Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків

Начало формы

 

Конец формы



Ст. 73 ЦПК від 18.03.2004 № 1618-IV



1. Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.  2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.  3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.  { Частина третя статті 73 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3570-IV від 16.03.2006 }  4. З питань, зазначених у цій статті, судом постановляється ухва Подробнее:http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-73.htm

52

Статья 15. Компетенция судов относительно рассмотрения гражданских дел 1. Суды рассматривают в порядке гражданского судопроизводства дела относительно: 1) защиты нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав, свобод или интересов, возникающих из гражданских, жилищных, земельных, семейных, трудовых отношений; 2) исключено; 3) других правоотношений, кроме случаев, когда рассмотрение таких дел проводится по правилам другого судопроизводства. 2. Законом может быть предусмотрено рассмотрение других дел по правилам гражданского судопроизводства. 3. Суды рассматривают дела, определенные в части первой настоящей статьи, в порядке искового, приказного и отдельного производства. 4. Суды рассматривают дела об обжаловании решений третейских судов, о выдаче исполнительных листов на принудительное исполнение решений третейских судов, об оспаривании решений международного коммерческого арбитража, а также о признании и предоставлении разрешения на выполнение решений международного коммерческого арбитража.

Согласно Конституции Украины правосудие в Украине осуществляется исключительно судами. Юрисдикция судов распространяется на все правоотношения, возникающие в государстве (ст. 124 Конституции). Это означает, что суды призваны осуществлять правосудие по делам, вытекающим из гражданских, хозяйственных, административных и др. правоотношений в целях защиты прав, законных интересов физических и юридических лиц.

Основополагающими принципами построения судебной системы в Украине являются принципы территориальности и специализации, которые предназначены разграничить компетенцию судов общей юрисдикции (местных, хозяйственных, административных).

Юрисдикция употребляется в двух смыслах:

а) как предпосылка права на обращение в суд;

б) как правовой институт, т. е. совокупность юридических норм, определяющих деятельность компетентных органов по разрешению правовых вопросов, возникающих в сфере применения права.

Таким образом, юрисдикция– это компетенция судов, а также юрисдикционных органов (нотариата, регистрации актов гражданского состояния и др.) по рассмотрению и разрешению споров и правовых вопросов.

В свою очередь разграничение компетенции по разрешению правовых вопросов и споров о праве между судебными органами в системе судов общей юрисдикции называется юрисдикцией судов.

Юрисдикции гражданских дел посвящена глава 2 ГПК – «Гражданская юрисдикция», содержащая нормы, регулирующие деятельность судов, направленную на осуществление правосудия по гражданским делам.

Гражданскую юрисдикцию можно определить как компетенцию судов по рассмотрению и разрешению гражданских дел.

На разграничение компетенции между судами общей юрисдикции оказывают влияние объективные и субъективные факторы.

В качестве объективных факторов выдвигаются «свойство дела», «характер правоотношений».

К числу субъективных факторов можно отнести субъектный состав правоотношений, нравственные мотивы и т. д.

В науке гражданского процесса применяются следующие критерии, определяющие юрисдикцию:

– наличие спора о праве;

– субъектный состав спорных правоотношений;

– характер правоотношений;

 

– содержание спора;

– юридический интерес.

Неотъемлемым признаком «спора о праве» является наличие спора противодействующих сторон. Этот критерий не позволяет объяснить гражданскую юрисдикцию относительно дел приказного и особого производства, а также разграничить компетенцию судов общей юрисдикции, поскольку в их компетенцию входит разрешение правовых споров.

Не всегда можно разграничить компетенцию судов по субъектному составу, поскольку субъектами правоотношений являются физические и юридические лица, которые могут обращаться за защитой своих прав и интересов в местные суды (районные, городские) и в специализированные суды (хозяйственные, административные).

Этот критерий позволяет разграничить гражданскую, административную и уголовную юрисдикцию, но не разграничивает юрисдикцию местных, хозяйственных и третейских судов, так как спорные материальные правоотношения в этих судах характеризуются равенством сторон.

На сегодняшний день при определении юрисдикции суда основным является не субъектный критерий, как считалось ранее, а критерий содержание спора. Именно этот критерий соответствует конституционному принципу территориальности и специализации в построении судебной системы, и на его основе происходит разграничение компетенций между судами общей юрисдикции.

В порядке гражданского судопроизводства в соответствии со ст. 15 ГПК суды рассматривают дела о защите нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав, свобод или интересов, возникающих из гражданских, жилищных, земельных, семейных, трудовых и других правоотношений.

В компетенцию хозяйственных судов входит рассмотрение дел, по спорам, возникающим при заключении, изменении, расторжении и выполнении хозяйственных договоров; спорам о банкротстве и др. (ст. 12 ХПК).

Административные суды рассматривают дела административной юрисдикции – споры: по поводу решений, действий или бездействия субъектов властных полномочий; по правоотношениям с избирательным процессом и процессом референдума и др. (ст. 17 КАС).

Объективным критерием разграничения юрисдикции судов по рассмотрению споров является юридический интерес, подлежащий дифференциации в зависимости от своей принадлежности (личный, государственный).

 

53

 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЦИВІЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Статтею 15 ЦПК визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Оскільки згідно із ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не розглядають у порядку цивільного судочинства лише ті спори, вирішення яких віднесене Конституцією та законами до компетенції КСУ або господарських чи адміністративних судів і здійснюється за правилами судочинства, встановленими, відповідно, Законом України "Про Конституційний Суд України", ГПК і КАС.

Законом передбачено й винятки із загальних правил визначення цивільної юрисдикції. Як зазначалось, спори, що виникають із трудових відносин, розглядаються місцевими загальними судами у порядку цивільного судочинства. Разом з тим, у п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. З КАС публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба тощо. Отже, зазначені спори є винятком і не відносяться до цивільної юрисдикції судів.

Виняток із загального правила щодо адміністративної юрисдикції та підсудності адміністративних справ передбачений також у ч. 2 ст. 21 КАС. Так, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Якщо ж вимогу про відшкодування шкоди заявлено окремо від адміністративного позову (наприклад, якщо вже є рішення адміністративного суду про протиправність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень), то така вимога розглядатиметься місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства, якщо позивачем є фізична особа, або місцевим господарським судом, - якщо позивачем є юридична особа.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Наприклад, у разі подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів або визнання тих рішень, що не підлягають примусовому виконанню (розд. VIII ЦПК); заяви про відновлення втраченого судового провадження (розд. IX ЦПК); скарги на постанову чи ухвалу у кримінальній справі щодо відшкодування шкоди, у випадках, визначених ст. 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; виконання судових доручень іноземних судів (ст. 415 ЦПК).

Справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу також відносяться до компетенції місцевих загальних судів (ч. 4 ст. 15 ЦПК).

Отже, вирішуючи питання щодо розгляду справи в порядку цивільного судочинства, суд повинен перевірити дотримання таких умов:

1) наявність між сторонами відносин, врегульованих ЦК, СК, ЗК, ЖК, КЗпП, іншими актами цивільного законодавства;

2) наявність спору про право, що виникає із зазначених відносин;

3) відсутність у законі норми, що прямо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Якщо суд, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, з'ясує, що заяву подано з порушенням зазначених вище умов, він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У разі виявлення порушення цивільної юрисдикції суду на наступних стадіях процесу - ухвалу про закриття провадження у справі. Постановлення відповідних ухвал виключає можливість повторного звернення до суду з таким самим позовом.

У зв'язку з тим, що розгляд і вирішення цивільних справ віднесені до компетенції не лише суду, а й інших органів держави, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів, цивільна юрисдикція поділяється на виключну і численну, залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох.

За виключною юрисдикцією розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду (справи про позбавлення батьківських прав, справи про усиновлення тощо).

