48. Філософські системи XX ст. Основні напрямки

Сучасна світова філософська думка — яскрава різноманітність доктрин, вчень і поглядів, в яких знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності сучасного суспільства; по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу: проблеми людини, культури, глобальні проблеми та ін. Вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміці співвідносин між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в їх різнобарв'ї та суперечливості взаємодії. Сучасна філософія має широкий спектр проблем і підходів до їх реалізації, насущні проблеми життя і, особливо, проблему Людини. У XX ст. на філософську думку впливали ідеї: по-перше, людина — це істота, що має дар створювати символи. Жодна жива істота на Землі не створює символічного середовища між собою і природою. Це здатна творити тільки людина; по-друге, здобувши відносну самостійність від природи, людина одержала можливість саморозвитку, перевтілення; по-третє, спонтанність природи людини, здатність людини змінювати буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і екзистенціонально, а й як біологічний вид.   Вважають початком сучасної світової філософії кінець XIX ст., коли виникли некласичні форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку XX ст. Сучасна філософія — спадщина критичного переосмислення класичної буржуазної філософії та філософії марксизму. В історії філософії серед періодичних хвиль інтересу до класичної філософської спадщини найпопулярнішими у XIX ст. залишаються Іммануїл Кант та Георг Гегель. Не випадково формуються, утверджуються і поширюються нігілістичні ідеї Фрідріха Ніцше про незворотну кризу людської цивілізації та світової культури, стали бурхливо розвиватися філософські напрямки, що відкрито проголосили метою збереження класичної спадщини. Виникає неокантіанство і неогегельянство.

Неокантіанство.   Неокантіанство виникло у 60-х роках XIX ст., представлене в основному двома філософськими школами — марбурзькою: Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер та фрайбурзькою (баденською): Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт. Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ренувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов). В основі неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (за Кантом «річ в собі» або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як «граничне поняття») пізнання, що розглядається як апріорне конструювання почуттів. Представники марбурзької школи особливу увагу приділяли ідеалістичній інтерпретації наукових понять та філософських категорій, тлумачили їх як логічні конструкції. Неогегельянство.   Неогегельянство — філософське вчення формувалося приблизно тоді ж. Видатні представники неогегельянства німецькі філософи Роберг Кронер, Генрі Лассон, італійці Бенедетто Кроче, Джованні Джентіле та ін. «Абсолютний ідеалізм» англійського філософа Френсіса Бредлі, американського — Джеймса Ройса зв'язаний з «критичним відродженням» гегельянства. У 40 — 50-х роках великий вплив мали французькі гегельянці Жан Валь, Андре Коржев, Жан Іпполіт та ін. У Росії ідеї неогегельянства підтримував і розвивав Іван Ільїн, Микола Федоров, Володимир Соловйов та ін. Християнський екзистенціалізм.   Основоположником християнського екзистенціалізму виступає датський релігійний філософ Сьорен К'єркегор. Філософські погляди формувалися під впливом німецького романізму, з одного боку, були антираціоналістичною реакцією на філософію Георга Гегеля — з іншого. Сьорен К'єркегор намагався об'єктивній діалектиці Георга Гегеля протиставити «екзистенціальну діалектику», що мала б стати засобом збереження спрямованості особи до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою з яких є релігійна. Без Бога особа не зможе витримати суперечностей та страждань.

Неокласична філософія.   У кінці XIX — на початку XX ст. значним кроком у становленні філософської теоретичної думки, порівняно з попереднім розвитком філософії, став в основному відхід філософії від принципів класичної філософії. У XIX ст. німецька класична філософія, здавалось би, продемонструвала те, що може дати філософське міркування, що має предметом вічні питання буття людини: Що є людина? Що може людина? На що здатна людина? На що може сподіватися і надіятися людина? Такі міркування склали найдосконалішу і бездоганну, з позицій логіки, філософську систему Георга Гегеля, що базувалась на філософському ідеалізмі і діалектиці. Рубежем між німецькою класичною філософією, що нібито підсумовував двох з половиною тисячолітній розвиток філософської думки, став марксизм.   У марксизмі, за висловом Фрідріха Енгельса, філософія поставлена «з голови на ноги». Сприйнявши від Георга Гегеля діалектичні принципи розвитку і взаємної обумовленості явищ, Карл Маркс відштовхнувся від матеріалістичної версії вирішення основного питання філософії, зробив відкриття, яке сам назвав матеріалістичним розумінням історії людства. За концепцією, суспільне буття визначає суспільну свідомість і різноманітні її форми, у тому числі і філософію, у найрізноманітніших її іпостасях. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що обґрунтовано заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою німецької класичної філософії є безмежна віра в Розум, у здатність пізнати світ і встановити «царство Розуму». Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основного пізнання та поведінки людини, що за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організує своє життя на раціональних основах. Представники класичної філософії здебільшого сповнені пізнавального оптимізму, впевненості в тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть можливість вирішити всі проблеми людства. Та вже в момент найвищого розвитку класичної філософії, в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.   Діалектичному вченню Георга Гегеля протиставляється ірраціональне вчення про світову волю Артура Шопенгауера. Суть особи становить належна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом всього сущого. Позитивістська концепція Огюста Конта становила другу тенденцію. Огюст Конт вважав, що філософія не є наукою із власним об'єктом. Позитивізм як філософський напрямок ґрунтується на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Ідеї Огюста Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. У кінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.