Національний технічний університет України

"Київський політехнічний інститут"

Видавничо-поліграфічний інститут

Кафедра видавничої справи та редагування

Затверджено на

засіданні кафедри ВС та Р

протокол № 12 від 17 червня 2014 р.

зав. кафедри О. В. Тріщук_________

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Українська мова у професійному спілкуванні. Синтаксис»

Галузі знань 0303 «Журналістика та інформація»

напряму 6.030303 «Видавнича справа та редагування»

Денна і заочна форми навчання

ЛЕКЦІЯ 1.

Тема. РЕЧЕННЯ. ЙОГО ОСНОВНІ ОЗНАКИ

Питання:

1. Визначення речення.

2. Основні ознаки речення.

3. Типи простих речень.

4. Головні та другорядні члени речення.

5. Синтаксичний центр речення.

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, шо слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й пре­дикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді', часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки', способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо надати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дій­сності, що виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та об­ставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідом­лення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. Це нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, що самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, каже­мо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлю­вання) і модально-емоційну (призначену для передавання від­тінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголоше­них і ненаголошених складів (ритм мовлення);

ґ) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як пра­вило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе­вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, -з берега дівчата русокосі їм бажають щастя у труді (М. Гірник);

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недові­ри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний [га-а-арний] давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (І. Нечуй-Левицький).

Види речень і розділові знаки в кінці їх

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, за­питати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відпо­відно до цього речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідне речення містить якесь повідомлення про щось.

Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується: Коли на боці людини правда, їй нічого не страшно (В. Дрозд). У стверджувальних реченнях можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож',

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: Колись отак, розказує легенда, -- хустиною святая Вероніка зібрать хотіла сльози й піт Христа (Леся Українка). У цих реченнях вживаються вставні слова як кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то тощо;

в) ймовірнісні, у яких висловлюється припущення: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосиста, як у нас на Україні (О. Довженко). У цих реченнях вжи­ваються вставні слова мабуть, можливо, очевидно, пев­но, здається, думаю, гадаю; частки навряд, навряд чи, ледве чи, наче, ніби тощо;

г) заперечні, у яких щось заперечується: Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В. Сосюра). У цих речен­нях вживаються частки не, ні; займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк; слова неправда, брехня тощо.

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні — заперечення стосується всього вислов­лювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р.. Братунь);

б) частковозаперечні — заперечення стосується окремих членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан — не розбирає, толочить і ламає (Л. Глібов).

Інтонація розповідного речення характеризується понижен­ням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставить­ся крапка.

Питальне речення містить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки; питальні при­слівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні — на них передбачається обов'язкова відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає?(Леся Українка);

б) питально-риторичні -- вони не вимагають відповіді: Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти? (В. Сосюра);

в) питально-спонукальні — містять спонукання до дії: А чи не годі вже того грання?(Леся Українка).

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке пе­редає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак питання,

Спонукальне речення містить наказ, вимогу, заклик, поба­жання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються звертання, а та­кож можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бо­дай, годі, ну, давай тощо: О зем/іе, велетнів роди! (її. Тичина). Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній (М. Рильський).

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії: Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя (Леся Українка);

б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю на­рікання терпіти (О. Гончар).

Для спонукального речення характерна специфічна спону­кальна інтонація — часом більш напружена, часом менш. У кіпці такого речення звичайно ставиться крапка.

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимов­лятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні - знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?!Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо.

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга пауза: Це — матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дити­ни... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Ук­раїну (В. Сосюра).

Складові частини речення

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а чле­ни речення.

Член речення — це повнозначне слово або словосполучен­ня, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на пи­тання в реченні.

Наприклад, у реченні В небі летіли гуси з далекого краю (О. Довженко) є чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять. Це сталося тому, що на питання звідки летіли? найкоротша осмислена відповідь буде не з краю (цей вислів тут по­збавлений смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: хто? він; яким він був? — вважавсь поганим хліборобом. Якщо останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утратить смисл.

Прийменники й частки входять до складу членів речення. Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар) є три члени: х т о? щ о? — ліси; що робили? — наче світи­лися; як? — наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучений слів тільки мох; що робив?— ріс; де р і с? — на камені, на якому камені?— на тому.

Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір ре­чення за його членами має сприяти кращому усвідомленню його змісту.

Члени речення поділяються на головні (підмет і присудок) та другорядні (додаток, означення та обставина). Головні чле­ни становлять синтаксичний центр речення.

Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (по­в'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (по­в'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні І вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері -підрядний зв'язок, а між і вдень, і ввечері — сурядний.

Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в реченні.

Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, слова-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на питання в реченні не відповідають, але по-різному доповню­ють його.

Це внесення, які слугують переважно для вираження ко­мунікативних і модальних відношень.

Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна поставити питання: хто? що? — не тільки орли; що роб­лять? — досягають; чого? — вершин; яких? — гірських. До слів на жаль питання поставити не можна: вони передають ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус) ставляться лише такі питання: хто?— я; що роблю? — йду; до ко­го?-- до тебе; як іду?-- крізь сотні сумнівів. До слів добро і правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до тебе; поставити питання не можна. Це теж не член речення, а внесення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники.

Сполучники — сурядні, підрядні й пояснювальні — з'єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини в реченні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щоб ти хоро­шим ріс, щоб чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) спо­лучник щоб приєднує два прості речення до першого, а спо­лучник і з'єднує два однорідні члени. До складу членів речен­ня сполучники не входять.

Складові частини речення вичленовуються в певній по­слідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питан­ня хто? що?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення (синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо другорядні члени речення — додатки, означення, обставини. Для цього ставимо питання від відомих членів речення до не­відомих — спочатку від підмета, а потім від присудка. Така логіка усвідомлення змісту речення.

Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Дов­женко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри):

1. хто? що? — світ; який він є? — побудований;

2. х т о? що? — щастя; що з ним діється? — здобувається.

Потім ставимо питання від кожного центра по порядку -від відомого до невідомого:

1) побудований як? — так;

2) щастя чиє?— людства; здобувається як? — ціною страждань; страждань чиїх? — чиїхсь.

Залишається внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль. Сполучник тут один — що, він приєднує підрядне речення до головного.

Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі не треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту. Синтаксичний розбір речення має робити його зміст прозорі­шим, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його.

Розчленувавши таким чином речення на складові частини, ми можемо перевірити правильність його побудови і краще, повніше сприйняти закладену в ньому інформацію.

Синтаксичний центр у реченні

Кожне речення повинне мати не менш як один синтак­сичний центр, який, як правило, містить назву предмета-діяча і назву виконуваної ним дії або його стану чи змінної ознаки.

Наприклад, у реченні Між ярами над ставами верби зеле­ніють (Т. Шевченко) предмет-діяч названо словом верби, його дію — словом зеленіють. У реченні На лугах ще трава не ско­шена, у полях красуються жита (П. Воронько) є два синтак­сичні центри: трава не скошена (діяч і його змінна ознака) та жита красуються (діяч і його стан).

Іноді в неповному реченні синтаксичний центр буває від­сутній, але він домислюється з контексту або ситуації. Наприклад, коли запитують і відповідають: Куди? — Додо­му, — то мають на увазі: Куди ти йдеш? — Я йду додому.

Синтаксичний центр у найзагальнішому плані виражає ос­новний зміст простого речення. Синтаксичні центри бувають самодостатні і недостатні.

Для самодостатнього синтаксичного центра не обов'язкове дальше поширення його, уточнення, доповнення. Наприклад, у реченні Гілля дикого винограду заплелося густою сіткою і забрунилося зеленими острівцями на червонястій стіні високого будинку (А. Хижняк) синтаксичний центр гілля заплелося і забрунилося передає основний зміст висловлювання і в певному контексті може існувати як окреме речення.

Недостатній синтаксичний центр вимагає уточнення, без якого він певною мірою позбавлений смислу. Його недостат­ність може бути зумовлена:

а) неповнотою лексичного значення слів, шо виражають його, як, наприклад, у реченні І прийде час, коли ми без тривоги перекуєм на молоти мечі (В. Сосюра), де дієслово-присудок перекуєм передбачає як обов'язкові два додатки, які б відповідали на питання кого? що? і на кого? на що?;

б) невідповідністю думці, інформації, закладеній у всьому висловлюванні, як, наприклад, у реченні Благородна брехня возвеличує правду (В. Симоненко), де сам по собі синтаксичний центр брехня возвеличує суперечить усьо­му авторському твердженню; так само в реченні Уста­лена думка відгонить болотом (В.. Голобородько) син­таксичний центр думка відгонить болотом сам по собі аж ніяк не передає суті висловлювання.

