4/ Основні наукові концепції походження і сутності культури

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, або функціональна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу. Оригінальні версії з'явилися у XX ст.: концепції культури-цивілізації Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі; ролі несвідомого в культурі К. Юнга, К. Леві-Строса, а також "культури як гри" Й. Хейзинги, X. Ортеги-і-Гассета.

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму — єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли англійський етнограф і соціолог Б. Малиновський, американський етнограф А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним. А. Кребер поширив поняття стилю на ідеологію, мораль і спосіб життя_Він назвав це стилем епохи і уточнив, що визначають його геніальні особи; які істотно впливають на свій час. Володіючи значним етнографічним матеріалом, дослідник зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і] сформулював теорію культурного ареалу.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (циклічного колообігу) є італійський філософ Дж. Віко (XVII—XVIII ст.). Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них — груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це — час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила — монарх, при якому законодавець — розум. Пізніше елементи цієї конструкції бачимо у М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, американським соціологом П. Сорокіним, італійським культурологом Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін сформулював теорію суперсистем (відстоюючи принцип колообігу не локальних культур, а саме суперсистем), у кожній з яких обов'язковими є такі типи культур: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. Він враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, у всіх напрямках у різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. "Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти, цінності рухаються зі Сполучених Штатів до Китаю, з Відня у Сідней, Калькутту, з Детройта у Москву, від аристократія до пролетаріату, і навпаки," — зазначив П. Сорокін. Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" — здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх — один з основоположників "теології культури", — головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану. У 1980р. іслам було проголошено "цивілізаторською релігією".

Істотний відгук у художній культурі XX ст. знайшли зазначені нижче надзвичайно оригінальні теоретичні моделі генезису і розвитку культури. Вони формувалися під впливом тієї багатоманітності культур народів, з якою ознайомились європейці наприкінці XIX ст., звільнившись від "європоцентризму", характерного для попередніх мислителів. Кожен напрям, як правило, абсолютизує певний момент у теорії культури.

Розмежування культури і цивілізації характерне для Ф. Ніцше, Філософ висловив чимало цікавих думок стосовно буття культури. Одна з них — про два начала, які на його погляд; тільки в єдності породжують факт культури: "аполлонівське" та "діонісійське". "Аполонівське" У подальшому ці два способи буття людини розведені по різних полюсах німецьким філософом О. Шпенглером, одним із засновників сучасної філософії культури, представником філософії життя, істориком і публіцистом. (У російському перекладі назва його книги "Закат Европы" не є точною у зв'язку з наміром уникнути тавтології, у буквальному перекладі мало бути "Закат Запада". У книзі аналізується вісім типів виокремлених Шпенглером культур: єгипетська, індійська, вавилонська" китайська, "алоллонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) та культура майя; очікувалася ще ненароджена "російсько-сибірська культура".

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі переосмислює весь культурно-історичний розвиток людства в дусі колообігу локальних цивілізацій. Згідно з його концепцією немає єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (спочатку він нараховував 21, а потім скоротив їх до 13).

Вбачання у несвідомому необхідної умови формування культури характерне для шведського психіатра К. Юнга та французького культуролога К. Леві-Строса. В центрі юнгівської концепції — колективне несвідоме — сукупність архетипів, яка ідентична у всіх людей і є спільною основою їхньої психіки.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза — культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру — культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою.

Автор теорії етногенезу — російський історик культури та етнограф — Л. Гумільов увів поняття пасіонарність на означення пристрасної і невгамовної жаги діяльності, здатності до наднапруження, а також енергії, "яка відображається у психофізіології особи" й утворює пасіонаріїв, здатних впливати на великі групи людей, заражаючи їх своїм станомТермін "пасіонарність" застосовується для характеристики нездоланного прагнення людей до здійснення своїх ідеалів та устремлінь.