Численна юрисдикція передбачає можливість захисту цивільних прав органами державної влади, місцевого самоврядування, нотаріусом, третейським судом тощо.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу з декількох, до компетенції яких може бути віднесена справа, чи недопущення такого вибору, численна юрисдикція поділяється на:

- договірну юрисдикцію, згідно з якою компетенція з розгляду цивільних справ визначається за взаємною згодою сторін. Зокрема, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виник між ними, за винятком справ, не віднесених ст. б Закону України "Про третейські суди" до їх підвідомчості (справи у спорах, що виникають із сімейних, трудових відносин; справи у спорах щодо нерухомого майна тощо). Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК;

- альтернативну юрисдикцію, яка означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису або шляхом звернення до суду;

- імперативну (умовну) юрисдикцію, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Зокрема, до органів, які розглядають трудові спори, відносяться комісії по трудових спорах, а також районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди (ст. 221 КЗпП). Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів,

що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222,232 КЗпП. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду. Слід зазначити, що цей вид юрисдикції значною мірою втратив своє значення. Це пояснюється тим, що згідно конституційним положенням, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (див. постанову Пленуму ВСУ "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9);

- змішану юрисдикцію, яка поєднує ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній юрисдикції. Так, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на з

54

Судебные расходы Понятие и виды судебных расходов. Судебный сбор Судебные расходы — это расходы, которые несут стороны, третьи лица с самостоятельными требованиями в делах искового производства, заявители и заинтересованные лица в делах отдельного производства, взыскатель и должник в делах приказного производства, за совершение гражданских процессуальных действий, связанных с рассмотрением дела в порядке гражданского судопроизводства. Статья 79 ГПК подразделяет судебные расходы на 2 группы: 1) судебный сбор; 2) расходы, связанные с рассмотрением дела. Судебные издержки, связанные с рассмотрением дела, стороны несут конкретного дела и в отдельных случаях — другие участники процесса. Судебный сбор — это денежный сбор, который взимается (уплачивается) по месту рассмотрения и оформления документов и зачисляется в местный бюджет. Размер судебного сбора, порядок его уплаты и освобождения от уплаты устанавливаются законом. В соответствии с п. 5 раздела XI "Заключительные и переходные положения" ГПК до вступления в силу законом, который регулирует порядок уплаты и размеры судебного сбора, судебный сбор при обращении в суд уплачивается в порядке и размерах, установленных законодательством для государственной пошлины. Согласно Декрету Кабинета Министров Украины "О государственной пошлине" плательщиками государственной пошлины на территории Украины являются физические и юридические лица за совершение в их интересах действий и выдачу документов, имеющих юридическое значение, уполномоченными на то органами. Размер судебного сбора определяется в соответствии со ст. Из Декрета с заявлений и жалоб, подаваемых в суд, и за выдачу судом копий документов: а) с исковых заявлений — \% цены иска, но не менее необлагаемых минимумов доходов граждан и не более I00 необлагаемых минимумов походов граждан; б) с жалоб за неправомерные действия органов государственного управления и должностных лиц, ущемляющие права граждан — 0,2 необлагаемого минимума доходов граждан; в) с исковых заявлений о расторжении брака — 0,5 необлагаемого минимума доходов граждан; с исковых заявлений о расторжении повторного брака — 1 необлагаемый минимум доходов граждан; в случае разделения имущества при расторжении брака пошлина определяется в соответствии с ценой иска согласно подпункту "а"; г) с исковых заявлений о расторжении брака с лицами, признанными в установленном порядке безвестно отсутствующими или недееспособными, либо с лицами, осужденными к лишению свободы, — 0,2 необлагаемого минимума доходов граждан; д) с исковых заявлений об изменении или расторжении договора найма жилых помещений, о продлении срока принятия наследства, об отмене ареста на имущество и с других исковых заявлений неимущественного характера (или таких, что не подлежат оценке) — 0,5 необлагаемого минимума доходов граждан; е) с заявлений (жалоб) по делам особого производства — 0,5 необлагаемого минимума доходов граждан; е) с исковых заявлений по преддоговорным спорам — 0,5 необлагаемого минимума доходов граждан; ж) с исковых заявлений о рассмотрении вопросов защиты чести и достоинства: — с исковых заявлений неимущественного характера — И необлагаемый минимум доходов граждан; — из исковых заявлений о возмещении морального (неимущественного) вреда с ценой иска до 100 необлагаемых минимумов доходов граждан — 1% цены иска, но не меньше необлагаемого минимума доходов граждан; — с исковых заявлений о возмещении морального (неимущественного) вреда с ценой иска от 100 до 10000 необлагаемых минимумов доходов граждан — 5% цены иска; — из исковых заявлений о возмещении морального (неимущественного) вреда с ценой иска свыше 10 000 необлагаемых минимумов доходов граждан — 10% цены иска; з) с апелляционных жалоб на решения судов и жалоб на решения, вступившие в законную силу, — 50% ставки, подлежащей уплате при подаче искового заявления, другого заявления и жалобы, а по имущественным спорам — ставки, исчисленной исходя из оспариваемой суммы; и) за повторную выдачу копии судебного решения, приговора, определения и другого постановления суда — 0,03 необлагаемого минимума доходов граждан за каждый лист копии; и) с исковых заявлений о защите прав граждан на земельную долю (пай) и имущественный пай — 0,1% цены иска. Согласно ч. 2 ст. 119 ГПК цена иска относительно требований имущественного характера является обязательным реквизитом искового заявления, которое подается в суд. Размер государственной пошлины по искам имущественного характера определяется исходя из цены иска. Цена иска характеризующий стоимостное денежное выражение предмета спора между истцом (третьим лицом, которое заявляет самостоятельные требования относительно предмета спора) и ответчиком. Судебный сбор по искам имущественного характера может определяться исходя из цены иска. Цена иска определяется: 1) в исках о взыскании денежных средств -- суммой, которая взимается; 2) в исках о признании права собственности на имущество или его истребование — стоимостью имущества. Вопрос об определении стоимости имущества, которое взимается, в ряде случаев является спорным, поскольку единых правил определения такой стоимости законодательством не установлено. Стоимость имущества, взимается, определяется в таком случае на основании данных, которые известны истцу; 3) в исках о сроке алиментов — совокупностью всех выплат, но не более чем 6 месяцев; 4) в исках о срочных платежах и выдачах — совокупностью всех платежей или выдач, но не более чем за 3 года; 5) в исках о бессрочных или пожизненных платежах и выдачи — совокупностью платежей и выдач за 3 года; 6) в исках об уменьшении или увеличении платежей или выдач — суммой, на которую уменьшаются или увеличиваются платежи или выдачи, но не более чем за год; 7) в исках о прекращении платежей или выдач — совокупностью платежей или выдач, которые остались, но не более чем за 1 год; 8) в исках о разрыве договора найма (аренды) или договора найма (аренды) жилья — совокупностью платежей за пользование имуществом или жильем на протяжении срока, который остается до конца действия договора, но не более чем за 3 года; 9) в исках о праве собственности на недвижимое имущество, принадлежащее физическим лицам на праве частной собственности, — действительной стоимостью недвижимого имущества, а на недвижимое имущество, принадлежащее юридическим лицам, — не ниже его балансовой стоимости; 10) в исках, состоящих из нескольких самостоятельных требований, — общей суммой всех требований. Объектом уплаты судебного сбора в судах гражданские процессуальные документы, к которым относятся: исковые заявления; встречные исковые заявления; заявления третьих лиц, заявляющих самостоятельные требования относительно предмета спора; апелляционные и кассационные жалобы на решения судов; заявления по делам особого и приказного производства; заявления о повторной выдаче копий судебного решения, определения.

Ст. 79 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV 1. Судебные расходы состоят из судебного сбора и расходов, связанных с рассмотрением дела. 2. Размер судебного сбора, порядок его уплаты и освобождения от уплаты устанавливаются законом. 3. К издержкам, связанным с рассмотрением судебного дела, принадлежат: 1) расходы на информационно-техническое обеспечение; 2) расходы на правовую помощь; 3) расходы сторон и их представителей, связанные с явкой в суд; 4) расходы, связанные с привлечением свидетелей, специалистов, переводчиков и проведением судебных экспертиз; 5) расходы, связанные с проведением осмотра доказательств по месту их нахождения и совершением других действий, необходимых для рассмотрения дела; 6) расходы, связанные с публикацией в прессе объявления о вызове ответчика. { Часть третья статьи 79 дополнена пунктом 6 согласно Закону N 2453-VI от 07.07.2010 - изменения относительно осуществления полномочий Верховного Суда Украины и Высшего специализированного суда Украины из рассмотрения гражданских и криминальных дел вводятся в действие после начала деятельности Высшего специализированного суда Украины из рассмотрения гражданских и криминальных дел - с 1 ноября 2010 года } Подробнее: http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-79.htm

55

Порядок сплати судового збору

Об'єктом справляння судового збору в судах у порядку цивільного судочинства є процесуальні документи, чіткий і повний перелік яких встановлений ст. З Закону № 3674-VI.

Основним об'єктом справляння судового збору є позовні заяви та інші заяви (наприклад заяви у справах окремого провадження, заяви про видачу судового наказу тощо), передбачені процесуальним законодавством.

Судовий збір справляється також за подання до суду апеляційної та касаційної скарг на судові рішення, заяв про: перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами; скасування рішення третейського суду; видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду; перегляд судових рішень ВСУ (крім заяви, поданої з підстави, визначеної у п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК); та за видачу судами документів.

За подання інших заяв і скарг судовий збір не сплачується. Це, зокрема:

1) заяви про перегляд ВСУ судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;

2) заяви про скасування судового наказу;

3) заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення;

4) заяви про поворот виконання судового рішення;

5) заяви про винесення додаткового судового рішення;

6) заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом порядку безвісно відсутньою або недієздатною, або з особою, засудженою до позбавлення волі на строк не менш як три роки;

7) заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;

8) заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

9) заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

10) заяви про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

11) заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

12) заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

13) позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;

14) заяви про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у разі якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України, та/або органи опіки та піклування, або служби у справах дітей (ч. 2 ст. З Закону № 3674-VI).

