56. Особливості розуміння культури в екзистенціалізмі

Екзистенціалізм, або філософія існування - один із самих популярних і впливових течій сучасної суспільної думки. Екзистенціалізм формувався в першій половині XX століття і багато в чому відображає той період. Цим власне і пояснюється трагічна інтонація і загальна песимістична забарвлення більшості положень філософії зкзістенціоналізма.  На формування сучасної філософії існування величезний вплив зробили попередні теорії і праці С. К'єркегора, Ф. М. Достоєвського, Ф. Ніцше, М. Унамуно, а також феноменологія Е. Гуссерля і філософська антропологія М Шелера.  Ідеї ​​екзистенціалізму, захищали і розвивали багато видатних філософів. У Німеччині - це Мартін Гайдеггер (1889-1976 рр..), Карл Ясперс (1883-1969 рр.) У Франції - Жан Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю 1913-1960), У Росії - Лев Шестов, (1866 - 1938). Микола Бердяєв (1874-1948).  Зазвичай розрізняють релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, А. Бердяєв та ін), і атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю та ін) екзистенціалізм. Такийрозподіл дуже умовно, бо для багатьох представників нерелігіoзного екзистенціалізму твердження, що Бог помер, пов'язане з визнанням неможливості і абсурдності життя людей без Бога.  Центральні питання екзистенціалізму - існування людини, сенс її життя і долі у світі - надзвичайно співзвучні кожному, замислюється над своїм буттям, людині. Ось чому екзистенціалізм настільки популярний і понині. 

Здавна людина намагалася пізнати себе і визначитися, знайти своє місце в навколишньому суспільстві і в навколишньому його соціальному середовищі. (Том суспільстві і тому середовищі, яка оточувала його у відповідні часові проміжки в кожному безпосередньому місці проживання). Проте найбільше ця проблема цікавила філософів, які й присвячували цієї проблеми і шляхів її вирішення багато років, інколи і все своє життя. Проблема сенсу життя найтіснішим чином пов'язана з проблемою сутності людини; вони багато в чому переплітаються і часто навіть збігаються. І та і інша мають справу з людиною - вищим феноменом матеріального світу. Проте до цих пір не знайдено єдиного чіткої відповіді на це глибоке питання. Кожна особистість, кожен індивід розглядає цю проблему в своєму ракурсі, отже і рішення він намагається знайти безпосередньо як можна більш сильно відповідне саме своїм моральним, засадам, принципам і взагалі світогляду. Тому-то й складно кожного іншої людини визначитися в цьому виборі. Але, природно, якщо особистість дійсно зацікавлена ​​в цьому, то настійно рекомендується вивчити якщо не всі (це просто неможливо), то принаймні якомога більше праць інших людей. У процесі оцінки черговоїроботи, індивід осмислює все викладене, а пізніше поділяє осмислене на те, з чим він згоден, і на те, що він заперечує. Крім того, в процесі осмислення і міркування, людина набирається досвіду і можливо навіть змінює якісь свої принципи і світогляд. 

