Міністерство освіти і науки України Канівський коледж культури і мистецтва Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини –відокремленого структурного підрозділу університету

Пояснювальна записка

До курсової роботи

З предмету

“Декоративно-прикладна творчість”

на тему:

“Квіти”

Виконала студентка III курсу

відділу образотворчого мистецтва

Данилевська Анастасія

Канів 2015

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………………………3

2. Історія виникнення та розвиток вишивки…………………………………………5

3. Пошук аналогів………………………………………………………………………9

4. Композиційний пошук……………………………………………………………..15

5. Матеріальні втілення……………………………………………………………….17

6. Техніка безпеки під час вишивання……………………………………………….24

7. Висновок…………………………………………………………………………….26

8. Опрацьована література……………………………………………………………27

9. Додатки……………………………………………………………………………...28

Канів 2015

Вступ

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення натканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Вишивка є одним із найулюбленіших і найпоширеніших видів рукоділля. За старих часів на Русі всі жінки володіли цим мистецтвом. Вишивка була пов’язана зі стародавніми звичаями й обрядами українського селянства. За допомогою голки й різних ниток українські жінки перетворювали просту тканину на витвір мистецтва.

Дівчинка восьмилітнього віку починала готувати собі придане і до п’ятнадцяти-шістнадцяти років повинна була мати святковий і буденний одяг, скатертини, рушники, яких мало б вистачити на декілька років. Готували рушники, якими одаровували на весіллі рідню жениха й почесних гостей. Перед весіллям улаштовували виставку виробів, а за їхньою кількістю та якістю визначали майстерність і працьовитість нареченої.

Мистецтво вишивання має багатовікову історію. У давні часи, коли люди жили роз’єднано, кожен народ, а іноді й невелике селище мали свої особливості у вишивці й інших видах народної творчості. З покоління в покоління майстрині відпрацьовували й поліпшували узори й кольорову гаму, створювали зразки вишивки з характерними національними рисами.

Сучасну вишивку можна використовувати для прикрашання дитячого й жіночого одягу, а також побутових речей: завіс на вікна, серветок, наволочок, килимків і панно, рушників, фартухів, сумок, сувенірів тощо.

Отже, вишивка — це мистецтво прикрашати тканину. Протягом століть вишивальниці експериментували з відповідними матеріалами, розвиваючи й удосконалюючи своє мистецтво, черпаючи натхнення в навколишньому світі, у мистецтві, в орнаментах інших часів і культур. Вишивку використовували для багатьох цілей: щоб увічнити пам’ять про події приватного або суспільного життя, для висловлення різних політичних або духовних ідей, щоб продемонструвати статус, розповісти яку-не-будь історію або прославити красу природи.

Історія виникнення і розвитку

 З давніх часів вузькі смужки тканини застосовувалися в повсякденному житті і господарській діяльності людей. 

     Вже в Давній Греції жінки вплітали у волосся смужки тканин, щоб "оживити" свій образ. Пов'язки, прикрашені золотом і коштовними каменями впліталися у волосся в Стародавньому Римі. Крім того, кольоровими стрічками оброблявся одяг, причому кожному соціальному класу відповідав свій колір і матеріал.

     В середні віки в Італії стрічками вже декорували спинки стільців і балдахіни, а також підв'язували важкі завіси, якими закривалися вікна для захисту від холоду в зимовий час. Але лише в XIV столітті почало розширюватися побутове вживання шовкових стрічок. Традиції ткацтва в Ліоне і сприятливі кліматичні умови півдня Європи сприяли швидкому розвитку виробництва коштовної шовкової нитки.

     Після переїзду папської курії до Авіньону, під опіку французького короля, знатні пани стали красуватися в розкішному одязі, обробленому стрічками із золотою облямівкою або парчовими стрічками, відповідно рангу і походженню того, хто їх носив.

