28/ Особливості теорії культури та етики і.Канта Підходи до культури у філософській спадщині і. Канта. "Культура моральності" і. Канта

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. У цьому ж місті І. Кант учився, учителював, став професором університету, а в результаті і його ректором; у ньому ж він написав усі свої праці й у ньому ж і помер (1804).

Філософський розвиток І. Канта поділяється на два періоди: докритичний і критичний. У перший період (до початку 70-х років XVIII ст.) Кант намагався вирішувати філософські проблеми

- питання буття, філософії природи, філософії релігії, етики, логіки на основі переконання, що філософія може бути розроблена й обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період (з початку 70-х років) Кант намагався чітко відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від "речей у собі"; останні, на думку Канта, не можуть бути отримані з досвіду. Він намагався довести, що речі самі по собі непізнаванні, пізнати можливо лише явища або той спосіб, яким ці "речі в собі" впливають на людину. У цей період Кант досліджував сутність, походження й межі різних функцій пізнання. Це вчення він називав "критикою розуму". По суті, воно було агностичним, тому що обмежувало розум, відмовляло йому у здатності пізнати сутність речей, залишаючи за ним лише можливість пізнання явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки воно позбавляє основи логічні докази буття Бога й потойбічного світу. Однак Кант усе-таки вважав, що вірити в Бога не лише можна, але й необхідно, тому що без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла. Кант не вірив у те, що наявне в житті зло може бути усунуте. Він шукав розради у вірі: гармонія й моральний порядок можливі не в реальному емпіричному житті, а в мислимому, але незбагненному інтелігібельному світі. Наукове збагнення, або пізнання, - розумове, а не розумне. Віра в Бога

- це гарантія того морального порядку, який не може бути знайдений в емпіричному світі.

Визначальне місце у творчості Канта "критичного" періоду належить дослідженню здатності розуму. На відміну від звичайної логіки, де розум розуміють як здатність до умовиводу, Кант розглядав розум як здатність до умовиводу, що приводить до виникнення ідей. За Кантом, ідеї - поняття про безумовне, а оскільки все, що дане людині з досвідом, зумовлене, то предмет ідей є тим, що ніколи не може бути сприйняте чуттями з досвідом. Розум, згідно з Кантом, створює три ідеї: 1) ідею про душу як безумовну цілісність усіх зумовлених психічних явищ; 2) ідею про світ як про безумовну цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і дій) і 3) ідею про Бога як безумовну причину всіх зумовлених явищ.

Ці ідеї як предмет розгляду теоретичної філософії були піддані І. Кантом критиці. Метафізика як теоретична наука була відкинута. Водночас Кант стверджував, що метафізика залишається головною частиною філософії як "критики" обмежувального, теоретичного розуму і необхідність переходу від нього до практичного розуму, тобто етики.

Моральний закон Кант розумів як безумовний припис, або, за його термінологією, як категоричний імператив. За цим законом, кожен індивід повинен діяти так. щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. За кантівським категоричним імперативом, людина має ставитися до іншого не як до засобу, а як до мети свого існування. Якщо до вчинків, що збігаються з велінням морального закону, людину тягне почуттєва схильність, то така поведінка ще не може бути, за Кантом, названа моральною. Учинок може бути моральним лише тільки в тому разі, якщо він здійснюється з поваги до морального закону. Досвід свідчить, що між високоморальною (або аморальною) поведінкою людини і її щастям (або нещастям) в емпіричному житті не існує необхідної відповідності. Хоча етика не повинна будуватися, розраховуючи на емпіричне щастя, проте суперечність між моральною поведінкою людини й результатом цієї поведінки в емпіричному житті суперечить нашій моральній свідомості. Ця моральна свідомість вимагає чіткої відповідності між поведінкою людини і її щастям. Не знаходячи його в реальному світі, моральна свідомість змушена вірити, що відповідність буде у світі, осмисленому розумом. Існування таких понять, як свобода, безсмертя й Бог, пояснюється, згідно з Кантом, вірою в трансцендентний, осмислений розумом світ (осмислений розумом, за поняттям Канта, - мислимий розумом, але не збагненний для розуму). Існування трансцендентного світу не є істиною, що можна довести теоретично, а є вимогою практичного розуму (моральної свідомості).