Судовий збір може сплачуватися як у безготівковій, так і в готівковій формі виключно через установи банків чи відділення зв'язку та справляється за місцем розгляду справи. Судовий збір обчислюється у гривнях і копійках. За подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати. Документом про сплату судового збору є квитанція установи банку або відділення зв'язку, які прийняли платіж або платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою банку і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення. Документ про сплату судового збору додається до позовної заяви, апеляційних і касаційних скарг на рішення суду, до інших заяв щодо здійснення судом певних дій, за які передбачено сплату судового збору.

Розміри ставок судового збору визначаються відповідно до ст. 4 Закону № 3674-УІ і встановлюються у таких розмірах:

за подання до суду позовної заяви майнового характеру - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру МЗП і не більше 3 розмірів МЗП; позовної заяви немайнового характеру - 0,1 розміру МЗП;

при зверненні до суду з позовною заявою про розірвання шлюбу - 0,1 розміру МЗП; у разі поділу майна при розірванні шлюбу - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру МЗП і не більше 3 розмірів МЗП;

за подання до суду позовної заяви про захист честі та гідності фізичної особи, ділової репутації фізичної або юридичної особи, а саме позовної заяви немайнового характеру - 0,2 розміру МЗП; позовної заяви про відшкодування моральної шкоди - визначається з урахуванням ціни позову, що встановлюється згідно з правилами, передбаченими для подання позовних заяв майнового характеру.

У справах наказного провадження встановлена спеціальна ставка судового збору: за подання заяви про видачу судового наказу - п'ятдесят відсотків ставки, що обчислюється виходячи з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження; за подання апеляційної скарги на судовий наказ 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті за подання заяви про видачу судового наказу в наказному провадженні.

Ставки судового збору за подання: заяви у справах окремого провадження; заяви про перегляд заочного рішення; заяви про забезпечення доказів або позову; заяви про видачу виконавчого документа на підставі рішення іноземного суду; апеляційної та касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду визначаються у розмірі 0,1 МЗП.

За подання до суду апеляційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами ставка судового збору встановлюється у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Ставка судового збору при зверненні до суду з касаційною скаргою на рішення суду, заявою про приєднання до касаційної скарги на рішення суду, заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України встановлюється у розмірі 70 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви або скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 70 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Ставка за подання заяви про скасування рішення третейського суду і заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду судового збору становить 0,5 і 0,2 розміру МЗП відповідно.

За видачу судами документів судовий збір справляється у таких розмірах:

1) за повторну видачу копії судового рішення 1 гри за кожний аркуш копії;

2) за видачу дубліката судового наказу та виконавчого листа - З гри;

3) за роздрукування технічного запису судового засідання - 5 грн за кожний аркуш тексту на папері формату А4;

4) за видачу в електронному вигляді копії технічного запису судового засідання - 15 грн;

5) за виготовлення копії судового рішення у разі коли особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків, звертається до апарату суду з письмовою заявою про виготовлення такої копії згідно із Законом України "Про доступ до судових рішень" - 1 грн за кожний аркуш копії.

Ціна позову як один із критеріїв обчислення розміру ставок судового збору обумовлена заявленою матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача і визначається:

1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується;

2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна;

3) у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше, ніж за шість місяців;

4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог (ст. 80 ЦПК).

Особливості справлянь судового збору в окремих категоріях справ Судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі залежно від ціни позову, вказаної заявником. Якщо визначена позивачем у позовній заяві ціна позову явно не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої або з поверненням переплаченої суми судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи. У випадку звернення до суду із заявою про збільшення позовних вимог або пред'явлення нових вимог особі треба сплатити недоплачену суму судового збору (частини 2-3 ст. 80 ЦПК). У разі зменшення розміру позовних вимог частина переплаченого судового збору повертається.

З позовних заяв, що мають одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру, і за ставками, встановленими для позовних заяв немайнового характеру. Так, з позовної заяви про розірвання шлюбу з одночасним поділом майна судовий збір справляється як за розірвання шлюбу, так і за поділ майна.

У випадках вибуття із справи первісного позивача і заміни його правонаступником судовий збір сплачується правонаступником, якщо збір не був сплачений первісним позивачем.

Судовий збір за подання зустрічних позовних заяв, а також із заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними вимогами справляється на загальних підставах.

За повторно подані позови, які раніше були залишені без розгляду, судовий збір сплачується знову на загальних підставах. При цьому, коли у зв'язку із залишенням позову без розгляду сума судового збору підлягала поверненню, але не була повернута, до повторно поданого позову додається первісний документ про сплату судового збору.

У випадках виділення судом однієї або кількох з об'єднаних позовних вимог в окреме провадження судовий збір, сплачений за подання позову, не повертається і перерахунок його розміру не здійснюється. Після роз'єднання судом позовних вимог судовий збір повторно не сплачується.

За подання позову разом кількома позивачами до одного або кількох відповідачів судовий збір обчислюється виходячи із загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно частці поданих кожним із них вимог окремим платіжним документом.

Виходячи із загальної суми лозову судовий збір справляється у таких випадках: подання позову одним позивачем до кількох відповідачів; об'єднання суддею в одне провадження кількох однорідних позовних вимог (ст. 6 Закону № 3674-VI).

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову (ч. 4 ст. 82 ЦПК).

Від сплати судового збору, з метою забезпечення більш повного доступу фізичних та юридичних осіб до правосуддя, звільняються:

1) позивачі - за позовами про стягнення заробітної плати і за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин;

2) позивачі - за подання позовів про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи;

3) позивачі - за подання позовів про стягнення аліментів;

4) особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники-за подання позовів щодо спорів, пов'язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;

5) позивачі - за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину;

6) державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які у випадках, передбачених законодавством, звернулися із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав;

7) органи прокуратури - при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді;

8) Міністерство юстиції України - за подання позовів про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини, постановлених проти України;

9) в інших випадках, передбачених ст. 5 Закону № 3674-VI.

Крім того суд, враховуючи майновий стан сторони, своєю ухвалою може відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі. Якщо в установлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява залишається без розгляду (п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК) або витрати стягуються за судовим рішенням у справі у разі коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону № 3674-УІ незадовільне матеріальне становище сторони також може бути підставою для зменшення судом розміру судового збору або звільнення від його сплати.

Закон № 3674-УІ допускає можливість повного чи часткового повернення судового збору в таких випадках:

1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, коли такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям позивача або за його клопотанням);

5) закриття провадження у справі (ст. 7).

Повернення сплаченої суми судового збору відбувається виключно за ухвалою суду.

У випадку зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж це встановлено законом, судовий збір повертається у розмірі зайво внесеної суми; в інших випадках -повністю.

Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

56

звільнення от уплаты судебных расходов. Распределение судебных расходов и их возмещение Расходы, понесенные сторонами по делу, распределяются между ними по правилам, установленным статьями 75-78 ГПК. Стороне, в пользу которой постановлено решение, суд присуждает с другой стороны все понесенные расходы по делу независимо от того, что эта сторона была освобождена от их оплаты в пользу государства. Если иск удовлетворен частично, расходы присуждаются истцу пропорционально размеру удовлетворенных судом исковых требований, а ответчику — пропорционально той части исковых требований, в которой истцу отказано. Суд кассационной или надзорной инстанции при изменении решения или вынесении нового решения соответственно изменяет и распределение расходов между сторонами. Расходы, связанные с оплатой юридической помощи адвоката, который осуществлял гражданское процессуальное представительство стороны, в пользу которой постановлено решение, суд присуждает с другой стороны в размере до пяти процентов от удовлетворенной части исковых требований. По делам неимущественного и неискового характера расходы, связанные с оплатой юридической помощи адвоката, определяются судом в зависимости от сложности дела и затраченного времени на ее осуществление. В аналогичном порядке возмещаются стороне расходы, понесенные на оплату юридической помощи, предоставленной лицами, которые имеют право осуществлять в судопроизводстве по делу гражданское процессуальное представительство. Расходы, понесенные истцом при отказе его от иска, ответчиком не возмещаются. Но если истец не поддерживает своих требований вследствие добровольного их удовлетворения ответчиком после предъявления иска, то суд по заявлению истца присуждает с ответчика все понесенные по делу расходы. Порядок распределения расходов по делу, в том числе и на оплату адвоката, стороны могут предусмотреть в заключенном между ними мировом соглашении. Если этого не было сделано, то взыскание расходов производится в порядке, предусмотренном ст. 75 ГПК. Расходы по делу, понесенные стороной, возмещаются не только второй стороной, а также в предусмотренных ст. 79 ГПК случаях за счет государства. Так, при отказе полностью или частично в иске органам прокуратуры, а также органам государственного управления, иным организациям, учреждениям, предприятиям и отдельным гражданам, которые обратились с требованием в суд в защиту прав и охраняемых интересов других лиц (статьи 118, 121 ГПК), ответчику возмещаются из средств бюджета понесенные им по делу расходы полностью или пропорционально той части исковых требований, в которой истцу отказано. В случае отказа в иске истцу, освобожденному от уплаты судебных расходов, они принимаются на счет государства. Если обе стороны освобождены от уплаты расходов, то понесенные судом расходы в связи с рассмотрением дела относятся за счет государства. При отказе в иске к ответчику, который был привлечен второй ответчик по делу, понесенные им расходы истцом не возмещаются, а относятся за счет государства и возмещаются из средств бюджета (ч. 3 ст. 105 ГПК). Лицу (истцу), которая предъявила иск к сторонам по делу о признании права на описанное имущество и об исключении этого имущества из описи (ст. 385 ГПК), в случае удовлетворения судом иска, понесенные ею расходы по делу возмещаются из средств бюджета. Понесенные судом расходы в случаях, предусмотренных статьями 75 и 80 ГПК, возмещаются государству. Расходы, понесенные судом, взыскиваются с каждой стороны пропорционально той части иска, относительно которой решение постановлено против нее, и зачисляются в доход государства. Когда сторона, в пользу которой постановлено решение, освобождена от уплаты судебных расходов, то последние взыскиваются с другой стороны в доход государства. Так, издержки, понесенные судом в связи с рассмотрением дела, и государственная пошлина, от уплаты которых истец был освобожден, взыскиваются с ответчика в доход государства пропорционально довольной части исковых требований. Если ответчика освобожден от судебных расходов, то при отказе в иске, издержки, понесенные судом в связи с рассмотрением дела, взыскиваются с истца в доход государства. В случаях удовлетворения иска частично, когда ответчик освобожден от уплаты расходов, понесенные судом издержки в связи с рассмотрением дела взыскиваются в доход государства с истца, не освобожденного от уплаты судебных расходов, пропорционально той части исковых требований, в удовлетворении которых отказано. Понесенные судом расходы в случае отказа в иске истцу, освобожденному от уплаты расходов по делу, не возмещаются, а принимаются на счет государства. Если обе стороны освобождены от уплаты расходов, то понесенные судом расходы в связи с рассмотрением дела относятся за счет государства. В доход государства взыскиваются расходы с ответчика (должника), понесенные органами внутренних дел на его розыск, объявленный судом (ст. 97 ГПК). Суд или судья на заявление гражданина (стороны, третьего лица с самостоятельными требованиями, заявителя), который должен возместить государству расходы, связанные с рассмотрением дела и исполнением судебного решения, исходя из имущественного положения, может освободить его от уплаты расходов в доход государства (ч. 4 ст. 63 ГПК). Определение суда в вопросах определения цены иска и судебных расходов может быть обжаловано (ст. 81 ГПК).

57

_{ВИТРАТИ НА ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ - СТАТТЯ 81 ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ}

Начало формы

Конец формы

1. До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи відносяться витрати, пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов'язані з виготовленням та видачею копій судових рішень.

2. Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи залежно від категорії справ встановлюються Кабінетом Міністрів України.

3. Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) поновлення на роботі;

2) стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

4) стягнення аліментів;

5) визнання батьківства або материнства.

4. Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

4) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

5) відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

5. Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких, у випадках, встановлених законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді здійснює прокурор.

(Статтю 81 доповнено ч. 5 згідно із Законом від 09.01.2007 р. № 543-\/)

58

Статья 88. Распределение судебных расходов между сторонами Ст. 88 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV 1. Стороне, в пользу которой принято решение, суд присуждает со второй стороны понесенные ею и документально подтвержденные судебные расходы. Если иск удовлетворен частично, судебные расходы присуждаются истцу пропорционально размеру удовлетворенных исковых требований, а ответчику - пропорционально той части исковых требований, в удовлетворении которых истцу отказано. 2. Если сторона, в пользу которой принято решение, освобождена от оплаты судебных расходов, с другой стороны взыскиваются судебные расходы в пользу понесших их лиц пропорционально удовлетворенной или отклоненной части требований. Если обе стороны освобождены от оплаты судебных расходов, они компенсируются за счет государства в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины. 3. Если истец, в пользу которого принято решение, освобожден от уплаты судебного сбора, он взимается с ответчика в доход государства пропорционально удовлетворенной или отклоненной части требований. 4. В случае оставления иска без удовлетворения, прекращения производства по делу или оставления без рассмотрения иска истца, освобожденного от оплаты судебных расходов, судебные расходы, понесенные ответчиком, компенсируются за счет государства. 5. Если суд апелляционной или кассационной инстанции, не передавая дела на новое рассмотрение, изменяет решение или принимает новое, суд соответственно изменяет распределение судебных расходов. Подробнее: http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-88.htm

59

татья 90. Основания и порядок применения мер процессуального принуждения Ст. 90 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV 1. Мерами процессуального принуждения являются установленные настоящим Кодексом процессуальные действия, применяемые судом к лицам, нарушающим установленные в суде правила или противоправно препятствуют осуществлению гражданского судопроизводства. 2. Меры процессуального принуждения применяются судом немедленно после совершения нарушения путем постановления определения. Подробнее: http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-90.htm

Ст. 91 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV 1. Мерами процессуального принуждения являются: 1) предупреждение; 2) удаление из зала судебного заседания; 3) временное изъятие доказательств для исследования судом; 4) привод. 2. К одному лицу не может быть применено несколько мер процессуального принуждения за одно и то же правонарушение.

60

Основаниями для применения мер процессуального принуждения являются: а) нарушение установленных в суде правил; б) противоправное препятствование осуществлению судопроизводства. Нарушение установленных в суде правил, то есть нарушение порядка во время судебного заседания, в частности невыполнение распоряжений председательствующего, является основанием для применения к лицам таких мер процессуального принуждения, как предупреждение и удаление из зала судебного заседания. Противоправное препятствование лицами осуществлению судопроизводства может получить выражение в различных действиях, например в недопущении участников процесса в зал судебного заседания или выступления, непредставлении письменных или вещественных доказательств, истребованных судом, без уважительных причин или без сообщения причин их непредставления, неприбытии в судебное заседание свидетеля, которого было вызвано в суд, без уважительных причин или без сообщения о причинах неприбытия, то есть речь идет о нарушении не конкретных, установленных законом правил, а о таких действиях, что, по мнению суда, создают препятствия для осуществления судопроизводства. Соответственно, признаками мер процессуального принуждения являются следующие: 1) это процессуальные действия; 2) право их применять должен только суд, который рассматривает гражданское дело; 3) о их применении суд выносит определение в судебном заседании; 4) эти действия применяются в связи с процессуальными нарушениями лиц — участников гражданского процесса или других лиц, присутствующих в зале судебного заседания (несоблюдением установленных в суде правил или противоправным препятствованием осуществлению гражданского судопроизводства); 5) эти меры имеют личный неимущественный характер, поскольку направлены на личность нарушителя, а не на его имущество; 6) они имеют принудительный характер, то есть применяются к нарушителю без его согласия; 7) эти действия направлены на обеспечение нормального хода судебного разбирательства. Итак, меры процессуального принуждения являются реакцией суда на те правонарушения, которые допустили участники процесса или другие лица, присутствующие в зале судебного заседания, и которые мешают дальнейшему рассмотрению дела. Поэтому их применение является исключительным правом суда. Применение мер процессуального принуждения возможно судами всех звеньев судебной системы, однако исключительно во время судебного заседания. Суд применяет меры процессуального принуждения немедленно после совершения лицом нарушения путем вынесения соответствующего определения, которое в соответствии с ч. 5 ст. 209 ГПК заносится в журнал судебного заседания. Такое определение не влияет на движение дела, а поэтому не может быть обжаловано в апелляционном порядке отдельно от решения суда (ст. 293 ГПК). Однако заинтересованные лица могут обжаловать это постановление вместе с решением соответствующего суда. В ст. 162 ГПК установлено обязанности лиц, присутствующих в зале судебного заседания. Так, лица, присутствующие в зале судебного заседания, должны встать, когда входит и выходит суд. Решение суда лица, присутствующие в зале, заслушивают стоя. Лица, участвующие в деле, свидетели, эксперты, специалисты, переводчики дают объяснения, показания, заключения, консультации и т. п. стоя. Отступление от установленных требований допускается с разрешения председательствующего. Участники гражданского процесса, а также другие лица, присутствующие в зале судебного заседания, обязаны соблюдать в судебном заседании установленный порядок и беспрекословно подчиняться распоряжениям председательствующего. Лица, участвующие в деле, передают документы и другие материалы председательствующему через судебного распорядителя. Судебный распорядитель наделен в соответствии со ст. 49 ГПК определенными полномочиями по обеспечению порядка в судебном заседании. Так, он обеспечивает надлежащее состояние зала судебного заседания и приглашает в него участников гражданского процесса; объявляет о входе суда в зал судебного заседания, о выходе суда из него, следит за соблюдением порядка лицами, присутствующими в зале судебного заседания; принимает от участников гражданского процесса и передает документы и материалы суда во время судебного заседания; выполняет распоряжения председательствующего о приведении к присяге переводчика, эксперта; приглашает к залу судебного заседания свидетелей и выполняет распоряжения председательствующего о приведении их к присяге и тому подобное. Условно меры процессуального принуждения можно разделить на 2 вида: меры, назначаемые за действия лица (предупреждение, удаление из зала судебного заседания), и меры, которые назначаются за бездействие (временное изъятие доказательств для исследования судом, привод). Кроме того, в зависимости от направленности меры процессуального принуждения можно разделить на 2 группы: 1) те, что применяются к нарушителям порядка в зале судебного заседания (предупреждение и удаление из зала судебного заседания);

2) те, что обеспечивают процесс доказывания (временное изъятие доказательств для исследования судом и повод). Такие меры процессуального принуждения, как предупреждение и удаление из зала судебного заседания, могут быть применены судом к лицам, которые не придерживаются порядка в судебном заседании или не выполняют распоряжений председательствующего. Основанием для удаления лица из зала судебного заседания может быть повторное совершение нарушения после того, как суд применил предупреждение. Временное изъятие доказательств для исследования судом применяется к лицам, у которых они есть, но которые не подают этих доказательств без уважительных причин или без объяснения причин их непредставления. Привод применяется к свидетелям, которые были вызваны судом, но не явились в судебное заседание без уважительных причин или без сообщения о причинах неприбытия. Применение к лицу мер процессуального принуждения не освобождает ее от выполнения своих обязанностей, что является признаком стимулирующей функции института процессуального принуждения. Применение процессуального принуждения не является конечной целью, оно является средством для обеспечения выполнения тех или иных процессуальных обязанностей. Так, например, применение предупреждения к лицу не освобождает ее от обязанности соблюдать порядок в судебном заседании, а наоборот, является напоминанием о такой обязанности. Суд не может за одно и то же нарушение лица применять к ней одновременно несколько мер процессуального принуждения, что является важной гарантией защиты прав, свобод и интересов лица. Это положение детализирует принцип, закрепленный в ст. 61 Конституции, о том, что никто не может быть дважды привлечен к юридической ответственности одного вида за одно и то же правонарушение. Применения меры процессуального принуждения не исключает возможности применения к лицу мер юридической ответственности, в частности за проявление неуважения к суду.

61

Поняття і види підсудності

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ст.18 Закону України "Про судоустрій України1" систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність предметну, або функціональну, і територіальну, або просторову (місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

1 Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 27-28. - Ст.180.

Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами (ст. 107 ЦПК).

В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розглядаються районними (міськими) судами. Передача на розгляд районних судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприятливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність судового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її

з якнайменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу1.

Територіальною називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, договірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача неприпустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.І ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи.

1 Гражданское процессуальное право России: Учебник для вузов / Под ред. М.С.Шакарян. - М.: Билина, 1998. - С.133.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст.ІЮЦПК:

1. позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

2. позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

3. позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

4. позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

5. позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

6. позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

7. позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням;

8. позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

9. позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім'відомим місцем прожи вання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

10. позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце прожи вання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випад ку достовірно встановлені;

 

 

 

1. позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна;

2. позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсудність необхідна там, де або неможливе використовування загального правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних категорій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називається виключною, по-перше, тому що є винятком із загального правила територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за угодою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст. 114 ЦПК встановлені наступні правила виключної підсудності:

1. позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2. позови про виключення майна з опису пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;

3. позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4. позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей деяких категорій цивільних справ з метою максимального наближення до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє собою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позови до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за місцем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).  

 

  Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: "Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність".

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. ргогодаіло - відкладення, відстрочення).

Мета даного правила - зробити судовий порядок захисту цивільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто- небудь інший, знають, в якому саме суді їм найзручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним надмірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.

Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмовій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в журналі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути також включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

Загальноприйнята класифікація підсудності на родову і територіальну не є єдиною. Деякі автори пропонують розподіл підсудності цивільних справ на види по суб'єктному (по особах, які звертаються за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу) і об'єктному (по об'єкту захисту) критерію. Суб'єктну підсудність, у свою чергу, можна підрозділити на підвиди: міжнародна підсудність, коли у відповідний суд за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів звертається іноземний елемент (фізична або юридична особа); підсудність справ з участю військовослужбовців і органів військового управління, пов'язаних

з військовою службою; підсудність справ з участю інших громадян країни і юридичних осіб. В межах об'єктної підсудності виділяються предметна (колегіальна і одноосібна) і територіальна підсудність.

62

Функціональна підсудність:

1. суди першої інстанції — місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди;

2. суди апеляційної інстанції — судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив оскаржуване судове рішення;

3. суд касаційної інстанції — Верховний Суд України.

За винятковими обставинами справи переглядає Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК), за нововиявленими обставинами — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК). Контроль за виконанням судових рішень здійснює, за загальним правилом, суд, який видав виконавчий документ.

63

Територіальна підсудність

Територіальною є підсудність, згідно з якою розмежовується компетенція щодо розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поши­рюється їхня діяльність. Вона поділяється на види: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком справ.

Види територіальної підсудності

Загальна територіальна підсудність - підсудність справ за місцем проживання чи місцезнаходженням відповідача (ст.109 ЦПК), яким можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Позовна заява до фізичної особи пред'являється в суд за місцем її проживання. На практиці термін «місце проживан­ня особи» викликає різне тлумачення фахівцями, проте при пред'явленні позову слід керуватися ст. 29 ЦК, де зазначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньо­му (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У частині 1 ст. 29 ЦК має місце положення про «тимчасове проживання особи», яке на практиці викликає різне тлумачен­ня. Вжиття терміна «тимчасове» не повинно впливати на сприйняття місця проживання особи. Наприклад, тимчасовим місце проживання фізичної особи є її проживання за кордо­ном, де вона лише працює, а в Україні проживає її сім'я, знахо­диться майно. Тимчасове місце проживання слід відрізняти від терміна «місце перебування», тобто місце, де особа тимчасово перебуває, наприклад у місцях позбавлення волі, у стаціонар­ному психіатричному закладі. Тому позови до таких осіб пред'являються за їх останнім місцем проживання, до того, як вони були направлені у місця позбавлення волі чи лікування.

Щодо фізичної особи, яка досягла 14 років, то вона вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Тому на цю особу фактично поши­рюється положення про місце проживання, передбачене ч. 1 ст. 29 ЦПК.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження нав­чального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опіку­ном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Таке рішення буде доказом підтвердження місця проживання особи.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 ро­ків, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного із них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому во­на проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Фізична особа може мати декілька місць проживання. Як­що суд не може встановити місце проживання фізичної особи, то у такому разі слід виходити з місця реєстрації фізичної осо­би.

Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням, яке регламентується ст. 93 ЦК. Крім то­го, місцезнаходження юридичної особи вказується в установ­чих документах або таку інформацію можна отримати у По­датковій адміністрації чи через Державний реєстр юридичних осіб.

На позивача покладається обов'язок встановити місцезна­ходження відповідача, оскільки за ст. 119 ЦК він повинен та­ку інформацію обов'язково зазначити у позовній заяві (п. 2 ч. 1), бо у разі незазначення такої інформації у заяві та неусунення зазначеного недоліку, заяву на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК буде повернуто позивачеві. Винятком із цього правила є поло­ження ст. 78 ЦПК згідно з якою, якщо місце перебування від­повідача у справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю фізичної особи невідоме, суд має прийняти заяву та оголосити його розшук.

Альтернативна підсудність (підсудність справ за вибором позивача)

У статті 110 ЦПК йдеться про підсудність цивільних справ суду за вибором позивача, тобто зазначено вичерпний перелік певних категорій справ, за якими сам позивач вибирає тери­торіально суд, але лише той, який передбачений цією нормою, до якого він може подати свою позовну заяву. Таку підсуд­ність називають альтернативною, оскільки у позивача є аль­тернатива вибрати суд, до якого він хоче звернутись, проте ли­ше по тих категоріях справ, які передбачені у ст. 110 ЦПК.

На практиці цю підсудність називають пільговою, тому що вона встановлена для певних категорій справ, які мають особ­ливу значимість. Наприклад, позивач вибирає суд, до якого йому найзручніше звернутися, чи з інших підстав, приміром про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, тощо. Але така підсудність іменується пільговою ще й тому, що право вибору суду належить лише позивачеві у тих категоріях справ, які пе­редбачені у ст.110 ЦПК:

ч. 1 - позови про стягнення аліментів, про визнання бать­ківства відповідача, позови, що виникають з трудових пра­вовідносин, можуть пред'являтися також за місцем прожи­вання позивача;

ч. 2 - позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його ут­риманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не мо­же за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

ч. 3 - позови про відшкодування шкоди, завданої каліц­твом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної осо­би, чи шкоди, завданої внаслідок злочину, можуть пред'явля­тися також за місцем проживання позивача чи за місцем зав­дання шкоди;

ч. 4 - позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача, пози­вач може застосувати, по-перше, правила загальної тери­торіальної підсудності, тобто за місцем проживання чи місцез­находженням відповідача, або звернутися у суд, який перед­бачено для даної категорії справ.

