1917 -1991 рр. – часи існування СРСР.  В українському суспільстві домуніє марксистський світогляд.

4. Постхристиянська цивілізація. Від 1991 року – в українському суспільстві домінує постхристиянська культурна парадигма.

Остання періодизація яку ми розглянемо – Хронологічна, яка є найбільш простою і побудована за хронологічним принципом. Періодизація історії України за хронологічним принципом, хоч і з невеликими відмінностями,  проте практично відповідає періодизації всесвітньої історії (Історії Європи).

Хронологічна періодизація:

1. Давня історія України – від появи першої людини (1 млн років тому) до V? ст. – виникнення перших слов’янських державних утворень (проте часто Давню історію України продовжують до ???? ст. остаточної загибелі Київської Русі).

2. Середньовічна історії України – V? ст. (або ???? ст.) до 1569 року – Люблінська унія – створення Речі Посполитої. Основні віхи періоду – Існування Київської Русі, удільний період, Русько-Литовська держава.

3. Нова історія України – 1569 – 1914 (або початок ?? ст. ) до початку Українських національних змагань під час Першої Світової війни. Перебування України у складі Речі Посполитої, а пізніше у складі Австро-Угорської та Російської імперій.

4. Новітня Історія України – Від 1914 року, продовжується і нині.  Основні віхи : Укранська національна революція, перебування у складі СРСР, незалежна Україна.

72Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь..

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.

73

"Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишала¬ся у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі

74

75

Державна етнополітика України також має бути науково обґрунтованою, базуватися на знанні історії, етнографії, демографії, психології, лінгвістики, культури, особливостей господарської діяльності етнічних груп.

Вирішення етнополітичних проблем України потребує значних зовнішньополітичних зусиль держави. Не випадково найсерйозніші ускладнення в цій сфері Україна має саме в прикордонних регіонах. Укладання дво- і багатосторонніх угод про визнання кордонів і територіальної цілісності, про взаємний захист національних меншин, розвиток співпраці, економічних і гуманітарних обмінів з сусідніми державами значно полегшить задоволення інтересів національного розвитку різних етнічних груп, що живуть в Україні.

Дуже важливо усвідомити, що регіональні відмінності та складності геоетнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність реалізації таких напрямів геоетнополітики, що мали б універсальний вплив, максимально усуваючи і регіональні, і міжрегіональні суперечності. Таку ефективність етнополітичної діяльності, враховуючи всі позитивні складові, може забезпечити консолідація всього українського суспільства навколо національної ідеї, що й сприяло б запобіганню міжетнічним конфліктам [6].

Про необхідність формування національної ідеї йдеться давно, але радикальних зрушень у її виробленні, на жаль, не спостерігається. Причин цього фахівці наводять чимало. С. Павлюк цілком слушно зауважує: «Наче закляттям над українським народом стали пошуки національної ідеї та ідеології, їх змісту, функцій, психологічної сили, тоді як нічого надскладного у формуванні цих понять немає» [13]. Щоправда, задля справедливості зазначмо, що такі проблеми не оминули й багато інших, здебільшого молодих, держав на тому чи іншому етапі їхнього становлення та розвитку.

Для успішного розвитку Української держави з її поліетнічним населенням у майбутньому важливим є подолання різноманітних стереотипів у етнополітичній сфері, зокрема регіонального походження й характеру. Так, однією з больових точок є деякі стереотипи міжрегіонального сприйняття, які всіляко підтримувалися й провокувалися певними деструктивними політичними силами як в Україні, так і в близькому зарубіжжі. Зокрема, політичною провокацією та істерією є компрометація так званої бандерівщини, що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип «західняка»: дуже важливий елемент негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної самосвідомості [3].

Хоч як це прикро, але й в умовах незалежності трапляються рецидиви, коли центральні політичні еліти часто використовують важіль провокування регіонального протистояння. Такий брудний засіб використовували і центральні державні структури, і окремі політичні сили та «діячі» від політики. Цим вони сприяли й подальшому поширенню необ’єктивних історичних версій та інсинуацій. Через деструктивні дії помітних зрушень у подоланні деяких історичних бар’єрів взаємосприйняття так і не сталося. У таких умовах, на думку фахівців, потенційна конфліктність підігрівається міфологізованими версіями історії [10].

Тож в Україні для подолання історичної регіонально-етнічної відчуженості важливим є зближення різних регіональних позицій щодо сприйняття українського історичного процесу.

