64. Опишіть екологічні проблеми філософії культури

Екологічна культура — це такий напрям людської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому. Екологічна культура має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою людського життя з часів його виникнення. Водночас вона — феномен XX ст., коли людство дедалі більше усвідомлює необхідність перелаштування свого життя, з тим щоб воно стало безпечним, здоровим, радісним, щоб екологічна культура кожного зокрема і всіх разом стала імперативом буття. Пропонований навчальний посібник якраз і ставить за мету познайомити читача із засадами екологічної культури в єдності її теоретичних та практичних вимірів, в проявах історичних, політичних, природничих, соціологічних та світоглядних, в колізіях її утвердження в реальному, зокрема українському, суспільстві. Екологічну культуру необхідно розглядати з двох сторін: по-перше, це — сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі "людина — довкілля"; по-друге, це — теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регуляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні спільноти (етноси) живуть у злагоді з природою, тобто утверджуються у світі як етноси екофільні, а інші — залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність породжує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших — довкілля перетворюється на пустку. В основу концепції екологічної культури, викладеної в пропонованому посібнику, покладенодіяльнісний підхід. Це — одна з основних методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення "світу в собі" у "світ для себе", світу натурального, природного у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини. У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього природного світу до людини, а її самої — до довкілля. Тому екологічна культура включає коло питань, пов'язаних з використанням людиною природи, перетворенням її у власних інтересах, а також з наслідками такої діяльності.  Розкриттю цих питань і підпорядкована структуранавчального посібника та логіка викладу проблем екологічної культури. Спочатку окреслюється загальний підхід до феномена екологічної культури як до людської діяльності і водночас простежуються різноманітні аспекти та обставини екологізації цієї діяльності. Далі увага зосереджується навколо питань про субстанційні, процесуальні, енергетичні та інші об'єктивні підвалини життя людини, на основі яких розкрито механізм перетворення однієї з груп біологічних істот (гомінід, за існуючою класифікацією організмів), причому за незначний (у геологічному вимірі) час, у домінантний для всієї біосфери вид, котрому стало до снаги поставити (чи ставити) для задоволення власних потреб практично всі її ресурси. Інакше кажучи, з погляду планетарно-натуралістичного, людина перетворила всю біосферу у своє монопольне житло, у власну екологічну нішу. Після розгляду зазначених питань слушно вести мову про сам механізм відносин людини і біосфери та про явища, викликані такою взаємодією. Особлива увага звертається на розкриття кризових наслідків життєдіяльності людини для екосистем та їх впливу на функціонування суспільства, У зв'язку з цим докладно викладено принципи та типи природокористування. Останнє в системі екологічної культури тлумачиться як головний чинник самоорганізації та розвитку біосфери в сучасних умовах. Найголовнішим аргументом на користь такого підходу слугує можливість або ж бажання людини "замкнути на себе" потоки речовини та енергії в біосфері, принаймні вплинути на їх перебіг. Людина стає основною "геологічною силою" в біосфері, як писав акад, В. І. Вернадський, і природокористування — суть той засіб, котрий дає змогу це зробити. У заключних частинах посібника йдеться про предметні та світоглядно-ціннісні засади традиційної екологічної культури, а також про морально-етичне і юридично-правове забезпечення її інституалізації в суспільстві. При цьому широко використано матеріал, який розкриває особливості екологічної культури українського народу, її архетипові традиційні риси та сучасний стан. Цей досвід повчальний як у позитивному, так і в негативному вимірі: з одного боку, в минулі часи було вироблено блискучі зразки гармонійного природокористування та закріплено їх у структурі ментальності, обрядності, навіть релігійності українців; з іншого — через відомі причини, пов'язані з хижацьким ставленням до довкілля, колізії відносин між людиною і природою на теренах України давно вже можуть розглядатися як модельні для осягнення небажаних напрямів та форм природокористування взагалі. Вимоги та засади екологічної культури мають стати складовою світогляду і мірилом практичних дій кожної людини у сфері природокористування, певною запорукою порятунку довкілля і забезпечення сталого розвитку та поступу людської цивілізації. Досвід розумного природокористування відомий не лише з давніх-давен, а й з практики сьогодення, коли посилюється усвідомлення необхідності шанобливого ставлення до природи, коли світова спільнота приймає екофільність найвищою цінністю життя. Дана книга є першим навчальним посібником з екологічної культури, а тому автор свідомий можливої дискусійності тих чи інших висновків. Незаперечним є лише переконання в тому, що досягненню гармонії відносин людини з довкіллям мають слугувати найрізноманітніші напрямки людської думки та дії, і екологічна культура тут має посідати своє належне місце. Проблеми, підняті в книзі, осмислювалися та обговорювалися у творчій співпраці з багатьма шановними вченими. Це, насамперед, видатний український філософ, д-р філос. наук Н. П. Депенчук, під керівництвом якої автор здійснював свої перші кроки на професійній філософській ниві, та колеги з Інституту філософії НАН України. Постійну наснагу давали розмови з д-ром філос. наук П. О. Водоп'яновим (Мінськ), акад. М. А. Голубцем (Львів), д-ром філос. наук Р. С Карпінською (Москва), д-ром філос. наук А. П. Мозеловим (С-Петербург), д-ром геол.-мінер. наук С. А. Морозом (Київ), д-ром геол.-мінер. наук М. С. Огняником (Київ), д-ром Т. Суттом (Тарту), д-ром філос. наук М. Ф. Тарасенком (Київ), акад. Ю. Р. Шеляг-Сосонком (Київ), акад. В. І. Шинкаруком (Київ). Чимало важливих питань було з'ясовано при викладі загальних і спеціальних курсів з філософії та екології та їх обговоренні з студентами Київського інституту культури, Української Академії Мистецтв, Національного університету імені Тараса Шевченка, Національного Університету "Києво-Могилянська Академія". Всім їм автор висловлює глибоку подяку.

