5. Хід заняття Вступне слово викладача

Після організаційного моменту у вступному слові викладач називає тему, вид заняття, визначає його мету, час та порядок проведення. Оголошує навчальні питання та особливу увагу приділяє актуальності й значенню кожного навчального питання для майбутньої професійної діяльності випускників.

Порядок проведення семінарського заняття

Після вступного слова викладач пропонує 2 курсантам (студентам) письмово надати відповіді на наступні питання:

1. Надати характеристику першій групі суб’єктів пенітенціарної політики України.

Наближена відповідь: До першої групи можна віднести систему суб’єктів вищої державної влади, які за своєю компетенцією і функціональним призначенням формують кримінально-виконавчу політику. Такими є:

а) Верховна Рада України, яка згідно з п.5 ст. 85 Конституції України, - визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (у тому числі кримінально-виконавчої):

- створює нормативно-правову основу, базову фундаментальну частину правового регулювання для всіх суб’єктів цієї політики; - на законодавчому рівні здійснює конституційне регулювання державного курсу кримінально-виконавчого напряму щодо поводження із засудженими. Зокрема, ч.3 ст. 63 Конституції України проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а також п.14 ст. 92 Конституції України наголошує, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань;

б) Президент України – згідно з розділом V Конституції України має право законодавчої ініціативи, підписання законів, у тому числі щодо законопроектів та законів кримінально-виконавчого характеру, а також право вето щодо цих законопроектів; присвоює спеціальні звання, чини, ранги представникам кримінально-виконавчої системи України, здійснює помилування засуджених, видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України, затверджує концепції та стратегії щодо реформування кримінально-виконавчого законодавства та діяльності системи виконання покарань, що відповідає його статусу суб’єкта як щодо реформування, так є реалізації кримінально-виконавчої політики держави;

в) Кабінет Міністрів України – як вищий орган виконавчої влади – згідно з розділом ІV Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики України, у том числі кримінально-виконавчої; розробляє проекти законів, що регулюють кримінально-виконавчу діяльність, її бюджетні, матеріально-технічні засади, програми боротьби зі злочинністю, концепції реформування кримінально-виконавчої системи, координує роботу міністрів та відомств, у тому числі у сфері виконання покарань; утворює та ліквідує відповідно до закону центральні органи виконавчої влади, діючи в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, у тому числі щодо кримінально-виконавчої діяльності, які є обов’язковими до виконання, чим здійснює свій вплив на формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України.

2. Надати характеристику другій групі суб’єктів пенітенціарної політики України.

Наближена відповідь: До другої групи суб’єктів кримінально-виконавчої політики можуть належати спеціальні суб’єкти, які безпосередньо її реалізують і за своєю компетенцією і функціональним призначенням виконують вимоги вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади

До них можна віднести такі:

Державну кримінально-виконавчу службу України (далі –ДКВС), на яку згідно із

Законом України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст.1 Закону), а також її центральний орган – Державна пенітенціарна служба України. Згідно з названим вище Законом України від 23.06.2005 року «Про державну кримінально-виконавчу службу України» цю функцію реалізує Державна кримінально-виконавча служба в особі центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.7 Закону).

На рівні регіонів суб’єктами реалізації кримінально-виконавчої політики із спеціальним статусом є територіальні органи управління центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.9 Закону), які виконують завдання та вимоги відомчого центрального органу виконавчої влади та основоположні засади кримінально-виконавчої політики, що формуються суб’єктами вищих органів законодавчої та виконавчої влади. Відповідно до законодавства та визначеної компетенції кримінально-виконавчу політику в підпорядкованих їм органах кримінально-виконавчої інспекції та кримінально-виконавчих установах закритого та відкритого типу на місцях безпосередньо проводять в життя керівництво та особовий склад цих підрозділів.

Отже, основними і найчисельнішими спеціальними, згідно зі статтями 11,13,15,16,18,19 КВК України, суб’єктами системи, яка безпосередньо реалізує кримінально-виконавчу політику, є органи кримінально-виконавчої інспекції та установи виконання покарань (арештні доми, кримінально-виконавчі установи відкритого типу – виправні центри, закритого типу – виправні колонії мінімального, середнього та максимального рівня безпеки, слідчі ізолятори та спеціальні виховні колонії). Саме на цьому рівні реально здійснюється практична кримінально-виконавча політика даними суб’єктами та оцінюється її ефективність.

Реалізація державного примусу в його найбільш гострій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані органи і установи.

Далі викладач називає перше навчальне питання, що буде розглядатися і ставить перед курсантами (студентами) низку контрольних запитань, на які курсанти (студенти) відповідають за бажанням або за вказівкою викладача. Курсант (студент) викликається до дошки, подає викладачу конспект на перевірку і відповідає на навчальне питання. З метою систематизації навчального матеріалу, по ходу відповіді, або при необхідності після її закінчення, викладач ставить додаткові питання, або надає слово бажаючому доповнити відповідь, якщо курсант (студент), який відповідає, не повністю розкриває сутність питання.

У тому випадку, коли жоден із присутніх курсантів (студентів) не в змозі дати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду кожного навчального питання викладач або курсант (студент) за пропозицією робить висновок.