20/ Вкажіть основні тенденції розвитку сучасної західної культури

Культурні процеси другої половини XX ст. демонстрували низку взаємосуперечливих тенденцій. З одного боку, в багатьох напрямках культури зберігалася тяглість класичного культурного розвитку, з другого боку - від 1950-х рр. почалася поява нових культурних віянь та настроїв, котрі часто заперечували попередні культурні надбання. У останній третині XX ст. посилилися настрої скептицизму щодо самого поняття культури, її призначення та перспектив.

Великий вплив на розвиток культури другої половини XX ст. мав швидкий прогрес науки й техніки. Технічні інновації та винаходи постійно створювали нові реалії щоденного життя, на які реагувала культура. Водночас із тим, розвиток засобів зв'язку й поширення інформації, прогрес у галузі запису та відтворення звуку й зображення, а також комп'ютерні технології сприяли розвитку масової культури. Поширення комп'ютерної техніки значно спростило поліграфічну сторону книговидання, унаслідок чого кількість літературних творів суттєво зросла, а також значно скоротився шлях літературного твору від автора до читача. Починаючи із 1950-х рр. стрімко розвивалося телебачення. Від 1972 р. спочатку в США, а згодом й у інших країнах почався розвиток кабельного телебачення. Створення супутникового телебачення дало можливість практично необмеженого доступу до телепрограм світу мешканцеві будь-якої країни.

У глобальному плані наслідком цих процесів стало створення загальносвітового культурного простору, в котрому література, музика, образотворче мистецтво будь-якої країни є доступними для мешканців усіх інших країн. Виняткову роль у розвитку цього простору відіграло створення всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Тривалий час значна частина світової культури повоєнного періоду віддзеркалювала процеси протистояння західного світу та комуністичного табору. Важливими темами мистецьких творів залишалися проблеми особистої свободи, тоталітаризму, моральних цінностей. Упродовж другої половини XX ст. склалася дещо парадоксальна ситуація, яка полягала в тому, що більшість діячів культури Західної Європи та США засуджували тоталітарну політику СРСР, але водночас симпатизували комуністичним ідеям. Обмеженість інформації про реальні процеси в Радянському Союзі та комуністичному Китаї створювали викривлене уявлення про нібито справедливе та гармонійне комуністичне суспільство як антитезу бездуховному Заходу, що перебував у перманентній суспільній кризі. Захоплення західноєвропейських митців та інтелектуалів комунізмом було подолане лише із падінням Радянського Союзу та комуністичного блоку.

Великий вплив на розвиток світової культури середини XX ст. справив екзистенціалізм} який називали також "філософією існування". Філософський термін "екзистенціалізм" був запроваджений ще в XIX ст. данським філософом Сореном К'єркегором (1813 - 1855). Логічного оформлення "філософія існування" набула в 1940-х рр. завдяки творам французьких письменників Жала Поля Сартра (1905 - 1980) та Альбера Камю (1913 - 1960). Маніфестом прихильників екзистенціалізму стало есе Ж. П. Сартра "Екзистенціалізм це гуманізм" (1946). Поява екзистенціалізму стала наслідком кризи традиційного лібералізму, що, спираючись на науковий і технічний прогрес, стверджував невпинне просування людства до ідеалів добра та справедливості. Головним постулатом екзистенціалізму було твердження про те, що особиста моральність і самосвідомість не є наслідком виховання та впливу суспільного оточення, а виникають лише під впливом особистих учинків кожного індивіда. Прихильники екзистенціоналізму підкреслювали наявність постійного конфлікту між індивідуальною свідомістю та повсякденним життям, а також наголошували на самотності кожної людини, особливо у момент прийняття нею відповідальних рішень. Найбільшими прояви екзистенціалізму були в літературі й театрі, менш виразними і поширеними - в образотворчому мистецтві та музиці.

Оригінальним, але суперечливим явищем у культурі XX ст. стала поява постмодернізму (назва утворилася як позначення явища, що прийшло на зміну традиційному для XIX ст. модернізму). Термін "постмодернізм" був запропонований ще 1917 р. німецьким письменником та філософом Рудольфом Паннвіцем (1881 - 1969), але його поширенню прислужилася праця американського теоретика архітектури Чарльза Дженкса (нар. 1939) "Мова постмодерної архітектури" (1977). Теоретичні засади постмодернізму були сформульовані американським критиком Джоном Бартом (нар. 1930), автором книги "Література виснаження" (1967). Філософські підстави постмодернізму спробував сформулювати француз Жан Франсуа Ліотар (1924 - 1998) у книзі "Умови постмодернізму" (1979). На думку Ж. Ф. Ліотара, постмодернізм виник унаслідок "кризи метаоповідей" (великих доктрин та філософських учень, які оперували поняттями прогресу, пізнаваності природи тощо). Наслідком цього стало посилення скептицизму, розчарування в ідеях та ідеалах Відродження й Просвітництва. Сутністю постмодерного погляду на життя, культуру та саму людину стало ствердження факту моральної релятивності всіх суспільних відносин. У мистецькому плані постмодернізм є свого роду колажем із давновідомого та звичного. Автори нових постмодерністських творів пропонували новий, переважно неочікуваний, погляд на нібито давновідомі та звичні речі, нове прочитання класичних сюжетів, химерне поєднання різнопланових персонажів і фабул тощо. Для митців, які зараховують себе до постмодерного мистецького напрямку, характерне бажання включити в сучасне мистецтво, шляхом іронічного цитування, весь попередній досвід світової художньої культури.