  У 1446 році король Людовик XI запросив італійських ткачів, щоб вони виучили своєму мистецтву жителів Ліона. З цієї затії нічого не вийшло, але в місто були завезені всілякі верстати як для вироблення шовку, так і для виготовлення шовкових стрічок. Попит на стрічки продовжував зростати, і Ліон поступово перетворювався на крупний текстильний центр: виготовляли різні, у тому числі й дорогі і екстравагантні, шовкові стрічки, а також всіляки тасьми.    

     До 1660 року в Сент-Етьене і околицях налічувалося вже близько вісімдесяти тисяч ткацьких верстатів для вироблення стрічок і триста сімдесят - для виробництва позументних виробів (позумент, галун, басон). На початку XVIII століття попит на ці товари різко зріс, і почався період бурхливого поширення розкішних і красивих стрічок. Король Франції Людовик  XIV прикрашав  стрічками, коштовними каменями, що унизали, навіть своє взуття і закликав двір одягатися оригінально і з вигадкою

Настала епоха рококо, і стилем французького двору стала легковажність. Король Людовик XV любив вишивати і часто дарував придворним пані милі дрібнички, виготовлені їм самим. Сукні стали об'ємними і просторими, прикрашені стрічками. До моди увійшли сукні, "що летять", з незастроченими складками (защипами) на грудях і багаточисельними стрічками.     

     Саме у ці часи у Франції і з'явилася вишивка шовковими стрічками. Спочатку знатні пані стали прикрашати свої сукні, оформляючи корсажі дрібними трояндочками  "а ля рококо", листям і безліччю розкиданих кольорів з перлинами і кришталиками. Потім настала черга білизни. Воно ставало усе більш розкішним і витонченим. В ательє, що носили високе звання "Постачальники королівського двору" за допомогою простої голки і стрічок створювалися справжні шедеври.

     Із Франції цей вигляд вишивки перекочував на острови до Англії. А звідти розійшовся по всіх країнах колишньої Британської імперії. Разом з переселенцями із Старого Світу він попав до Америки, де швидко завоював популярність. Розквіт мистецтва припав на 70-і роки XIX століття. На той час вишивку можна було побачити не лише на сукнях, але і на парасольках, абажурах, стьобаних ковдрах, дрібничках для будинку і капелюхах.

 Після Другої світової війни інтерес публіки до всіх видів рукоділля став знижуватися. Але в перебігу двох останніх десятиліть почалося відродження вишивки. Повернувся інтерес, і це мистецтво знов заблищало всіма своїми гранями. Адже шити шовковими стрічками незвичайно цікаво, це не вимагає складних пристосувань і значних  витрат. До того ж тут застосовуються прості і всім добре відомі прийоми вишивки.

А об'ємний малюнок настільки привабливий, що можна, без жодного сумніву, стверджувати: найближчими роками цей вид вишивки чекає широке поширення і успіх!    

     Атласні стрічки і тасьми міцно увійшли і в наше повсякденне життя. Про них зазвичай згадують перед святами і урочистими подіями, коли виникає необхідність прикрашати.  У Італії галасливі і веселі торжества, що удалися на славу, навіть називаються "Святами з  бантиками".

     Красива стрічка додає добре упакованому дарунку вишуканість, підкреслюючи урочистість моменту. Перев'язаний стрічкою букет виглядає не лише привабливішим, але і багатим.

     Стрічки оживляють зачіску, а оброблені ними і тасьмою капелюшка, сумочки і плаття набувають так званої родзинки. Напевно більшість з нас завмирали від захоплення, розглядаючи весільні вбрання наречених, пишні мереживами, стрічками і рюшами!

     На Заході прийнято, готуючись до торжеств прикрашати святковий стіл всілякими бантами в тон скатертини. За їх допомогою прагнуть створити в будинку святкову атмосферу. Червоні стрічки і банти стали символом різдвяних свят. Їх прикріплюють до вхідних дверей будинків напередодні Різдва і зустрічі Нового року.