Моральність для Канта первинна у всіх змістах, навіть у її відношенні з релігією. Моральність - універсальний принцип, якому повинне підкорятися все існування людини. Культура слугує, на думку Канта, способом примирення з природою моральної людини, що використовує її для своїх моральних цілей. Культура вміння й культура виховання - це системна цілісність духовних здібностей пізнання й свободи суб'єкта, поєднаних естетичним і телеологічним судженнями в єдине морально-релігійне осмислення світу.

Складником культурологічної концепції Канта є його уявлення про природу цивілізації. Він говорить про її принципову відмінність від культури, вищим проявом і останнім словом якої є ідея "моральності". Цивілізованість пов'язує Канта із зовнішніми проявами окультуреності людини, з оволодінням нормами етикету, із засвоєнням правил хорошого тону тощо. Він пише: "Ми надто цивілізовані в смислі будь-якої чемності й ввічливості в спілкуванні один з одним. Але нам ще багато чого бракує, щоб вважати себе морально досконалими. Справді, ідея моральності належить до культури, однак застосування цієї ідеї, яка зводиться лише до подоби морального в любові й честі та у зовнішній пристойності, становить лише цивілізацію". Отже, бути цивілізованим, за Кантом, зовсім не означає бути культурним. У цьому Кант повністю солідарний з творцем "Нової Елоїзи" Ж.Ж. Руссо, який вважав, що стан варварства, у якому перебувають народи Америки, Африки та інших континентів, кращий за той стан, яким так хизуються громадяни європейських цивілізованих країн, де щастя незначної меншості своїм джерелом має нещастя абсолютної більшості. Цивілізація, на думку Канта, ґрунтується не на свободі, а на формальній дисципліні, що регламентує життя індивідів у суспільстві.

Цивілізована людина, здобуваючи уявлення про те, як себе потрібно поводити в суспільстві для того, щоб не бути осміяним і засудженим, все ж залишається егоїстичною істотою, для якої задоволення інстинктів і базових потреб залишається головним завданням, її природа не змінюється, хоча й не настільки виразно проглядається крізь той флер, який накидає на нього система освіти та виховання. Слід зазначити, що в постановці питання про принципові відмінності між цивілізацією і культурою Кант вбачав величезний смисл. У багатьох своїх творах він неодноразово звертається до цієї проблеми, розкриваючи різні її аспекти, виробляє аргументи, що підтверджують справедливість саме такої постановки питання.

Кант слідом за Ж.Ж. Руссо виступає з позицій критики наявної цивілізації, однак його підхід відрізняється від представленого у працях творця "Еміля" і "Нової Елоїзи".

Кенігсберзький мислитель вважав, що цивілізація, будучи безжалісною до окремої людини, відіграє позитивну роль для всього людства. Перехід на цей щабель розвитку, з його погляду, слід розглядати як прогресивне явище, тому що цивілізація, хоча й не приводить до корінної трансформації людини, але піднімає його над "брутальністю" і "тваринністю" його власної природи.

Серед найбільших досягнень цивілізації, вважав Кант, найзначнішим є правова держава. її виникнення свідчить про завершеність певного історичного циклу, про появу нового соціального типу особистості, здатної співвідносити свої бажання із суспільними устремліннями, підкоряти свої індивідуальні інтереси інтересам цілого.

Згідно з поглядами Канта, світова історія починається з моменту виходу людини з природного стану та закінчується її переходом у моральний стан. У цих межах розгортається й уся історія людської культури, яка повинна довести до кінця процес культурного огранювання людини, а якщо ні, то вона неминуче загине в результаті викликаного нею розбрату.