Крім традиційного для історії людства конфлікту між різними концепціями та ідеалами культури в середині XX ст. було поставлено питання про відсутність внутрішнього порозуміння між представниками гуманітарних і точних наук, себто внутрішньо-культурний конфлікт. Цей конфлікт "двох культур" був артикульований британським ученим та письменником Чарльзом Сноу (1905 - 1980), який виступив із твердженням, що фахівці гуманітарної галузі принципово не можуть порозумітися із ученими-знавцями точних наук. У присвяченому цій проблемі есе "Дві культури та наукова революція" (1959), автор зокрема твердив, що великою несправедливістю є той факт, що від кінця 1930-х рр. світовою елітою культури вважають лише представників гуманітарних наук, виключаючи науковців наук точних. Теза Ч. Сноу про поляризацію двох варіантів культури викликала велику суспільну дискусію, яка не завершилася й донині. У 1995 р. Джон Брокман (нар. 1941) видав книгу "Третя культура", в якій заявив, що представниками нової "третьої культури" повинні стати науковці, здатні не тільки робити відкриття, але й у зрозумілий для загалу спосіб популяризувати та пояснювати їх. Прикладами таких книг є творчість відомого фізика-теоретика Стівена Гокінґа (нар. 1942), який написав популярно-наукові книги "Коротка історія часу" (1988), "Чорні діри та молоді світи" (1994), "Світ у шкарлупі горіха" (2001), "Теорія всього" (2006), "Великий задум" (2010).

Із оригінальним трактуванням культури виступив у 1960-х рр. канадський соціолог, філософ та літературознавець Гербер Маршал Маклуґан (1911 - 1980). Учений називав світ "глобальним селом", у котрому завдяки засобам масової інформації та системам зв'язку всі світові події одразу стають відомі всім, хто ними цікавиться, а крім того самі події можуть впливати на людей, територіально віддалених від того місця, де все відбувалося. Культурним наслідком такого стану, на думку вченого, стали зміни в поведінці людей, оскільки "глобальне село абсолютно забезпечує максимально суперечливі погляди на будь-яке питання". Інша ідея

Г. Маклуґаиа полягала в тому, що "засоби масової інформації самі е інформацією", себто форма подачі інформації визначає П сприйняття особою. Свої погляди він розвинув у книгах "Галактика Гутенберґа" (1962), "Розуміння засобів масової інформації" (1964), "Війна та мир у світовому селі" (1968).

У повоєнний період швидкими темпами розвивалася масова культура, появу котрої відносять до початку 1940-х рр. Головною ознакою масової культури вважають стандартність, уніфікованість та несамостійність. Стандарти масової культури формуються засобами масової інформації, за великої участі реклами. Масовій культурі закидають низький інтелектуальний рівень, вульгаризацію естетичних та моральних норм, зведення культури до "найменшого спільного знаменника". Найбільшого поширення взірці масової культури набули в розважальних жанрах літератури (детектив, наукова фантастика, пригодницька проза), поп-музиці, телебаченні та кіно.

Незадоволення запропонованими культурою зразками поведінки викликало у середині 1960-х рр. окремий рух, який 1969 р. отримав назву контркультури. Таку назву запропонував американський публіцист та видавець Теодор Росзак (нар. 1933), автор програмної книги "Творення контркультури" (1969).

21/ Охарактеризуйте еноцентризм, ксеноцентризм та культурний релятивізм як основні різновиди спрямованості процесу міжкультурної комунікації.

У процесі зіткнення різних культурних форм можуть утворюватися різні тенденції: від вкрай негативного ставлення до чужої культури до розуміння інших культур у такій мірі, як вони себе розуміють. Можна виділити три основні різновиди спрямованості цього процесу міжкультурної комунікації: етноцентризм, ксеноцентризм та культурний релятивізм.

Етноцентризм (від грец. ethnos - плем'я, народ та лат. centrum - центр кола) - це властивість етнічної самосвідомості сприймати та оцінювати усі явища навколишнього світу крізь призму традицій і цінностей власної етнічної групи.

Отже, етноцентризм - це уявлення про те, що будь-який спосіб життя, порядок певної соціальної групи є правильним. Для етноцентризму характерне негативне ставлення до інших народів, їхніх культурних цінностей, норм, установок та моделей поведінки. Етноцентризм не визнає інші культури як рівноправні, а вважає їх кращими або ж, швидше за все, гіршими порівняно зі своєю власною культурою.