Деякі випадки альтернативної підсудності викликають певні труднощі на практиці, тому слід зупинитися на їх аналі­зі.

Згідно з ч. 5 ст. 110 ЦПК позови про захист прав спожива­чів можуть пред'являтися також за місцем проживання спо­живача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання догово­ру. При вирішенні питання про підсудність таких справ слід звернутись до Закону «Про захист прав споживачів». У части­ні 5 ст. 110 ЦПК йдеться про місце проживання споживача, тобто таким може бути тільки фізична особа. Місце виконання договору у кожному конкретному випадку та залежно від ви­ду договору може бути різним, його можуть визначити самі сторони договору, що впливає на визначення підсудності.

Згідно з ч.7 ст.110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'явля­тися також за їх місцезнаходженням. Щодо підсудності цих позовів, то потрібно враховувати ст. 95 ЦК і насамперед виз­начитись із поняттями «філія» і «представництво» та їх пра­вовим становищем. Філією є відокремлений підрозділ юри­дичної особи, який розташований за її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій (ч. 1 ст. 95 ЦК). Представ­ництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює представ­ництво і захист інтересів юридичної особи (ч. 2 ст. 95 ЦК). Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наді­ляються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Це положення і є ус­тановчим документом для філії та представництва, у ньому має зазначатися їх місцезнаходження. Оскільки за ч. 5 ст. 95 ЦК відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру, то їх місцезна­ходження може бути підтверджено витягом із цього Реєстру.

Згідно з ч.8 ст.110 ЦПК позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'явля­тися також за місцем виконання цих договорів. Місце вико­нання такого договору має бути зазначено сторонами у самому договорі.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК пред'являються за місцезнаходжен­ням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постій­ного його заняття (роботи). Положення ч. 10 ст.110 ЦПК що­до надання суду достовірних доказів місцезнаходження майна відповідача чи місця його перебування, останнього відомого місця проживання відповідача чи постійного його заняття (ро­боти) також поширюється і на даний випадок.

Позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи пе­ребування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє ві­доме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені. На позивача покладається обов'язок підтвердити достовірними доказами місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача. До таких доказів належать: до­відки офіційних органів, які мають подаватись суду при пред'явленні заяви, а саме: довідки ЖЕУ, ЖБК, адресного бюро, довідки з місця роботи, органу опіки та піклування, но­таріуса тощо.

Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, про стягнення сум винагороди за рятування на морі мо­жуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна від­повідача або порту реєстрації судна. Місцезнаходженням суд­на відповідача слід вважати порт реєстрації. Так, згідно зі ст. 27 Кодексу торгового мореплавства судно може бути зареєстровано у Державному судновому реєстрі або Судновій книзі України тільки в одному морському порту України.

У частині 12 ст. 110 ЦПК передбачається альтернативна підсудність за вибором позивача:

1)                 за місцем проживання або знаходження стягувача;

2)                 за місцем виконання виконавчого напису, якщо питання стоїть про повернення стягненого за виконавчим написом но­таріуса або виконавчий напис передано до державної виконав­чої служби. Якщо виконавчий напис ще не подано до держав­ної виконавчої служби, то застосовуватиметься загальне пра­вило, коли підсудність справи визначатиметься за місцезна­ходженням відповідача.

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно зі ст.110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудно­сті, встановленої ст. 114 ЦПК. Пільга позивача щодо вибору суду має місце на момент подання заяви, та не має зворотної сили.

Якщо позивач звернувся у один із передбачених законом судів на свій вибір та справу відкрито, то він може пред'явити справу до іншого суду у тому разі, коли заяву буде залишено без розгляду згідно з п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК.

64

Ст. 116 ГПК от 18.03.2004 № 1618-IV 1. Суд передает дело на рассмотрение другому суду, если: 1) до начала рассмотрения дела по существу удовлетворено ходатайство ответчика, зарегистрированное место жительства или пребывания которого ранее не было известно, о передаче дела по месту его жительства (пребывания); { Пункт 1 части первой статьи 116 в редакции Закона N 2453-VI от 07.07.2010 - изменения относительно осуществления полномочий Верховного Суда Украины и Высшего специализированного суда Украины из рассмотрения гражданских и криминальных дел вводятся в действие после начала деятельности Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел - с 1 ноября 2010 года } 2) после открытия производства по делу и до начала судебного разбирательства оказалось, что заявление было принято с нарушением правил подсудности; 3) после удовлетворения отводов (самоотводов) невозможно образовать новый состав суда для рассмотрения дела; 4) ликвидирован суд, который рассматривал дело. 2. В случаях, установленных пунктами 3 и 4 части первой настоящей статьи, дело передается в суд, наиболее территориально приближенный к этому суду. 3. Передача дела из одного суда в другой осуществляется на основании определения суда по истечении срока на его обжалование, а в случае подачи жалобы - после оставления ее без удовлетворения. 4. Запрещается передавать в другой суд дело, которое рассматривается судом, за исключением случаев, установленных этим Кодексом. Подробнее: http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_protsesual_nij_kodeks_ukraini/statja-116.htm

65

Понятие и цель доказывания в гражданском процессе. Ст.15 ГПК. Целью гражданского судопроизводства является то, что суд выясняет объективную истину по делу и правильно применяет нормы материального права. Познавательная процессуальная деятельность в основе своей состоит из 4 частей: 1) доказывания фактических обстоятельств, которые выясняются во время рассмотрения дела; 2) выяснение судом некоторых фактических обстоятельств дела, которые существуют в момент рассмотрения дела, путем непосредственного наблюдения в судебном заседании; 3) познание судом спорного правоотношения прав и обязанностей сторон; 4) познание, которое осуществляется судами высшей инстанции в процессе проверки законности и обоснованности решений. Всегда объектом познания будут обстоятельства дела (фактические и юридические) и доказательства, на основании которых устанавливаются обстоятельства. Цель - установление объективной истины. Средства – процессуальная деятельность по установлению объективной истины. Ст.99 ГПК устанавливает права и обязанности сторон, а также других участников процесса. Субъектом доказывания будет и суд. Прежде всего потому, что суд обязан принять меры для установления объективной истины (ст.15 ГПК), суд обязан содействовать сторонам в сборе доказательств (ст.30 ГПК), суды решают вопрос о принадлежности и допустимости доказательств (ст.28 ГПК). Именно за судом закреплено право и обязанность давать оценку доказательствам (ст.62 ГПК). Субъектами доказывания являются стороны, другие участники процесса, которые принимают участие в рассмотрении дела и суд. Доказывание охватывает процессуальную деятельность всех субъектов процесса несмотря на то, что их функции в доказывании разные, оно требует процессуальную и мыслительную деятельность субъектов доказывания, которая осуществляется в установленном законом процессуальном порядке и направлена на выяснение действительных обстоятельств дела. Этапы доказательственной деятельности: 1) утверждения о фактах (ст.137 ГПК) – суд обязывает стороны ссылаться на те обстоятельства, на основании которых они поставили требования перед судом, то есть в обоснование иска; 2) определение заинтересованных лиц относительно доказательств (п.5 ст.137 ГПК) – стороны и другие заинтересованные лица указывают на доказательства, подтверждающие иск, то есть стороны не подают, а указывают на доказательства; 3) представление доказательств – доказательства по делу представляют стороны и другие лица, участвующие в рассмотрении дела, если представленных доказательств недостаточно, то – 4) собирание доказательств судом по ходатайству лиц, участвующих в рассмотрении дела, или по своей собственной инициативе (ч.2 ст.30 ГПК); 5) исследование доказательств – это непосредственное восприятие судом в судебном заседании информации об обстоятельствах дела, принципиальным является то, что такая информация должна быть исследована и принята всеми участниками процесса; 6) оценка исследованных доказательств. Судебной оценке подлежат только доказательства, которые непосредственно были исследованы в судебном заседании с соблюдением правил о относимость доказательств и допустимость средств доказывания (ст.28, 29 ГПК). Правила оценки доказательств закреплены в ст.62 ГПК. Оценка доказательств заключается в том, что субъекты доказывания осмысливают представленные доказательства и делают логические выводы, основанные на законах логики и процессуального права. Оценивают доказательства все участники процесса. Окончательные выводы по делу делает суд с соблюдением правил о вынесении решения в совещательной комнате (ст.210 ГПК). Несогласие с выводами суда стороны и другие участники процесса воплощают в кассационной жалобе в кассационном представлении, или в других процессуальных документах, если дело пересматривается в судебном надзора.

66

Поняття судових доказів

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запере­чення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК).