5/ Чому культура є предметом філософського дослідження?

Культура (від лат. cultura — оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування) - специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріального я духовної праці, у системі соціальних норм і заснувань, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе. У понятті Культура фіксується як загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і якісна своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільств, розвитку у рамках визначених епох, суспільно-економічних формацій, етнічних і національних общин (напр., антична Культура, соціалістична Культура). Культура характеризує також особливості поводження, свідомості і діяльності людей у конкретних сферах суспільств, життя. У Культурі може фіксуватися спосіб життєдіяльності окремого індивіда (особиста Культура)

Філософія розглядає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, людиною, суспільством, а як загальну характеристику світу як цілого. З погляду філософії культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.

Основні моделі культури в історії філософського осмислення культури:

• натуралістична: бачила в культурі людське продовження природи. Завдяки культурі людини не виключається з природи, а утворюється вища ланка (Вольтер, Руссо)

• класична (19 ст. ): людина як суб'єкт культури виступає творцем культури. Твердий поділ об'єкта і суб'єкта пізнання. Предмет пізнання - надіндивідуальна реальність, з якої виводиться культура окремої людини. Ця модель ідеалістична, тому що головна визначальна сфера розвитку - духовна творчість. Культура - чисто духовне утворення

• некласична (модерністська): орієнтується на повсякденне життя людини. Культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття.

• постмодерністська.

Філософське осмислення культури - без суб'єкта. Поняття «культура» як гранично загальне не може бути виражене через якесь визначення, отримане за допомогою виділення якої-небудь сукупності ознак.

Отже, визначення «культури» виступають як її інтерпретації в залежності від того чи іншого аспекту розгляду культури. Можна виділити ряд досить розроблених підходів до осмислення культури:

• аксеологічний (ціннісний) підхід: виділення сфери буття, що називається світом цінностей. Саме, до цього світу і застосовне поняття «культура». Культура - підсумок усього різноманіття діяльності людини як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Головні проблеми цього підходу - розуміння природи цінностей, їхнє походження загальзначимості.

• діяльний: культура виступає специфічним способом людської діяльності. У діяльності реалізується єдність суб'єктивного й об'єктивного. Культура - спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, основа творчої активності людини.

• структуралістичний: культура - сукупність соціальних елементів, носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, родина, звичай, тексти, символи… ), але без обліку особистих факторів.

• соціологічний: культура - соціальний інструмент, що дозволяє розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.

• гуманітарний: увага акцентується на удосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури.