Висновок по першому питанню

Ми розглянули, що є предметом та завданнями даного курсу, а також такі поняття як «злочин» і «покарання», те як ставилося суспільство до них в минулому і як ставиться сьогодні, оскільки саме вони лягли в основу таких інституту, як «Пенітенціарна політика і пенітенціарна система».

Але вивчення цього інституту треба починати з вивчення і розуміння самого поняття «Пенітенціарна політика», а також його як соціально-юридичного явища, що буде зроблено в наступному питанні.

Друге питання Поняття пенітенціарної політики як соціально-юридичного явища.

В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалізації цієї діяльності.

Один з таких напрямків — правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочин­ністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. 3 Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов'язком держави».

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відпо­відних органів на:

• профілактику злочинів та інших правопорушень,

• їх своєчасне відвернення і припинення,

• реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини,

• виконання покарання щодо засуджених,

• досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою зас­нований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок ді­яльності державних і громадських органів з охорони інтересів наро­ду від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на

• кримінально-правову,

• кри­мінально-процесуальну,

• кримінально-виконавчу (пенітенціарну).

Під кримінально-правовою політикою слід розуміти діяльність законодавчих і правозастосовних органів із створення норм кримінального законодавства та їх реалізації з метою визначення поняття злочину та ступеню юридичної відповідальності за скоєння різних видів злочинів, диференціації кримінальної відповідальності. а також охорони суспільних відносин від злочинних посягань.

Під кримінально-процесуальною політикою слід розуміти діяльність правотворчих і правозастосовних органів із створення та застосування правових норм, які регламентують реалізацію кримінального закону на всіх етапах його дії.

Пенітенціарна або кримінально-виконавча політика це напрямок діяльності дер­жавних і громадських органів в галузі виконання і відбування кримінальних по­карань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кримінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну політику. Це, передусім, відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у сфері виконання і відбування кримінальних покарань впливає на правоохоронну полі­тику в цілому і частково - на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і на­дання їм допомоги.

Правову основу, а також відповідні напрямки розвитку пенітенціарної політики України визначає кримінально-виконавче законодавство України (стаття 2 КВК) що складається з Кримінально-виконавчого кодексу, Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” й інших законодавчих актів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

В Кримінально-виконавчому кодексі визначається правовий статус засуджених, органи і установи виконання покарань, порядок контролю за виконанням кримінальних покарань та участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. В другому розділі визначено умови та порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а в 3 розділі – порядок виконання покарань у виді позбавлення волі.

Закон України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” визначає правові положення діяльності системи в цілому, політику держави з питань вимог з формування штату працівників системи, соціально-правовий захист її персоналу й інше.

Міжнародні договори імплементують до чинного законодавства стандарти поводження з в'язнями, також поглиблюють і покращують взаємостосунки та співпрацю з пенітенціарними системами інших держав.

Таким чином, предметом кримінально-виконавчої політики є відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів кримінального покарання, при застосуванні до засудже­них заходів впливу, які передбачені в ст. 6 КВК. Безпосередньо до основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених відноситься встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Пенітенціарна політика України базується на історичному досвіді як вітчизняної практики так досвіді роботи ана­логічних установ у зарубіжних країнах. Вона, крім того, узагальнює і розповсюджує позитивний досвід діяльності органів, які виконують покарання, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх застосування.

Пенітенціарна політика держави в кримінально-виконавчому праві (стаття 5 КВК) сформувала такі основні принципи: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, поваги до прав і свобод людини, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці­ально-правового явища.

Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, мету, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

У більш розширеному розумінні кримінально-вико­навча політика - це самостійна галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управління щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації засуджених, які повинні відповідати законам та закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства і держави.

Діяльність будь-яких установ, організацій, підприємств у будь-якій сфері державного і громадського життя визначається політикою держави. Політика (від грецького politike – державні чи суспільні справи) – це система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя.

Зміст і характер внутрішньої політики зумовлені інтересами населення у цілому, а також інтересами класів, верств, груп, політичних партій тощо. Здійснюється внутрішня політика головним чином через органи держави, закони та інші правові акти. Ця політика є визначальною для зовнішньої політики держави, перебуваючи водночас під впливом останньої. Здійснення внутрішньої політики – суверенне право держави.

Правові засади внутрішньої політики закріплені в Конституції України. Так, відповідно до ст. 3 Основного Закону права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Внутрішня політика України, крім того, має на меті розвиток і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави (Преамбула). Визначення принципових засад внутрішньої політики віднесено до повноважень Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України). Керівництво внутрішньою політичною діяльністю держави здійснює Президент України.

Продовженням внутрішньої політики є зовнішня політика, яка здійснюється через органи держави, зокрема спеціального призначення. Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Визначення засад зовнішньої політики віднесено до повноважень Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України). Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення зовнішньої політики держави (ст. 116 Конституції України). Спеціальним органом, який здійснює зовнішню політику України, є Міністерство закордонних справ України.

Найважливіша соціальна риса права полягає в його зв’язку з державною політикою. Їх взаємодія проявляється на рівні як законодавчої, так і правозастосовчої діяльності. Стратегічну лінію і практичні напрями здійснення державної політики в галузі права називають юридичною (правовою) політикою. Термін “юридична політика” (чи “правова політика”) знаходиться в ряду таких понять, як “економічна”, “соціальна”, “демографічна”, “фінансова”, “наукова політика” тощо. Всі вони характеризують основні напрями діяльності держави в тій чи іншій сфері суспільного буття. Відповідно під юридичною політикою розуміють ті принципи і цілі, котрі держава проводить у життя при створенні й застосуванні норм права, в діяльності юридичних установ, у формуванні і розвитку правосвідомості громадян.

Наприклад, у галузі кримінального права завдання та цілі юридичної політики реалізуються при окресленні кола діянь, які визнаються злочинами (проблема криміналізації); при визначенні характеру й обсягу методів кримінально-правової боротьби зі злочинністю, передусім видів покарання і меж санкцій (проблема пеналізації); при визначенні шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення (проблема правового виховання). Отже кримінальна політика, тобто політика в галузі боротьби зі злочинністю, реалізується як у правотворчості, так і в правозастосовчій діяльності і впливає на громадську думку.

Для планування боротьби зі злочинністю важливе значення має визначення змісту кримінальної політики. Це питання належить до спірних. У літературі висловлено думку про те, що кримінальна політика охоплює всі заходи, прямо чи побічно спрямовані на боротьбу зі злочинністю. При цьому стверджується, що кримінальна політика реалізується у процесі здійснення як спеціальних заходів (криміналістичних, кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих, кримінологічних), так і заходів загально соціального характеру (економічних, ідеологічних, медичних тощо). На нашу думку, згода з подібним трактуванням сфери дії кримінальної політики призведе до підміни останньою соціальної політики. Необхідно враховувати, що кримінальна політика пов’язана з соціальною політикою не прямо, а через правову, юридичну політику. Іншими словами, кримінальна політика – це частина не лише соціальної, а й правової політики, до якої не входять загальні заходи соціального запобігання, вони лише взаємодіють з нею.

У радянській юридичній літературі було запропоновано поділяти єдину політику в галузі боротьби зі злочинністю на самостійні кримінально-правову політику, кримінально-процесуальну політику і кримінально-виконавчу політику, які є складовими частинами кримінальної політики, оскільки предмет кожної з них входить як нерозривна частина до її предмета.

Українські вчені по-різному визначають складові кримінальної політики. Так, Л.В. Багрій-Шахматов вважає, що “кримінальна політика в свою чергу має вектори, тобто наступного рівня напрями політики – це кримінально-судова політика і кримінально-виконавча політика”. На думку І.М. Даньшина, “кримінальна політика становить систему, що складається з чотирьох елементів, які перебувають у функціональній залежності та взаємодії”, а саме з кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики. На нашу думку, остання позиція виглядає більш прийнятою. Однак наявність різних підходів до вирішення цього питання зайвий раз доводить, що проблема кримінальної політики потребує спеціальної уваги українських правників.

Таким чином, ми з вами з’ясували, що питання соціальної структури суспільства, характер і зміст цієї системи суспільних відносин вирішується в рамках соціальної політики, яка є частиною внутрішньої політики. У свою чергу складовою частиною соціальної політики є кримінальна політика, з якою вона пов’язана не безпосередньо, а через юридичну (правову) політику. Іншими словами, кримінальна політика, тобто політика в галузі боротьби зі злочинністю, є частиною не лише соціальної, а й юридичної політики.

Предмет кримінальної політики охоплює ті спеціальні заходи соціального запобігання злочинності, які ґрунтуються на кримінальному, кримінально-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві із залученням даних науки, включаючи кримінологію та криміналістику. Отже до кримінальної політики входить предмет кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої і кримінологічної політики.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці­ально-правового явища.

Кримінально-виконавча політика – це комплекс заходів державного, громадського, приватного та іншого характеру, спрямованих на виконання та відбування кримінальних покарань, створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Кримінально-виконавча політика визначає основні цілі, завдання, функції, стратегію, суб’єктів і форми її реалізації у сфері суспільних відносин, які формуються в процесі здійснення кримінально-виконавчої діяльності.

Метою кримінально-виконавчої полі­тики України є: а) захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань; б) забезпечення законності і справедливості при виконанні і відбуванні кримінальних покарань; в) створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених осіб.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-вико­навчою політикою, зокрема, відносяться:

– забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законо­давства;

– стимулювання на державному рівні формування об’єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки;

– розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об’єктивного вис­вітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства;

– створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертву­вань підприємств, організацій, установ і окремих громадян (оскільки зараз почувається явна нестача коштів у державі й суспільстві на вирішення проблем, пов’язаних з діяльністю УВП, пропонується будівництво приватних виправних установ, інвестування і тримання яких могли б узяти на себе комерційні структури із залученням іноземного капіталу (звичайно, що функції виконання покарань залишаться за державними органами);

– втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і техноло­гій, зокрема методик впливу на особистість.

Реалізуючі зазначені цілі й завдання, кримінально-виконавча полі­тика створює першооснову ефективної практики виконання пока­рань в Україні.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція – це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить ста­більна, все ж таки може змінюватися у зв’язку зі змінами в еконо­міці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримі­нально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опо­середковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан сус­пільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку зло­чинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки.

Суб’єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої полі­тики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої полі­тики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання по­милування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийнят­тя постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави), Державний департамент України з питань виконання покарань (визначення умов і порядку виконання і відбування кримінальних покарань), який є основним суб’єктом єдиної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань – інші суб’єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні во­на закріплена у Кримінально-виконавчому кодексі України, у підзаконних актах – указах Президента України (про порядок здійснення помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх ме­дичне і побутове забезпечення).

Для врегулювання ряду організаційно-технічних питань (умов і порядку оплати праці осіб, позбавлених волі, організації їх загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, порядку прийому засуджених до виправних установ, носіння ними одягу єдиного зразка, прийому і врученню засудженим посилок, передач і бандеролей, правил поведінки осіб, яким дозволене пересування без конвою й інших питань передбачено видання підзаконних (у тому числі відомчих) нормативних актів. Прикладами відомчого нормативного регулювання є ряд наказів Державної пенітенціарної служби України, МВС України в частині приведення умов утримання засуджених, що відбувають покарання в установах системи виконання покарань, у відповідність із міжнародними стандартами; Інструкції про роботу відділів по контролю за виконанням судових рішень установ по виконанню покарань та слідчих ізоляторів; затвердження основних положень про відділення соціально-психологічної служби, правах і обов’язках начальника відділення соціально-психологічної служби в установах по виконанню покарань; удосконалювання організаційних структур системи установ по виконанню покарань тощо.