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

классификация доказательств позволяет правильно организовать процесс их собирания, исследования и оценки, а также определить их место в системе доказательств по делу. Классификация доказательств, используемых в гражданском процессе, позволяет дать ответы на ряд практических вопросов, в частности: а) относится доказательство частноправового спора вообще и в какой степени (то есть, вопрос принадлежности определенного доказательства к гражданскому делу); б) насколько полно доказательство подтверждает наличие или отсутствие определенных обстоятельств частноправового спора; в) откуда (источник) происходит доказательство, которое используется в гражданском деле; г) которым образом (в какой форме) доказательство воспроизведен извне, то есть в виде чего он представлен; д) соблюдены ли требования процессуального закона относительно формы и способа получения доказательства. По источнику их получения судом доказательства делятся на личные, т. е. такие, источником которых являются люди (объяснения сторон, третьих лиц и их представителей, показания свидетелей, заключение эксперта), вещественные (источником являются объекты материального мира, которые подаются в суд – письменные и вещественные доказательства)[1], смешанные. Смешанными являются доказательства, которые сочетают в себе признаки и различные виды доказательств. Так, к смешанным доказательствам можно отнести, например, заключение эксперта, сообщение, посланное с помощью средств сотовой связи, дискета с записанным на ней файлом и тому подобное. Цюра Т.В. предлагает разделять доказательства не только на личные и вещественные, но и на полученные с помощью технических средств и смешанные. В личных доказательств предлагается отнести: объяснения сторон, третьих лиц, представителей, заявителей и заинтересованных лиц по делам особого производства, заявителя и должника в делах приказного производства; показания свидетелей; заключения экспертов; письменные доказательства, если при их формировании не применялись технические приборы компьютерной техники. К вещественных доказательств, по мнению ученого, необходимо относить те вещи, доказательственное значение которых в гражданском процессе не зависит от определенных технических и других научных знаний и которые могут быть исследованы судом для получения информации, что будет иметь значение для разрешения дела. Доказательства, полученные с помощью технических средств, предлагается выделить в самостоятельный вид из-за необходимости особого отношения к их доказательственного значения. К ним можно отнести: звуко - и видеозапись, фотографии, информацию, полученную через Интернет, компьютерные программы (бухгалтерские расчеты, выводы эксперта, основанные в первую очередь не на его опыте или знаниях, а на компьютерной обработке предоставленного материала и тому подобное). К смешанным предлагается относить те, которые невозможно без определенного приближения отнести к определенному виду. Например, суд или стороны может интересовать при исследовании заключения эксперта, на чем базируется его вывод и в какой степени: он сделан им лично, или с помощью определенных апробированных программ; проверялись сделанные выводы с помощью других программ [2

]. Выделяя специфический порядок рассмотрения и разрешения дел особого производства, С.Я.Фурса предлагает расширить общепринятую систему классификации доказательств путем дополнения новым основанием для классификации, а именно, по характеру связи доказательства с предметом доказывания. По мнению ученого, целесообразно выделить два вида доказательств: 1) предметные доказательства – любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие данного факта, непосредственно связанные с предметом доказывания и которые зависят от цели установления определенного факта; 2) дополнительные доказательства – неоспоримые фактические данные, которые предоставляются суду и необходимые для подтверждения, что устанавливаемый факт будет иметь юридическое значение и нет другой возможности его установить. Такая классификация может быть распространена и на дела искового производства и на случаи пересмотра судебных решений в апелляционной и кассационной инстанциях. То есть при обжаловании решений или определений суда будут рассматриваться обстоятельства, которые возникли в гражданском судопроизводстве при рассмотрении дел по существу судами первой инстанции и которые непосредственно связаны с применением норм процессуального права [3]. В зависимости от связи доказательства с обстоятельствами, подлежащими доказыванию (по связью с предметом доказывания), доказательства могут быть: прямые и непрямые (косвенные, опосредованные). Прямые доказательства – это доказательства, которые однозначно указывают на наличие или отсутствие определенных фактических обстоятельств частноправового спора. Косвенные доказательства – это доказательства, которые позволяют сделать предположение о наличие или отсутствие определенного обстоятельства. Это доказательства, содержанием которых являются сведения о фрагментарные факты, которые к предмету доказывания не входят, однако, несмотря на свой объективный связь с ними, дают основания для вывода о наличии или отсутствии исследуемого частноправового спора. Прямые доказательства более весомые для познания, поскольку они дают возможность сделать однозначный вывод о наличии или отсутствии фактов, подлежащих доказыванию. Побочные характеризуются многочисленностью связей с фактами, которые подлежат установлению, поэтому в процессе познания дают возможность сделать несколько вероятных выводов. В зависимости от способа образования (процесса формирования) доказательств могут быть: первичные (первоначальные) и производные. Первоначальные доказательства – это доказательства, которые непосредственно формируются под влиянием событий (исследуемых фактов), которые устанавливаются и проверяются в судебном заседании. Первоначальные доказательства – это первоисточники, которые впитывают в себя фактические обстоятельства и фиксируются на соответствующем носителе информации (например, показания свидетеля, который был очевидцем события, подлинник документа). В силу принципа непосредственности суд обязан стремиться к использованию главным образом первоначальных доказательств, потому что при передаче сведений о фактах от одного лица другому, при снятии копий с документов увеличивается возможность искажения фактических данных. Производные доказательства – это доказательства, которые воспроизводят содержание другого доказательства, то есть несут в себе информацию, которая зафиксирована в них не вследствие самих обстоятельств, а вследствие переноса данных из другого источника (например, показания свидетеля, который не был непосредственным очевидцем события, но получил информацию о ней от других лиц, копия документа). Производные доказательства можно использовать для проверки первоначальных доказательств. В зависимости от цели доказуванпя доказательства могут быть: основные и противоположные (контрдоводы). Основные доказательства – это доказательства, которые подтверждают наличие или отсутствие определенного обстоятельства. Противоположные доказательства – это доказательства, которые опровергают основное доказательство. Наличие основного и противоположного доказательства относительно определенного обстоятельства дает возможность сделать вывод, что по крайней мере один из них является ложным, а потому они требуют проверки другими доказательствами. При отсутствии такой возможности и в случае одинаковой убедительности основного и противоположного доказательства суд может признать недоказанным наличие или отсутствие обстоятельств, которые подтверждаются основным доказательством. Кроме того, по содержанию доказательства могут быть непосредственными и посредственными; в зависимости от характера полученной субъектом употребление информации доказательства могут быть перепрацьованими (концентрированными) и обычными; в зависимости от методов выявления доказательства могут быть непосредственными и опосредованными. Классификация имеет как теоретическое так и практическое значение. Классифицируя доказательства, следует обратить внимание на особенности их исследования и оценки в зависимости от того места, которое они заняли в классификационной системе. Так, оценивая возможность достоверного заключения на основании отдельно взятого косвенного доказательства, практика выработала правило, что одного такого доказательства недостаточно, и только их совокупность дает возможность сделать правильный вывод о доказуваний факт. Статья 58 ГПК устанавливает правила принадлежности доказательств: 1. Надлежащими являются доказательства, которые содержат информацию относительно предмета доказывания. 2. Стороны имеют право обосновывать принадлежность конкретного доказательства для подтверждения их требований или возражений. 3. Суд не берет к рассмотрению доказательства, не касающиеся предмета доказывания. Указанные правила определяют объективную возможность доказательства подтверждать обстоятельство, имеющее значение для разрешения дела. Правила принадлежности доказательств направлены прежде всего на достижение процессуальной экономии через устранение из судебного разбирательства доказательств, которые не имеют значения для решения дела. Надлежащими являются доказательства, относящиеся к предмету доказывания. Суд должен отобрать только те доказательства, которые содержат информацию относительно предмета доказывания, исключив из процесса доказывания доказательства, не относящиеся к делу, наличие которых осложняет процесс доказывания, установления действительных обстоятельств дела, затягивает рассмотрение дела. Значение признака принадлежности заключается в том, что она позволяет правильно определить объем доказательственного материала, отобрать только те доказательства, которые действительно нужны для установления фактических обстоятельств дела. То есть, относимость доказательств – это наличие их значения для гражданского дела. Для определения принадлежности доказательств необходимо прежде всего выяснить, имеют ли значение для дела фактические данные, для вста новлення которых предлагаются источники и средства доказывания, а уже после этого надо определить, могут подтвердить или опровергнуть доказательства относящиеся к делу факты. Суд может определить, содержит доказательство информацию относительно предмета доказывания, разрешая ходатайство лица о вызове свидетеля, об истребовании доказательства или присоединения доказательства к материалам дела, поскольку лицо указывает, какое именно обстоятельство может подтвердить доказательство. Заявляя ходатайство, сторона или иное лицо, участвующее в деле, имеет право обосновывать принадлежность конкретного доказательства для подтверждения требований или возражений. В то же время другая сторона в деле имеет право возражать против удовлетворения этого ходатайства, ссылаясь на то, что доказательство не является надлежащим. Решая вопрос о принадлежности доказательства, суд: а) определяет, входит ли обстоятельство, для установления которого лицо, участвующее в деле и просит приобщить доказательства к предмету доказывания; б) определяет, существует ли объективный связь между доказательством и обстоятельством, что предстоит установить. В случае, если ответы на оба эти вопросы являются положительными, тогда доказательство необходимо привлечь к делу как надлежащее. В случае, когда суд не принимает доказательства до рассмотрения по мотиву его недобросовестности, суд должен своим определением отказать в удовлетворении ходатайства и обосновать отказ. Возможны также случаи, когда в процессе исследования доказательства оказывается его непринадлежность, тогда суд в мотивировочной части постановления должен указать об этом, а также относительно мотивов, по которым он считает, что доказательство не является надлежащим. Кроме того, объем надлежащих доказательств по делу может изменяться в случае изменения истцом фактических оснований, а также предмета иска. Надлежащими являются доказательства, обосновывающие заявленные требования или возражения сторон или имеют другое значение для решения дела (например, указывают на причины пропуска срока исковой давности) и подлежат установлению при принятии судебного решения. Такие доказательства должны входить в состав оснований иска или оснований возражений против него и характеризоваться значимостью фактов для определения спорных правоотношений и предопределенностью этих фактов нормами материального права. Правило о принадлежности дает возможность суду не только избегать перегрузки гражданского дела излишними доказательствами, которые не касаются предмета доказывания, но и не допускать злоупотреблений со стороны недобросовестной стороны или ее представителя правом представлять доказательства с целью запутать или затянуть процесс производства по делу. Вопрос о принадлежности доказательств решается судом на различных этапах производства по гражданскому делу. Так, при открытии производства по делу судья, проверяя содержание искового заявления, устанавливает, изложенные в ней обстоятельства, которыми истец обосновывает свои требования, указаны доказательства, подтверждающие каждое обстоятельство, нет оснований для освобождения от доказывания (пункты 5, 6 ч. 2 ст. 119 ГПК). В ст. 136 ГПК предусмотрено, что лицо, заявляющее ходатайство о вызове свидетеля, обязано указать обстоятельства, которые он может подтвердить. Вопрос о принадлежности доказательств решается и во время судебного разбирательства, судья направляет на обеспечение полного, всестороннего и объективного выяснения обстоятельств дела, устраняя из него все, что не имеет существенного значения для решения дела (ч. 2 ст. 160 ГПК). Относимость доказательств определяется четырьмя группами обстоятельств, имеющими значение для дела: 1) фактами предмета доказывания; 2) доказательными фактами; 3) процессуальными фактами, например, влияющими на возникновение права на предъявление иска, приостановление производства по делу и тому подобное; 4) фактами, дающими основания для принятия отдельного определения по делу. Относимость доказательств – правовая категория, свидетельствующая о взаимосвязи доказательств с обстоятельствами, подлежащими установлению как для разрешения всего дела, так и для совершения отдельных процессуальных действий. Следовательно, доказательства по гражданскому делу признаются судом относимыми, если они содержат сведения о фактах, устанавливаемых в целях разрешения гражданского дела или совершения отдельных процессуальных действий. Статья 59 ГПК определяет правила допустимости доказательств:

1. Суд не принимает во внимание доказательства, полученные с нарушением порядка, установленного законом. 2. Обстоятельства дела, которые по закону должны быть подтверждены определенными средствами доказывания, не могут подтверждаться другими средствами доказывания. Правила допустимости доказательств определяют легитимную возможность конкретного доказательства подтверждать определенное обстоятельство в деле. Правила допустимости доказательств установлены ради объективности и добросовестности в подтверждении доказательствами обстоятельств по делу, исходя из того, что нелегитимные средства не могут использоваться для достижения легитимной цели, а также учитывая то, что правосудие судебного решения, которое было принято с учетом нелегитимного доказательства, всегда будет под сомнением. Допустимость доказательств является важным признаком доказательств, что характеризует их форму. Допустимость доказательств означает, что обстоятельства дела, которые по закону должны быть подтверждены определенными средствами доказывания, не могут подтверждаться другими средствами. Допустимость доказательств имеет общий и специальный характер. Общий характер допустимости означает, что во всех делах должна соблюдаться требование о получении информации из определенных законом источников и средств доказывания с соблюдением порядка собирания, представления и исследования доказательств (соблюдение процессуальной формы доказывания). Соответственно нарушение этих требований приводит к признанию доказательств недопустимыми. Специальный характер допустимости – это правила, предписывающие использование определенных доказательств для установления обстоятельств дела или запрещая использование определенных доказательств (негативная допустимость). Позитивная допустимость может быть предусмотрена в случаях, когда закон обязывает провести судебно-психиатрическую экспертизу и тому подобное. Доказательства, полученные с нарушением порядка, установленного нормами материального и процессуального права, являются недопустимыми. Недопустимыми являются доказательства: а) полученные с нарушением порядка, установленного законом; б) происходящих из других средств доказывания, чем те, которые определены законом для подтверждения определенных обстоятельств. Суд может установить, что доказательство является недопустимым: а) во время рассмотрения ходатайства о приобщении доказательства – в таком случае суд отказывает в удовлетворении ходатайства с указанием мотивов, по которым он считает доказательство недопустимым; б) во время исследования доказательств – в таком случае суд может прекратить исследование этого доказательства и исключить его из числа доказательств по делу; в) после получения доказательств – суд, принимая решение, не берет соответствующего доказательства во внимание, а в мотивировочной части постановления указывает о недопустимости доказательства и приводит соответствующее обоснование; г) в суде высшей инстанции – суд вправе изменить или отменить судебное решение, принятое с учетом недопустимого доказательства; д) во время производства по вновь открывшимся обстоятельствам – суд, который осуществляет этот вид производства, может отменить судебное решение по делу и выносит новое решение без учета недопустимого доказательства. С помощью свойства допустимости, включая правило допустимости, ограничивается круг сведений относительно обстоятельств дела, сторона в споре может предоставить как судебные доказательства в подтверждение своих заявлений. При этом сведения, полученные с нарушением порядка, остаются вне круга судебных доказательств. Целью такого ограничения является, прежде всего, обеспечение достоверности судебных доказательств, достаточной для того, чтобы использовать эти доказательства в судебном доказывании и делать выводы о существовании или несуществовании юридических фактов, составляющих предмет доказывания. Еще одной целью, которая достигается введением свойства допустимости, является защита прав и законных интересов лиц, участвующих в деле. Важнейшим условием соблюдения правила допустимости доказательств является соблюдение принципа состязательности и равноправия сторон, закрепленного в Конституции Украины. Нарушение этих правил может повлечь признание полученных доказательств недопустимыми и лишить их доказательной силы. Согласно Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод, каждый имеет право на справедливое судебное разбирательство. В соответствии с положениями о минимальные гарантии Европейской конвенции (ст. 6), задача суда состоит в том, чтобы убедиться, было ли судебное разбирательство в целом справедливым, включая и то, как были получены доказательства. То есть, судебные доказательства должны быть получены способом, который гарантирует право на справедливый суд. Таким образом, свойство допустимости в современном гражданском процессе является способом гарантирования права лиц, участвующих в деле, при этом должны быть гарантированы не только процессуальные права, но и права и свободы человека, закрепленные в Конституции Украины. Следовательно, допустимость доказательств – это установленное законодательством требование, ограничивающее использование конкретных средств доказывания, или требование, предлагает обязательное использование конкретных средств доказывания при установлении определенных фактических обстоятельств дела при осуществлении доказывания в процессе рассмотрения отдельного вида дел в порядке гражданского судопроизводства. Доказательства также имеют такие признаки, как достоверность и достаточность. Достоверность доказательств – это такое свойство доказательств, которые суд устанавливает в результате их исследования и оценки. Вывод суда о достоверности доказательства содержится в мотивировочной части решения по делу и подтверждается материалами дела: протоколом судебного заседания, письменными заявлениями и ходатайствами лиц, участвующих в деле, письменными и вещественными доказательствами, заключениями экспертов, аудио - и видеозаписями. Достоверность доказательств – это качество доказательства, характеризующее точность, правильность отражения обстоятельств, относящихся к предмету доказывания. Достоверным является доказательство, которое содержит правдивую информацию о действительности. Достоверность доказательств зависит от доброкачественности источника информации, соответствия доказательств друг другу, общей оценки всех собранных и исследованных доказательств. Достаточность (полнота и всесторонность доказательств – это взаимосвязь совокупности доказательств, позволяющая суду сделать достоверный вывод о существовании факта, в подтверждение которого они собраны. То есть, достаточность доказательств – это совокупность доказательств по делу, которая дает возможность решить дело. Исчерпывающее исследование факта предполагает использование всех надлежащих и допустимых доказательств, доступных лицам, участвующим в деле. Всесторонность предполагает одинаковое отношение относительно исследования и оценки доказательств, поданных любым лицом, которое участвует по делу, исследование содержания и формы доказательств. Вывод по первому вопросу лекции: Важной предпосылкой принятия законного и обоснованного судебного постановления является установление фактических обстоятельств дела – определенного круга фактов, с которыми закон связывает правовые последствия. Основным способом познания фактических обстоятельств дела, подтверждающих требования и возражения сторон, а также иных обстоятельств, имеющих значение для правильного разрешения дела, является установление с помощью судебных доказательств, т. е. судебное доказывание. Важным является то, что судебное доказывание охватывает процессуальную деятельность всех субъектов гражданского процесса, поскольку оценка фактов и решения по делу является результатом процессуальной деятельности не только суда, но и других лиц, участвующих в деле.

67