В Україні склався звичай прикрашати автомобілі весільного кортежу стрічками і перев’язувати конверти з новонародженими блакитними або рожевими стрічками.

   Історія цієї техніки сходить до давніх англосакських традицій. Для такого виду вишивки береться дуже вузька стрічка, яка личить до будь-яких типів тканин. Вона вільно проходить через найщільніший вуток, не втрачаючи своєї форми.

     Особливість цієї техніки вишивки в тому, що вона додає  малюнку об'ємність.  Вивчивши різні види швів, Ви без зусиль зможете їх повторити і створити своїми руками незвичайно красиві речі. Окрім цього у Вас з'являється можливість додати готовим виробам неповторну індивідуальну подобу, прикрасивши сукню або капелюшок.

     За допомогою оригінального об'ємного малюнку або банту Ви зможете об'єднати в єдиний ансамбль декілька предметів вашого гардеробу. Універсальність цього виду вишивки в тому, що вона дозволяє оформити і дитячий полотняний рюкзак і дамську вечірню сумочку.

    

Пошук аналогів

Біографія Людмили Огнєвої багата на географічні назви. Дівчина родом із Вінниччини, але сталося так, що доля закинула родину на Донбас. Після закінчення школи подалася «за компанію» з подругою поступати до технічного вишу в російський Воронеж. Згодом отримала розподілення на радіозавод десь за Уралом, потім викладала в Донецькiй політехніці та працювала в одному з конструкторських бюро «шахтарської столиці». Та й зараз ця немолода вже жінка невтомно подорожує Україною, а то й за її межами, пропагуючи унікальне народне мистецтво «живопису нитками», розкриваючи всім бажаючим його потаємний зміст.

Огнєва доводить: чергування елементів традиційного українського орнаменту, їх колір, форма впливають на нашу підсвідомість приблизно так само, як музика. Дія графічних образів, за переконанням нашої співбесідниці, потужна за своєю енергетикою. Недарма в Україні вишивці, як і пісні, споконвіку надавали сакрального значення — вона супроводжувала селянина від народження до смерті.

Фундаментальні знання з теорії народної вишивки дозволили Людмилі Огнєвій кілька років тому взятися за відповідальну працю: створення візерунків для вишиванок, присвячених видатним постатям української історії, від старої доби до наших днів.

— Пошуки історичних свідчень йшли непросто, — згадує пані Людмила. — Але мені, мабуть, у гідній справі Бог помагав. От коли я підступилася до сорочки Василя Стуса, то зуміла розшукати його сестру, яка понині живе в Донецьку. Та показала в сімейному альбомі знімок зі шкільного випускного Василя, де майбутній поет стоїть саме у вишиванці. Справила її хлопцю до знаменної дати рідна тітка, отже, сорочка була в подільському стилі. Так само архівні фото допомогли у випадку з В’ячеславом Чорноволом. Сорочка Тараса Шевченка, вишита сестрою білим по білому, відшукалася в одному зі столичних музеїв Кобзаря, коли я експонувала там свої колекції. Дещо довелося домислювати на власний розсуд, спираючись на вивчення біографій Богдана Хмельницького, Івана Франка, Алли Горської, Олекси Тихого. Скажімо, для сорочки гетьмана Павла Полуботка став у нагоді орнамент, здавна відомий як такий, що сприяє загоєнню ран — адже український гетьман страждав від тортур, будучи ув’язненим у казематах російської Петропавлівської фортеці. У вишиванці, присвяченій засновнику ОУН Євгену Коновальцю, — то дуб, символ мужності, стійкості. Для Олекси Гірника, який здійснив акт самоспалення на могилі Шевченка в Каневі, протестуючи проти русифікації України, я обрала жовтогарячий та чорний кольори.