Синтаксичний центр може бути виражений як підметом і присудком, так і лише одним головним членом. Залежно від цього прості речення поділяють на двоскладні й одно­складні.

Двоскладним називається речення, у якому є або обов'яз­ково мають бути обидва головні члени — і підмет, і присудок. Наприклад, усі три прості речення Тепер цей степ за рікою не скінчиться до самого моря. Лежатиме, великий і мудрий, під сонцем і прагнутиме чогось героїчного і доброго, як народна пісня чи дума (О. Сизоненко) — двоскладні. У першому є обидва головні члени: степ не скінчиться. У другому, де є лише два присудки лежатиме і прагнутиме, підмет степ ми домис­люємо з попереднього речення, без нього воно позбавлене змісту. Так само й у третьому простому реченні, де є лише два підмети пісня чи дума, з контексту домислюються присудки с героїчною і доброю (тобто цю частину вислову ми сприймає­мо як степ прагнутиме чогось такого героїчного і доброго, як є героїчною і доброю народна пісня чи дума), без цих присудків речення буде незрозумілим.

Односкладним називається речення, у якому є лише один головний член, який поєднує в собі значення і підмета, і при­судка; другий головний член у такому реченні не потрібний. Наприклад, у реченні Йду додому стежкою вузькою (В. Со­сюра) синтаксичний центр виражений лише присудком йду. Підмет у ньому хоч і можливий, але не обов'язковий: із самої форми дієслова зрозуміло, що дія виконується тим, хто гово­рить (я йду). У реченні Із можливого в чудесне перекинуто мо­сти (М. Рильський) присудок перекинуто не тільки називає дію, а й указує, що це зробив хтось, хоч і не названий. Друго­го головного члена в цьому реченні немає й не може бути, як і, скажімо, у реченні Надворі смеркало (А. Тесленко).

Синтаксичний центр може розширюватися другорядни­ми членами, які пояснюють підмет і присудок, а також одне одного. Наприклад, синтаксичний центр розлука научає можна доповнювати так: 1. Розлука научає (кого?) — нас. 2. Розлука научає нас (чого?) любити. 3. Розлука научає нас любити (як?) щиріш. 4. Розлука научає нас щиріш любити (що?) край. 5. Розлука научає нас щиріш любити край (яки й?) рідний. Так твориться речення Рідний край щиріш любити научає нас розлука (Леся Українка).

Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речення, у якому є другорядні члени, називається поширеним.

Наприклад, із двох речень Надійшла осінь. Пожовкле листи спадало на тротуар (П. Панч) перше — непоширене, друге — поширене.

У двоскладному реченні підмет разом із залежними друго­рядними членами утворює групу підмета, а присудок — групу присудка.

Наприклад, у реченні Перед ними за Дніпром з'явилась не­вимовно чудова панорама Києва (І.. Нечуй-Левицький) група підмета — панорама (я к а?) чудова, чудова (якою мірою?) невимовна, панорама (ч о г о?) Києва; група присудка — з 'яви­лась (перед к й м?) перед ними, з 'явилась (д е?) за Дніпром.

Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза: А голос у дівчини мов тої скрип­ки спів (Леся Українка). Залитий сонцем степ одразу принишк (О.. Гончар).

В односкладному реченні такого поділу членів речення на групи, зрозуміло, немає.

Речення, яке має один синтаксичний центр, називається простим. Простим реченням називають також предикатив­ну частину складного речення, що має один синтаксичний центр.

Прості речення бувають ускладнені й неускладнені. До ус­кладнених належать речення з однорідними та відокремлени­ми членами, звертаннями, вставними й вставленими частина­ми тощо. У неускладненому реченні таких компонентів немає. Наприклад, речення Раз добром нагріте серце вік не прохоло­не! Т.. Шевченко) неускладнене.. Речення Небес блакитних роз­пустивши коси по лебединій шиї і плечах, прийшла до нас Багрянородна Осінь, в дібровах веселиться і в полях (Є. Гуцало) ускладнене: у ньому є відокремлені й однорідні члени.