57. Філософські погляди на культуру м.Гайдеггера

Видатний німецький філософ Мартін Гайдеггер народився в Мескірхі поблизу Шварцвальда в сім'ї ремісника, що сповіду­вала католицьку віру, ідеї порядку і справедливості. Декілька років Мартін навчався в ієзуїтському коледжі, пізніше — в ка­толицькій гімназії м. Фрайбург. Тут же він поступає до універ­ситету. Молодий і допитливий юнак захоплюється філософією і од почасно відвідує лекції з математики, історії, природознав­ства. Biн знайомиться з найновішими досягненнями фізики, зокрема, з теорією відносності А. Ейнштейна. Життєвий шлях філософа визначають такі віхи: захист дисер­тації; доцентура у Е. Гуссерля; посада професора у Марбурзі, пізніше — у Фрайбурзі; заборона викладацької діяльності в роки Другої світової війни; утвердження у якості мислителя, за роз­думами якого вибудовують світогляд післявоєнна Європа і прак­тично весь цивілізований світ. Світогляд М. Гайдеггера формувався під впливом філософії Фіхте і Гегеля, Ріккерта і Дільтея, Гуссерля і Шеллера. Майбутній великий філософ захоплювався працями античних мисли­телів, особливо Платона, віддавав належне Канту. Серед головних праць М. Гайдеггера слід назвати: «Буття і час», «Основні проблеми феноменології», «Що таке метафізика?», «Про сутність істини», «Ніцше», «Лист про гуманізм», «З досвіду мислення», «Гегель і греки», «Сутність мови» та ін. Головне питання філософії М. Гайдеггер визначав як питання про «сенс буття». Цій темі філософ присвячує свій основний твір «Буття і час». Осмислення й розуміння буття, на думку фі­лософа, можливе лише через проникнення у «час», який, у свою чергу, осмислюється через призму кінцевої, екзистенційно-часової, індивідуально-особистісної історичності. Означеною істо­ричністю постає людина, для буття-в-світі постає не дурна не скінченність однакових моментів «тепер», а засаднича щодо часу екзистенційна самоцентрованість людського існування , або тут-тепер-буття (ось-буття — Dasein). У працях «Буття і час», «Основні проблеми феноменології», «Кант і проблема метафізики», «Про сутність людської свободи», «Буття й істина» та ін. М. Гайдеггер відмежовується від традиційного розуміння історії, що, на думку вченого, ґрунту­валося на пріоритетах категорій «суб'єкт і об'єкт», «матерія», «дух», «пізнання», «практика», водночас пропонуючи новий підхід до розгляду історичного процесу — аналіз його як «інституювання людини» у царині свободи, як безпосереднього існу­вання людства, його істинного буття. Життєвий і творчий шлях М. Гайдеггера тісно пов'язаний з історичними подіями, що випали на долю його покоління. Фі­лософ наполегливо вивчав природничі науки та філософію, математику і теологію. Він захоплювався працями Г. Гегеля і Ф. Ніцше. Полемізував з В. Дільтеєм і Ф. Достоєвським; за­хистив докторат під керівництвом Г. Ріккерта; очолив кафедру філософії Фрейбурзького університету після Е. Гуссерля; був ректором цього ж університету. Під час «масового призову» 1944 p. М. Гайдеггер будував укріплення для захисту Рейху, а з приходом французьких окупаційних військ зазнав гонінь й заборони викладацької діяльності. Усе це, безумовно, відби­лося на його філософських поглядах: філософія історії М. Гай­деггера — пошук істинного буття і свободи. Саме цей пошук ро­бить її надзвичайно цінною і конструктивною в наш час. Світова історія, за М. Гайдеггером, є історією, суб'єктом якої є не клас, не нація, не соціальна група, а народ. Диференціація народу на соціальні групи і конфронтаційне протистояння між цими групами (наприклад, класове чи національне, етнічне чи релігійне) руйнує цілісність суб'єкта, а разом з цим започатко­вує занепад його історії. Цікавим і надзвичайно глибоким є твердження М. Гайдеггера про світову історію як історію буття народу у світі. Централь­ним поняттям є поняття світу — своєрідна система символів, цінностей, принципів, в якій розгортається людська життєдіяль­ність. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розуміння і тлумачення речей. Смисли зафіксовані в мові. Вони передаються від покоління до покоління через традиційні фун­даментальні уявлення і звичаї, визначають спрямованість і стиль життя, зумовлюють його якісні характеристики. Первинну істо­ричну основу буття народу у світі становить міф. Саме через за­лучення нових поколінь до розуміння міфу формується і забез­печується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі успадкованих новими поколіннями життєвих програм і проектів. Вдумливе осягнення його підходу свідчить про глибоке розу­міння вченим суті історизму як ідейно-моральної й духовно-сві­тоглядної єдності поколінь, що через віки і соціальні перипетії несуть, захищаючи і втілюючи у предметно-практичні форми культури свою однаковість — ментальність, яка відрізняє їх від інших народів світу й забезпечує рівноправне співбуття з ними в лоні всесвітньої історії. Без визнання цього факту практично неможливо пояснити з наукової точки зору питання про те, чому й досі, у вік комп'ютерної революції і космічних перельотів, ба­бусі й дідусі продовжують розповідати онукам, здавалося б, примітивно-сюжетні казки й оповідання, чому шановні і серйозні видавці друкують народні казки, чому, врешті-решт, людина тяг­неться до першоджерела своєї свідомості — до міфу, і чому він і досі не втратив конструктивно-інтегруючої функції. Світ, за М. Гайдеггером, — це міфологічно обґрунтований спосіб життя, буття народу, що розгортається в систему повсяк­денно практичного ставлення до землі, неба, до батьків і богів, — тобто до того, що вчений називає внутрішньосвітовим сущим, без чого світ, як міфологічний проект буття, не існує. Сенс світо­вої історії народу полягає у збереженні заданих первинним сві­тоглядним полем свідомості фундаментальної єдності чотирьох начал (землі, неба, смертних і богів). Якщо якийсь з елементів першосвідомості випадає з орбіти мислення наступних поколінь, відбувається руйнація цілісності буття у світі. Перед народом постає проблема виживання: єдиний історичний суб'єкт пере­творюється на безформну масу, на матеріал для здійснення про­ектів іншого народу. Руйнація світу символів і історичної па­м'яті означає втрату народом своєї історичності. Реалії сьогоднішньої історії підтверджують глибоку реаліс­тичність історіософських роздумів М. Гайдеггера. Особливо рель­єфно вони виявляються на терені українства, що прагне до від­родження своєї історичності, суверенності, незалежності. Досить своєрідно М. Гайдеггер визначає історичні межі бут­тя народу у світі. Згадаймо Августина Блаженного: той чи інший народ, пройшовши стадії свого розвитку, невпинно рухається до занепаду. Цю ж думку поділяв і розвивав О. Шпенглер: істо­ричні межі культури він визначав приблизно тисячоліттями. М. Гайдеггер міркує інакше. Кожен народ має свій кінець сві­ту, буття у світі є водночас буттям до кінця, тобто буттям до смерті. Проте це зовсім не означає фатальної визначеності кін­ця. Адже завжди залишається можливість боротьби: рішучість у боротьбі за існування повертає народ до забутої або занедбаної духовної спадщини. Через ризиковане відродження перерваної традиції народ поновлює свій міфопоетичний світ (частково збе­режений великим мистецтвом) і знову набуває самостійності у стосунках з іншими народами. Саме тут проходить вісь істо­ричного прагнення народу у світі.