У Канта термін «естетичне» використовується у значенні «чуттєве». Але ці поняття не зводяться в нього одне до одного. По-перше, Кант розрізняє емпіричні відчуття (чуттєве сприйняття, відчуття) та естетичні почуття. По-друге, поняття «естетичного» у Канта має, на відміну від першого, предикати всезагальності та необхідності. Проте в цих різних значеннях чуттєвого є й спільний момент, так що не випадково вони мають спільну назву: і емпірична чуттєвість, і естетичні почуття є деякими модифікаціями стану суб’єкта.

Інтерес Канта до проблеми прекрасного зростав не з бажання подолати труднощі, які поставали у сфері естетики як філософії мистецтва, а швидше від бажання розв'язати ряд проблем, що виникали в самій філософії, а саме проблему об’єднання її різних сфер — теоретичної та практичної. У першій сфері досвід об’єктивно визначається згідно з універсальними та постійними законами (царство абсолютної необхідності наукового знання). У другій сфері досвід заснований на безумовному та абсолютному законові, який не залежить від жодних феноменальних відносин і має своїм законом не необхідність останніх, а свободу. Природний детермінізм як передумова наукового пізнання та свобода як передумова моральнісної діяльності є автономними сферами.

Але проголосивши цю основну принципову відмінність, без якої затьмарюється дійсність науки та самостійна роль моральності, Кант мав би наголосити, що вона не може бути представлена як розмежування принципового характеру. Бо не лише теоретичний досвід закінчується у самому собі (більш того, його власний розвиток спрямовує нас до його власного обмеження — до сфери чистого розуму), а й акт чистого розуму, моральнісний закон потребує своєї власної реалізації у сфері чуттєвого. Тому «повинні існувати засади єдності понадчуттєвого, які лежать у основі природи, з тим, що практично містить у собі поняття свободи».

Дослідження того, як можливо у філософії мислити таку основу єдності понадчуттєвого з тим, що містить у собі поняття свободи, — мислити не у теоретичних поняттях, а в особливій функції судження, і складає завдання «Критики здатності судження». Таким чином, Кант прийшов до естетики як філософ, окресливши важливі проблеми естетики й теорії мистецтва та запропонувавши їх рішення. Проблема філософії як системи приводить його до відкриття особливої сфери питань естетики. Естетика, що була задумана як ланцюжок між світом свободи та природи, перетворюється в Канта у спеціальну філософську науку.

Естетика Канта, з точки зору побудови системи, спирається на загальний фундамент критичної думки, бере свої проблеми та зміст із пошуків та аналізу сфери естетики у XVIII ст. Ренесансна естетика розглядає мистецтво як об’єктивну реальність культури. Потім відбувається зміщення об’єкта естетичного розгляду. Залишивши сферу дослідження структури об’єктивності мистецтва, закономірності якої вона намагалася встановити, виходячи із загальнораціоналістичної позиції, естетична думка звертається до аналізу суб’єктивної оцінки самого мистецтва, і ця оцінка виступає не як результат методичної критики згідно з певними принципами, а як неопосередкований спонтанний акт духу. Так, Т. Любо «під впливом барочного мистецтва почне наголошувати на превалентній ролі в мистецтві емотивного елемента і вважати збудження та напругу почуттів основною причиною, яка спонукає до висловлення естетичної оцінки». Остання залежить від «шостого чуття», яке нібито безпосередньо оцінює емоційну дію певного образу. Це чуття природне та притаманне всім людям, хоча його оцінки можуть змінюватися залежно від епохи, суспільства та змін в емоційному стані, тобто духовної конституції самих людей. Таким чином, виникає проблема смаку, тобто питання про те, як примирити притаманну останньому суб’єктивність з його претензією на всезагальність, від якого залежить можливість вироблення постійного критерію для оцінки мистецтва та обґрунтування всезагальності естетичного почуття.