Речення, яке має два або більше синтаксичних центрів, називається cкладним.

У складному реченні між його предикативними частина­ми (простими реченнями) звичайно ставляться коми (про те, коли тут коми не ставляться або ставляться інші розділові Ціпки, мова піде далі). Наприклад, у реченні Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе (О. Гончар) комами відділено одне від одного прості речення: 1. Той не може й сам викликати поваги до себе. 2. Хто зневажливо ставиться до рідної мови. У реченні Звістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж військом і ще сонце не зійшло, як цілий табір був уже на ногах (О. Маковей) комами відділено одне від одного чотири прості речення із синтаксичними центрами звістка розійшлася, козаки йдуть, сонце не зійшло, цілий табір був на ногах.

ЛЕКЦІЯ 2

Тема. ПРОСТЕ РЕЧЕННЯ

Питання:

1. Головні члени речення: підмет та присудок. Їх типи.

2. Тире між групою підмета і групою присудка.

3. Типи односкладних речень.

Головні члени речення

ПІДМЕТ

Підмет називає предмет або поняття, яким приписуєть­ся якась дія, стан, інша змінна ознака чи наявність. Підмет відповідає на питання хто? що? Підмет виражається словоформою в називному відмінку. Щоб не сприйняти за підмет прямий додаток, виражений зна­хідним відмінком (як у реченні Ой у полі жито копитами збито, де слово жито - прямий додаток), до підмета, особливо коли це назва неістоти, слід ставити водночас два питання: хто? що? Якшо неправильно визначити підмет, залишиться незрозумілим зміст, наприклад, такого речення: Гірке життя цукор не підсолодить (3 газети).

Підмет найчастіше виражається іменником, займенником чи іншою частиною мови в значенні іменника: На вулицях блідне вогнів (хто? Що?) намисто, (хто? Що?) ранок злі­тає як (хто? шо?) спів, на місто (В.. Сосюра).. Серед неба горить (х т о? ш о?) білолиций (Т. Шевченко). Як (х т о?) я люб­лю оці години праці, коли (хто? шо?) усе навколо затиха (Леся Українка).

Щоб перевірити, чи правильно визначено підмет, треба спробувати замінити його займенником він, вона, воно, вони в називному відмінку.. Якщо в реченні така заміна можлива, то це підмет, якщо ні - то додаток або звертання.. Наприк­лад, у реченні Закінчено жнива, останній сніп накошено пше­ниці (А Малишко) не можна замінити ні слово жнива займен­ником вони ні слово сніп займенником він.. Отже, тут жнива І сніп не підмети.. А в реченні Жнива закінчились, І ліг останній сніп на тік така заміна можлива: жнива - вони, сніп — він. Тому тут ці слова — підмети. У реченні Розлягайся, скибо чорна, сійся, зерно, і рости (М Рильський) слова скибо чорна і зерно відповідають на питання хто? що?, проте замінити їх займенниками вона і воно не можна.. Отже, ці слова не підмети, це звертання.

У підрядних реченнях підмет буває виражений займенниками хто, що, який.. Слово що може бути й сполучником.. Підметом воно виступає лише тоді, якшо його можна замінити займенником який або іменником у називному відмінку.

Наприклад, у реченні Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами (Леся Українка) слово що — підмет, бо його можна замінити займенником який: який (Прометей) не творив.... А в реченні Льотчикові аж дивно було чути, що пращури його були чумаками (О. Гончар) заміна слова що займенником який неможлива, отже, що тут не підмет (підмет тут пращури, а що — сполучник).

Як підмет сприймається й головний член називного речен­ня- Ніч. На небі гуляє повний місяць, мерехтять зорі (В.. Минко). По-перше, він відповідає на питання підмета хто?. що?; по-друге, якщо розповідь перевести в минулий (чи майбутній) час, то при ньому обов'язково з'являється присудок: Була ніч.. На небі гуляв повний місяць, мерехтіли зорі.. Тому в подальшо­му викладі термін «підмет» використовуватимемо під час аналізу як двоскладних, так і називних речень.