Наступним масштабним проектом майстрині стало відновлення вишивок покинутих сіл Чорнобильської зони, здійсненим нею у співдружності з донецьким меценатом та ветераном–чорнобильцем Віктором Тупілком (про останнього див. «УМ» від 25 квітня ц.р.). За зразками, що їх із ризиком для життя знаходили в радіоактивній зоні добровільні «сталкери», згодом було відновлено цілий пласт народної культури, здавалося б, назавжди втрачений.

— Експозицію склали два десятки тематичних пар–зображень, — пояснює пані Людмила. — Зверху так званий семплер зі зразками вишивки конкретного населеного пункту. Нижче — чорний квадрат, що символізує землю, апокаліптична восьмикутна «зірка Полин», що принесла катастрофу, колючий дріт «зони відчуження», а поверх — хрест, створений на основі орнаментів, притаманних тому чи іншому селу — як невмируща надія відродження.

Чорнобильська виставка «Пам’ять про життя» з великим резонансом проїхала всією Україною, а нещодавно повернулася з–за кордону, побувавши в Мюнхені та Парижі. Огнєва каже, що після кожної такої подорожі сідає за ретельне вивчення книги відгуків, розшукуючи там і адреси нових однодумців, і оригінальні ідеї для подальшої творчості.

У найближчих планах Людмили Огнєвої — організація в Донецьку «параду вишиванок» на День незалежності. Для Києва та західних регіонів України такі масові громадські заходи стали звичними, а от «шахтарська столиця» приміряє на себе прадавні українські графічні коди чи не вперше.

Віра Роїк народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни нині Полтавської області. Її батьками були Лідія Еразмівна Сосюрко (Яворська), художник-графік, та Сергій Онуфрійович Сосюрко, залізничний службовець. Син — Вадим. Вивчала стильові особливості вишивок різних областей України.

Вперше свої вишивки Роїк виставила в 1936 році на Всесоюзній виставці у Москві.

Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів «Український рушничок», в тому числі, у всіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках в СРСР, України і за кордоном, у тому числі в Бельгії, Франції, Угорщини, Італії, Монголії, США, Хорватії. Роботи Роїк зберігаються в 43 музеях різних країн світу.

Вишивальниця є засновницею музею декоративного мистецтва народних умільців, салону живопису самодіяльних художників Криму і школи української вишивки в Криму.

Роїк була членом Національної спілки майстрів народної творчості України. Володіла 300 видами технік вишивання народів світу.

Нагороди та відзнаки :

Звання Герой України з врученням ордена Держави (19 серпня 2006) — за визначний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність

Орден княгині Ольги III ст. (19 квітня 2001) — за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки^.

Роїк булла удостоєна звання Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Автономної Республіки Крим. Вона — лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим. У 2006 засновано премію в галузі народного мистецтва імені Віри Роїк.

Шовковими та атласними стрічками вишиває свої картини майстриня з Комсомольська Людмила Чернова. Інженер-електрик, яка налагоджувала складні верстати та конвеєри і була чи не єдиною жінкою у цій професії, на пенсії відчула, що у житті бракує краси, і узялася за вишивку. 

На відміну від ниток, картини зі стрічок виходять завжди яскравими, святковими та об’ємними і виготовляються швидше. На одну невелику майстриня витрачає близько 50 метрів стрічки різних відтінків та товщини і місяць роботи. Тканина потрібна рихла (мішковина, канва, бавовняний бархат), щоб стрічка через неї вільно проходила. А ще – п’яльця та спеціальна товста голка з довгим вушком. Для шиття відрізають шматок стрічки довжиною у півметра, в кінці роботи чіпляють її за готові стібки. Нитки потрібні лише для закріплення надвеликих пелюсток. Дрібні деталі вишивають зсередини, великі – з контурів.

Таке мистецтво існує з часів винайдення шовку у Китаї. Стрічки коштували, як золото, тож перші вишиті картини Європа дозволила собі лише у 18 сторіччі. Їх винайшли французи, які вишивали усе: від спідньої білизни до ікон. В Україні стрічки на вінках дівчат, ознака заможної родини.