76

На жаль, ми не маємо повної уяви і про суспільний лад Скіфії. З повідомлень Геродота про скіфів як народ, сформо­ваний з окремих племен, над якими панували царські скіфи й називали всі інші племена своїми рабами, можна зробити висновок, що Скіфія була рабовласницькою державою.

Разом з тим Геродот пойменовує вождів племен, а племін­на організація не дає підстав вважати таку державу класично рабовласницькою. Тим-то А. С. Семенов-Зусер у своїй праці «Родова організація скіфів Геродота» стверджує, що Скіфія була заснована на патріархально-родовому ладі, який уже вступив у стадію розкладу. На цій стадії (як відомо з історії розвитку інших країн) з'являються родова (племінна) арис­тократія і раби.

Як зазначає А. І. Тереножкін у праці «Про суспільний лад скіфів», основною господарською ланкою скіфського суспіль­ства була мала (парна) сім'я, яка володіла землею, худобою та іншим майном. Це суспільство наскрізь пронизували рабов­ласницькі відносини, про що свідчать розкопки скіфських не­крополів і городищ з численними примусовими ритуальними похованнями простих людей, певно, рабів.

Отже, скіфським суспільством правили царі, царки, вожді племен і старійшини родів. Соціальну верхівку становила мо­гутня у військовому відношенні скіфська знать, що зосеред­жувала у своїх руках значні багатства. Певну роль відігравало рабство. Хоч племена, залежні від царських скіфів, вважалися рабами, насправді вони були вільними, але платили їм данину і брали участь у війнах на їхньому боці. Правління великою Скіфською державою здійснювалося за допомогою касти військової знаті.

Скіфія зазнала розквіту в IV ст. до н. е. В цей період вона була рабовласницькою державою з визначеною територією і добре розвинутими землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній набуло товарного характеру

77

Роман Мстиславич Під час правління Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Автор Галицько-Волинського літопису назвав його великим князем, «царем на Русі», «самодержцем усія Русі». Першим завданням, що постало перед Романом, стало придушення галицького боярства, з чим він блискуче впорався завдяки підтримці середнього та дрібного боярства. Розв'язавши внутрішні суперечки в князівстві, Роман почав проводити активну зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, приєднав до свого князівства землі балтського племені ятвягів.

Данило Галицький Після смерті Романа Мстиславича влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці. Романові сини — Данило та Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, дрібних феодалів, міщан, смердів, теж намагалися об'єднати батьківські землі. 1230 року вони максимально наблизилися до своєї мети, але в напруженій боротьбі перемогло місцеве боярство. Друга спроба об'єднання припадає на 1238 рік, після розгрому князем Данилом німецьких лицарів Тевтонського ордену під с. Дорогичином. Водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагань за об'єднання руських земель у єдину державу.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення. Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

78

17 (за н. ст.) березня 1917 р. у Києві виник ще один впливовий політично-координаційний центр

— Українська Центральна Рада, який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р.

— пройшов складний шлях від громадської організації до фактичного парламенту України. Рада була створена групою національно свідомої інтелігенції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Гру-шевський.

Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом про національну автономію з надією на успіх. На цьому шляху її діяльність підтримали скликані в Києві Всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з'їзди, які кооптували до складу Ради своїх представників

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалося право України на державну автономію в складі Росії. "...Не відділяючись від усієї Росії, — йшлося в документі, — не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям..." Зазначалося також, що тільки всенародно обрані Українські установчі збори мають право ухвалювати в Україні закони.

Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Продовольчих запасів було мало. Податків ніхто не платив. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безлад у країні. А Центральна Рада та Генеральний секретаріат замість того, щоб вирішувати назрілі проблеми, надалі залишалися під впливом Тимчасового уряду.

79

Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Ці події і сьогодні оцінюються істориками неоднозначно. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "формальне інкорпування, назване возз'єднанням" (А.Жуковський, Субтельний), "возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз'єднання Західної України з Наддніпрянською.

:- радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України;

- розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;

- "радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства;

-> новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів;

- великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви).

Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

80

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливостями державного будівництва в Україні є: — становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості; — тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

81

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що у зовнішній політиці незалежна Україна досягла вагомих результатів. Перше і найголовніше досягнення України це те. шо вона відбулася як незалежна держава і її визнали держави світу як суб'єкт міжнародних відносин. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розвиток відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організаціях. Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкцій та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Ради Європи (РЄ). Тобто, вищесказане свідчить, що Україна бере активну участь у формуванні політичних умов на міжнародній арені. У цих впливових організаціях вона проводить активну роботу, яка віддзеркалює не лише загальні, а й національні інтереси нашої держави. Все це є показником зростаючого авторитету України в сучасному світі.

82