Іноді підмет буває виражений неозначеною формою дієслова, до якої не можна поставити питання хто? що? У такому разі підмет визначаємо за змістом.. Наприклад, у реченні Жи­ти - добро робити (Нар. творчість) підмет - жити, бо саме це поняття пояснюють наступні слова: від нього можна поста­вити питання а що це значить? Такий підмет може ви­ражатися й сполученням інфінітива з іменником чи прикмет­ником в орудному відмінку: Бути людиною - дертись по вер­тикальній стіні.. Сізіфова робота (В. Стус).

Підмет може бути виражений також будь-якою частиною мови в будь-якій формі, якшо її вжито в значенні іменника.. Наприклад, у реченнях Слава! Слава! докотилось І лягло до ніг (П. Тичина). кожне оте його «люби!», кожне оте «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов'їних грудей, обгорталося пахощами бузку й конвалії (Остап Вишня) і вигук слава, і дієслова люби! та цілуй! є підметами.

У ролі підмета в безособових реченнях можуть виступати: частки це, то, все, воно: Хто збив той напис, чи сперечальник-владар, чи просто час потужною рукою, то невідомо (Леся Українка).. Ось я бачу — дівчата не всі тут, се не гарно! (С. Васильченко).. Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям (М. Хвильовий).. Сльоза змиває горе, меншає його після сльози, — от воно й легшає людині (Б. Грінченко);

неозначена форма дієслова: Може, у вас список книжок є? Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати — що воно та для чого — дуже забарно (Панас Мирний).. Думало­ся спочатку добратися в Каховку водою, найнявши вскладчину «дуба» десь на Дніпрі (О. Гончар).. Світ неблизький мені додому йти (Леся Українка).

Підмет, виражений одним повнозначним словом, нази­вається простим (приклади див.. вище).

Підмет, виражений словосполученням — двома та більше повнозначними словами, називається складеним.

Складений підмет може виражатися:

а) словосполученням на зразок батько із сином, при яко­му присудок стоїть у множині: Межи втікачами були й (хто?) Остап з Соломією (М. Коцюбинський); але в реченні Під'їхав на мотоциклі і майор з ординарцем (О. Гончар) підмет — майор, оскільки присудок під 'їхав вжито в однині;

б) словосполученням на зразок хтось із них: (хто?) Кож­ний з нас трьох мав свого улюбленого героя в класичній літературі (Ю.. Смолич);

в) поєднанням кількісного слова з іменником: (х т о? ш о?) Багато літ перевернулось, (хто? що?) води чимало утек­ло (Т.. Шевченко).. Ось вигулькнула з-за гори (хт о? щ о?) ціла колонія вітряків (М.. Коцюбинський), (хто? що?) Низка вечорів пішла на товариські бесіди, на родинні справи (Я.. Качура);

г) поєднанням слів близько, більше, менше, понад, з, до з числівниковим словосполученням: І на постріли, і на крик вибігають (хто?) чоловіка з п'ять хуторян (Остап Вишня).. В селі налічувалося до тридцяти хат (В.. Минко);

ґ) іншими словосполученнями: Помовчавши трохи, (хто?) Кирило Іванович починає розповідати (Остап Вишня).. Вабить знов мене (хто? що?) Чумацький Шлях, що осінні перетнув сузір 'я (П.. Воронько).. «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходи­ти (Леся Українка).

Особливий випадок становить визначення підмета в речен­нях на зразок Вужів було так багато, що Соломія скоро перестала звертати на них увагу (М.. Коцюбинський).. У цьому реченні основна думка полягає у твердженні було багато (далі цю думку розвиває підрядне речення).. Предмет, про який це стверджується, тут названо словом вужів, отже, логічно це слово виступає як підмет (предмет, якому приписується змінна кількісна ознака), хоч і має невластиву для підмета форму родового відмінка.. Формально можливий і інший перерозподіл слів за членами речення: підмет — (хто? що?) багато вужів (кількісне слово з іменником), присудок — було, але це не зовсім точно передаватиме суть висловлювання.

Подібно й у реченні Там правди — як в решеті води (О. Ле­вада) як підмет сприймається іменник правди, що має форму родового відмінка.