Ксеноцентризм (від грец. xenos - чужий та лат. centrum - центр кола) - це властивість етнічної самосвідомості сприймати спосіб життя одних народів як кращий чи привабливіший, ніж власний. Прикладом ксеноцентризму може бути придбання дорогих іноземних товарів, тоді як вітчизняні товари коштують набагато дешевше і не програють іноземним за якістю.

Культурний релятивізм (від лат. relativus - відносний) - це визнання існування інших культур та їх права мати свої особливі риси, цінності, уявлення і норми, навіть тоді, коли вони відрізняються від власних уявлень і цінностей. Культурний релятивізм означає, що спосіб життя людей, особливості їх порядків сприймаються так, як вони це розуміють, а також те, що людина, яка має таке розуміння світу, намагається уникнути ціннісних суджень і уявлень.

Коли йдеться про комунікацію у вузькому значенні слова, то, насамперед, мається на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються між собою різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, настановами тощо (якщо, загалом, можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може бути визначений як процес обміну інформацією).

Зрозуміло, що спілкування не можна розглядати як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або як прийняття її іншою системою, тому що, на відміну від простого "руху інформації" між двома пристроями, у даному випадку маємо справу з відносинами двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: їх взаємне інформування допускає налагодження спільної діяльності. Це означає, що кожен учасник комунікативного процесу допускає активність свого партнера, він не може розглядати його лише як деякий об'єкт. Інший учасник - це суб'єкт, на який необхідно орієнтуватися, "звертатися" до нього, спрямовуючи на нього інформацію, аналізуючи його мотиви, цілі, настанови. Схематично комунікація може бути зображена як інтерсуб'єктивний процес (S1 S2). Але в цьому випадку потрібно допускати, що у відповідь на послану інформацію буде отримана нова інформація, яка виходить від іншого партнера.

Отже, розглядаючи міжкультурну комунікацію, маємо справу із суб'єкт- суб'єктними відносинами представників різних культур.

Таким чином, у комунікативному процесі відбувається не простий рух інформації, а, як мінімум, активний обмін інформацією. Специфіка людського обміну інформацією полягає в тому, що тут особливе значення для кожного учасника спілкування має соціальна значимість інформації. Цю соціальну значимість інформація набуває тому, що люди не просто "обмінюються" якимись відомостями, але, як відзначав О. М. Леонтьєв, прагнуть при цьому виробити соціальний загальний зміст. Це можливо лише за умови, що інформація не просто прийнята, а й зрозуміла, усвідомлена.

Ч "Усяке спілкування людей у кожен момент грунтується на тій передумові, що в основі визначених фізичних рухів кожного індивідуума - жестів, рухів, звуків - лежать щиросердечні процеси інтелектуального, почуттєвого і вольового роду".

Г. Зиммель. Проблеми філософії історії

Суть комунікативного процесу - не просте взаємне інформування, а спільне збагнення предмета. Тому в кожному комунікативному процесі реально поєднуються діяльність, спілкування і пізнання.

Таким чином, міжкультурна комунікація передбачає взаєморозуміння учасників комунікативного акту, що належать до різних культур.

Важливим структурним компонентом особистості, що відіграє у її життєдіяльності організуючу, направляючу і регулятивну роль, виступають ціннісні орієнтації. Саме вони вбирають у себе в концентрованому вигляді всю соціальну психологію особистості, указуючи на спрямованість її прагнень, потягів, дій. Для суспільства система стійких ціннісних орієнтацій особистості є показником того, що можна чекати від неї. Про суспільно-політичну позицію особистості, її духовне багатство в цілому можна судити по тому, на досягнення яких цінностей спрямовує вона свої зусилля, які об'єкти для неї є найбільш значущими. Спільне визнання загальних ціннісних зразків, породжуючи, за Т. Парсонсом, почуття відповідальності за виконання деяких обов'язків, створює і солідарність між усіма індивідами, взаємно зорієнтованими на загальні цінності.

Ч" Вірність загальноприйнятим цінностям означає.., що виконавці дії мають загальні "почуття" на підтримку ціннісних зразків".

Т. Парсонс. Соціальна система

Саме орієнтації характеризують готовність особистості до здійснення певної діяльності по задоволенню інтересів і потреб, вказують на спрямованість її поведінки.

Отже, ціннісна орієнтація - це утворення ідейно-цільового плану, генеральна лінія життя людини. Вона має організуючий, регулюючий і спрямовуючий характер і містить у собі три важливі компоненти:

когнітивну, на основі якої здійснюється наукове пізнання дійсності, що сприяє становленню ціннісного уявлення;

емоційну, що відбиває переживання індивідом свого ставлення до цінностей;

поведінкову, яка виявляється в готовності особистості до практичної діяльності.

Специфіка ціннісної орієнтації полягає в тому, що, на відміну від усіх інших ціннісних категорій, вона найтісніше пов'язана з поведінкою суб'єкта, керує цим процесом як усвідомленою дією. Без сумніву, вона пронизує всі "поверхи" людської психіки - від потреб до ідеалів, включає реальний поведінковий компонент. В узагальненому вигляді цей шлях можна представити так: